"Династия означает, что ты что-то наследуешь. Мы унаследовали доброе имя, но нельзя же унаследовать избирателей", – сказал Джордж Буш-младший в ходе предвыборной кампании три года назад. Если мы не говорим о монархии, то очевидно: для передачи властных рычагов по наследству доверия родителей недостаточно, требуется доверие народа. О том, какие рычаги привели в Верховную Раду Андрея Шевченко, рассказывал он сам.

Як змінилось ваше життя з того часу, коли ви були обрані Народним депутатом?

– Стало набагато цікавіше.

Чи виправдала ваші очікування робота у команді БЮТ?

– Так, на 90%. Я маю на увазі такий критерій як можливість впливати, що для мене є дуже важливим. Відчуваю, що напрямок, де я можу бути корисним, – це інформаційне законодавство. Фракція мені довірила честь бути головою профільного комітету. І тепер я маю усі можливості робити те, про що я завжди мріяв, – писати хороші, адекватні закони для журналістів. Щоб вони могли нормально працювати.

А в чому ваші надії не виправдалися?

– Не виправдалися вони в плані ефективності політики взагалі. Політика в її нинішньому вигляді виявилася колосально неефективною штукою. Це робота з дуже низьким коефіцієнтом корисної дії. Знаєте, я в перші тижні роботи в Верховній Раді підраховував на листочку, який у мене лежав в столі на робочому місці, робочі хвилини, які ми провели в залі. За перші п’ять тижнів роботи ми пропрацювали аж 124 хвилини. Це був наш робочий час – трішечки більше двох годин. І жодного рішення. Я дивився навколо, бачив дуже яскравих особистостей у різних таборах – і в "Нашій Україні", і в своїй фракції, і серед "регіоналів" – людей, які точно знають ціну кожній хвилині, знають, що час – це гроші. Це люди, які вміють дорожити часом. Я дивився на них і не міг зрозуміти, як вони можуть дозволити собі й іншим так бездарно його гаяти. Можна цілий тиждень змарнувати на переговори, на зустрічі, на якісь розмови, а результату не отримати. Проте, вже потім, коли коаліція все-таки склалася, я подумав, що краще було б обійтися без подібного результату. Краще б ця коаліція взагалі не склалася, ніж таким чином. Але це реальна проблема для української політики – дуже низький коефіцієнт корисної дії. І треба вміти побачити результат, який може з’явитися завтра, післязавтра, через кілька місяців, а може й через кілька років.

Особи, що причетні до формування інформаційної політики держави, є надзвичайно впливовими при тоталітарних режимах. Я маю на увазі міністра інформації. А як в нас з цим зараз?

– Я вважаю, що в Україні немає потреби в такій посаді як міністр інформації. Не потрібно ні міністерства інформації, ні міністерства правди, ні міністерства брехні. Ми вже стали країною якісної, вільної журналістики. А це визначає інформаційні реалії в державі більшою мірою, ніж сотня таких міністерств разом узятих. Я думаю, що влада рано чи пізно прийде до того, що відмовиться від Держтелерадіо. Я з повагою ставлюся до нинішнього керівника Держтелерадіо Едуарда Прутніка, і вважаю, що правильно зробили, коли попрощалися нарешті з Іваном Чижем. Це була велика заслуга мого Комітету із свободи слова і інформації, тому що ми нарешті покінчили з цією давно затягнутою історією. Але я вважаю, що Держтелерадіо зараз може взяти на себе просте і важливе завдання: стати штабом створення Суспільного телерадіомовлення, штабом роздержавлення преси. Якщо Держтелерадіо візьме на себе цю місію і виконає її, замість державного телебачення з’явиться суспільне мовлення, а бюджетної преси в Україні не лишиться взагалі. Я думаю, що ця структура повинна виконати таку свою функцію і зникнути. Подивіться на захід від України, і ви не знайдете країни, де пресою би керували в той чи інший спосіб міністри інформації.

Не здається вам, що лозунг Суспільного телебачення (а саме з ним асоціюється ваше ім’я) став фантомом, фата-морганою, міфом?

– Ні, це не фантом, це реальність. В абсолютній більшості демократичних, цивілізованих країн світу. А те, що є у нас – це, швидше, збочення. Державне телебачення – це просто якійсь управлінський маразм. Якщо ви зараз запитаєте, хто зараз розпоряджається Державним телебаченням, ви не знайдете ані людини, ані органів влади, які б за нього відповідали. Я наведу одну просту норму: за нинішньої редакції "Закону про телебачення і радіомовлення" – і призначити, і звільнити керівника державного телебачення і радіо може лише громадська Рада НТКУ і НКРУ. Але цього органу в Україні немає. В перекладі на людську мову це означає наступне: якщо зараз, наприклад, президент НТКУ або НКРУ піде у відставку (з якихось своїх причин, ну, не захоче далі працювати), виявляється, немає жодного законного способу, щоб призначити керівника Державного телебачення і Державного радіо. Зараз ці дві структури працюють в абсолютному управлінському вакуумі. Якщо ви запитаєте, хто засновник цих потужних структур, виявиться, що за одним із законів засновником НТКУ є Президент спільно з Верховною Радою, а якщо ви візьмете чинний статут НТКУ, то побачите, що засновником є Кабінет міністрів. А якщо ви запитаєте, хто є тим державним органом, що може на практиці задати програмну і редакційну політику Державного телебачення або Державного радіо, то ви не знайдете жодної відповіді. Тому я стверджую, що і НТКУ і НКРУ – це управлінський маразм, управлінське збочення, і в такому вигляді його залишати не можна. Ще один, широко поширений міф – це міф, ніби в Україні неможливо швидко зробити суспільне мовлення. Але це неправда, бо суспільне телебачення – реальність в усіх країнах навколо нас – в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Грузії, Естонії. Відомо, що ці країни спокійно, і досить легко перейшли від державного мовлення до суспільного мовлення. Там не чиновники, а наглядачі визначають редакційну політику.

І коли наступить цей розквіт, Золотий вік для нашого мовлення?

– Впевнений, що реалістична дата – це 2009 рік. Це стосується і започаткування суспільного мовлення, і процесу роздержавлення. Тобто у 2009-му, сподіваюсь, в Україні не буде більше бюджетних газет, бюджетних журналів. А на сьогодні маємо серйозний ступор у питанні суспільного мовлення, і топчемося на місці останніх десять років. Перший закон про суспільне мовлення був запропонований моїм батьком Віталієм Шевченко. На той час він був депутатом другого скликання, а зараз він головує в Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення. Тепер у нас є дуже хороший плацдарм для роботи. Я думаю, що в найближчі дні буде затверджений спільний меморандум (або спільна декларація), під яким підписи поставлять голова парламентського комітету зі свободи слова, голова Держтелерадіо, голова Національної ради і керівник Національної комісії по утвердженню свободи слова при Президенті України. Перші особи цих чотирьох державних органів, що мають відношення до телебачення і радіо, нарешті сядуть за один стіл і поставлять свої підписи під документом "Про суспільне мовлення". Ми зобов’язані працювати разом над його створенням, і вже час почати працювати.

У вас болить душа за телебачення тому що ви були професійним журналістом-телевізійником? А щодо інших медіа, друкованих, зокрема?

– Україна – це телевізійна держава, де, за соціальними опитуваннями, 80 відсотків населення отримує політичну інформацію з телевізійних джерел.

Але ж серйозною проблемою є той факт, що у нас великий відсоток друкованих ЗМІ (до речі, ті ж самі 80 відсотків!) мають іноземні інвестиції, а отже, є провідниками чужої пропаганди. Вам це не болить?

– Я не став би називати, наприклад, "Коммерсант" або "Известия в Украине" пропагандистським продуктом. Те, чим вони відзначилися – це здоровий журналістський стьоб, агресивний маркетинг і промо-акції. Але ж я розумію, що тут прихована набагато серйозніша проблема, яку й ви, очевидно, маєте на увазі. Газети, що прийшли на наш медіа-простір, повинні працювати чітко за буквою нашого законодавства. Воно насправді дозволяє будь-якій іноземній компанії зараз приходити на наш ринок і створювати тут свої ЗМІ. Щоправда, є деякі формальні обмеження. Я зараз скажу, можливо, непопулярну річ, але важливу для країни. Вважаю, щоб іти далі, треба ще більше обмежити можливості засновництва нових ЗМІ. Журналістика мусить бути різна. І в будь-якій країні, де сформований ринок медіа, ви знайдете різнопланові видання – і серйозну пресу, і аналітичні журнали, як ваш, який завжди має свого читача, і масові видання, і жовту пресу, і таблоїди. А що стосується іноземних грошей, що вкладаються в наш медіа-ринок, то я вважаю ханжеством розбіжність між гаслами ("ми стримуємо іноземних інвесторів") і реальним станом справ (бо ніхто їх таки не стримує!). Думаю, ця розбіжність тим більш неприпустима, якщо ми йдемо в Європу, якщо ми йдемо до СОТу. Можна навести як приклад ситуацію з телеканалом ІНТЕР, – я глядач цього телеканалу. Формально, за законом вони відповідають всім вимогам щодо кількості іноземних і українських засновників. Але якщо ви подивитесь на другий, третій рівень засновництва, то побачите там просто міріади офшорів, які дозволяють будь-кому, і з будь-якої країни контролювати цей телеканал. Я вважаю, що набагато чесніше зробити інакше: відмовитись від обмежень у процедурі засновництва ЗМІ іноземними інвесторами, але встановити дуже жорсткі правила щодо прозорості. Якщо ти іноземець і "заходиш" сюди, будь ласка, покажи тут "до третього коліна" свою власність. Якщо ти працюєш з багатоповерховою структурою засновників, – покажи всі поверхи й прошарки цієї структури. Не треба зараз думати про те, пускати чи не пускати іноземні гроші. Варто пускати, але в обмін на дуже жорсткий рівень прозорості. Щоб кожний читач газети, або глядач телеканалу зміг дізнатися, на які гроші заснований той або інший засіб масової інформації.

Вас оцінювали як перспективного ідеолога БЮТ. Як в партії з ідеологією, на ваш погляд?

– Я людина, яка дуже комфортно себе почуває в БЮТі. Мені довелося під час виборчої кампанії бути одним із облич блоку. Звичайно, я дуже переймаюся майбутнім цієї політичної сили.

Як би ви охарактеризували свої особисті стосунки з лідером вашої партії?

– Я дорожу довірою, яка між нами є, я цю довіру відчуваю. Очевидно, що є питання, в яких Юлії Володимирівні цікаво зі мною порадитись. Разом з довірою я дорожу певною незалежністю, яку теж зберігаю. Мене брали в цю команду як самостійного і самодостатнього гравця. Дуже тішуся, що ніхто не пробував в цій політичній силі мене перековувати, перевиховувати, або ламати "через коліно" чи інші частини тіла. Я себе відчуваю командним гравцем, і це важливо. Ви знаєте, що я не член партії "Батьківщина", не член партії УСДП, і при всьому цьому відчуваю себе командним гравцем у БЮТ. Коли передивляюсь постійні опитування, з подивом дізнаюсь, що 30 відсотків українців чекають на якусь нову політичну силу. Але я знаю й таку реальність, – коли проходять вибори, українці голосують за старі, добре перевірені політичні сили. Очевидно, політика рухається все ж до укрупнення політичних сил. І тому мені здається, що БЮТ з кожним місяцем, і з кожним роком буде відігравати все більшу роль, і значення цієї сили буде лише зростати.

Чи бачите ви серед своїх політичних опонентів достойних поваги людей?

– Звичайно. Я можу сказати, що основний наш політичний опонент – "Партія Регіонів". Було б нечесно не визнати, що за останніх пару років наші опоненти значно виросли. Той результат, який сумарно отримали демократичні сили в 2006 році (я маю на увазі БЮТ і "Нашу Україну"), виявився не настільки великим, як хотілося б. Це сталося саме через те, що ми недооцінили наших опонентів. Треба визнати, що вони стали гнучкішими, вони стали цікавішими, краще навчилися говорити, краще навчилися спілкуватися з пресою. Потрібно віддати їм в цьому належне.

Але чи змінюються їх цінності?

– Важко робити висновки. В мене дуже великі сумніви, якщо виходити з їхніх дій. Але в інструментарії, в зовнішніх, формальних речах, вони досягли прогресу, це безумовно. Мені дуже подобався як достойний опонент Євген Кушнарьов. Доводилося з ним дискутувати, це було корисно. Мені цікавий своєю активністю Юрій Мірошниченко. Зараз, коли у фракції немає утвердженого спікера, він взяв на себе багато роботи. Я готовий бачити сильні сторони своїх опонентів. Інше діло, що все одно політичний імідж базується на моралі і цінностях: хто за що стоїть, хто у що вірить, і хто на що працює.

За 15 років незалежності у нас з’явилось декілька депутатських династій: Чорноволи, Януковичи, Шевченко. Це – новітні українські традиції?

– Ви назвали дуже різні сім’ї. Між нами є принципова різниця, ми складались не однаково. Я думаю, що молодший Янукович прийшов в політику не таким шляхом, як я. І я, і мій батько абсолютно по-різному будували свої кар’єри. Ми жодним чином не перетинались, більше того, ми з батьком були конкурентами на останніх виборах, бо він балотувався за списком Української Народної партії, а я за списком БЮТ. Інше діло, що у нас є сімейна місія. Спробую вам її сформулювати: це успішний медіа-ринок, де обов’язковими мають бути свобода слова, високі професійні стандарти і справедлива конкуренція. Батько був блискучим журналістом, він працював в бойовій газеті "Молода гвардія". В Україні її пам’ятають її як одну з найгостріших газет, як такий собі провісник вільної професійної журналістики. Він був Народним депутатом, членом Національної Ради, а пізніше – її головою. Я працював як репортер, як шеф-редактор "5 каналу" і перший голова Київської незалежної медіа профспілки, а зараз – як голова парламентського комітету із свободи слова. Кожен розвивався абсолютно по-своєму, але ми дуже співзвучні в одному – у нас є спільні цінності, спільна місія, і в цьому сенсі ми – династія. При тому дуже міцна. Думаю, батько не червоніє за те, що роблю я.

Наталия Волкова, «Политик HALL»