Юрій Богуцький посаду міністра культури обіймає вже втричі – перші два втілення міністра відбулися з серпня по грудень 1999-го і з червня 2001-го по лютий 2005 року. При цьому ставлення до Богуцького у прибічників – доброзичливе, а в найзатятіших опонентів – поблажливе. Його називають людиною своєї епохи («останні кадри партійної номенклатури»). А ще «соціальним» міністром у культурі та закидають «обмежений гуманізм», мовляв, мислить міністр не стратегічними категоріями культурної політики, а комунальними і соціальними критеріями культурного хазяйства.

Сильна сторона Богуцького – відкритість, ахіллесова п’ята – природна м’якість. Відомо, що, припустімо, цього року на Венеціанський бієнале поїхало два українські проекти – один офіційний, курований арт-центром Пінчука, і другий неофіційний, художників Валентина Раєвського та Ольги Мелентій, підтриманий приватними інвестиціями, які віднайшов для цих надміру наполегливих митців сам міністр («не витримав напору», як коментують в кулуарах). До честі Богуцького, він сам же усвідомлює свою особисту поступливість як таку, що може бути потрактована як вада державної культурної політики, і збирається боротися з нею кардинально: заснуванням єдиного державного центру, через який на грантовій основі формуватиметься держзамовлення у сфері культури.

Про це, а також про використання мовної карти на майбутніх виборах в Україні, перспективи державного сепаратизму, «єдиний культурний простір» у межах колишнього СРСР та нагальну потребу налагодити контакти Міністерства культури і туризму (МКТ) із «третім сектором» – в інтерв’ю Юрія Богуцького «Телекритиці».

– Юрію Петровичу, які стратегічні завдання ви ставили перед собою, а) коли вперше стали міністром культури і б) коли повернулися на цю посаду знову?

– Спершу хотів би уточнити: працівники міністерства – не митці, не режисери, не реставратори пам’яток. Наше завдання – забезпечувати державну підтримку вітчизняній культурі. Тож свої пріоритетні завдання я би сформулював так: домогтися істотного збільшення бюджетних витрат на культуру; поліпшити матеріальний рівень і соціальний статус тих, хто працює в галузі культури, і сформувати цілісну й дієву правову базу культури. Нове – налагодити постійне дієве партнерство держави з недержавними організаціями у сфері культури. Найнагальніше для мене – зараз ми разом із іншими урядовими органами переглядаємо «Єдину тарифну сітку», тобто намагаємося перевести оплату праці у галузі культури з 13-го на 22-й розряд – і це надзвичайно важливо для культурних працівників і надзвичайно витратно для держбюджету.

Ще на часі вирішити так зване питання повної занятості для культпрацівників. Адже подивіться: за оперативними даними з областей, станом на 1 січня 2007 року понад 22,9 тис. працівників галузі працює на умовах неповного робочого дня (на 0,25 ставки – 4,5 тис., на 0,5 – 13 тис., на 0,75 – 5,4 тис. працівників). Практично кожен третій заклад культури на селі (а в деяких областях – кожен другий) потребує капітального ремонту. У більшості областей значна частина приміщень клубних закладів на селі взимку не опалюється.

Ще однією застарілою проблемою нормативної бази галузі є визначення обсягів видатків на культуру в місцевих бюджетах. Як відомо, існуюча методика їх розрахунку не враховує реальних потреб закладів культури, а тому стримує нормальну роботу галузі, унеможливлює розвиток. З урахуванням пропозицій від обласних управлінь культури наші фахівці розробили проект змін до чинної методики (зокрема – пропонується окреме урахування в бюджетних видатках на культуру потреб мережі шкіл мистецтв, пам’яткоохоронної діяльності та створити узагальнюючий показник розгалуженості мережі закладів – кількість працівників культури на тисячу жителів). Але ключове значення для розвитку культури має формування сприятливої законодавчої бази для неї. Над цим ми працюємо постійно. Зокрема, на розгляд Верховної Ради передано підготовлений нами урядовий проект Закону України «Про культуру», який дозволить, зокрема, сприяти розвитку суміжних галузей економіки – туризму, аграрного сектора, готельної справи, індустрії розваг...

– Юрію Петровичу, пам’ятаєте, експерти Ради Європи, аналізуючи нашу культурну ситуацію, говорили про те, що Україна нагадує людину, яка одною ногою стоїть у човні «радянське минуле», другою – в човні «європейська орієнтація», зазначаючи при цьому, що ця поза є небезпечною еквілібристикою. Ваша позиція – з якого човна Україна все-таки вийме ногу і в якому вирішить плисти далі?

– Тут однозначно не можна сказати – чи в Європу, чи в інший бік… Справа в тому, що Україні сьогодні важко самостійно прийняти рішення. Я переконаний, що до сьогодні рішення, якою бути Україні, приймається не в Україні. Надто багато геополітичних інтересів має світ до української карти. Та й категоричне вирішення питання «в який човен?» одразу порушує питання розколу України.

– А яке ваше особисте ставлення до ідеї федералізації? Розкол – благо чи зло?

– Зло. І для Сходу, і для Заходу. Чого нас вчить історія? Початок ХХ століття: була УНР, потім Центральна Рада, потім гетьманат, потім директорія. Чи можливо менше ніж за три роки стільки разів міняти уряд? Тому прийшли більшовики і зробили свою справу. В УРСР хоча й була втрачена перспектива української незалежної держави, але хоч назва «Україна» залишилася. А від ЗУНР і назви не лишилося: територія по частинах відійшла до Польщі, Чехословаччини, Румунії... В цьому небезпека сепаратистських настроїв – далі знову прийдеться століттями збирати Україну докупи.

– Вам не здається, що почасти ґрунтом тих сепаратистських настроїв є й те, що Україна програла на рівні культурних стратегій, на рівні сучасного культурного продукту, а, обираючи орієнтири, люди передусім обирають, в якій культурі їм жити, яка культура їм ближча?

– Я не думаю, що ми програли… Коли ми нещодавно проводили звіти майстрів мистецтв і аматорів народної творчості, то це були гарні звіти з точки зору демонстрації самобутньої культури, яка сьогодні є в тому чи іншому регіоні. Унікальність України в тому, що в ній проживає більше 100 націй і народностей, і при цьому українець лишається українцем, росіянин – росіянином, а гагауз – гагаузом…

– Юрію Петровичу, може, звіти й гарні, але населення слухає Кіркорова…

– Складна проблема нашої культури – це засилля продукту іноземного маскульту на нашому ринку, в повсякденному культурному «раціоні» наших громадян. А з цього випливає слабкість наших національних культурних індустрій – книговидання, музичної індустрії, кінематографії. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що в нас поки не відпрацьовано ефективних, сучасних механізмів державної підтримки вітчизняного комерційного сектора в культурі. Згадаймо, як непросто відбувалося прийняття, а потім – практичне впровадження законодавства щодо підтримки національного книговидання, щодо боротьби з піратством у музичній індустрії. Так що тут усім нам треба набиратися терпіння й наполегливості.

Знаєте, росіяни нам часто закидають, що треба зберегти єдиний культурний простір. Але я би сказав, що йдеться не про культурний, а про гастрольний простір, збереження єдиного гастрольного простору для шоу-бізнесу… От ви, приміром, чули коли-небудь про те, щоби про «єдиний культурний простір» говорив видатний режисер Марк Захаров, керівник театру Ленком (Москва)? Ні. Зате це улюблена тема для тих популярних виконавців, які свого часу виїхали з України, стали «звьоздамі» в Москві, а тепер хочуть збирати гроші й з української аудиторії. Але ми бачимо, що попри будь-яке ідеологічне ставлення до нього, такий «культурний простір» все одно зберігається, під впливом економічних чинників, тому Україна має тільки один вихід – користуватися цим простором. Як той же Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»), приміром, інші артисти, які успішно гастролювали в Москві та інших російських містах. Реальність є реальність. І єдиний вихід – використовувати «єдиний простір» і йти туди зі своїм культурним продуктом…

– До речі, щодо продукту: одна з порад тих же експертів була стратегія «малих кроків» – акумулювання грошей у дуже гарних проектах, щоби мати культурний продукт, зокрема і на показ за кордоном.

– Зараз у нас біда – коли ми формуємо програму культурно-мистецьких заходів, то до мене в кабінет починається паломництво. Мені дуже важко відмовити митцям… Проект ми не можемо поцінувати, поки його не побачимо, а коли бачимо – часто буває вже пізно. Відмовляти митцям – це не є моєю сильною стороною. Треба нам розробляти грантову систему… Ми на сьогодні поставили перед собою таке реорганізаційне завдання: є 8 госпрозрахункових державних підприємств (ДП), які виконують замовлення Міністерства культури і туризму, ми їх сьогодні об’єднуємо і робимо єдине казенне державне підприємство…

– Так це ж відома система, коли навколо міністерства існує система ДП, через які качаються кошти цього міністерства і всі тендери міністерства виграють організовані при ньому ж ДП...

– От ми і прагнемо відійти від цієї схеми: тепер буде єдине ДП, яке займатиметься реалізацією культурно-мистецьких проектів, але на грантовій основі. Скажу відверто: мені потрібно підприємство, яке надавало би повний комплекс послуг Міністерству культури і туризму для здійснення його культурної політики.

– Хто його може очолити?

– Поки не знаю, але я відкритий до пропозицій. Важливим є ось що: нова стратегія міністерства – передача ініціативи громадським організаціям. Бачення таке: МКТ має займатися удосконаленням нормативно-правової бази. Я часто кажу: ми не повинні перетворюватися на «Укрконцерт»… Це була така структура в радянські часи, яка займалася організацією концертно-гастрольної діяльності. Так от, ми – не «Укрконцерт» і не виставком, ми – центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику в галузі. Залучення представників громадськості, неурядових організацій, потужних благодійників-бізнесменів до вирішення проблем розвитку культури в Україні, а також формування стабільних механізмів співпраці й партнерства між МКТ України та недержавними культурно-мистецькими організаціями по справедливості має належати до пріоритетів нашої діяльності. Успішним таке партнерство стало, наприклад, у справі відродження видатних історичних пам’яток – зокрема, реставрації будівель комплексу св. Софії у Києві, гетьманського палацу в Батурині та ін. Партнерство з приватними меценатами може бути дуже корисним також у міжнародному культурному співробітництві. Наприклад, значно ширше можна залучати вітчизняні благодійні фундації (такі, як, наприклад, фонд Віктора Пінчука) та професійні асоціації (як, наприклад, Асоціація українських книговидавців чи Форум видавців) до забезпечення належного представництва України в таких масштабних міжнародних заходах, як Венеціанська мистецька бієнале або книжкові ярмарки у Франкфурті, Москві, Варшаві.

– Щодо бієнале: чому цього року не відбулося конкурсу проектів, як це було в минулі роки? Це дало підстави для висловів опонентів щодо того, що МКТ віддало Пінчукові українське сучасне мистецтво «на приватизацію»?

– Скандали завжди супроводжували вибір проекту на Венеціанську бієнале. Тож тут що з конкурсом, що без нього… На жаль, до грудня 2006 року в нашому міністерстві не було розроблено чіткої процедури відбору мистецького проекту від України на Венеціанську бієнале. Не було сформовано персональний склад журі, не оголошено конкурс мистецьких проектів. Постала загроза зриву термінів призначення комісара української експозиції та подачі організаторам бієнале інформації щодо конкретного мистецького проекту від України. Непідготовлений конкурс з недосконалими умовами, на нашу думку, міг би ще більше загострити дискусії щодо об’єктивності відбору проекту. Я розумію усю важливість культурних репрезентацій за кордоном. Але при прийнятті цих рішень, так само як і при прийнятті рішення щодо бієнале, враховується також реальна перспектива залучення організаторами власних, небюджетних коштів до реалізації проекту, оскільки Мінкультури має доволі обмежені кошти на підтримку закордонних поїздок наших митців. Майже всі ці кошти йдуть на забезпечення таких комплексних заходів, як Дні української культури за кордоном. До слова, програми таких заходів, знову-таки, складаються спільно, представниками двох сторін, враховують інтереси обох країн, а не уявлення чиновників про те, хто має право представляти нас у світі, а хто – ні.

– Чи має право міністр культури на смакові преференції в галузі культури та мистецтва? Як ви вирішуєте дилему особистого та професійного?

– Міністр культури повинен мати мистецький смак, але не смакові преференції. Іншими словами, він має відрізняти вартісні речі від «туфти», а справжнього митця – від халтурника, але з-поміж кількох справжніх митців він не має права віддавати перевагу тому, хто йому подобається особисто.

– Традиційно перед кожними виборами в нас актуалізується мовне питання. На ваш погляд, якимсь чином можна регулювати мовну ситуацію в Україні? Я це питання адресую вам, оскільки МКТ щороку отримує 20-30 млн грн. з держбюджету на заходи з розвитку української мови…

– Є 10-та стаття Конституції, є роз’яснення Конституційного суду до неї 1999-го року, є «Закон про мови в Україні», який, скажу відверто, треба вдосконалювати, але я би сьогодні цього питання не піднімав. Хай на даному етапі буде, як є. Хоча необхідно було би чітко визначити, що є державна мова, який її правовий статус. Державна мова має бути одна – українська, але людям варто чітко розділяти сфери державного регулювання і приватну. Приватну сферу держава не має права регулювати, і – що важливо – не регулює.

Щодо грошей на розвиток української мови, то ми проводимо різні заходи, конкурси, закуповуємо книжки для бібліотек… Тільки стимулюючі заходи. Бо скажу так: хоча моя рідна мова – українська, але я проти тотальної українізації хоча б тому, що вона викликає зустрічну агресію.

– Яким чином мала би відбуватися нетотальна українізація?

– Природно. А головне – треба облишити піднімати цю проблему в політичному контексті.

– Тобто, сама мовна проблема – штучна?

– Для мови – так, для політики – ні. Скажу так: весь той арсенал, який використовувався на минулих виборах, буде використано і на наступних. Бо будь-який фактор, який впливатиме на підвищення рейтингу тої чи іншої політичної сили, буде використано. Оскільки мораторій з боку політиків на використання мовного питання є нереальним, тому залишається тільки сподіватися на те, що українці виробили антитіла на політичну риторику. В цьому плані дуже цікавою є Одеса… От пам’ятаєте, коли пішла хвиля по регіонах надавати статус російській мові як мові регіональній? Тоді в Одесі, де живуть і українці, і росіяни, і євреї, і греки, і болгари, і люди інших націй, як на мене, прийняли дуже мудре рішення, визначивши статус російської мови як «мови міжнаціонального спілкування».

– Що змінилося відтоді, як ви пішли з міністерства у 2005 році й повернулися в 2006-му? У цей період культурою в країні керували Оксана Білозір та Ігор Ліховий. Яке ваше ставлення до їхньої діяльності?

– Не хочу уподібнюватися героєві відомого анекдоту про нового директора, який відкриває сейф, де лежить конверт від старого директора із запискою: «Вали все на мене». Тож я не збираюся заявляти, як дехто з моїх попередників, що я, мовляв, «застав у культурі пустку». З другого боку, це ненормально, коли Указ Президента про реорганізацію міністерства виконували півтора роки, коли по кілька місяців не було фінансування по окремих бюджетних програмах, бо не змогли вчасно затвердити відповідних порядків використання коштів, коли по кілька років готуються законопроекти... Ось у недопущенні таких «ненормальностей» і має полягати основна «новизна» в роботі міністерства. Коли я повернувся в МКТ, то зібрав апарат і сказав, що різких кадрових перестановок не буде, а підуть ті люди, які сюди потрапили випадково. Уявіть, що тут були такі випадки, коли люди із завгарів (завідувач гаражу. – Ред.) потрапляли одразу в апарат міністерства, не маючи жодного відношення до сфери культури.

– Який середній вік працівників МКТ?

– Орієнтовно 50 років. Я розумію, про що ви запитуєте, старіння кадрів – реальна проблема. Але молодь не дуже охоче йде до нас – і це питання зарплат. До речі, це не тільки проблема МКТ, а й інших державних органів – втрачається наступність поколінь, люди приходять непідготовані… Адже в радянські часи до Міністерства культури йшли кадри з інших сфер, які мали досвід роботи на низовій ланці…

– Ви маєте на увазі досвід партійної роботи?

– Не тільки партійної, а також в органах виконавчої влади, комсомольської організації… Коли я з Херсона потрапив на роботу в ЦК ЛКСМУ, а це було в 1979 році, то мав мрію: коли вийде вік – піти працювати до міністерства культури. Я починав роботу з посади комсорга Спілки художників, потім став інструктором, потім заввіділом пропаганди і культурно-масової роботи… Потім в міськкомі партії працював у відділі культури. Там уже була серйозніша робота. Пам’ятаю, як ми аналізували репертуар театрів… Уявляєте, театр оперети в січні на день смерті Леніна ставив «Веселу вдову»… Причому, кілька років підряд. Був такий казус. А потім я став другим секретарем Ленінського райкому партії. А в цьому районі і всі академічні театри, і творчі спілки… В цьому середовищі я виріс – вони мене виховували, я їм у чомусь допомагав. А в 1991 році мене було призначено заступником міністра культури. Зараз надто швидкі кар’єри, надто легко декому посади дістаються… А служіння справі? Ця норма зараз втрачається… Я вважаю, що нашому поколінню ще «вшивали ампулу» – думати про країну… Це у вимогах до держслужбовця не запишеш. Зате я бачу, що з’являються інші люди – молоді, амбітні, з державницькою позицією… Як стимулювати цей процес, я не знаю, але ж от є таке поняття, як культурогенез, напевно, воно має стосуватися і зміни генотипу державного службовця.

Довідка «ТК»

Юрій Богуцький – заслужений діяч мистецтв, професор, кандидат філософських наук. Народився 24 вересня 1952 року в селі Миколаївка Великолепетиського району Херсонської області.

Освіта: Херсонське училище культури, спеціальність – режисер; Київський державний інститут культури, спеціальність – клубний працівник вищої кваліфікації, керівник театрального колективу; Вища партійна школа ЦК КПУ, спеціальність – політолог.

Посаду міністра культури України обіймає втретє (з серпня по грудень 1999; з 1 червня 2001 по 3 лютого 2005 року).

1999 – 2001 – заступник голови Адміністрації Президента України; керівник головного управління з питань внутрішньої політики

Січень 1999 – серпень 1999 – начальник Управління з гуманітарних питань Адміністрації Президента України

1997 –1999 – помічник прем'єр-міністра України

1995 – 1997 – радник прем'єр-міністра України

1994 – 1995 – в.о. професора Інституту підвищення кваліфікації працівників культури

1992 – 1994 - помічник Президента України

1991 – 1992 – заступник Міністра культури України

1975 – 1991 – комсомольська і партійна робота в Херсоні та в Києві.

Бюджет культури (довідка МКТ, підготована на запит «ТК»)

З 2001 по 2006-й, фінансування Мінкультури зросло більш ніж утричі, від 150 млн грн. у 2001 році – до 593-х млн у 2006 році, а загальне бюджетне фінансування культури (з бюджетів усіх рівнів) – у 2,7 рази, від 830-ти млн у 2001 році – до майже 2,2 мільярдів грн. минулого року.

Держбюджетом на 2006 рік для МКТ були передбачені видатки в обсязі 663,66 млн грн. (на 16,4% більше, ніж у 2005 році). Протягом 2006 року галузь фактично профінансовано на 593,5 млн грн., тобто майже на 90% до планових призначень. Як витрачалися ці кошти? Ось кілька основних напрямків:

На реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» для працівників галузевих навчальних закладів, у 2006 році передбачено 2925,8 тис. грн. 

Виплачено щорічних грантів Президента України молодим діячам мистецтва для створення і реалізації творчих проектів у галузі образотворчого, музичного, драматичного мистецтва та кінематографії, а також молодим письменникам на суму 230,9 тис. грн.

На виплату державних та галузевих премій і стипендій у галузі культури, літератури і мистецтва бюджетом передбачено 1,78 млн грн., з яких виплачено 1,58 млн грн.

На забезпечення розвитку української мови було передбачено 19,87 млн грн., з яких профінансовано 8,8 млн грн., в т. ч. придбано україномовних літературних видань для поповнення бібліотечних фондів – на 5,587 млн грн.

Надано фінансову підтримку культурологічним виданням та виданням літературно-художнього напрямку на суму 840,05 тис. грн., а саме: журналам «Україна», «Дзвін», «Вітчизна», «Березіль», «Народне мистецтво», «Дніпро», «Донбас», «Січеслав» та газетам «Літературна Україна», «Українська музична газета» та ін.

На передплату періодичних видань для бібліотек спрямовано 2,1 млн грн. при плані 2,3 млн грн., або на 93% .

Ремонтно-реставраційні роботи в заповідниках профінансовано в обсязі 7,6 млн грн. при планових призначеннях – 8,4 млн грн., або на 90,2%.

Заклади освіти профінансовано на 177,9 млн грн. (99,8% плану). Наукові установи профінансовано на 3.3 тис. грн. (99,8% плану). Театрально-видовищні підприємства, організації профінансовано на 186,1 млн грн. (99,3% від плану).

Для забезпечення діяльності 10-ти національних творчих спілок та їхніх 92-х регіональних осередків профінансовано 6,8 млн грн. (100% до плану).

Заходи з відтворення культури національних меншин профінансовано у розмірі 1,4 млн грн. (93,1% до плану). Заходи з підтримки культурних зв’язків з українською діаспорою профінансовані на 3,1 млн грн. (59,9% до плану).

Протягом 2006 року проведено кілька десятків концертно-мистецьких та культурологічних загальнодержавних заходів, які профінансовано на суму 30,5 млн грн.

На проведення заходів з підготовки та відзначення 150-річчя від дня народження І.Я. Франка протягом 2006 року виділено 6288 тис. грн.

Водночас за деякими напрямками реально освоєно коштів значно менше, ніж попередньо планувалося, – зокрема, це стосується кіновиробництва за державним замовленням (уже другий рік поспіль тут освоюється ледве половина від первісно запланованої суми), а також придбання українських книжок для поповнення бібліотек. Головна причина: недосконалі процедури тендерних закупівель.

Зведеним бюджетом України 2007 року передбачено збільшення фінансування культури на 26%, в тому числі з державного бюджету – на 31%, з місцевих бюджетів – на 24%. У 2007 році видатки на культуру з держбюджету для МКТ затверджені в обсязі понад 811 млн грн., а консолідований бюджет культури по Україні складає 3223,2 млн грн.

На сьогоднішній день фінансування галузі здійснюється на 100%, без затримок – це вперше за останні роки.