Протиборство між Україною та Росією в сфері медіа отримало новий формат - тиск відбувається вже безпосередньо на самих авторів інформаційних матеріалів, тобто журналістів. Після кореспондента «1+1» Євгена Агаркова, який два тижні провів у міграційному таборі і був висланий з РФ, наступною «жертвою» стала московський кореспондент цього ж телеканалу Маргарита Ситник - саме вона першою знайшла й показала помешкання в Москві терориста Гіркіна-Стрєлкова, знайшла «вантаж 200» в Підмосков'ї, а також викрила показуху російської влади при прийомі біженців із України.

Правда, в її випадку керівництво телеканалу вирішило не перевіряти, наскільки далеко готові піти російські силовики, й тому достроково евакуювали її в Україну.

Майже детективні історії Маргарита Ситник розповіла спеціально для «Детектор медіа».

«Гіркін-Стрєлков - недооцінена й небагата людина,

тому на війні в Україні він "відірвався"»

- Маргарито, розкажи, будь ласка, детальніше, чому ти повернулася з Москви?

- Під час моєї відпустки поза межами Росії друзі з Москви повідомили, що мене розшукують невідомі «особи в чорному» - тобто люди зі спецслужб. Причин розшуку вони не пояснювали, але казали, що я нібито пов'язана з антиросійськими терористичними організаціями. Також дуже багато розповідали про власника нашого телеканалу Ігоря Коломойського. Про те, що він небезпечна для Росії людина, а я, мовляв, на нього працюю і нічого хорошого чекати від мене не варто.

Після випадку з моїм колегою Євгеном Огарковим, якого довго тримали в міграційному таборі Воронежа (приїхав знімати сюжет про Надію Савченко, але був затриманий місцевою поліцією. - Ред.); після історій затримання Олега Сєнцова і Надії Савченко, які теж ні в чому не винні, але сидять, київська редакція вирішила не ризикувати й відкликати мене в Україну. Російська правоохоронна система нині працює за принципом «була б людина, а стаття знайдеться». Чи знайшли вони статтю для мене, я не знаю, і перевіряти не було бажання. Тому з відпустки я не полетіла до Москви - хоча завчасно квиток був куплений саме туди, а полетіла одразу до Києва.

- Як ти вважаєш, чому тебе почали переслідувати?

- Я думаю, що є кілька моментів. Найголовніше - це те, що наш телеканал показує. Адже зараз Росія намагається приховати інформацію про «вантаж 200» і про те, як насправді живуть біженці, а також про присутність російських військ та російських добровольців на Донбасі. А ми ж саме такі сюжети і знімаємо. При цьому під час подібних зйомок завжди виникали якісь проблеми - то поліція до готелю прийде, то просить заїхати до поліцейського відділку самостійно.

Росіянам не подобається вільна праця українських журналістів в РФ

По-друге, певно, росіянам не подобається, що в Україні російських журналістів затримують і депортують, а українські журналісти в Москві вільно пересуваються вулицями і займаються «антисовєтськой пропагандой».

І ще, гадаю, присутній психологічний момент. В такій агонії, розуміючи, що бліц-кригу в Москви не виходить, хотілося побільше нервів зіпсувати - і мені, й редакції, й українському посольству в Росії. Ну і те, що канал пов'язаний з Ігорем Коломойським. Проти нього на російському ТБ розгорнули «роз'яснювальну» кампанію і сформували чітку асоціацію з каналом «1+1». Було навіть кілька випадків, коли на зйомках нас упізнавали за логотипом на мікрофоні й називали фашистами.

- Який із сюжетів, небажаних для російської влади, був «найколючішим», на твою думку?

- Найімовірніше, це був сюжет про Ігоря Стрєлкова-Гіркіна. Ми виявилися першими, хто поїхав до нього додому. Ми знайшли будинок, де він живе, знайшли його сусідів і навіть родину, хоча мати Стрєлкова та його сестра з чоловіком від нас ховалися й були дуже непривітними - зачиняли перед носом двері, штовхалися й тікали. Але його сусіди виявилися дуже доброзичливими людьми (сміється). Як і всі сусіди, вони одразу все доповіли: «Так, це ж той дядько, якого ми бачили на Донбасі в військовій формі!». І ще дивувалися, що їхній сусід забув в Україні: «Але ж він справді військовий чи працює на спецслужби, це всі в нашому дворі знають, тому що він завжди робить зауваження молоді, якщо вони займаються не дуже гарною справою в під'їзді».

Ми навіть знайшли його однокласницю, яка розповіла, що Гіркін-Стрєлков дуже замкнена і відлюдкувата людина, не хотів спілкуватися з однокласниками.

До речі, сильне враження справив район, де живе Гіркін - Бібірєво. Це така околиця Москви, дуже криміногенна - ходити вечорами, як мені здалося, там дуже небезпечно. Бо навіть удень там усіх чужинців сприймають дуже насторожено, звертають на тебе увагу. Наша Троєщина - це взагалі якийсь елітний район порівняно з Бібірєво. Чому Стрєлков там жив? Не знаю... Мені здається, що він був недооціненою і не дуже багатою людиною. Тому коли він став а-ля «полководцем» на Донбасі, прийшов його зоряний час.

Ось саме після цього сюжету мені дуже багато російських знайомих - журналісти, прес-секретар військової організації - почали натякати на те, що ГРУ чи ФСБ, де він служить, не пробачають такого, тому «на твоєму місці ми б радили тобі бути більш обережною і не впевнені, що ти після цього пропрацюєш тут довго».

- А що це за історія з поліцією, коли вас ледь не затримали?

- Ми поїхали у Волгоград знімати біженців із Донбасу - хотіли з'ясувати, як вони живуть і наскільки їх багато. Російське телебачення тоді розповідало вже про сотні тисяч біженців, а федеральна міграційна служба говорила лише про кілька тисяч. Самі російські служби плуталися в цифрах, а ТБ рясніло історіями ледь не про переселення пів України до привітної Росії.

Зазвичай до біженців в інших країнах доступ журналістів вільний - ти можеш приїхати до табору, школи чи санаторію, зняти умови, поспілкуватися з людьми. Але ми маємо справу з Росією. Нам розповіли - всі місця, де живуть біженці, режимні об'єкти, і щоби їх зняти, треба отримати дозвіл від адміністрації губернатора області. При цьому обов'язкова умова - наявність акредитації при російському МЗС. Нам тільки дозволили зняти порожній табір МНС, який готували на випадок навали біженців. Тут показали все, від ліжок до кухні - але там не було жодного біженця, тільки еменесники, які гаяли час грою в карти.

Ми цей запит написали. Як нам розповіли у прес-службі, губернатор був не проти зйомок, але біженці відмовляються з нами спілкуватися. Наскільки це відповідає дійсності, в нас не було можливості перевірити, вдалося поговорити тільки з двома жінками, які казали, що вони з Донбасу, і російськими депутатами, які залюбки розповіли, як вони допомагають братньому народові.

І ось уже після цих з'ясувань ми повернулися в готель і тут розпочалося найцікавіше. У нас з оператором одночасно не спрацювали картки в обидва номери. Ми спустилися вниз на рецепцію і тут нас одразу оточили, здається, вісім людей, які представилися оперуповноваженими і сказали, що розшукують... підозрюваних у пограбуванні бабусі. Нас одразу розділили, вимагали показати документи і допитувати. Мені сказали, що в бабусі вкрали 150 тисяч рублів, оператору - що вже 200 тис. І сказали, що бабусю пограбували біженка з України і двоє російських громадян. Усю нашу розмову знімали на камеру нон-стоп. Я спочатку подумала, що це якийсь жарт, бо виглядало все сюрреалістично.

Ці опери дуже зраділи, коли побачили мій український паспорт, і обіцяли тримати в поліцейському відділку не більше трьох годин. Після з'ясування, що я все-таки українська журналістка, всі одразу забули про бабусю і почали розпитувати детально: коли ми прилетіли, коли збираємося назад, що ми знімаємо, що ми вже зняли. І одна людина з цієї групи - припускаю, що він був із обладміністрації, почав пояснювати, як я маю поводитися, що ми мусимо всі свої дії узгоджувати з губернатором і так далі. Зняли копії всіх документів і зникли так само швидко, як і з'явилися. Про бабусю ніхто не згадував.

- Чергові докази про перебування російських військових в Україні з'явилися після серії їхніх похоронів. Російські журналісти робили матеріали на цю тему, їх ловили і намагалися побити. А як було у твоїй ситуації?

- Ми «вантаж 200» шукали в м. Електросталь (Московська обл.). Містечко маленьке, всі місцеві жителі обізнані про важливі події, тому ми легко знайшли родичів одного з перших десантників, який загинув під час боїв у донецькому аеропорту, а також знайшли його могилу.

Я зателефонувала місцевому депутату з «Єдиної Росії» - бо він був одним із тих, хто створював «Боевое братство» в Електросталі - організацію, яка набирає добровольців на Донбас. Її членом був загиблий на Донбасі десантник. Мені вдалося з'ясувати, що це саме він забирав тіло свого товариша, організовував його доставку з Ростова в Електросталь і займався організацією поховання. Телефоном я просила його дати інтерв'ю, але депутат відмовив і, певно, передав мій номер поліції, щоби розібралися, хто ці такі допитливі журналісти.

Російські правоохоронці стверджували, що українські журналісти лякають росіян

Вже після того, як ми зняли сюжет і майже доїхали до Москви, мені зателефонував якийсь поліцейський і каже: прошу вас заїхати на дільницю, на вас скарги надійшли від мешканців міста, що ви їх... лякаєте. Якось і смішно, і дивно одночасно. Я намагалась уявити, як бігала по місту й лякала мирних жителів Електросталі. При цьому цей поліцейський намагався випитати, як мене звати і на який канал працюю, бо депутат, певно, забувся. Звісно, в нас не було бажання їхати в поліцію і цей поліцейський не дуже й хотів нас знайти, тому сказав: «Ну, якщо ще будете в Електросталі - заходьте». «Обов'язково», - відповіла я.

«В умовах війни сюжети про квіточки та метеликів знімати ми не збиралися»

- І не страшно тобі було в такі моменти?

- Трохи було. Радше через те, що ти не знаєш, наскільки далеко вони можуть зайти. В Росії ж десятки випадків розправ над журналістами. І просто закриття видань чи депортація - це ще не найгірший варіант.

І найжахливіше в цій ситуації - розуміння, що «спасение утопающих - дело рук самих утопающих». Бо якщо російська влада береться за когось, не врятує ані резонанс, ані допомога дипломатів чи редакції.

Але ж в умовах війни сюжети в країні-агресорі про квіточки та дивовижних російських метеликів ми не збиралися знімати. Тому якщо б я і далі працювала в Москві, то, наприклад, стовідсотково би поїхала до Пскова шукати цих загиблих на Донбасі російських десантників. Це, звісно, небезпечно. Російські тітушки журналістів «Дождя» переслідували як у якомусь дешевому російському трилері. Росія нині всіляко намагається заблокувати витоки небажаної для влади інформації. Працювати в такій атмосфері - адреналін ледь не щодня.

- Напевно ж, також скаржаться, що в Україні й російські телеканали відключили...

- Так, це питання також порушують. На моє особисте переконання, припинення трансляції російських телеканалів - цілком правильне рішення. Українські канали взагалі не показують у Росії - ані в мирний час їх не було, ані зараз тим більше їх не транслюють. Тому ця хвиля обурення не має під собою об'єктивних підстав.

Більше того, в подальшому, якщо все налагодиться, відновлення трансляцій обов'язково має проводитися виключно на паритетній основі - скільки включать українських телеканалів росіяни, стільки ж Україна включить телеканалів російських.

- Ну то, може, й не треба в Росії українських ЗМІ - адже існує тиск, як у твоєму випадку, несприятливе ставлення російської держави до наших колег?

- На 100% українські журналісти в Москві мають бути. По-перше, щоби достовірно показувати внутрішні процеси, які там відбуваються, а не тільки задовольнятися паралельною реальністю, яку демонструє російське телебачення.

По-друге, щоби надавати інформаційну підтримку тим українцям, які опинилися чи живуть у Росії. Наприклад, є ситуація з Надією Савченко, Олегом Сєнцовим: хто про них буде розповідати? Російські ЗМІ цього робити не будуть. Або з'ясовувати, чи справді затримали 20 українських заробітчан, які нібито готували теракт у Москві - чи це фейк, чи насправді є такі люди, чи справді вони є громадянами України і т. п. Тому ті українські журналісти, які в Росії залишаються, можуть надати резонансу, щоб ці люди не «загубилися».

А ще слід ставити питання Путину та решті російських чиновників - ті питання, які цікавлять нас, а не ті, на які вони хочуть відповісти.

В Росії працює мало українських журналістів - Маргарита Ситник на місці падіння Челябінського метеорита

А взагалі, в Росії мало українських журналістів: їх мають там два телеканали, дві інформагенції та Національне радіо. Для прикладу, в Москві близько 30 німецьких журналістів працює.

- Мені здається, що через твій від'їзд із Москви українська аудиторія «1+1» втратила частину реальної картинки з Росії. Як можна зробити так, щоб це питання вирішити?

- Звісно, інформація потрібна - як то кажуть, ворога треба знати в обличчя. Потрібно показувати реальний стан речей не тільки для українців, а й для росіян та навіть розраховувати на європейську аудиторію. До речі, для цього наш холдинг і відкрив телеканал Ukraine Today.

Зараз канал шукає можливості продовжувати роботу в Росії, але надзвичайно важко знайти людину, яка би була, по-перше, професійним журналістом, по-друге - незаангажованим, яка б розуміла нинішні процеси в Україні і в Росії, була нечутливою до російської пропаганди. По-третє, вона має бути україномовною. По-четверте, невразливою для російських спецслужб - і це зараз найбільша проблема. Адже громадяни України автоматично потрапляють під «ковпак», громадяни Росії також - на них можна тиснути, оскільки вони там живуть.

«Люди, що не входять у 80% адептів політики Путіна щодо України,

не дозволили  втратити віру в Росію»

- Розкажи більше про свої враження від роботи - які ти можеш виділити для себе досягнення, здобутки та знаменні події?

- Було важко, але цікаво. Найбільше запам'яталися події на Болотній площі. На перших мітингах, коли це все починалося, було таке враження, що в Росії починається майдан, принаймні, це так виглядало. Оскільки на мітингах майоріли помаранчеві прапори - руху «Солідарність», звучали пісні «Океану Ельзи», а на плакатах траплялися українські слова на кшталт «підрахуй». Але ця ейфорія швидко минула - росіяни не готові щось кардинально міняти.

З поїздок по країні склалося враження, що російська «глибинка» і взагалі міста-мільйонники не дуже прив'язані до Москви - в них власне життя й на те, що відбувається в столиці, мешканцям глибоко наплювати. Москва може бунтувати, в Москві можуть відбуватися якісь політичні події, але поза Москвою до цього немає діла. Наприклад, у Єкатеринбурзі чи в Челябінську (це Урал) кажуть: та що нам та Москва, ми тут далеко, незрозуміло деname="__DdeLink__2358_1112138064"> - чи напів-Європа, чи напів-Азія, у нас тут власне життя і що відбувається в Москві - нам паралельно. Москва - це взагалі окремий світ порівняно з усією Росією.

 Мужні росіяни, що зважуються протестувати, не дозволюять втратити віру в Росію

Від Олімпіади-2014 було враження, що вона відбувається тільки в цих олімпійських містечках, а на решті території були тільки дорогі сувеніри. Взагалі, було красиво і грандіозно, але це все змішувалося з подіями в Україні і я вже жила подіями на батьківщині та ставленням росіян до цих українських подій. Тому ефекту «вау» не було. Тим більше, що всі чекали після проведення Олімпіади неприємностей від Путіна, агресії щодо України, тому від Олімпіади в мене залишилося не дуже багато позитивних вражень.

- Які за цей час склалися стосунки з колегами в Москві - українськими, російськими і іноземними?

- З українськими колегами - а їх там небагато, прекрасно. Ми стали, без перебільшення, однією родиною. Це був такий собі гурток не тільки по інтересах, а можна було й розраховувати на будь-яку допомогу в особистому плані. Ми розуміли, що живемо в чужій країні й розраховувати можна тільки на себе і на тих людей, яким довіряєш.

Також ми дружили з поляками, чехами, словенцями.

Звісно, є серед друзів і росіяни, але спочатку з ними не настільки тісно товаришувала. Хоча саме на тлі останніх подій в Україні з'явилося кілька «закадичних» російських друзів - оскільки ці події відсіяли дуже багато знайомих, які виявилися, м'яко кажучи, неадекватними. Ось саме такі люди, які не входять у ті 84% адептів політики Путіна щодо України, які підтримували нас і розуміли ситуацію - вони просто не дозволили втратити віру в людей у Росії.

- А що розповідали російські колеги про свою роботу в Україні? Адже і в Україні були випадки, коли до російських журналістів ставилися неприхильно. І як узагалі можна зробити так, щоб усім працювалося комфортно?

- Ми, українські журналісти в Москві, часто обговорювали ці теми, оскільки до нас періодично зверталися російські колеги - щоб ми підписали якогось листа: що ж відбувається, підтримайте нас, адже вам у Росії дають працювати, не женуть звідси. Через це виникла дискусія й ми дійшли висновку, що найголовніше, що потрібно зробити - то це на державному рівні ввести акредитацію для роботи іноземних журналістів в Україні. Це абсолютно нормальна практика, яка існує і в європейських країнах, а також, що важливо, щодо українських журналістів у Москві.

В наш час акредитація дуже необхідна, оскільки це, по-перше, одразу допомагає виявити недобросовісних «журналістів», які в своїх авто зброю бойовикам возять, або інформацію терористам передають, або коригування вогню проводять. І в той же час - спростити перетин кордон з Україною для багатьох порядних російських журналістів.

По-друге, акредитація має допомагати працювати в Україні: необхідно створити умови, щоб за карткою акредитації колеги могли потрапляти до Верховної Ради та на прес-заходи інших держорганів.

По-третє, акредитація має стати підставою для вирішення міграційних та інших питань журналістів, пов'язаних із узаконенням їхнього перебування в Україні.

І нарешті, наявність акредитації - це питання безпеки в першу чергу для самих журналістів.

- Можеш порівняти умови роботи, створені для українських журналістів і для колег іноземних - чи є пріоритет у наданні інформації?

- Щодо іноземних журналістів - ми говоримо про європейців чи американців, до них ставилися, особливо зараз, більш поважно, ніж до нас, українців. Оскільки в росіян сприйняття, що якщо з України, то «ви ж наші, не іноземці». Але коли йшлося про якісь акредитації і запрошення на події, то останнім часом ледь не аналізи вимагали здавати, щоб туди потрапити.

Показовий випадок - коли російське МЗС організовувало прес-тур для іноземних ЗМІ в Ростов, аби показати біженців з України і навіть будинок у російському місті Донецьк, який нібитото підбили українські військові. Попри те, що нас небагато, попри те, що всі знають, якими темами ми займаємось (а я впевнена, що відповідні служби пильно стежать за тим, що робили і роблять українські журналісти), нас на цю подію не запросили. І коли я поставила запитання речнику МЗС, чому ж нас проігнорували, він сказав, що, мовляв, «прес-тур організовувався дуже швидко і просто вас, певно, забули повідомити, але наступного разу, звісно, ми ж першим вам подзвонимо і запросимо».

Також Міноборони РФ для оприлюднення результатів свого розслідування падіння «Боїнга» терміново обдзвонював усіх іноземних журналістів, але нам також «забули» подзвонити.

Трохи раніше, коли відбулась анексія Криму, запрошувала всіх журналістів Рада Федерацій. Українських звично забувають, але ми приходимо туди і тільки після скандалу і вже прямої вказівки Валентини Матвієнко нас на цю подію таки впустили.

З іншого боку - ніколи не відмовляє російська опозиція.

 Часом на зйомках українські журналісти відчувають вороже ставлення

А взагалі, останнім часом була дуже ворожа атмосфера. Навіть на прес-конференціях, після того як представляєшся, всі на тебе дивляться насторожено - ніби це не Маргарита Ситник з каналу «1+1», а Степан Бандера встав із могили, прийшов у Москву і зараз готує якусь провокацію.

- А наскільки іноземні колеги цікавилися подіями в Україні і хотіли інформації саме від вас, журналістів?

- Цікавилися, цікавляться і продовжують цікавитися. Адже багато іноземних колег, які працюють у корпунктах в Москві, за традицією висвітлюють події і в навколишніх країнах - Україні, Білорусі, Казахстані й т. д. Більшість із них адекватно оцінюють ситуацію, яка склалася зараз. Але, на жаль, є й такі колеги, що підтримують агресивну політику Путіна - хто за переконанням, а деякі сидять на зарплаті в Кремля. І про це також слід не забувати.

«Просте відчуття, що ти серед своїх, є насправді дуже цінним»

- Як тебе зустрів Київ?

- Чудово! Взагалі, під час повернення в мене виникали невеликі побоювання - адже 3,5 роки не працювала в Україні, прожила в іншій країні і, незважаючи на всі труднощі, звикла. Але це повернення настільки органічно відбулося, що в перший же день, в першу ж годину все стало на свої місця. Ти одразу відчуваєш, як вільно дихається, ти ходиш по давно знайомих вулицях і почуваєшся щасливою. Особливо радує око, що дуже багато людей ходить у вишиванках, у людей піднявся патріотичний дух, можеш не боятися говорити українською мовою, не треба стежити за тим, що кажеш... Останнім часом в Росії для особистої безпеки в деяких місцях ми були вимушені контролювати себе - стежити за тим де, що і як говорити.

 Важливо відчувати підтримку колег

Просте відчуття, що ти свій серед своїх, є насправді дуже цінним.

- У професійному плані - чим збираєшся займатися надалі?

- На даному етапі я буду продовжувати писати про Росію - бо за 3,5 роки розібралася в процесах та залишилися контакти. Мені також цікаво займатися не тільки російською, а й «навколоросійською» тематикою - наприклад, пострадянськими країнами, до яких у Росії також відновилися територіальні претензії.

А взагалі, без зайвого пафосу, хочеться своїм досвідом, своїми знаннями приносити користь Україні. І щоби про те, що насправді відбувається в Україні, дізналося більше людей. І в першу чергу - в Європі.