Велосипед для спікера і його 449 колег
Вчора, 7 лютого, почав роботу Форум видавців у Верховній Раді, про що “Детектор медіа” вже повідомляла. По суті, Форум став невеликою книжковою виставкою чи ярмарком, де можна не тільки оглянути продукцію українських видавництв, а й придбати книжки просто зі стендів – щоправда, особливого “демпінґу”, як це буває зазвичай на таких заходах, не було помічено.
Та це й очевидно: депутати – люди грошовиті. Для них нема особливого сенсу ставити знижки. Однак і надприбутків видавцям вони не принесли – на власні вуха мені довелося чути, як директор видавництва “Факт” Леонід Фінкельштейн бідкався, мовляв, прийшло четверо депутатів і купили вісім книжок. До речі, двоє з них – поет Володимир Цибулько і літературознавець Микола Жулинський.
У вступному слові брати Капранови (головні промоутери дійства) стисло і жорстко визначили головні тези: якщо гора (парламент) не йде до Магомета (видавці), то Магомет іде до гори; у нас є українська книжка – у нас немає українського парламенту; мета акції – привернути увагу депутатів до проблем видавничої справи і створити українське книжкове лоббі; тепер слово за владою.
Влада зі своїм словом не забарилася – в особі голови Верховної Ради Володимира Литвина. Пан Литвин розповів про власні щотижневі візити на Петрівку і про сформоване у зв’язку з цим глибоке співчуття до проблем видавців. Спікер висловив побажання, щоб усі українські політики вдалися до публічних читань уголос своїх улюблених книжок (принаймні, так це зрозумів я – думку було сформовано нечітко). На жаль, у підвалах Академії Наук буквально гниють чудові праці, які було б дуже непогано видати – продовжив далі Володимир Литвин. А ще пан спікер сказав, що коли такі заходи відбуватимуться частіше, українське книжкове лоббі охопить не 350 голосів (торішня межа сподівань братів Капранових), а всіх 450.
Прості арифметичні розрахунки показують, що за умов відвідування книжкових виставок щоразу чотирма депутатами знадобиться 112,5 Форумів видавців у Верховній Раді, аби така вже навіть не конституційна – абсолютна більшість запрацювала. Якщо кожен Форум триватиме чотири дні, як цей, і між ними буде принаймні день перерви, треба буде приблизно 560 днів. Так що видавцям слід задуматись над перспективою створення власних філій у парламенті.
Після палкого виступу пан спікер оглянув стенди Форуму, придбавши двотомник Сковороди, і пішов – у справах.
Про самі стенди годиться сказати декілька слів. Були практично всі найбільші видавництва України, які випускають кілька десятків назв щороку. Найбагатші стенди мали, звісно, престижні видавництва – “Фоліо”, “Критика”, “Кальварія”, “Основи”, “Юніверс”, “Піраміда”. Можна було придбати чи бодай потримати в руках найкращі з виданих в Україні книжок (адже кожне видавництво привозило найкраще) – від белетристики і альбомів малярства до навчальної, наукової книжки чи репринтів старовинних мап.
Загалом складалося враження, що наше книговидання переживає небувалий досі підйом. Тому особисто я побоююсь, що в народних депутатів (а пересічного депутата аж ніяк не назвеш бібліофілом) могла б виникнути думка, ніби українські видавці не тільки не потребують ніяких пільг, а й взагалі гребуть грошву лопатою, тому й підвищення податків на друковану продукцію не завадило б. Однак депутати не дали цим побоюванням розвинутися в щось серйозніше, прийшовши лише вчотирьох.
Пані Олександра Коваль, що очолює громадську організацію “Форум видавців” і, відповідно, уже легендарний львівський книжковий форум, каже, що теж мала схожі підозри. “Для таких непідготовлених людей, як вони, – свідчить пані Коваль, – справді могло здатися – про що ще можуть мріяти ці нахабні видавці? Нащо їх підтримувати, якщо вони видають такі розкішні книжки? Але насправді це злиденність, порівняно, наприклад, з тією виставкою, яка могла би бути в будь-якій інші країні. Це одна шоста асортименту, який видається, наприклад, в Росії. Та ми хотіли показати, що навіть попри відсутність підтримки ми вміємо видавати книжки, і могли б мати більше, ніж 10% українського ринку, при наявності певних механізмів підтримки:
- захист українського ринку від несанкціонованого проникнення (передовсім російського);
- розбудова традиційних та альтернативних мереж книгорозповсюдження;
- пропаганда і популяризація книг і читання.
Тоді за три-чотири роки ми побачили б справжній розквіт нашої книжки. Мені зараз передали на рецензію указ Президента, що стосується заходів підтримки національної мережі книгорозповсюдження; але решта законів мають несистемний характер. Програма має бути комплексною, бо, наприклад, якщо ми будемо популяризувати читання, а не захистимо ринок, це будуть гроші, викинуті на вітер, бо люди читатимуть ще більше російської книжки”.
Фактично, йдеться про винайдення старого доброго велосипеда, який до нас обкатали, приміром, ті ж росіяни. Чи потрібен такий велосипед українським депутатам, якщо вони надають перевагу автам? Чи потрібен цей велосипед нашому спікерові, який так полюбляє одвідувати Петрівку? Може, й потрібний, але всі вони це дуже глибоко приховують. І навряд чи Форум у Верховній Раді – намагання вихопити перед виборами дещо і для української книжки – матиме очікуваний наслідок. Втім, звісно – надія вмирає останньою.
