Христина Бердинських стала голосом тих учасників Майдану, які не надто знайомі із соцмережею Марка Цукерберга. За лічені дні її особистий Facebook-проект «Єлюди» став народним джерелом інформації.

Концепція емоційних публікацій Христини Бердинських влучила в серце простого читача. Окрім теми, на цьому позначився спонтанно обраний формат записів. Щодня, починаючи з 20 грудня, вона вела у Facebook щоденник із життя учасників Майдану, подаючи їхні історії та портрети. При цьому журналістка концентрувалася на позитивних рисах своїх героїв та подіях майдану, аби надати моральну підтримку і їм, і знемагаючій від корвалолу «диванній сотні». Вона виявилася дуже затятою в роботі, яку придумала собі сама після рішення залишити «Корреспондент». Заради «Єлюди» Христина відмовлялася від фрілансів, не відповідала на Facebook-повідомлення, не відволікалася на читання ЗМІ, уникала колег :)

За цей час журналістці вдалося згуртувати волонтерів-перекладачів, а також творчих людей, які допомагали їй в елементарному оформленні сторінки. Сама Христина на запитання щодо будь-якого креативу відповідає: «Це не моя компетенція».

Тепер досвід Христини Бердинських цитують в інтерв`ю, матеріалах про стартапи і скоро різатимуть на кейси. Слава у Facebook і на Майдані стала суттєвим доповненням до її професійних здобутків. Як блогера її було висунуто в кількох номінаціях на здобуття премії конкурсу онлайн-активізму The Bobs-2014, де вона стала фіналісткою. Саме завдяки проекту «Єлюди» Христина Бердинських стала одинадцятою лауреаткою премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», яку їй сьогодні, 15 травня, вручать у Львові.

На цьому етапі Христина не планує залишати вже народний блог, розширюючи його межі до півдня і сходу України, де зустрічається з прибічниками єдності України. При цьому енергійна авторка щиро вірить, що от-от завершить кризову тему й буде відпочивати зо два місяці :) «Після звільнення з "Корреспондента" я не мала жодного дня», - розповідає вона.

Христина, за її словами, продовжує відхиляти пропозиції роботодавців. Єдиний, хто змусив її замислитися про співпрацю в перспективі з виданням «Новое время» - екс-редактор «Корреспондента» Віталій Сич, у команді якого вона працювала шість років. А зараз журналістка не може дозволити собі роботу в ньюзрумі: «"Єлюди" ‒ це мій власний вибір. У мене не було мети зробити успішний чи комерційний проект. Я вже мрію його закінчити, бо він з'явився не від хорошого життя».

Про те, як реалізувалася в новій для себе ніші соціального блогерства й чого навчив майдан, Христина Бердинських розповіла в інтерв'ю «Детектор медіа».

«Була мета писати саме в цей день, саме в цій атмосфері»

- Христино, в чому найбільший коефіцієнт корисної дії проекту «Єлюди - Maidaners»?

- Проект відіграв свою роль - підіймав моральний дух людей.

Кожну історію читала фантастична кількість людей - від чотирьох до ста тисяч. Звідки взялися ці цифри? Людям була потрібна моральна підтримка. Вона, власне, була найголовнішою.

Хтось на майдані щоденно розливав чай, хтось купував медикаменти, а я себе знайшла в тому, щоби розповідати про цих людей. І, мені здається, я цим допомогла.

Герої розповідей, із якими я спілкувалася місяці тому, пишуть мені, вітаючи з отриманням премії Кривенка. У мене це викликає сльози на очах...

- Ви зупинилися на колекції історій для Facebook. Чи була ідея розширити цю галерею до спільного проекту зі ЗМІ чи документалістами?

- Ні. Чимало ЗМІ пропонували мені надати свою платформу, але я відмовилася. Не вбачала особливої потреби в цьому - показники і так вражали. Було ясно, що ми очевидці історичних подій, які слід фіксувати в документальних фільмах і книгах.

Я просто записувала історії, фотографувала своїх героїв та щодня публікувала ці матеріали в Facebook. Я навіть не занотовувала їхніх прізвищ та контактів, адже називати прізвища було небезпечно для героїв моїх історій, особливо коли почали діяти «драконівські закони».

Мене досі всі запитують - чому я цього не робила, чому не створила унікальної бази. А я не мала такої мети. Була мета писати саме в цей день, саме в цій атмосфері.

- Які історії стали найбільш резонансними?

- Це історія студентки-волонтерки, яка займалася організацією похоронів героїв майдану. Ця розповідь зібрала 100 тисяч переглядів і понад три тисячі лайків.

Я телефонувала цій дівчині, починаючи з кінця лютого, а зустрітися ми змогли тільки за три тижні, в день її народження. Та я дізналася, що їй лише 20 років. Мені важко уявити, що 20-річна студентка може обрати такий вид волонтерства, адже йшлося не про одні похорони. А вона допомагала, як могла - навіть ходила на ринки й купувала небіжчикам одяг, взуття. Мене це вразило. Я думала, що я описала всі групи волонтерів, а виявляється, що існують ще такі.

Виявилося, чимало людей так само й гадки не мали, що на майдані працюють такі волонтери.

- Чи знаєте ви, які є найтиповіші читачі вашого блогу?

- Люди, дуже різні, як і учасники проекту. Якось мене запрошували на телебачення, пропонуючи змалювати середній образ майданівця. Але це неможливо!

У моєму проекті є люди, які взагалі не здогадуються, що таке Facebook. Я заходила до намету, мене питали, хто я така, і я 10 хвилин пояснювала, що таке Facebook і навіщо записую цю історію :)

Були серед моїх героїв і дуже забезпечені люди, які закуповували тоннами дрова для майдану.

Ми всі думали, що користувачі Facebook - це якийсь усереднений клас. Але, як видно з коментарів на сторінці проекту, насправді це дуже-дуже різні люди.

«Навіть найгірші фото не змогли зіпсувати моїх героїв»

- Хто є видавцем книги за матеріалами «Єлюди - Maidaners» і чиїм коштом реалізовано проект?

- Коштом самого видавництва - українського «Брайт Стар Паблішінг», вони самі запропонували мені опублікувати книгу. До неї увійдуть понад 130 сюжетів, поданих так, як вони були опубліковані на Facebook - історія, фотографія, дата.

Також до книги-брошури увійдуть фотографії з проекту. Вони поганої якості - єдиним моїм знаряддям праці під час революції був мобільний телефон. Але мені здається, що навіть найгірші фото не змогли зіпсувати моїх героїв, і вони будуть такими, як є.

Хоча багато хто з зірок вітчизняної фотографії пропонували мені допомогу, але я ніколи не знала, де зустріну людину, з якою хочу поговорити, і коли це станеться. Не хотіла витрачати чийсь час, і знімала на мобільний сама.

- Який тираж книжки і коли можна буде сподіватися почитати?

- Всі подробиці ми наразі обговорюємо. Книга має вийти в кінці травня. Вона продаватиметься в крамницях. Ми хочемо, щоби ця книга була доступною для всіх, тому видаємо її в м'якій палітурці й чорно-білому форматі.

Я про неї вже всім розповіла й тепер розумію, що це моя величезна помилка. Адже, оскільки я продовжую працювати над проектом і не можу відволікатися, зірвала вже всі дедлайни. Тому я наразі взагалі не хочу про це говорити, бо виходить, що говорю про цю книгу більше, ніж працюю над нею :)

«Загалом над проектом працювало понад 170 перекладачів-волонтерів»

- Яка кількість волонтерів задіяна в проекті від початку?

- Від 20 грудня була тільки українська сторінка. Через деякий час мені написала жінка, яка запропонувала свої послуги як перекладача. Так з'явилась ідея робити англомовну версію.

На той момент у мене було 60 історій, і я замислилася про пошуки волонтерів. Планувала задіяти 20 перекладачів, а кілька годин після публікації цього посту в Facebook мені написали 170. Це був шок: у мене з'явилися волонтери для перекладу 20 мовами, від англійської до фінської й турецької. У підсумку було 18 Facebook-сторінок. Найпопулярнішою виявилася, звісно, англійська версія.

Потім я вже збилася рахувати, скільки в мене волонтерів, бо хтось перекладав лише один раз, а хтось просив ще. Загалом було понад 170 перекладачів. Зараз я веду дві сторінки - українською та англійською.

- Тепер самі перекладаєте?

- Ні, волонтери. Моя робота полягає в тому, що я щодня пишу нову історію. А оскільки зараз ще й їжджу містами, фізично бракує часу. Я всі ці місяці сплю дуже мало.

- Раз на місяць на «Єлюди - Maidaners» ви звітуєте про фінансові справи проекту. Як збираються кошти?

- Я дуже погано знаюся на всіх цих речах. Перші два місяці жодного заробітку в мене з цього не було. А коли зрозуміла, що це довготривалий проект, попросила людей про підтримку - буквально до 100 гривень.

Також я отримала грант фонду European Endowment for Democracy, який покрив витрати на три місяці. Я вдячна їм за фінансування, адже це дозволило зосередитися на проекті.

Я й надалі відмовляюся від усіх фрілансів.

- Ви брали до уваги тільки позитивний досвід учасників майдану? Чи існують критерії «Єлюди»?

- Наприклад, я не писала про людей з антимайдану.

Якщо говорити про інші критерії, мені мало бути цікаво з цією людиною спілкуватися. На якомусь етапі мене стало цікавити навіть не те, чим герой займається на майдані, а те, чим вони живуть у повсякденному житті. У мене були такі дивовижні персонажі... Наприклад, коняр. Або власниця ювелірної фірми, яка могла годинами нарізати ковбасу на кухні. Мені цікаві люди, які прийшли на майдан від щирого серця, а не заради піару.

Що було дуже важко - я ніколи не думала, що в моєму проекті будуть загиблі люди - наприклад, із Сергієм Нігояном я розмовляла 3 січня...

Не легша була ситуація з Олесею Жуковською. Мене попросила про неї написати її подруга. Вночі ми з Олесею переписувалися, домовлялися, а вдень після пострілів на Інститутській я побачила її фото з простріленою шиєю. І тоді я подумала, що, якщо Олеся не виживе, закрию свій проект, бо це дуже важко, якщо другий герой проекту загине.

Олеся відповіла мені за кілька днів, що не може приїхати, бо перебуває в лікарні. А я їй кажу: «Уже вся країна знає, що ти в лікарні». І коли ми з нею нарешті зустрілися, я подякувала Олесі, в тому числі, за збереження проекту, за те, що вона вижила і тим самим зробила важливу справу.

- У конкурсі онлайн-активізму The Bobs-2014 «Єлюди» висувався у номінації «Найкраща кампанія в соціальних медіа». Я трохи здивована - в чому саме полягала ця кампанія?

- А я не знаю. Я себе не номінувала. Яким чином я потрапила до цього конкурсу - не знаю. Коли потрапила до фіналу, представники конкурсу написали мені, що мій проект «номінували багато людей».

Ніякої кампанії, звісно, не було. Це мій щоденник, і то точно не якась кампанія - жодного друкованого матеріалу, жодних наліпок, жодного піару в медіа, окрім моїх інтерв'ю, в яких я розповіла про цей блог.

Усе розвивалося спонтанно. Сьогодні можна роздумувати: «Може, усе зробити по-іншому? Може, слід було робити круті фотографії?» тощо. А тоді я просто пливла за розвитком подій, і зараз так само відбувається.

«Важлива, річ, яку дав мені "Корреспондент":

незважаючи на те, що про тебе думають люди навколо,

просто роби свою справу»

- Раніше ви писали, здебільшого, про корупцію, політичні інтриги. А що далі - не виникло бажання більше займатися соціальною журналістикою?

- Останні місяці я писала про якихось фантастичних людей, я писала тільки про добро, для мене це було діаметрально протилежним. Мені здається, що я сама внутрішньо змінилася, бо я людина жорстка, як і багато хто в політичній журналістиці. Тут я не могла бути твердою, на чомусь наполягати, бо ці люди прекрасні, часто дуже ранимі, і чомусь мені здається, що навіть я стала трошки добрішою, м'якішою, що цей проект мене змінив.

Наразі жодних планів не будую. Я зрозуміла, що не можу сказати, в яку журналістику я повернуся - політичну, репортажну, соціальну. Мені дуже сподобалося експериментувати зі своїм життям, не прив'язуватися до одного ЗМІ. Я не виключаю, що за момент цієї творчої паузи, яка в мене обов'язково буде, я вигадаю щось нове. А може, і не вигадаю, повернусь у традиційну журналістику і буду займатися тільки цим.

Я точно зрозуміла, що не потрібно боятися експериментувати. Ну, втратив роботу. Ну то й що? Якщо ти працеголік - робота тобі завжди знайдеться, ти ніколи без неї не залишишся. Єдине - ти можеш обирати, що тобі ближче до душі.

- Який здобутий у «Корреспонденте» досвід найбільше став у пригоді для роботи над цим проектом?

- Це була та ж журналістика - швидко збирати матеріал, обробляти інформацію... Коли Віталік Сич надіслав мені вітання зі здобуттям премії імені Олександра Кривенка, я відповіла, що це і його заслуга, адже дуже хороша була школа. Важлива річ, яку дав мені «Корреспондент»: незважаючи на те, що про тебе думають люди навколо, просто роби свою справу - добре, професійно й чесно. І так завжди було в цій редакції.

Незважаючи на те, що, як мені здавалося, мій проект несе тепло, добро і світло, мене все одно постійно в чомусь звинувачували, нарікаючи, що я готую профайли для СБУ, що намагаюся розпіарити своє ім'я. Я не звертала уваги на це, просто щоденно працювала. В мене були люди, про яких я пишу, і читачі. Все. З колегами майже не перетиналася, і це такий кайф, якщо чесно. Все одно, що про тебе думають люди - думай про читача. Просто роби свою роботу, і все.

З іншого боку, весь цей час я виступала не зовсім журналісткою. Пропускала всі історії через себе, співпереживала героям, сповнювалася до них емоцій.

- Чи були під час роботи небезпечні для вас моменти?

- Були небезпечні моменти для моїх людей. Хоча їхніх прізвищ я не зазначала, всі імена та портрети лишалися на виду. Я дуже переймалася цим - особливо після ухвалення в Україні «драконівських законів». Але я всіх своїх співрозмовників попереджала, що блог дуже популярний, що його справді може моніторити МВС і СБУ, щоб вони десять разів думали, чи варто взагалі зі мною спілкуватися. А люди мені відповідали, що вони не хочуть боятися, що їх на майдані вже, мабуть, сто разів сфотографували ці спецслужби і що зайве нагадування біди не зробить.

У мене особисто був якийсь етап параної, особливо коли відловлювали активістів, мені було не дуже приємно повертатися додому вечорами, здавалося, що зі мною може щось трапитися. Але потім це відчуття паніки минуло. Мені ніхто ніколи не погрожував, не вимагав закрити проект, такого не було. Я думаю, що полювання велося, перш за все, на активістів.

Коли я була нещодавно в Харкові й Донецьку, зрозуміла, наскільки це відрізняється від київської атмосфери. Мені здається, в Києві було не так страшно виходити на вулицю: ти знав, коли були ситуації на Грушевського та Інститутській, що відбувається, і робив власний вибір - іти чи не йти. А в Харкові й Донецьку люди ризикують своїм життям щодня, коли виходять на вулиці. Однак мої герої сказали, що вони готові показувати обличчя. Щодо деяких довелося наполягати - наприклад, попросила 19-річного хлопця закрити своє обличчя на світлині. Розумію, що після публікації цього блогу до нього можуть прийти. А я не хочу, щоби ці люди увійшли в історію таким чином.

«Одного разу мене попередили:

"Ви в курсі - якщо ви не так напишете, ми знаємо, де ви мешкаєте"»

- Котрі з ваших розслідувань, опублікованих у «Корреспонденте», були найбільш ризикованими?

- Я б не переоцінювала свій внесок у журналістські розслідування. Хіба що написала про Петра Мельника і зловживання з державними закупівлями. Мені здається, тоді було дуже легко викрити корупцію, бо була якась корупція взагалі у величезних масштабах, а була - в планетарних масштабах, а була й маленька. І на ці розслідування ніхто не звертав уваги - мовляв, хтось вкрав більше, хтось менше... Мені здалося, що це було цікаве розслідування, але ніякого надзвичайного резонансу воно не викликало. Але потім, коли почалося полювання на Мельника, не знаю, з яких причин, одразу виник інтерес і прокуратури, і всіх, всі знайшли мої матеріали і стали на них посилатися.

Про Януковича, наприклад, я написала не перша, а 155-та. Просто саме я поїхала в бібліотеку імені Вернадського і вивчила всю творчість Віктора Федоровича. Переконалася, що книжок, які друкувала ця типографія, в природі не існує, бо навіть ці книжки, які були записані в декларації, видавали інші видавництва.

Один раз за всю свою журналістську кар‘єру я відчула страх за своє життя. Коли готувала матеріал про доброчинну допомогу міліції, авто й так далі. «Корреспонденту» стало цікаво подивитися, яким чином, хто і яку благодійну допомогу міліції надає. Готуючи цю статтю, зустрілася з людьми, які віддячили міліції за розкриття кримінальної справи, пов'язаної з убивством, машинами. Не хочу називати їхніх імен... Це був невиправданий ризик. Перед зустріччю мене попросили прибрати диктофон і сказали: «Ви в курсі - якщо ви не так напишете, ми знаємо, де ви мешкаєте». Про машини я в підсумку не писала. Ту інформацію, яку вони мені надали, ці люди того ж вечора злили іншому ЗМІ - я так розумію, щоб я не подала ці факти в якомусь іншому контексті. Оця історія була неприємною.

- Які з опублікованих розслідувань призвели до змін?

- Жодне. Після жодного мого матеріалу нічого не змінювалося. Все це залишалося на папері, ніякі органи не реагували на це.

- Наскільки важлива для журналіста удача?

- Мені здається, що вона є, вона реально існує. У відрядженнях я часто стикаюся з тим, що мені щастить, зі мною трапляються якісь приємні й неприємні пригоди. Щось таке справді є. Й навіть буває часом, що людина ні з ким не згодна говорити, а з тобою погоджується.

Мені дуже часто (навіть під час євромайдану) щастило на якісь фантастичні зустрічі. Це реально якась вдача. А деколи й на вдалі знімки. От у Донецьку нещодавно пощастило. Я туди поїхала писати саме про людей, які щось роблять для збереження цілісності України. Вирішила заразом сфотографувати й захоплену облдержадміністрацію. Щойно зробила два кадри, до мене підійшов чоловік, представник так званої Донецької народної республіки. Він боявся, що потрапив у кадр, і попросив видалити фотки. Я просила його не нервувати, пообіцяла, що я все зітру. Але видно було, що він все одно переймається. І тут хлопці, які були зі мною, кажуть: «Та вона з Донецької області. От подивіться останні кадри на її телефоні». А там - надпис із пішохідного переходу: «Смерть бандерам». Тож цей чоловік почав сміятися, й ми пішли далі. Він просто не знав, що далі у мене в телефоні з півтори тисячі світлин із євромайдану.

Ніколи в житті не знаєш, що тобі знадобиться.

Одного разу я готувала статтю для «Корреспондента» про те, як Нацбанк витрачає кошти на свої задоволення: бази відпочинків, басейни, тренажерні зали... Ми дізналися, що в Яремчі будують якусь супершикарну базу для керівництва НБУ. Вирушила туди разом із фотографом Наталкою Кравчук.

Територія бази була з одного боку повністю оточена парканом, з іншого - схилами. А сфотографувати ж треба. І ми почали пробиратися тими схилами, я на підборах. Прикольно було... Зрештою, знайшли галявину, все сфотографували, спустилися якось. А потім я кажу: «Наталко, треба взяти офіційний коментар. Навіть якщо нас пошлють, пішли стукати в двері».

Відчинили нам працівники бази, які заявили, що жодних коментарів не надаватимуть. А потім сказали: «Дівчата, чого ж ви так мучилися і лазили по тих лісах, а не пішли он тією стежкою? Це було би значно простіше». Коротше, вони нас від початку просікли й спостерігали за нашою «ризикованою операцією» :)

Щоби працювати в журналістиці, треба справді бути фанатом своєї справи. І що б там не було, якщо тобі щось цікаво, то удача тебе сама знайде.

Фото Максима Лісового