Цього року на конкурсі «Коронація слова» першу премію отримав сценарій Віри Мельник «Легенда про Сковороду». Церемонії передувала прес-конференція, більшу частину якої з журналістами спілкувалися члени журі в номінації «Кіносценарії». Аби не провокувати чутки й плітки, режисер Тарас Ткаченко публічно озвучив те, про що зазвичай говорять за лаштунками й не для преси. Він висловив думку більшості експертів: першу премію вже вкотре пропонувалося нікому не давати. Придатний для втілення сценарій - величезна рідкість в Україні.

Між іншим, це стосується інших драматичних творів - п'єс, придатних для театральної постановки. Їхні автори, як у ситуації зі сценаріями, не дуже добре уявляють собі процес, котрий веде до кінцевого результату. Ним є створення вистави або повнометражного фільму, придатного для широкого, не побоюся цього слова - комерційного прокату.

Ваш автор може по поличках розкласти всі справедливі претензії професіоналів до драматургів-початківців. Проте обмежуся тезовим озвученням трьох основних.

Перша: люди елементарно не знають, як виглядає кіносценарій. Чим від відрізняється від театральної п'єси. Яке співвідношення дії та діалогів припускається. Коли йдеться про типовий український сценарій, призначений, на думку його автора, для кіно, він, незалежно від назви, являє собою здебільшого монолог, наповнений філософським змістом. Але якщо на екрани України вийшла стрічка Валентина Васяновича «Звичайна справа», де ледь не третина історії - внутрішній монолог головного героя, то примарна надія продати комусь у виробництво щось схоже є.

Друга: згадану вище стрічку можна сприймати й оцінювати по-різному, проте в ній усе ж таки прочитується лінійна історія. Тоді як у більшості сценаріїв, котрі не лише подають на «Коронацію», а й несуть на продакшн-студії, нема історії як такої. Складається враження - автори самі не знають, про що хочуть розказати. Вигадувати те, за що спершу директор студії, а потім - пересічний глядач, готові заплатити кревно зароблені гроші, українці чомусь досі не навчилися. Потім культурна спільнота дивується, ображається й навіть лютує, коли запрошуються сценаристи з Росії. Вони, напевне, позбавлені навіть десятої частини тієї духовності, котра притаманна співгромадянам. Натомість, ніде правди діти, вправні ремісники. Бо мають практику й набили собі руку.

Третя: елементарне небажання працювати як особлива прикмета більшості тих, хто сідає писати сценарій. Йдеться ось про що. Наприклад, це втілення не годиться, але ідея цікава, щось у ній є, цілком може бути. Автору пропонується кардинально переробити сценарій, врахувати ті або інші побажання. Хто знає, може, справа почне поволі рухатися вперед. Проте будь-яке зауваження амбітний автор сприймає щонайменше як пропозицію зрадити Батьківщині. Або, варіант, поміняти заради покращення сценарію вже сьогодні сексуальну орієнтацію. У власній геніальності ніхто з них не сумнівається. Ну, а плідно й конструктивно працювати з геніями, самі розумієте, непросто.

Не знаю, чи стане в нагоді невизнаним українським кінодраматургам книга їхнього американського колеги Блейка Снайдера «Врятувати котика», котра незабаром з'явиться на полицях наших книгарень. Переклали й видали її традиційно в Росії. Але ваш автор візьме на себе сміливість засумніватися, що численні російські сценаристи дружно розкуплять тираж. Всякий, хто візьме на себе труд прочитати поради містера Снайдера, переконається: мало хто з російських кінодраматургів дотримується голлівудської, читай - американської схеми, коли пише чергову історію для кіно. Про українських сценаристів годі й казати.

Звісно, за всіх не розпишуся. Аби під гарячу руку не образити знайомих, котрі навіть за відсутності кіноіндустрії в країні примудряються лишатися міцними професіоналами. Проте «Врятувати котика» бажано мати на своєму робочому столі всякому, хто поважає час та нерви фахівця, від якого зі сльозами на очах вимагається прочитати вистражданий текст. І перш ніж перегорнути сторінку, треба визнати: хоч кіно народилося у Франції, але стало на ноги, розвинулося й набуло нинішнього впливу в США, на Голлівудських пагорбах. А отже, авторитет американської кіноіндустрії, дієвість американських схем та правильність голлівудських підходів - істина, яку слід визнати.

Навряд чи Блейк Снайдер (1957-2009) має уявлення про українське поетичне кіно, його самобутність і драконівські закони, порушувати які в Україні серед причетних до кіно митців вважається восьмим смертним гріхом. Заточеним саме на такий формат сценарію, а також всякому, хто налаштований заявляти про себе винятково на фестивальних майданчиках, його поради можна не читати. Тим більше, що, копнувши глибше, авторитетність самого Снайдера можна поставити під сумнів. Адже правильному написанню кіносценаріїв учить людина, за сценаріями якої знято лише... два фільми в жанрі комедії. Хоча сам він працював у Голлівуді як вільний художник з 1989 року, за цей час продавши скриптів на мільйони доларів. Причому один із них купив не хто інший, як Стівен Спілберг - але, виклавши чималі гроші, досі не втілив історію на великий екран.

Чим же заробляв на життя драматург? Був незалежним сценаристом. Тобто, писав історії не на замовлення продюсерів (котрі гарантовано екранізуються), а створював так звані spec scripts (історії, призначені для продажу).

Можна сказати, що більшість тих, хто пробує себе на герці «Коронації слова», займаються тим самим - пишуть те й так, що вважають за потрібне, до чого лежить душа. Без надії на успіх - хоча постійно готові запропонувати плоди своєї праці всякому, хто готовий за це заплатити. Снайдер справді втілював у сценаріях історії, котрі подобалися передусім йому самому. Це були в прямому розумінні авторські роботи. Отже, творив те, що подобалося йому самому.

Тоді в чому ж різниця? Чим сучасний український сценарист відрізняється за світоглядом від автора порадника для сценариста?

Відповідь: чітким розумінням - те, що хочеться, треба писати не так, як хочеш і розумієш, а так, як треба.

Назва «Врятувати котика» - термін, вигаданий самим Блейком Снайдером для чіткого пояснення, яким повинен бути головний герой кожної історії. Вигадану, як і реальну людину, найперше оцінюють по справах. Якщо треба привернути увагу до героя, а заразом - до  пропонованої історії, автор повинен дати йому можливість здійснити вчинок, здатний викликати повагу. Наприклад, врятувати котика в ситуації, коли це найменш потрібне й логічне дійство з усіх можливих. І всім довкола зовсім не до нещасного кошеняти, бо треба рятувати світ.

Тобто, людина, про яку ви пишете, мусить бути здатна на безумство. Іншими словами - вміти приймати рішення самостійно, відповідати за свої слова та вчинки, не рефлексувати, не шукати сенс життя - просто жити. Помилятися, виправляти помилки, отримувати в морду, давати здачі, кохати, розставатися з коханими, втрачати й знаходити друзів, перемагати ворогів чи складні обставини. І головне, що варто зрозуміти генію: Снайдер не радить у своїй книзі, як створити шедевр світового кіно. Котрий викличе переворот у мізках, задасть новий стиль, визначатиме подальший порядок. «Врятувати котика» - поради для тих, хто хоче написати сценарій комерційно успішного фільму й продати його продюсерам.

Насамперед автор радить навчитися стисло й чітко викладати ідею майбутнього фільму. Вже з написаної ним анотації всякий повинен зрозуміти, про що йдеться, визначити цільову аудиторію й прийняти те чи інше рішення.

Далі - і це важливо, для мене так точно, - радить визначитися з жанром. Бо це для фестивалю годиться «фільм просто». Коли йдеться про жанрове кіно, Снайдер дає йому власну авторську класифікацію, поділивши на десять позицій. Наведемо кілька: «Монстр у домі» - сюди належать «Щелепи» та «Парк Юрського періоду», «Друзяка» - в якості типових прикладів наводяться такі різні стрічки, як «Людина дощу» й «Тупий і ще тупіший», а опція «У денді проблеми» охоплює діапазон від «Міцного горішка» до «Списку Шиндлера».

Визнаючи, що є історії, де важко вигадати незвичні обставини для героя, наприклад, біографічні стрічки, Снайдер наголошує: нічого страшного. Навіть якщо сценарист має справу з готовим персонажем, він повинен зробити його зрозумілим пересічному глядачеві. Принагідно зазначаючи: якщо це вдалося авторам фільму про порномагната Ларрі Флінта, подібні підходи годяться для завідомо «хороших хлопців». Головне, аби сценарист, узявшись за «неформатного» героя, застосував до нього ті ж самі методи, шаблони й стандарти, котрі вітаються при створенні образів Індіани Джонса, Люка Скафвокера, Людини-Павука, Шрека або Джона МакЛейна.

Серед іншого, автор «Врятувати котика» радить частіше переписувати власні сценарії, не лінуючись при цьому. Розписати чи бодай уявити для себе його структуру. А також дивитися якомога більше фільмів у тому жанрі чи жанрах, які далі плануєте освоювати. Здається, саме ці поради стануть для українських сценаристів каменем спотикання. Адже поки вони не уявляють себе ніким, крім авторів текстів для послідовників Андрія Таровського. І взагалі, намагаються писати сценарії в країні, де нема індустрії не лише жанрового, комерційного, а й того самого поетичного кіно.

Лишається вірити: всякий, хто писатиме на ту ж «Коронацію слова» сценарій, користуючись порадами Блейка Снайдера, так чи інакше готуватиме себе до часів, коли кіноіндустрія в Україні повноцінно запрацює.