Журналісти стали мішенню

Журналісти стали мішенню

6 Червня 2014
6682

Журналісти стали мішенню

6682
Умови роботи журналістів під час конфлікту і війни в Україні відрізняються від традиційних. Як вберегти себе? Кілька рекомендацій
Журналісти стали мішенню
Журналісти стали мішенню

Сьогодні, в День журналіста, «Детектор медіа» публікує статтю голови Незалежної медіа-профспілки України Юрія Луканова, який узагальнює небезпечний досвід, здобутий українськими журналістами під час висвітлення подій на Євромайдані, у Криму та на сході України, та дає низку рекомендацій, як уберегти себе від небезпеки.

 

 

Побиття

 

1 грудня 2013 року я фотографував на вулиці Банковій в Києві. Там відбувалися спроби штурмувати адміністрацію президента України. Літали камені. Вибухали світло-щумові гранати. Розпилювався сльозогінний газ. Мій колега, який працював поруч, раптово ухопив мене за плечі і відтягнув до себе. На відстані приблизно одного сантиметра від об'єктиву моєї фотокамери пролетів каменюка і вдарив мене по кишені джинсів.

 

Так убезпечували себе журналісти на вулиці Банковій 1 грудня 2013 року. Про шоломи тоді мова ще не іншла

 

Коли я потім розплачувався у супермаркеті, то побачив, що чотири картки (дві кредитних і дві заощаджувальних), які я тримав у кишені, виявилися надщербленими. Це сталося від удару каменем. Вдома я побачив на нозі садно від того ж таки каменю. Це була перша і, слава Богу, єдина моя травма за час моєї роботи з висвітлення акцій протесту в Києві, які відомі усьому світові під назвою «Майдан». На відміну від дуже багатьох травмованих і двох убитих журналістів, мені пощастило.

 

1 грудня 2013 року в Києві відбулися події, які вперше яскраво засвідчили, що в Україні не працює традиційне під час військових або громадянських конфліктів правило, згідно з яким сторони конфліктів не чіпають медиків і журналістів. Одна зі сторін систематично порушувала це правило. Потім такий же підхід спостерігався під час анексії Криму і неоголошеної війни у на сході України. Це означає, що на території пострадянського простору можуть не діяти усталені норми стосунків журналістів з учасниками протистояння. Тому необхідно осмислити цей негативний досвід і виробити правила поведінки.

 

 

Головний редактор «Цензор.net» Юрій Бутусов на вулиці Банковій 1 грудня 2013 року. Пізніше його побили беркутівці

 

Я висвітлював 2008 року російсько-грузинську війну. Мені вдалося поспілкуватися з обома сторонами. 2009 року я працював у Молдові , де під час акцій протесту горів парламент і адміністрація президента. Мені вдалося спілкуватися з обома сторонами конфлікту. Мої колеги, які бували в багатьох гарячих точках планети, казали, що нормальна річ спілкуватися з різними сторонами. В Україні це правило перестало працювати.

 

Звісно, зона конфлікту - це місце підвищеного ризику і журналісти можуть бути поранені або навіть вбиті. Але в більшості випадків у гарячих точках це відбувається випадково. В Україні за період з останньої декади листопада 2013-го і до 21 лютого 2014-го, тобто за час Майдану, постраждало, як мінімум, 206 журналістів. Повторю ще раз: це стало результатом того, що одна із сторін сприймала журналістів як ворогів. Журналісти стали мішенню. Двоє журналістів убито, але немає певності, що це результат саме їхньої професійної діяльності. Однак точно відомо: один з них, В`ячеслав Веремій, показував посвідчення журналіста, після чого його вбили.

 

Там, на вулиці Банковій, під час штурму адміністрації президента України після кількох годин роботи в мене розрядилася фотокамера. Щоб зарядити її, я зайшов до будинку Спілки письменників, який знаходиться на тій же вулиці. Через приблизно двадцять хвилин туди зайшов чоловік із розбитою головою, якому медики надавали допомогу. Виявилося, що «Беркут» почав розганяти повстанців. Мені пощастило, бо, як з`ясувалося, разом із повстанцями беркутівці нещадно лупцювали журналістів.

 

Вони не зважали, що деякі журналісти були в шоломах із написом «Преса». Інші показували посвідчення і кричали, що належать до ЗМІ. Ще інші мали професійні камери і кожному неупередженому було видно, що це журналіст.

 

Ось кілька характерних прикладів. Роман Купріянов, оператор телеканалу Євроньюз, знімав чоловіка, який лежав на асфальті після того, як його побили. Беркутівці у незаконний спосіб наказали йому не знімати. Роман продовжував знімати. Йому розбили голову. Він потрапив до лікарні.

 

Польському журналісту фрілансеру Павлу Пеньонжеку розбили голову. Журналіст показував посвідчення преси і казав, що він журналіст. Його брутально облаяли і били по голові. Павел каже, що ударів було до десятка.

 

Кореспондент Європейського прес-фотоагентства EPA Сергій Долженко розповів, що під час розгону демонстрації до нього підійшов беркутівець і «почав бити апаратуру, влучив по пальцях. «Після цього підійшов ще один і стукнув мене по руці, по голові. У порівнянні з іншими колегами, у мене майже немає наслідків від дій «Беркуту», окрім кількох синців. Я так розумію, що вони мали наказ або в них така розвага - вони цілеспрямовано б'ють журналістів. Ті, хто падали й кричали: «Я журналіст!», у відповідь отримували додатковий удар: «А, ти ще й журналіст!», - розповів він.

 

Фотожурналіст інформаційного агентства «ЛігаБізнесІнформ» Олександр Перевозник був побитий працівниками міліції під час висвітлення акції протесту на Банковій під час розгону повстанців. У нього розбита голова й фотокамера. Крім того, він надихався сльозогінним газом. За його словами, били 7-8 співробітників «Беркута», а потім один із них підняв його й підвів до волонтерів-медиків, які надали першу медичну допомогу. Кількаразові повідомлення Перевозника про те, що він - журналіст, не вплинули на співробітників «Беркута».

 

Того дня на вулиці Банковій постраждали до трьох десятків журналістів. Деякі з них були травмовані шумовими гранатами або камінням, які використовувалися сторонами конфлікту під час протистояння. Але більшість була свідомо побита «Беркутом».

 

Журналістів били не лише міліціонери, але й «тітушки», тобто сформовані в загони цивільні молодики, яких влада залучила для провокування конфліктів і дестабілізації ситуації у містах України. 29 листопада, біля Маріїнського парку у Києві «тітушки» напали на кореспондента та оператора телеканалу Hromadske.tv Дмитра Гнапа та Якова Любчича. Їх побили та відібрали техніку. Журналісти змушені були звертатися до лікарні по медичну допомогу. Дмитру Гнапу зашивали обличчя.

 

19 січня, у день, коли розпочалося «гаряче» протистояння «тітушки» на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської відлупцювали журналіста «Українського тижня» Олександра Михельсона. Він був на виконанні редакційного завдання. Коли показав посвідчення «тітушкам», вони повалили журналіста на асфальт і били ногами. У Михельсона була розсічена шкіра голови і велика крововтрата. Також було садно на коліні. Нападники забрали у Михельсона телефон і редакційне посвідчення.

 

Постраждалі журналісти сходяться на думці, що «тітушки» виявляли агресію, бо їм є що приховувати. Вони явно не хотіли світитися, адже такі формування суперечать закону.

 

 

Арешти і викрадення

 

1 грудня 2013 року намітилася ще одна показова тенденція. На Банковой «Беркут» не лише побив кореспондента газети «Лица» з Дніпропетровська Валерія Гарагуца, але й заарештував його. Валерію Гарагуцу інкримінували організацію та активну участь у масових заворушеннях біля Адміністрації президента. 4 грудня Шевченківський райсуд міста Києва арештував його на два місяці. Коли протестувальники наближалися до перемоги, Валерій був звільнений - це було наслідком компромісних домовленостей між протестувальниками і владою. Але він виявився не єдиним.

 

Маркіяна Гавриліва заарештували 22 січня під час бойових на вулиці Грушевського. Журналіст-фрілансер фотографував для кількох львівських ЗМІ. Його побили до такої міри, що йому потрібна була спеціальна операція. У нього був відкритий перелам носа і струс головного мозку. Його рідні та колеги навіть оголосили збір коштів на допомогу журналісту. Він кілька місяців лікувався в Україні і в Польщі. У нього відібрали фотоапаратуру, гроші і кредитні картки. Суд також звинувачував його в участі у масових заворушеннях.

 

20 січня журналіста Радіо «Свобода» Дмитра Баркара і оператора Ігоря Ісхакова також затримали беркутівці на вулиці Грушевського. Керівник зі зв'язків з громадськістю Міністерства внутрішніх справ Іван Бурлаков пояснив тоді, що їх затримали як свідків і після опитування відпустять. Їх через годин п'ять дійсно відпустили, але вони поїхали прямо в лікарню, оскільки у обох були розбиті обличчя до крові.

 

Таких випадків було чимало. В усіх цих випадках правоохоронні органи тільки імітували розслідування справ.

 

У майбутньому захоплення журналістів продовжилися і під час процесу анексії Криму і диверсійної війни в українському Донбасі.

 

Аналогічні методи пізніше почали використовуватися в Криму і на сході України під час диверсійної війни з боку Росії.

 

13 березня 2014 року так звана «армія Криму» взяла у Сімферополі у полон телеоператора французького телеканалу Canal+ Девід Жофрійо (David Geoffrion). Це відбулося в той час, коли Девід знімав захоплення «армією Криму» бази паливно-мастильних матеріалів. Представники «армії Криму» почали переслідувати журналістів. Не пощастило лише французькому телеоператору. Представник «армії Криму» Станіслав Селіванов заявив журналістам, що Жофрійо підозрюється в шпигунстві і йому загрожує п'ятнадцять років в'язниці.

 

Француза протримали в полоні чотири - п'ять годин і відпустили. Можна припустити, що до цього спричинився тиск на кримську самопроголошену владу з боку Міжнародної федерації журналістів, і українських засобів масової інформації, зініційований Незалежною медіа-профспілкою України і кримсько-татарським телеканалом ATR. На щастя, йому не завдали жодної шкоди. Лише відібрали два мобільні телефони, які наступного дня йому повернули.

 

16 квітня 2014 року був затриманий сепаратистами у місті Слов'янську Донецької області журналіст, представник міжнародного фонду «Відкритий діалог» Сергій Лефтер. Він просидів кілька тижні у підвалі місцевого СБУ, захопленого сепаратистами. Його звинувачували у шпигунстві.

 

Сепаратисти захопили у полон журналіста американського видання «Vice» Саймона Островського. Це сталося у місті Слов`янськ Донецької області. Самопроголошений мер міста В`ячеслав Пономарьов заявив, що викрадення журналістів відбуваються як помста за затримання «товаришів»-сепаратистів. Так він сказав журналістці російського видання Gazeta.ru Єлизаветі Антоновій.

 

Журналістка сказала В'ячеславу Пономарьову про те, що російським журналістам зараз важко потрапити на територію України, і запитала, чи планують сепаратисти якусь симетричну відповідь.

 

«Та ось, будь ласка. Американський сидить у нас ... Нам потрібні полонені. Потрібна розмінна монета, розумієш. Багато наших товаришів закрито, розумієш. Ці беруть їх , везуть до Києва , катують. Ну ось , і ми те ж саме робимо. Ну, тобто, беремо в полон», - відповів самопроголошений мер міста.

 

Як українські міліціонери, так і проросійські сили в Криму і на сході України арештовували журналістів. Але різниця полягає в тому, що міліціонери в Києві захоплювали журналістів для помсти, вони били їх і віддавали до суду, а сепаратисти мають ті ж мотиви, що і сомалійські пірати: вони використовують журналістів для торгу.

 

 

Обстріли

 

18 лютого 2014 року, у день найбільшого протистояння міліції і майданівців я працював на вулиці Інститутській, де відбувалися драматичні бої. Випала нагода зняти шеренгу «Беркуту», яка стояла дещо збоку. Коли я наблизився до неї, то почув грізні крики: «Відійди!». Я все ж таки зробив пару кадрів і швидко пішов. Потім, переглядаючи знімок, я вивив те, чого не помітив одразу. Беркутівець цілився у мене з гвинтівки. Найімовірніше з травматичної, але не можна виключати, що і з вогнепальної. Але не вистрілив. Мені пощастило.

 

Автор статті на вулиці Інститутській 18 лютого 2014 року. Фото - Oksana Ati

 

Аналогічна ситуація була на вулиці Грушевського під час боїв 19 січня. Я фотографував з відстані метрів п'ятдесяти беркутівця, який цілився у когось. Раптом він побачив, що я його фотографую і перевів зброю на мене. Я сфотографував і відстрибнув за стовп.

 

 

Боєць «Беркута» (четвертий зліва) цілиться а автора статті. Вулиця Інститутська 18 лютого 2014 року

 

На початку третьої декади січня стрімер телевізійного каналу «Спільнобачення» Яник Фалькевич отримав контузію лівого ока. Це сталося через вибух світло-шумової гранати на місці сутичок повстанців з поліцією. Поліцейські кинули її просто у групу людей, більшість з яких мали яскраві жилети з написом «Преса».

 

Яник мав операцію у Польщі і, на щастя, вона допомогла йому вилікувати око. Але він став не єдиною жертвою стрільців із «Беркута».

 

Голова херсонської регіональної організації Незалежної медіа-профспілки України Олександр Тарасов працював на вулиці Грушевського на початку третьої декади січня 2014 року. Мав на голові яскраву помаранчеву каску із наліпкою «Преса» і аналогічний помаранчевий жилет - такі жилети масово роздавали Незалежна медіа-профспілка і Національна спілка журналістів.

 

«Я стояв на сходах стадіону «Динамо» за колонами, знімав бійку між "Беркутом" та мітингувальниками. Камеру було спрямовано у бік «Беркуту». В цей момент мене сильно щось вдарило по обличчю. Лікарі підхопили, подивилися, сказали, що це гумова куля була», - каже Тарасов. Він вважає, що міліція свідомо стріляла у нього саме як у журналіста.

 

Олександр Тарасов, голова Херсонської обласної організації НМПУ був поранений на вулиці Грушевського. Ймовірно, цілили у око

 

Траплялося чимало випадків, коли поліція стріляла у жінок-журналістів. Наприклад, кореспондентка телевізійного каналу «1+1» Наталка Пісня дістала поранення ноги від пострілу. Стрімер «Спільнобачення» Галина Садомцева була поранена в ногу і в щоку. Вони вважають, що в них свідомо цілилися.

 

Журналістку контузило на вулиці Грушевського 19 січня 2014 року

 

 

Що робити?

 

Я усвідомлюю, що змалював досить похмуру картину. Умови в Україні сильно відрізняються від тих умов, в яких звикли працювати журналісти. Тим не менше, не варто впадати у відчай: працювати все одно можна.

 

18 лютого я знімав конфлікт між поліцією і повстанцями з підворітні. Опинився в тилу у «Беркута». До кількох бійців підійшли мешканці сусідніх будинків і завели з ними розмову. Я теж підійшов. Навіть фотографував.

 

- А ти журналіст? - запитав мене один з беркутівців, - а чому ти без каски?

- Я сьогодні ішов на засідання парламенту, а не на бій. Тому не думав, що каска знадобиться.

 

Він підвів мене до купи, де лежали речі, загублені повстанцями під час бою, і знайшов для мене каску.

 

Журналісти під час боїв на вулиці Інститутській 18 лютого 2014 року

 

Я розповів про цей несподіваний вияв людяності для того, щоб підкреслити, що вищезгадані негативні тенденції аж ніяк не є стопроцентним правилом. Вони не виявляються кожної секунди в кожному місці. Це означає, що виконувати свої обов'язки можна навіть за таких складних умов, коли закони і правила не працюють. Правда, готові рецепти на всі випадки життя зараз запропонувати важко. Треба виявляти гнучкість і ухвалювати рішення в залежності від конкретних обставин.

 

1. Безнадійною для журналіста ситуація може виглядати лише, коли він дивиться на ситуацію збоку. Коли він дізнається про розклад сил всередині, то зможе осмислено приймати рішення з найменшим ризиком для себе. Тому перед поїздкою до регіону варто вивчити там становище. Прочитати те, що вже писали ЗМІ про цей регіон. Знайти контакти місцевих мешканців і їх розпитати.

 

2. Якщо ви перебуваєте на місці, де відбувається конфлікт, і не збираєте на даний момент інформацію, то краще не мати ознак журналіста. Сепаратисти і їхні прихильники часто виявляють до журналістів невмотивовану агресію. Показувати, що ви журналіст, треба лише тоді, коли цього вимагає необхідність. Наприклад, є потреба взяти інтерв'ю або сфотографувати.

 

3. Нема універсального підходу щодо використання жилетів і касок з написом «Преса». Якщо якась із сторін сприймає журналістів як ворогів, то це може для журналіста закінчитися погано. Тому вирішувати носити жилети чи ні варто після того, як буде вивчена ситуація і настрої сторін.

 

4. Перед тим, як вступати в контакт з агресивною стороною подій, варто придивитися, відчути настрій. Якщо нема ознак відвертого роздратування і озлобленості, то можна пробувати почати розмову. Якщо виявляться хоч найменші ознаки невдоволення, то не варто продовжувати, а відійти.

 

5. Якщо хочете сфотографувати з близької відстані, то неодмінно треба попросити дозволу. Якщо об'єкт вашого інтересу відмовить, то не варто наполягати.

 

6. Не варто вступати в дискусії з сепаратистами. Ви їх все одно не переконаєте, але можете викликати їхню агресію, яка закінчиться непередбачувано.

 

7. Якщо вас захопили в полон, то треба намагатися будь-яким способом передати інформацію колегам, щоб вони підняли шум. Для цього варто мати два мобільних апарати. Один з них приховати десь в глибині, щоб при обшуку його не могли вилучити. Якщо запасний телефон теж вилучений, то шукайте інші можливості.

 

8. Якщо ви дізналися, що вашого колегу захопили в полон, то негайно поширте про це інформацію. Зокрема, донесіть її до ЗМІ і до організацій, які захищають права журналістів. Просіть, щоб вони не тільки оприлюднили інформацію, але також по можливості здійснювали тиск на сепаратистів іншим способом - наприклад, знайшли номер телефону керівника сепаратистів і дзвонили йому, вимагали звільнення. Тиск міжнародних організацій на зразок Міжнародної або Європейської федерації журналістів може бути особливо ефективним.

 

Ці рекомендації найзагальніші. Докладніше про те, як уберегти себе в гарячій точці, можна узнати на спеціальному тренінгу, який підготували Незалежна медіа-профспілка і Національна спілка журналістів. Стежте за нашими анонсами на ТК. Такі тренінги проводяться по всій країні.

 

Фото - автора, на головній - фото з Facebook

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6682
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду