У суботу Москву очікує ще одна хвиля масових мітингів «За чесні вибори». Заявлена кількість учасників - 300 осіб, проте, як повідомляють російські ЗМІ, через соціальні мережі своє бажання взяти участь у акції протесту висловили вже понад 50 тисяч осіб.

Тим часом учора з досить несподіваними заявами виступили Володимир Путін і Дмитро Медведєв. Мовляв, росіяни вільні висловлювати свою думку за допомогою акцій протесту - головне, аби вони проходили в рамках закону. Цікаво, чи з'явиться нарешті інформація про масові виступи громадян на федеральних каналах тепер, коли існування цих протестів офіційно визнали на найвищому рівні тандему?

Бурхлива реакція громадськості на більш ніж сумнівні (судячи з висновків спостерігачів) думські вибори не вщухає. Швидше, навпаки, набирає обертів. Слідом за Григорієм Явлінським і Борисом Нємцовим за призначення нових виборів висловився й Михайло Горбачов, назвавши волевиявлення 4 грудня нечесним, повідомляє російська редакція «Радио Свобода» з посиланням на Інтерфакс.

Суспільне невдоволення росіян набуває й досить оригінальних форм самовираження. Зокрема, відкритий рух «Біла стрічка» закликає «всіх незгодних з підсумками виборів прикріпити стрічку на одяг, сумку, машину й у такий мирний спосіб виразити свій протест», повідомляє «Эхо Москвы». «Влада вирішила все за нас, вважаючи нас просто стадом? Але ми встаємо й говоримо: «МИ НЕ СТАДО, МИ - ЛЮДИ!». Ми говоримо: «ДОСИТЬ ЇСТИ РОСІЮ!» - сказано на сайті руху www.belayalenta.com. - Ми готові захистити свою країну, свій народ і своє майбутнє».

Щоправда, реакція влади на онлайн-активність незгодних не забарилася. Передусім у соціальних мережах. «Останніми днями ФСБ просить нас блокувати опозиційні групи, включаючи вашу», - звернувся засновник соціальної мережі «ВКонтакте» Павло Дуров в повідомленні до адміністратора групи на підтримку відомого блогера Олексія Навального. Нагадаємо, що після мітингу на Чистих Прудах Навального арештували на 15 діб.

Під підозру підпадають не лише інтернетники, а й телевізійники. За інформацією видання «КоммерсантЪ», Роскомнагляд звернувся із запитом до телеканалу «Дождь» надати записи ефіру 5 і 6 грудня для перевірки матеріалу на відповідність законодавству. Джерело видання на телеканалі стверджує, що причиною стала пряма трансляція з мітингів протесту опозиції проти підсумків виборів до Держдуми.

А щодо іношого громадяни цілком вільні висловлювати свою думку...

Прийшовши на інтерв'ю з журналістом, автором програми «Велика політика» на телеканалі «Інтер» Євгенієм Кисельовим, ми застали його за робочим процесом - планіркою, на якій редакція проекту саме обговорювала теми наступної програми. Перша тема цього тижня - звісно, думські вибори в Росії. Саме з цієї теми ми й розпочали нашу розмову.

- Євгенію Олексійовичу, тільки що ви з колегами жваво обговорювали тему російських виборів. Нещодавно в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» ви сказали, що після рокіровки в тандемі російська політика вас перестала цікавити, але, очевидно, все-таки на останні події в Росії зараз з цікавістю дивиться весь світ. Як ви оцінюєте те, що зараз відбувається на Тріумфальній площі? Як розвиватимуться події, на вашу думку?

- Я б не перебільшував значення того, що відбувається зараз у Москві. На вулиці й площі виходять передусім прибічники партій, політичних рухів, організацій, які, по суті, були відсічені від виборчого процесу. Так, їх досить багато. І це чудово. Отже, громадянська активність потихеньку прокидається. Але, повторюю, я б не перебільшував значення цих виступів. Як не перебільшував би значення парламентських виборів у Росії взагалі. У 90-х роках президент і уряд не мали більшості в Державній Думі. Проте вся повнота влади була сконцентрована саме в їхніх руках. Згідно з чинною російською Конституцією, парламент є майже безвладним додатком до виконавчої вертикалі влади. Інша річ, що в результаті виборів правляча партія «Єдина Росія» ледве змогла набрати просту більшість, хоча розраховувала на конституційну. Це моральна перемога опозиції, тих, хто закликав громадян не до бойкоту виборів або псування бюлетенів, а до певної позитивної дії: прийти на виборчу дільницю й проголосувати за будь-яку партію, крім «Єдиної Росії». І результат виборів показав правоту цих людей.

Але й тут я б не шаленів від захвату. Думаю, до серйозних змін у російському політичному й суспільному житті ще дуже далеко. Хоча, знаєте, в Росії всяке буває. Росія - країна непередбачувана. Як хтось сказав, Росія - це країна з непередбачуваною історією і вже точно з непередбачуваним майбутнім. Так, зараз у Путіна та його найближчого оточення дуже багато важелів влади й досить високий рейтинг, який значною мірою грунтується на відсутності альтернативи. Але, з другого боку, зростає значення інтернету. Ще трохи - й доступ до так званих загальнонаціональних або, як їх звуть у Росії, федеральних каналів політикам узагалі не знадобиться.

- Ви вважаєте, для Росії це перспектива найближчого майбутнього?

- Так, адже це питання технологічних можливостей. Я пам'ятаю час, коли телевізійна картинка в інтернеті завантажувалася дуже довго. Пам'ятаю, коли телевізійна картинка почала вантажитися швидше, але була, як і раніше, низької якості. Зараз, коли минуло всього лише декілька років, у YouTube можна дивитися відео практично в такій же якості, як і на екрані телевізора. Думаю, ще через кілька років можливості інтернету дозволять опозиційним політикам не витрачати сили на те, щоб потрапити до ефіру «Першого каналу», НТВ або каналу «Росія». А результат наступних виборів у Росії - і парламентських, і президентських, визначатиметься не тим, кого підтримують, а кого замовчують федеральні канали, а тим, як працює інтернет. Певна річ, у влади з'явиться велика спокуса встановити контроль над мережею за китайським або іранським зразком. І до цього треба бути готовими.

Кажучи, що зміни - справа неблизького майбутнього, я сам себе зупиняю. Згадую 1985 рік, коли помер Черненко й до влади прийшов Горбачов. Хіба тоді хто-небудь міг передбачити, що через якихось п'ять-шість років стануться грандіозні зміни, а в грудні 1991 року країна взагалі припинить своє існування?

Буду радий помилитися, але я - песиміст, скептик, тому що дуже часто був оптимістом у минулому. Наприклад, я не вірив, що Путін - це надовго. Мені здавалося, що вже на виборах 2004 року на перемогу може претендувати якийсь інший кандидат, демократичнішої спрямованості. І вже точно, як мені здавалося, 2008 року «час Путіна» закінчиться. Але я помилявся. Тому зараз виходжу з того, що в Росії настає період «заледеніння» років на дванадцять...

- Отже, жодних аналогій між Майданом і Тріумфальною площею виводити не варто? Хоча зовнішні ознаки є. Наприклад, пан Марков як тоді, 2004-го, так і зараз говорить про «зовнішні ворожі впливи». Борис Нємцов заявив про намір оскаржувати в суді результати виборів. Майдан і Тріумфальна площа... Яка «різниця температур»?

- Різниця полягає в тому, що жодна партія, жоден політик в українській історії не користувався такою популярністю, якою користуються у нас «Єдина Росія» та Путін (навіть зважаючи на відносне падіння рейтингу на виборах).

Давайте не забувати також про те, що Майдан мав передісторію: акції «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!». У пам'яті ще була жива студентська революція на граніті. Відчувалася певна наступність, був сильний націонал-демократичний рух. Урешті-решт, були вибори 2002 року, на яких опозиція досягла великого успіху. Та й Кучма був страшенно непопулярним. І тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович великої популярності не мав. Узагалі, ситуація була абсолютно іншою. До того ж, Майдан, вибачте, готували. Нещодавно я знімав чотирисерійний документальний фільм про Майдан. Так-от, учасники й організатори тих подій, зокрема, згадують про підготовку до акцій громадянської непокори. А події в Москві зараз розгортаються стихійно. Таку підготовку, яку вела опозиція в Україні, ніхто в Росії навіть не намагається вести, адже це небезпечно для життя. Михайло Борисович Ходорковський, людина, яку я дуже шаную, потрапив до в'язниці на багато-багато років саме за те, що створював незалежні від держави громадсько-освітні структури - школи публічної політики, федерації інтернет-освіти, молодіжні просвітницькі організації, фонд «Відкрита Росія», спонсорував присудження літературних премій і т.д. Насправді саме це є головною причиною його неприємностей, хоч би що там казали про податкові злочини, крадіжку нафти, про те, що він нібито збирався скупити половину депутатів Державної Думи.

- Тобто головний ворог російської влади - це просвіта?

- Авжеж. Політична, громадсько-політична просвіта.

- Ще одна цікава аналогія. Сьогодні російська редакція «Радио Свобода» опублікувала звернення політичного оглядача «Коммерсанта FM» Станіслава Кучера. Він радить колегам з федеральних телеканалів викинути отримані в різні роки статуетки «ТЕФІ» за «найкращі інформаційні програми», адже федеральні канали ні словом не обмовилися про протести й сотні затриманих. З другого боку, ви згадали про акцію «Україна без Кучми». Сьогодні, коли на наших очах розгортаються події довкола «справи Кучми», люди, котрі очолювали згадану акцію, зокрема й польові командири, а також журналісти часто просто відмовчуються. У цьому контексті ось про що хотіла б вас запитати: десять років тому, коли, по суті, «не стало» НТВ, для російського інформаційного простору й журналістики - про це багато хто говорить - почалася нова епоха. Що ж сталося з російською журналістикою за ці десять років і що сталося із суспільством?

- Я, відверто кажучи, не читав звернення Кучера. Але можу сказати про власне враження.

Учора (наша бесіда з Євгенієм Кисельовим відбулася 7 грудня. - Прим. ред.) стихійні виступи опозиції, як відомо, тривали. Двом яскравим опозиційним фігурам - Яшину та Навальному, вкотили по 15 діб. До речі, цим демонстративно-принизливим покаранням влада спробувала дати ляпаса опозиції, адже за старих добрих часів на 15 діб саджали хуліганів і алкоголіків-бешкетників. І коли я ввімкнув один з російських телеканалів (а всі вони ведуть мовлення приблизно однаково), то у випуску новин мені розповіли: про зустріч Путіна з його прибічниками, зустріч Медведєва з головою Центрвиборчкому Чуровим. Далі показали репортаж з Об'єднаних Арабських Еміратів про одну російську громадянку, яку затримали за підозрою чи то у ввезенні, чи то у вивезенні фальшивих грошових знаків, репортаж з Південної Осетії про те, як розгортається ситуація в республіці (причому з явним перекосом у бік нинішнього президента Кокойти). І - новини спорту.

Ну що це таке, панове? Після такого дійсно треба йти з професії...

Насправді у своєму виступі рік тому Леонід Парфьонов дав вичерпну характеристику того, що відбувається на російському телебаченні, в програмах новин, громадсько-політичних передачах (йдеться про виступ Леоніда Парфьонова на церемонії вручення телевізійної премії імені Владислава Лістьєва. - Прим. ред.). А народ, який своїми холодними руками все це й здійснює, сидів і аплодував Парфьонову. Як то кажуть, йому плюнь у вічі, а він тобі - дощ іде.

Журналісти, котрі працюють на державних телеканалах, перетворилися на дрібних держчиновників. Для них політики, як влучно зауважив Леонід Парфьонов, - уже не політики, а начальники їхніх начальників. У 90-х політики все-таки були політиками. І в цьому - суттєва різниця. Але журналісти, які стали підпорядкованими підлеглих політиків, через декілька років уже не робитимуть погоду.

Я згадую єльцинські часи. Адже ми в НТВ теж не на хмарці жили. Так само, як «ОРТ» (тепер «Первый канал») і «РТР» (тепер канал «Россия»). Але все-таки інакше. Так, доводилося зважати на позицію влади. Адже великому телеканалу з владою сваритися не варто - існують інтереси власників, інтереси держави, зрештою робочі «дрібниці», такі, як акредитація до різних органів влади. Не все так просто. Журналістика з розмаху, з відкритим забралом і розчепіреними пальцями існує лише в запаленій уяві студентів другого курсу або молодих людей, які тільки-но прийшли працювати в професію й, що називається, ще пороху не нюхали. У реальному житті, на жаль, журналістика передбачає подеколи й фігури умовчання, і якийсь компроміс. Роль камікадзе від журналістики - це найпростіше.

- Але принципи мають же бути, все-таки...

- То я саме про це й кажу. Принципи, безумовно, мають бути. Не можна замовчувати події, вдавати, що щось не відбувається взагалі. Інформаційна картина має бути.

Подеколи неможливо влаштувати дебати президента та його опонента, адже, як правило, на пострадянському просторі президенти не погоджуються брати участь у дебатах з опонентами, а вважають за краще виступати самі. Сьогодні, наприклад, неможливі дебати керівників Генпрокуратури України із захисниками Юлії Тимошенко, тому що керівники Генпрокуратури до таких дебатів не готові. Але це зовсім не означає, що не треба говорити про те, що відбувається з Юлією Тимошенко.

Кажуть, журналістика має бути об'єктивною. Я з цим не згоден. Журналістика - суб'єктивна, і нехай вона залишається такою. Але перш ніж продемонструвати своє ставлення до тієї чи іншої події, журналіст має розповісти все про цю подію, дати слово всім її учасникам, не замовчати нічого. Журналістика може бути суб'єктивною, але вона має бути чесною.

- У попередньому ефірі «Великої політики» одним з гостей був саме Леонід Парфьонов. Серед іншого він сказав, що одного дня Росія й Україна зустрінуться в Європі. Як ви вважаєте, якими є шанси?

- Фраза, звісно, дуже ефектна, та варто зважати на те, що Росія, подобається нам це чи ні, однією ногою стоїть у Азії. Є євразійство, і є люди, які щиро вірять, що російські інтереси знаходяться не лише в Європі, а й в Азії. Половина території країни на азіатському материку. Китайський чинник, японський чинник. Для жителів Хабаровського краю набагато істотніше стан економіки Китаю, ніж Європи, а в повсякденному житті Приморського краю стан економіки Японії важливіший, ніж те, що відбувається в Москві або Петербурзі, жителям яких азійщина частенько не зрозуміла.

Від азіатського вектора Росії нікуди не подітися. Більше того, Росія стоїть перед реальною загрозою китайської експансії. Адже з одного боку кордону - 5 мільйонів, а з другого - умовно кажучи, 300. Йде китаїзація прикордонних районів. Величезна кількість китайців, які всіма правдами й неправдами перебираються на територію Росії, одружується з російськими дівчатами. А російські дівчата із задоволенням виходять за китайців заміж, тому що вони - працьовиті, непитущі, завдяки особливостям китайського виховання практично ніколи не піднімають руку на жінку.

Не виключаю, що через деякий час Росія виявиться недієздатною на нинішніх кордонах. Не виключаю, що Росія переживе ще один розпад. Головне - щоб це відбувалося безконфліктно, безболісно, без крові. Але на сьогоднішній день це не стоїть на порядку денному.

Що стосується України, то вона завжди була обернена обличчям до Європи. Як будь-яка пострадянська країна, Україна до Європи йтиме повільно й болісно, але, врешті-решт, рано чи пізно все одно туди прийде. Євросоюзу значно простіше інтегрувати в себе Україну, ніж вибудувати відносини з Росією. Європа не зможе поглинути всю Росію - вона надто велика.

- Але якщо говорити про діалог між Києвом і Москвою, чи можливо, що на якомусь етапі цей діалог доросте до рівня європейських цінностей (мені здається, саме про це говорив Леонід Парфьонов)?

- Це станеться тоді, коли європейські цінності переможуть у головах більшості громадян. Знаєте, як писав киянин Михайло Булгаков, розруха - вона в головах... Ось коли в головах більшості громадян України та Росії затвердяться й восторжествують європейські цінності, тоді й стане можливим відповідний діалог.

- А як вам здається, чи здатні українські політики адекватно оцінити природу Росії? Ось нещодавно, в листопаді, Михайло Касьянов і екс-прем'єр-міністр Бельгії Гі Верхофстадт організували конференцію «Гельсінкі 2.0», щоб пояснити Європі, що насправді відбувається в Росії. Чи розуміє Європа, що відбувається в Росії й Україні (у згаданому вище радіоефірі ви дуже справедливо зауважили, що далеко не всі усвідомлюють, що таке «справа Тимошенко») - це окрема тема. А ось чи розуміють українські політики, з ким вони мають справу в Росії?

- Думаю, що не зовсім.

У Росії не дуже розуміють, що відбувається в Україні, чим Україна відрізняється від Росії, як вести справи з Україною, як спілкуватися з українськими політиками та громадськими діячами. А в Україні не дуже добре розуміють, що насправді відбувається в Росії.

Якщо у росіян ці нерозуміння, неінформованість, а подеколи навіть неуцтво йдуть від комплексу «великого брата», то в українців - як у політиків, так і у пересічних громадян, це йде, на мій погляд, від страшенної зацикленості на собі, своїх внутрішніх справах і проблемах.

- І журналістика в цій зацикленості теж бере участь...

- Авжеж.

З цим пов'язане одне з найяскравіших вражень від перших днів мого перебування в Києві. Початковим етапом моєї роботи тут, в Україні, було створення телекомпанії ТВi та прийом на роботу журналістів. Мені доводилося багато спілкуватися з претендентами на журналістські посади. Так от, один з молодих людей, з яким я вів співбесіду, вразив мене. Він не знав, що тодішній посол Росії в Україні, нині покійний Віктор Черномирдін у минулому був прем'єр-міністром Росії. Як можна серйозно вести справи з російськими політиками, чиновниками, державними, громадськими діячами, не знаючи їхнього підспідку, їхньої історії, як змінювалися їхні погляди, як вони прийшли до того, ким вони є сьогодні?

Мені здається, що неможливість повноцінного діалогу - це ще й наслідок взаємного незнання й нерозуміння.

- Нам з колегами здалося, що в попередньому випуску програми «Велика політика» була досить здорова атмосфера. Так буває, на жаль, не завжди. Чи немає у вас відчуття, що українському громадсько-політичному мовленню потрібна інтелектуальна планка?

- Абсолютно з вами згоден. Але тут є конфлікт інтересів. У випуску від 2 грудня ми дійсно високо підняли інтелектуальну планку, але, на жаль, втратили рейтинги. Український телеглядач звик до шоу...

- Ну а хто його до цього привчив?

- Не хочу ні на чию адресу кидати звинувачення. Можу лише сказати, що я з самого початку своєї роботи намагався генерувати смисли. Не можу сказати, що це в мене завжди виходило, але в кожній програмі було хоч щось осмислене. Дефіцит інтелектуальної журналістики, безумовно, є. Я, між іншим, не випадково потихеньку змінюю формат передачі. Якщо на першому етапі моєї роботи на «Інтері» це було все-таки ток-шоу, то зараз «Велику політику» вже не можна назвати ток-шоу в чистому вигляді. Зараз ви бачите переважно інтерв'ю, телемости, репортажі, коментарі... Я роблю це цілком свідомо й сподіваюся, що поступово глядач звикне й відчує до цього смак.

Знаєте, буває російський бунт - безглуздий і нещадний, а буває український словесний базар - такий же безглуздий і нещадний. Коли мій старий приятель і колега Савік Шустер уперше приїхав до України й почав вести програму «Свобода слова» на каналі ICTV, тоді вперше на українському телебаченні умовна Тимошенко зчепилися з умовною Богословською. Тоді з'явився відкритий мікрофон. Тоді це, звісно, було сенсацією. Знаю, що чимало москвичів спеціально їздили та літали до Києва, щоб усього один вечір посидіти біля телевізора й подивитися ток-шоу Савіка Шустера. А коли цей формат разом з людськими конфліктами, аргументами й контраргументами поширився на інші телеканали, частина аудиторії просто перемкнулася на «Танці з зірками».

- Ви називаєте себе українським журналістом. У Києві з 2008 року. Як вам здається, ви вже достатньо добре знаєте нашу країну?

- Думаю, що ні. Процес пізнання триває. Згадую, що коли лише приїхав до Києва, то був шокований. Достатньо прожити тут декілька тижнів, аби зрозуміти: це інша країна, тут усе інше. Звісно, я багато читаю, прагну щось дізнаватися про минуле моїх героїв, але, звісно, непізнаного ще дуже багато.

- Що ви вкладаєте в поняття «український журналіст»?

- Я не можу сказати, що я вкладаю в це поняття щось незвичайне. Я - український журналіст, бо я тут живу, працюю, тут мій хоча й тимчасовий, але все-таки дім. Не хочу називати прізвищ, але існує практика, коли відомі журналісти, телеведучі, інтертейнери вранці приїжджають сюди, працюють, а увечері їдуть назад. Так от я - не гастролер.

- Ну а громадянський темперамент як якість журналіста має фігурувати, як вважаєте?

- Складне запитання. Найкращий з відомих мені російських журналістів (з погляду володіння професією) - це Володимир Володимирович Познер. Він не приховує того, що набагато більшою мірою відчуває себе європейцем і американцем. Незважаючи на те, що більш як півстоліття зі своїх 77 років він прожив у Радянському Союзі, а потім - у Росії, в нього холодний, спокійний, відчужений погляд на те, що відбувається в країні. Він завжди - НАД сутичкою. І я теж холодно, спокійно й відчужено дивлюся на речі. Безумовно, є те, що чіпляє мене суто емоційно, але, слава Богу, це стосується персонажів, які діють на політичному майданчику. Для мене вони - політичні особини в одному великому політичному зоопарку або, якщо завгодно, тераріумі. Я просто спостерігаю за ними, намагаюся зрозуміти їхню логіку або її цілковиту відсутність. Я дуже задоволений тим, що можу піднятися над сутичкою. При цьому я бажаю успіхів Україні як країні, мені дуже хочеться, щоб Україна була вільною, демократичною, процвітаючою.

На мій погляд, журналістика, побудована на емоціях, на гаслах «Геть!», «Ганьба!», журналістика, головною мотивацією якої є прикувати когось до ганебного стовпа, а когось підняти на котурни, - це погана партійна журналістика. Вона, втім, теж має право на існування й цілком успішно існує, наприклад, у Франції. Але мені, все-таки, більш до вподоби інший підхід.

- Насамкінець не можу не поставити вам запитання, що стосується фрази, яку ви сказали близько року тому в ефірі «Эха Москвы». Відповідаючи на запитання ведучої, ви процитували Йосипа Бродського «Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции у моря» і додали: «Що я й роблю. Живу та працюю в місті Києві». До речі, звідси (від офісу телеканалу «Інтер» на вулиці Дмитрієвській у Києві. - Прим. ред.) рукою подати до Софії. Київська Русь починалася тут, у Києві, якщо вже йдеться про метрополію... Цікаво, яким є походження цієї вашої фрази.

- Це певна метафора. Зрозумійте, що для будь-якого москвича Київ - це «глуха провінція біля моря». На жаль.

Але пишаюся тим, що я в Києві! Мені тут добре! Тут зовсім не глуха провінція. Київ - європейське місто. До речі, надзвичайно гарне й дуже зручне для життя.

- Тобто ваша думка трансформувалася...

- Ні-ні. Ще раз кажу: я говорив це свідомо. Ця цитата з Бродського - метафора. Сенс її в тому, що я щасливий, що такий далекий від Москви, тому що нічого доброго там немає. І навіть незважаючи на те, що хтось там зараз активізувався, боюся, що закінчиться все це черговими арештами, посадками, закручуванням гайок. У світле демократичне ліберальне майбутнє Росії я, на жаль, не вірю. Особливо за нинішніх правителів.

У деякому розумінні, в цій фразі я веду заочну полеміку з тими, хто намагається мені поспівчувати: ой, бідолашний, мовляв, Євгеній Олексійович, змушений працювати в якомусь там глухому Києві. А я їм словами Бродського заочно відповідаю.

- Тобто навіть ваші колеги, прогресивні російські журналісти сприймають Київ як глуху провінцію... Це просто цікаво з погляду психології сприйняття.

- З погляду психології я ще раз хочу сказати, що нехай ніхто не підозрює мене в тому, що я серйозно сприймаю Київ як «глуху провінцію біля моря». Я просто цитую знаменитий вірш Бродського «Письма римскому другу (из Марциала)», де ліричний герой веде заочну полеміку зі своїм адресатом, співчуває долі цього героя, якому доводиться жити далеко від Риму - з його Цезарем, інтригами, з його убогістю й пишнотою. Але адресат йому відповідає, що, мовляв, мені тут дуже добре, не треба мене жаліти, я чудово почуваюся.

Знаючи, які розмови ведуть деякі мої знайомі про мою журналістську долю, я таким чином їм відповідаю: панове, погано - вам, мені - добре!

Марія Томак, «День»

Фото - «День»