За хвилею фестивальних успіхів «Племені» Мирослава Слабошпицького та безпрецедентними в Україні прокатними зборами «Поводиря» Олеся Саніна ми могли легковажно проґавити дрібонький та, як з'ясувалося, неочікувано-значущий Трускавецький кінофестиваль. 

Річ у тому, що форум «Корона Карпат» у Трускавці, який пройшов лише вп'яте, розглянув дві нагальні для сучасного українського кіно теми. Не мало не багато цілком здатні закрити прикрі прогалини в системному підході до нашого кінематографу. 

Це момент розвитку вже наявної в нас, доброї, але далеко не ідеальної «програми створення та розповсюдження національних фільмів» і започаткування регіональних фільм-комісій, таких собі обласних чи міських фондів, які як поняття в Україні ще не існують. Натомість вони не просто діють у Європі, а беруть на себе левову частку фінансування місцевих та іноземних кінотворців. 

Розшифрую перше і друге... 

Під «розвитком» мається на увазі Національна стратегія розвитку кіноіндустрії України на 2015-2020 рр., що була розроблена Державним агентством з питань кіно за минулих кілька місяців і має стати «дорожньою картою» для вітчизняних кіноінституцій, приватних компаній, продюсерів та виробників. 

Щодо «фільм-комісій» - це логічне продовження стратегії, власне один із її пунктів. Тим більш дивовижно, що розмова про нього відбулася напередодні публічного оголошення Стратегії. Бо, маючи під собою європейську основу, бажану і потрібну для України, цей пункт є обов'язковим в індустріальній системі кіновиробництва.

Революційна для України продюсерська система, як теорія вписана в пріоритети держави і відзначена в постанові Кабінету міністрів ще 1998 р., була практично втілена в життя лише 2011 р. 

Але новаторство виявилося ковдрою з істотними дірками. Та й накрити всіх бажаючих ця ковдра не могла. Приємно шокуюча, порівняно з минулими роками, державна фінансова підтримка, конкурсна основа, відкриті пітчинги - всього цього виявилося замало для подолання точки неповернення і злету українського кіно за межі тяжіння бюрократичної казуїстики, політичного впливу та економічної кризи. 

Наразі кіно, як і раніше, неспроможне існувати без допомоги держави. А держава, на жаль, не здатна забезпечити виконання всіх своїх фінансових і виражених у часових термінах зобов'язань. 

Тому мета Стратегії - узагальнення минулих і теперішніх помилок та досягнень, із подальшими планами на «правильне» майбутнє.

Ноу-хау Стратегії не в окремих її пунктах, напрямах розвитку та деталях руху, а в системному підході до всього обсягу кінематографічної діяльності, вписаної в загальноукраїнський і світовий контекст. Тобто якщо говорити про пріоритети, то йдеться і про освіту, і про бізнес, і про юридичні аспекти, і про виробничі проблеми.

Оприлюднена в Трускавці під час круглого столу на тему «Реформація та перспективи кіногалузі», Стратегія викликала бурхливу підтримку вітчизняних кінематографістів, але неодно­значну реакцію серед представників інших країн. 

У чому причина?

Для Білорусі продюсерська система не є очевидним благом, а для Чехії не є очевидним благом держава в особі «підтримувача». 

Втім, реальність українського кіновиробництва свідчить про одне: Держкіно - ледве чи не єдиний більш-менш стабільний інвестор-продюсер із більш-менш непоганим фінансуванням та з практично нульовим втручанням у приватні, продюсерські, ігри.

На ті 96 млн у 2011-му, 137 - у 2012-му і 132 - у 2013-му рр. Україна фактично створила підвалини кіноіндустрії. За цей час запустили у виробництво 107 фільмів, із яких завершили 85. У тому числі 13 фільмів, що вийшли в прокат протягом минулого й нинішнього років.

Але більш показовою цифрою для підтвердження важливості держави як продюсера буде співвідношення приватних і бюджетних коштів. Так, продюсерська система побудована таким чином, що держава пропонує фінансування за 50% принципом: пропонуючи 50% від бюджету проекту, вона вимагає від продюсера документів на підтвердження інших 50%. 

Але дитячі, документальні, анімаційні та (іноді) дебютні фільми держава фінансує на 100%. Проте із загальної кількості - 107 запущених проектів - майже 80% (!) фільмів мали саме стовідсотковий принцип фінансування. 

В українських реаліях - це справжній порятунок для кінош­ників. Чого не розуміють чехи. 

Адже у них стабільна еко­номіка й індустрія: наприклад, із 1000 екранів, які були в них ще в часи соціалізму, жоден не закрився, тоді як в Україні з 27,2 тис. кіноустановок (на 1990 р.) залишилося (віднімаючи 82 зали анексованого Криму й розореного сходу) 384 зали. І це на 42 млн людей, - у Чехії ж населення 10,5 млн.

Стратегія покликана кардинально змінити ситуацію з кінотеатральним питанням. До розвитку кінотеатрів планується залучити банки, надаючи інвесторам пільгові кредити. А також звільняти від оподаткування та митних платежів операції з поставками обладнання для кінотеатрів.

Бюджет галузі - ледве чи не головне питання. Адже, як ми бачили, зі збільшенням фінансування збільшилось і виробництво, що логічно. І так само логічно уявити пропорційне зменшення виробництва з огляду на зменшення бюджету галузі. Ось тільки нелогічно душити квітку, яку опікали і яка тільки почала рости. 

А з кіно саме так і відбувається. Рахуйте самі. На минулий рік кінобюджет становив 132 млн грн. На нинішній - 67,6 (із яких понад 10 млн пішло на спец-рахунок, керівництво та управління, Центр Довженка, інші «заходи»). 

Сума майже вдвічі менша. Плюс майже вдвічі зріс курс долара відносно гривні, відповідно зросли ціни на матеріали, послуги і взагалі на виробництво. 

Тобто, фактично, вважайте, що теперішній бюджет учетверо менший від торішнього. А фільми ж отримують кошти не всі зразу, а залежно від зданих актів-звітів за виконані роботи на якомусь етапі виробництва. 

Етапів - три: підготовчий, знімальний і монтажно-тонувальний. Тобто ті, хто отримав гроші за один етап торік за одним курсом, нинішнього року отримують за другий чи третій - з перерахуванням кошторису - вчетверо менше. У цьому сенсі складна ситуація з фільмом «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана, з першим знімальним днем 1 грудня. Бо ж на момент підписання контракту між компанією-виробником «Інтерфільм» та Держ­кіно - жовтень 2011-го - курс коливався на рівні 8 грн., а тепер курс - майже 16 грн. І компанія почала зйомки з тим, старим бюджетом, який наразі становить лише половину виробничо затребуваного...

У проекті бюджету на 2015 р. Держкіно закладало суму 300 млн грн. Тим часом «у робочому порядку Міністерством культури України були доведені граничні обсяги видатків державного бюд­жету 2015 р. на кіновиробництво, які склали 74,3 млн. грн., з них 70,3 - на кіновиробництво». Майже дві третини з цієї суми піде на погашення боргів за попередні проекти. Відповідно, у 2015 р. може не запуститися у виробництво жоден фільм, і 2016-го ми матимемо прокат без українських учасників ринку.

***

У цьому зачарованому колі, коли бюджет на кіно залежить від бюджету на державу, а в державі - криза, війна й за дві хвилини - дефолт, неймовірним порятунком може стати саме система фільм-комісій.

У Німеччині і Польщі більшу частину грошей на кіно виробники беруть із телебачення, регіональних фільм-комісій, фондів, неприбуткових асоціацій та приватних компаній, держава ж виділяє порівняно невелику суму, та й то - лише на малобюджетні проекти освітнього чи культурного спрямування. Нато­мість фонди (в Німеччині їх 12, у Польщі - 11) дають гроші на прокатне кіно - тобто на кіно масове, виходячи з економічної доцільності (половину всієї залученої на кіновиробництво річної суми, це приблизно 350 млн євро, надають саме фонди). Що це дає фондам? Регіональний фонд виділяє гроші на зйомки фільму з умовою, що він зніматиметься на території цього регіону, причому компанія має витратити в цьому регіоні не менше 25% від суми. Інколи ця цифра сягає 100%, проте буває, що компанія мусить навіть залучити додатково 20% , а у випадку з Баварським кіно-­теле-фондом (FilmFernsehFonds Bayern) - навіть додатково 50%. Таким чином, з'являється реклама регіону, розвивається туризм, створюються робочі місця, гроші осідають у кишенях місцевих людей, а регіон ще й залучає додаткові кошти. Фонд стає реальною допомогою як виробникам, так і регіональній громаді: одна рука другу миє.

***

У Національній стратегії розвитку кіноіндустрії України окремим пунктом виділене питання створення спеціального Фонду розвитку кіно, для акумулювання недержавного фінансування в рамках державно-приватного партнерства із соціально відповідальним бізнесом. 

Зважаючи на проблеми у виробництві низки українських фільмів (наразі в роботі перебувають 22 фільми), допомога можливого трускавецького фонду лише вітається. 

Адже приблизно у 5 компаній немає можливості завершити знімальний процес через використані гроші в ситуації падіння гривні. Якщо виходити з того, що кожен день проживання групи з 50 людей (середня група) коштує від 1500 до 2 тис. дол. (плюс 500 дол. на окреме поживання акторів), а харчування (плюс кейтерінг) - від 1000 до 1500 дол., то покривання принаймні 50% цієї суми силами регіонального фонду (скажімо, Трус­кавецького) істотно зменшить видатки, і так великі. 

Зйомки ледве чи не будь-якого фільму цілком можливо перенести до Трускавця, де є нові й старі хати, церкви трьох конфесій та готелі різних стилів і якості, гори Карпати й озера з річками, плюс неподалік (84 км) - Львів, а ще ближче (72 км) - Скелі Довбуша. Лишилася дрібниця - детально прописати, чим міськрада може похвалитися: що в них є, що можуть надати і які суми готові покривати. Створен­ня регіонального фонду - справа не з легких, бо потребує залучення держслужбовців, комунальників і юристів, приватних власників готелів, різноманітних міських служб, у тому числі й міліції. Але для такої забави не шкода і світла світити.

Національна стратегія розвитку кіноіндустрії України на 2015-2020 рр. з голосу вже схвалена Міністерством культури. Схвалення її всіма допоможе провести і затвердити два законопроекти, що підготувало Держ­кіно. А далі дивись - Україна увійде до Eurimages (Євро­пей­ського фонду сприяння розвитку кінематографії), підпише договори про спів­працю з Грузією, Польщею, Ізраї­лем, Аргентиною і Марокко, збільшить власний бюджет на кіно і... Великі перспективи починаються з малих досягнень.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Дзеркало тижня. Україна»