Якщо Володимир Ар’єв стане народним депутатом, Наталка Фіцич замінить його на посаді директора і генерального продюсера. Продюсерський центр «Закрита зона» юридично створений близько двох років тому, але святкує свій день народження в день виходу першої програми в ефір (15 квітня 2004 року). У штаті понад 60 працівників, з яких 18 (разом із головним редактором) журналістів, хоча сама Наталка вважає всіх, хто працює в компанії, творчими працівниками.  

Колись «Закрита зона» була програмою 5 каналу, і донедавна асоціювалась передусім саме із 5-м, хоча співпрацювала й з іншими мовниками. У квітні канал раптом вирішив відмовитись від послуг продакшну, мотивуючи це етичними міркуваннями – мовляв, Володимир Ар’єв пішов у політику, і на журналістів може здійснюватись тиск. Така аргументація дивувала, адже, крім програми журналістських розслідувань, на 5-му виходила аполітична «Відкрита зона» Наталки Фіцич… Та й присутність генпродюсера 5 каналу у списку поруч із Ар’євим видавалась достатньою гарантією відсутності «політичного тиску». Згодом менеджмент каналу дав задній хід, і вихід проектів «ЗЗ» на 5-му тривав до кінця сезону. Тепер, видається, між 5-м і «Закритою зоною» все скінчено.

– Ви остаточно пішли з 5 каналу?

– Так. 

– З якими каналами тепер співпрацюватимете?

– Усі наші проекти зберігаються, тільки виходитимуть вони не на 5-му каналі. Ми зробили два документальні фільми для «Інтера», прем’єра яких відбудеться, можливо, вже у вересні. Поки що, на жаль, ми не можемо їх анонсувати. Єдине, що можу сказати, що це годинні фільми російською мовою, але їхня тематика зацікавить глядачів. Це не є розслідування, не схожі вони й на фільми «Відкритої зони». Ми сподіваємося й на подальшу співпрацю з «Інтером», і що для цього каналу вироблятимемо фільми не тільки російською, а й українською мовою. 

Федір Сидорук та Віктор Заблоцький далі робитимуть програму розслідувань (можливо, вона також називатиметься «Перший відділ»). Поки що також не можу анонсувати, де вона буде виходити, бо переговори ще не завершено. Але ця програма буде в ефірі вже з вересня.  

А «Відкрита зона» переходить на Перший національний. Її формат не змінюється: щотижнева, півгодинна. Ми вже зробили фільмів на два місяці вперед. День і час виходу в ефір ще визначаються. Тематика дуже різноманітна: у нас будуть фільми і про УПА, і на соціальні теми. Буде просто багато речей, які мені як автору проекту цікаво знати. Сподіваюся, що й глядачам цікаво дізнатися про людей, які живуть у нашій країні. Тематику ми визначаємо самі. Нещодавно мені нарешті підказали назву жанру нашого документального циклу, бо я не могла визначити, що ж я роблю (сміється). Більше покладалася на свою інтуїцію. І ось мені сказали, що те, що я роблю, в Європі називається документальна драма. Я погодилася, що фільми «Відкритої зони» належать саме до цього жанру, тому що в більшості своїй це драматичні історії родин, почуттів, явищ. І ми намагаємося розповідати їх емоційно.  

Наталка Фіцич уміє розповідати емоційно

– Чи замовляли вам зняти ту чи іншу історію?

– Ні, ми не знімаємо програм на замовлення. Це наш принцип. Це жорстко стосується розслідувань! Інша справа – знайомі розповідають про якусь незвичайну людину, і якщо вона нам цікава, то ми робимо про неї фільм. Так було, наприклад, про ліквідатора катастрофи на ЧАЕС, якому лікарі винесли смертний вирок, але він став відлюдником і вижив.  

– Чи зможе продюсерська компанія «Закрита зона» стати прибутковим бізнесом?

– Я дуже на це сподіваюсь, інакше би ми не починали цю справу. Безумовно, нам важко. Наприклад, програма «Закрита зона» не політичний проект, це – проект розслідувань, часто дуже жорстких. Потенційним рекламодавцям він подобається, вони самі його постійно дивляться, але розміщувати бренди біля програми здебільшого бояться. Тому фінансування шукаємо в іншому напрямку – спонсорські кошти на документальні фільми. І знаходимо. Є і прибуткові проекти. Хоча, загалом, робити телевізійний бізнес в Україні на рівні незалежної продакшн-студії дуже складно, але ми стараємося. 

Так працюють у «ЗЗ» (на першому плані – Віктор Заблоцький)

– У вас багато конкурентів?

– Продюсерських центрів багато, але переважна їх більшість обслуговує конкретні канали. Вони створюються чітко під якесь замовлення. А компаній, які працюють одночасно на декілька каналів, що є стандартом для західного телебачення, небагато. В Австрії, наприклад, телеканали виробляють не так багато власної продукції – основну масу вони закуповують.   

– Технікою та апаратурою ви забезпечені?

– Так. Ми її закупляли на австрійські інвестиції, коли створювали компанію. Вважаю, що технічне забезпечення у нас дуже хороше. 

– Чи не стане вам конкурентом «інтерівська» студія документальних фільмів, яку зараз очолює Ілларіон Павлюк?

– Ні, навпаки, вони наші партнери. Взагалі, я вважаю, що на ринку документальних фільмів в Україні ще не скоро з’явиться повноцінна конкуренція. На поточному етапі ми привчаємо глядача до того, що існує український документальний продукт, що його варто і цікаво дивитися. Тому ми всі виступаємо партнерами у цій спільній справі. Коли ж цей ринок буде розвинений, коли глядач

матиме змогу обирати, тоді, очевидно, почнеться конкуренція.  

Зараз нарешті телеканали почали звертати увагу на документалістику. Коли ми створювали продюсерський центр «Закрита зона» і заявляли, що виробництво документальних фільмів є одним із напрямків нашої роботи, на нас дивилися як на ідіотів. Документальні фільми було невигідно робити, тому їх ніхто й не робив. Набагато легше й дешевше було купити пару фільмів, які вже пройшли прокат, у Росії, озвучити (і то не обов’язково) і пустити в ефір. Тому в Україні цією безнадійною справою ніхто не займався. Тепер нарешті телеканали почали робити замовлення. Почали помічати, що глядачеві дійсно цікавий вітчизняний продукт. І він дійсно цікавий. Зокрема «Відкрита зона», яка виробляє короткометражні документальні фільми (їх не можна називати програмою) різної цікавої тематики.  

Червоні вітрила

Я спостерігала, як розвивається інтерес до «Відкритої зони». Сама на цей проект не дивилася як на потенційно успішний, тому була здивована, що він таким став. Рейтинг перших фільмів був 0,1-0,2, а потім стабільно досягав одиниці. Для 5-го каналу це рейтинг хороших програм. Ми не могли перевищити рейтинг новин, тому що новини дуже важко перебити, але ми успішно розвивалися. Це стосується не тільки «Відкритої зони», а й усіх документальних проектів. Вважаю, це тому, що зріс глядацький інтерес до документалістики.  

– Чи були погрози вашій родині з моменту виходу першої «Закритої зони»?

– Багато чого було. Ви знаєте, якщо постійно переживати, то не варто й працювати. 

– Кого б із відомих журналістів ви запросили до вашої продюсерської компанії?

– Навіть не знаю На даний момент у нас кожен на своєму місці. Багато з них класні професіонали. Коли виникають якісь ідеї в нових проектах, то, звичайно, ми тоді шукаємо потрібних людей. Зірки мають бути у різних компаніях, якщо їх усіх зібрати в одній, тоді й конкуренції не буде. 

Реліквії «Закритої зони»

– Чи плануєте ви ділитися своїми знаннями проведення журналістського розслідування з менш досвідченими колегами? А то у нас цей жанр журналістики поки що не дуже розвинений.

– Ні, на даний момент ми не плануємо, але в нашій компанії багато молодих журналістів, які можуть себе спробувати і мають можливості для росту. Відповідно, це і є та школа, яку можна пройти на практиці, а не просто прослухавши лекцію, як це потрібно робити. Правильніше вчитися на конкретних речах. У нас іноді працюють практиканти, ми навіть намагаємося оплачувати їхню роботу, тому що будь-яка робота має оплачуватися, навіть якщо її робить практикант. Я думаю, це те, що ми можемо зробити для молодих журналістів.  

– Багато є журналістів, які хочуть цим займатися?

– У принципі, вони є. Коли Володя починав свій проект, то всі думали, що це нереально. Тоді були такі часи. Всі постійно запитували: «Ти ще живий?». А тепер розуміють, що жанр журналістського розслідування у нас можливий, і він справді цікавий глядачеві. Принаймні, відродити цей жанр вдалося. Все залежить від конкретної людини: якщо вона цього хоче, цим горить, то вона цього доб’ється. 

Володимир Ар’єв за роботою

– Чи робитимете ви розслідування про корупціонера, якщо він виявиться членом «Народної самооборони»?

– Якщо людина виявилася корупціонером, то вже не важливо, до якої партії вона належить. Якщо посадовець бере гроші за вирішення якихось проблем, то його політична орієнтація не має значення. Таких людей у владі просто не повинно бути. Часто так буває, що журналіст починає якесь розслідування, маючи серйозні докази, а «герої» починають кричати, що це переслідування через політичні мотиви. Треба розмежовувати роботу і політичні погляди.

Фото Микити Кривошеєва