Андрій пропонує максималістське бачення нашого сучасного життя і нашого modus vivendi на найближчий час: "Пора стати собою – сильними й справжніми. Це у НИХ повинні мокріти долоні, коли ВОНИ будуть вручати НАМ премії, це ВОНИ повинні думати про те, як дивитися НАМ в очі, як ВОНИ почуватимуться поруч із НАМИ і що ВОНИ можуть від НАС почути. І нехай ВОНИ сперечаються поміж собою про колабораціонізм і про ціну компромісів із НАМИ. Для НАС усе зрозуміло: ми просто повертаємо цю країну собі".

Ось так просто – ми беремо й повертаємо цю країну собі. Без боротьби. Без болісного процесу ламки старих схем і революційного встановлення нового. Без перекроювання суспільства. А саме так, як свого часу, у 30-х роках говорив інший максималіст – Олег Ольжич: "Захочеш – і будеш". Захочеш – і станеш самим собою – сильним і справжнім. Захочеш – і заробиш у НИХ премію, яку ВОНИ будуть вручати НАМ із мокрими від хвилювання долонями. Захочеш – і ВОНИ розпочнуть суперечку про колабораціонізм і про ціну компромісів із НАМИ.

Те, що пропонує Андрій – це радше самозаспокоєння, самонавіювання. "МИ – сильні. МИ дуже сильні. МИ здатні ЇХ побороти. МИ можемо ЇХ ігнорувати. МИ можемо змусити ЇХ рахуватися з НАМИ. Треба лише НАМ кожному захотіти й скласти суму всіх наших бажань". Така позиція більш ніж вигідна нинішньому режиму. Бо режим Кучми встояв і тримається лише завдяки одному фактору: опозиція недооцінила самого Кучму. Вона думала, що на чолі України стоїть маріонетка олігархів, ниций і плюгавий президентик, такий собі оперетковий диктатор. І боролася проти нього оперетковими методами, при цьому часто самонавіюючи собі: "МИ – сильні, МИ – єдині, МИ зробимо все, що захочемо". Насправді ж Кучма виявився більш сильним політичним гравцем, добрим політиком і майстром як тактичних так і стратегічних ходів. Він змусив опозицію грати за його правилами – і програти.

Ворога завжди потрібно трішки переоцінювати. Потрібно ставити планку трішки вище від бажаного результату. І ти обов'язково досягнеш цього результату. І в жодному випадку не можна займатися самонавіюванням – "Які МИ класні, які МИ сильні, які ВОНИ нездалі, як ВОНИ будуть тремтіти перед НАМИ, як ВОНИ гратимуть за НАШИМИ правилами!".

Мій улюблений режисер Б.Бертолуччі у фінальній сцені "Двадцятого століття" показує суд, організований комуністом Ольмо Далько над уособленням старого життя і старого режиму – поміщиком Альфредо Берлінг'єрі. Натовп вирішує: залишити життя Альфредо – як фізичній особі, але знищити Господаря, уособленням якого був Альфредо. Натовп ледве збагнув складну комбінацію, яку запропонував йому Ольмо: як же так? Адже Альфредо залишився живим? Де ж смерть Господаря? Але Ольмо всіх настільки гаряче переконував, що натовп неписьменних селян погодився й влаштував народні гуляння, а потім без суперечок склав зброю – адже Господар мертвий!. Альфредо, поглянувши на беззбройний, веселий і заспокоєний натовп, тихо підійшов до Ольмо і сказав: "А все-таки, Господар живий!". І він був правий. Господар буде живим, коли не відчуватиме небезпеки для себе, доки його піддані будуть перебувати у стані самозаспокоєння.

Вбити Дракона потрібно не лише у собі – потрібно провести суцільну дедраконізацію цього суспільства. І так само недостатньо щоденно по краплі вичавлювати раба із себе – потрібно вичавити рабство з усіх довкола.

Доки цього не станеться – Господар буде живим. І ні в кого не мокрітиме долоня при врученні НАМ почесних премій. НАС просто ігноруватимуть, бо всі премії будуть вручатися ЇМ, а не НАМ. ВОНИ самі будуть придумувати премії – імені Шевченка, імені Лесі Українки, імені Щербицького, імені Кучми, імені Медведчука, імені Стуса, імені Чорновола, імені Волкова. ВОНИ самі об'єднуватимуться в Ордени Святого Станіслава й вішатимуть собі, а не НАМ, ордени Ярослава Мудрого та Трудового Червоного Прапора.

А потім будуть під час офіційних прийомів та банкетів кепкувати над НАМИ: "Бачив ідіотів? ВОНИ НАС зневажають... Ха-ха-ха... ВОНИ хочуть, щоб МИ думали, як дивитися ЇМ в очі... Ги-ги-ги..."

Найбільша помилка автора полягає в тому, що він вважає, ніби цю країну можна повернути собі. Цю країну не потрібно повертати. Цю країну потрібно докорінно переробити, перебудувати, переорієнтувати – і лише тоді можна чогось добитися. Лише тоді вона буде мати якусь цінність для майбутніх поколінь.

Наразі цінність становить собою лише територія цієї країни. Можливо, ще – частина людей, що живе на цій території. Усе решта потребує переробки.

Потрібне нове осмислення історії – тобто, база, на якій має виникнути проект "Україна". Потрібна концепція держави й концепція еліти. Потрібен бізнес-план проекту і точні орієнтири та контрольні заміри. Потрібні нові творчі сили, які могли би провадити цей проект, забезпечити йому тяглість у часі та експансивність, пасіонарність у просторі – не йдеться про завоювання нових територій, а лише про здатність до завоювання ринків.

Елементарної зміни поколінь – недостатньо. Проста ротація поколінь нічого не дасть. МИ станемо НИМИ. Мій ровесник, Валерій Хорошковський, став Міністром економіки. Він – НАШ? Чи він – ЇХНІЙ? Він грає за ЇХ правилами, він – у ЇХ таборі. Він ментально з НИМИ. Тому простого повернення України не може бути. Потрібна справжня реконкіста. Потрібно відвоювати цю державу у тих, хто її профанує.

Чого бракує НАМ для того, щоб стати дієвою силою і протистояти ЇМ?

Перше – усвідомлення перебування у суцільному кільці ворогів. Є ВОНИ – ті, що виросли на казочках про дідуся Леніна і які є спадкоємцями радянської школи менеджменту. ВОНИ – заражені бацилою совка і ніколи не зможуть стати в один ряд із НАМИ, бо бачать у НАС лише знаряддя для своїх інтересів. І є МИ, здатні повірити ЇМ, побачити в кожному з НИХ щось людське чи навіть божественне.

Немає поганого Кучми і доброго Ющенка, поганого Медведчука і доброго Порошенка. Є еліта, сформована на старій – комуністичній та комсомольській – заквасці. Є ті, хто скуштували смак грошей і влади, і ті, хто хочуть скуштувати цього смаку, попередньо усунувши від влади нинішніх владоможців. Вони добре засвоїли принцип князя Романа Мстиславовича – "хочеш їсти мед – передуши спершу бджіл".

Я розумію Твої ейфоричні настрої, Андрію: Порошенко погодився укласти угоду з новим керівництвом НБМ, до якого Ти належиш, про повну свободу дій на його каналі. Це у Твоєму розумінні – перемога. Це – крок до справжньої свободи слова. Ти не говориш про це – але цей момент слабо закамуфльований серед рядків статті. Але ж для Порошенка це – шлях до створення міфу про "доброго олігарха", який зовсім не утискає свободу своїх журналістів. А якщо завтра Порошенко прийде до влади – де гарантія, що він терпітиме свободу слова? Де гарантія, що він не буде проводити ту редакційну політику, яка проводиться іншими його колегами по клубу олігархів?

Ви підписали угоду – але Господар залишився живим. Ви його лише оголосили мертвим. Він скористається вашою ейфорією, так само, як Кучма завжди буде користати з ейфорії опозиції. І тут справа не у психології Порошенка чи будь-кого – просто Господар залишається Господарем – незалежно від посади, партійної належності, позиціонування відносно діючої влади чи підписаних "відкупних" щодо геніальних козачків-журналістів.

Друге – НАМ бракує усвідомлення себе як єдиної сили. Ми можемо бути у різних політичних таборах, можемо працювати з НИМИ, продаючи, зрештою, не себе, а свої професійні навики і свої творчі розробки. Ми з тих, хто може говорити про себе – Omnia mea mecum porto. Все своє ношу з собою. Наша головна зброя, наше знаряддя, наш засіб виробництва – це мозок. Комп'ютер для трансформації наших думок ми завжди можемо знайти. Покупця для нашого продукту – також. І нас – багато. Ти правду говориш, Андрію, що ми не відчуваємо своєї сили. Ми просто не відчуваємо того, наскільки є сильнішими разом.

Андрію, Маркс залишається актуальним, і нині потрібно гостро поставити питання про визволення праці з-під влади капіталу. В нашому випадку – про визволення інтелектуальної праці. І тому ми знову й знову повертатимемося до методів столітньої давності. Ми будемо боротися, створювати таємні гуртки, сперечатися, ділитися у поглядах на шляхи нашої діяльності, не будемо розуміти один одного і все-таки йти у одному напрямку - до визволення інтелектуальної праці.

Капітал та інтелектуальна праця мають бути справжніми партнерами, а не перебувати у домінантно-підпорядкованих стосунках. Реально ми боремося за це. Але видимою верхівкою айсбергу є боротьба журналістів. Ми не бачимо боротьби науковців проти заскорузлості системи НАН та ВАК і проти спроб використання їх інтелектуальної праці тими, хто має в руках капітали.

Ми не бачимо боротьби інших сегментів кола інтелектуалів. Кожен бореться сам за себе і за свої права та інтереси, не дуже зважаючи на інших. І перш з усе – слід об'єднати Людей Слова у єдині цехові структури, показати їм шлях боротьби, дати надію: ви – не одні, нас – тисячі.

Головне на цьому шляху – не зраджувати братів по цеху і не перетворитися на штрейкбрехерів. Сьогодні Ти працюєш у таборі Ющенка, я, скажімо, у таборі Януковича, а Славко Піховшек (умовно) – у таборі Кучми чи Медведчука. Але в нас має бути усвідомлення належності до єдиного цеху – цеху робітників інтелектуального ремесла, цеху людей Слова. Я можу критикувати Твого гуру і боса, але я не опущуся до того, аби сказати бодай слово проти Тебе – це традиційний цеховий етикет. І Ти, і Піховшек, і Корчинський і будь-хто інший з колег по цеху для мене є поза критикою – вони роблять свою справу, вони втілюють своє ремесло так, як вміють. Вони працюють, і я поважаю їх професіоналізм.

Завтра ми можемо працювати в одній команді – то чому на догоду нинішнім клієнтам ми маємо поливати брудом один одного? І це стосується всіх журналістів, політологів, політтехнологів, філософів, публіцистів. І вже, відштовхуючись від цього, я можу констатувати, що мені не по дорозі, скажімо, з Дмитром Джангіровим, який порушив цеховий етикет, поставив себе поза цехом, "наїхавши" у програмі ",Проте" на свого "брата" Володимира Полохала.

Третє – інтелектуальному середовищу бракує лідера. Я взагалі бачу лише двох людей, які могли би стати – в принципі – лідерами нового руху – руху за радикальне оновлення еліт та за революційне оновлення України, руху за визволення інтелектуальної праці (усі три напрямки взаємопов'язані).

Першим міг бути Сашко Кривенко. На жаль, його з нами немає. Другим – лідер студентського руху початку 90-х Маркіян Іващишин. На жаль, він самоусунувся від активного політичного життя і – можливо – ще чекає свого часу, коли до нього прийдемо ми і скажемо: "Земля наша суть велика и обилна, а наряду в ней нет. Приидите и володейте".

Серед інших наших побратимів я не бачу ні волі, ні лідерських задатків, ні організаційних здібностей для такої справи, як очолювання потужного руху.

Повертаючись до Маркіяна Іващишина – він двічі мав досвід успішних акцій. Вперше – у 1990-му, коли голодуючі студенти змогли відправити у відставку уряд Масола. Вдруге – у 2001-му, коли Громадський комітет опору "За правду!" виявився найбільш дієвою та організованою, найбільш конструктивною формою опозиції.

Довкола Маркіяна витворилося два покоління молодих радикалів, які здатні осягати завдання майбутнього руху більш інтегрально, аніж інші. Для них мало гасла "Україна без Кучми" – їм потрібна докорінна зміна суспільних відносин в Україні. Для них мало просто привести до влади Ющенка чи Тимошенко – їм потрібно, аби Ющенко й Тимошенко залишилися патріотами і на наступний день після президентських виборів. Для них мало, аби Україна прийшла у Європу – вона повинна стати, як мінімум, четвертим стовпом Європи і зберегти в ній своє національне обличчя. Ці люди знають, що таке гіркота поразки – їх двічі "кидали" "свої". У 1990 році вони стали жертвою "кидка" старших товаришів з "Народної Ради", які використали голодуючих студентів як знаряддя своїх корпоративних інтересів, а згодом, у 1991-му, не запросили на розподіл владного пирога, коли "по-братськи" ділили владу в незалежній Україні з тими-таки "ненависними комуняками". Студентів тоді поблажливо поплескали по плечу і відправили готуватися до іспитів – рано ще, мовляв, керувати державою. Вдруге цих людей "кинули" у 2001-му, коли для лідерів "За правду!" не знайшлося місця у списках опозиційних блоків.

Я вірю, що ЦІ люди пройшли сувору школу випробувань, і саме вони мають стати авангардом нового руху. І саме вони відправлять на смітник історії і Кучму, і Ющенка, і обидві камарильї, що утворилися довкола одного і довкола іншого, і які плавно перетікають одна в одну.

Але тут виникає четверта проблема – проблема втечі від реалій. Маркіян втік від реалій у мистецтво, добровільно зачинившись у трапезній монастиря Домініканів у Львові і демонстративно ігноруючи Київ. Його концепція "гуцулів" і "бандерлогів", звичайно, є цікавою і дотепною, але вона розслаблює, розсіює волю. Маркіян може стати лідером загальноукраїнського масштабу, якщо наважиться вийти з добровільного затворництва і кинути клич – "Хто вірить мені – за мною!".

Андрію, не мені Тебе вчити, але, здається, що Ти також тікаєш від реалій і радієш наразі першим кволим перемогам української журналістики. Хочеш перемоги – став завищені планки. Організовуй до активного життя, до самозахисту і до активного наступу усіх інтелектуалів, не сортуючи їх на журналістів і нежурналістів. Дивись на проблему ширше. І глибше.

Бо ми повинні боротися не лише за свободу Слова (за великим рахунком, свободу слова дає нині Інтернет). Нам потрібна Свобода взагалі. Відсутність рабства й поневолення. Можливість дихати на повні груди, знаючи, що твоя Свобода нічим і ніким не обмежена. Бо у випадку боротьби за свободу слова можливий варіант, коли ми опинимося з бажаним, але з обмеженням свободи пересування. Дивно: чому Кучмі ніхто не підказав ідеї гетто для тих, хто бажає мати свободу Слова?

Можливо, в нашому середовищі є й інші лідери, але я наразі їх не бачу. Я не бачу лідерських задатків у собі, вибач – в Тобі, в інших наших друзях. Ми можемо бути активними учасниками цього руху, але навряд чи станемо його лідерами. Але всім нам потрібно притримати при собі свої амбіції і зрозуміти, що є вищі цілі. В Московській державі після серії поразок знайшовся колективний розум, який підказав – потрібно довіритися князеві Пожарському, він нас визволить. І Пожарському Бог дав розуму: відмовитися від претензій на престол і передати владу Михайлові Романову. В цьому є якийсь світлий, лицарський епос, якого бракує українській історії. Даймо прецедент. Не повторюймо минулих помилок.

П'ятий момент. Окрім НАС і ЇХ існує велетенська маса тих, кому все по барабану. Ця маса може не любити владу, але нелюбов закінчується лише кухнею, де напівпошепки один індивід може сказати іншому про рідну владу напівсакральну фразу: "Всі вони підераси!". Завтра ж ця маса вийде на організовані владою мітинги, де протестуватиме проти дій опозиції і гаряче підтримуватиме політреформу "дорогого Леоніда Даниловича". Або голосуватиме за непорушний блок заєдистів та безпартійних. Це – маса "маленьких людей", яким батьки від народження, а потім школа, універ, підприємство і т.д. вбивають в голови тезу про їх непотрібність, другосортність, незначущість, ницість в цій державі.

Чи потрібна Свобода цим людям, цій масі, яка не замислюється – твар вона тремтяча чи право має? "Мне вчера дали свободу – что я с ней делать буду?" – співав Володимир Висоцький. Може, дійсно був правий Тухачевський, який у 1920-му бажав "залізною рукою загнати людство до щастя"? Може, цій масі дійсно не потрібно Свободи, а якщо їй і дадуть Свободу, вона просто не зможе її оцінити? Олександр ІІ спробував звільнити російських кріпаків із рабства – у результаті за шостою спробою його таки вбили "вдячні" діти колишніх рабів.

Тому потрібно враховувати те, що "слави нам не буде", як писав Франко. Ось ця "сіра маса" "ницих та упосліджених", людей, яких все влаштовує і водночас не влаштовує нічого, і для яких символом щастя є шашлики під горілочку та салат олів'є на свято, листівка з привітанням від Президента та підвищення пенсії на п'ять гривень – ця маса навряд чи стане нашим союзником. Вона в найкращому випадку займе нейтральну позицію – "наша хата скраю". В гіршому випадку - вона буде на ЇХ боці. Її не хвилює питання Свободи Слова. І питання Свободи – також не для неї. Вона звикла, що від неї – нічого не залежить, а залежить від ЖЕК-у, соцзабезу, стихії і Верховної Ради. Від Свободи Слова у її кишенях грошей не збільшиться, і у нас з Тобою на це немає аргументів.

Вершина журналістської творчості для цієї маси – це газета "Правда" радянських часів або програма "Сім днів" (чи її більш сучасні замінники). Вона не вірить "Українській правді", зате вірить "Фактам". Бо УП пише про ненависну політику, а "Факти" – чудові історії про те, як брат вибив око сестрі, або як хлопцеві пришили відрізану голову.

Врахуймо, що в Україні є велетенська армія жлобів і рагулів, які вороже сприймають людей інтелектуальної праці. І тому для них більш близькою буде антиінтелектуальна влада. Їм буде до вподоби президент, який може випити – як вони – гранчак горілки і вщипнути за сідницю офіціантку у єреванському ресторані. Їм також буде подобатися президент, який прийматиме вірчі грамоти послів не у Маріїнському палаці, а на дачі у Нових Безрадичах, витерши руки від глини, меду або олійних фарб, і який буде гарно – за каноном - хреститися у церкві, співати козацьких пісень та при кожній політичні поразці розводити руками – "Тююю!!! Отакої!!!"

Тобі подобається ТАКА Україна, Андрію? Тебе приваблює ТАКИЙ компроміс? І водночас – Ти готовий протиставитися натовпу тих, хто себе усвідомлює просто "тутейшими"? Ти готовий протиставитися тим, хто себе нині вважає елітою і тим, хто цю еліту визнає такою?

Ось тут я підходжу до висновку: Україна стоїть на порозі революції. Це буде не просто революція інтелектуалів. Основним завданням цієї революції буде усунення від влади жлобів та рагулів чи їх ставлеників. І усунення рагулів з опозиції – радше навіть створення нової опозиції. Я втомився жити в рагульській державі, де старанно вбивається все те, що може здійнятися над сірістю й буденністю. Я втомився від сірих і невиразних політиків, від політики багатовекторності, від міщанського болота і від позиції "Лішь би нє било вайни". Я бачу поляризацію цього суспільства.

На жаль, надто мало є НАС і надто багато – ЇХ. І вже аж занадто багато (і ім'я їм – легіон) байдужих. Але, що поробиш, на пам'ять знову й знову приходить Олександр Духнович: "Люби род свой не прото, что он славний, а прото, что он твой".

Розподіл на НАС і на НИХ не є дурним, як Ти пишеш. Він існує. І від нього нікуди не дітися. Компромісу бути не може. Можемо МИ перемогти ЇХ, або ВОНИ асимілюють НАС. І якщо МИ погодимося на компроміс із НИМИ, якщо МИ не змінимо цю ситуацію, цей світ, це суспільство, навіть йдучи на суттєві жертви, навіть залишаючи ЇМ атрибути ЇХНЬОЇ державності і ЇХНЬОЇ влади, то за десять - двадцять – тридцять років все ризикує повернутися на свої місця.

Кучми і Ющенки до того часу займуть свої місця у пантеонах історії, а в очах молодшого покоління ми з Тобою – і тисячі наших побратимів, які підростуть і здійснюватимуть владу в державі – будуть виглядати конкретними мудаками. Революція відбудеться, але тоді реакціонерами будемо ми з Тобою, і саме нас змете ця революція. З однієї причини: у 2003-му ми погодилися з тезою про те, що гра у повернення НАМ НАШОЇ країни, гра в урівнювання і примирення ЇХ і НАС могла привести до виграшу всіх. Це – самозаспокоєння. Це – самонавіювання.

Компроміси можливі лише в тактиці, але не в стратегії. Домінувати в цій державі маємо або МИ, або ВОНИ. А народ має розібратися, хто йому більше до вподоби. І якою має бути майбутня Україна – державою інтелектомістких технологій, чи державою, яка виживає за рахунок сировинних ресурсів.

Цю владу не можна ігнорувати або зневажати – рівно ж як і суспільство. Потрібно вибрати позицію. Або Ти з НИМИ, або Ти проти НИХ. Іншого не дано. У 1968-му юний Григорій Чубай вже висловлював свою зневагу Системі: "Тоді, як наша цивілізація спала й дивилась блаженні сни про авто, які їй належать, про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки що їй не належать (уві сні вона дуже жалкувала, що не можна кожної зірки зокрема обгородити парканом і прив'язати біля неї сторожового пса),— от тоді я виніс їй вирок. Цивілізація цього не бачила у своєму блаженному сні.

Вона лише вранці прочитала в газеті, що я її зневажаю, і висловила принагідне декілька цікавих думок:

а) "Я свою дачу збудував власними руками і за чесно зароблені гроші..."

б) "Куда сматрелі учітеля, когда іщо етот автор учілся в школє?!"

в) "Я розумію, що це, може, й так.

Але раптом проти цілого світу заявити таке, то треба бути або великим диваком або ж божевільним". А потім цивілізація взяла мою поему і на своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла епітетами й метафорами, довго ображалась і жувала, жувала, жувала, доки не з'їла всю до крапки. І пішла, блаженно погикуючи, запивати її пивом".

Я не коментуватиму цих слів і не коментуватиму долі покоління Чубая. Просто запитаю: де їх місце в сучасній Україні? В одних – на Байковому цвинтарі, в інших – на політичній емеритурі, а дехто дочекався, коли їм дали премії – при цьому навряд чи вони відчували пітні долоні членів організаційного комітету. Бо премія – а надто премія ім.Шевченка – це така штука, яка в одних присипляє совість, в інших вбиває її, а ще інших примушує дивитися на цей світ крізь рожеві окуляри. За кожен компроміс потрібно платити.

Так, Андрію! Це – не гра за опозицію і не гра проти влади. Це – взагалі не гра. Ігри закінчилися. Настав час дій. Настав час об'єднання зусиль. І настав час боротьби за Свободу. Ми не можемо відстоювати ТАКУ владу, але мене, наприклад, не влаштовує і ТАКА опозиція. Ми можемо накреслити третій шлях для України.

Інакше будемо приречені жити в колі вічного "Повернення".

Читайте також:

Дорогий Андрію!

В колі вічного повернення?

Реванш аутсайдерів

Ми не повертаємося, бо й так тут живемо. Слідами дискусії Шевченка-Бондаря-Бондаренка

Маніфест Андрія Шевченко "Повернення"