Інтерв’ю надруковано в червневому номері (http://detector.media/magazin/18/) журналу «Детектор медіа» у рубриці «Глядач».

– Ірино, ви часто вмикаєте телевізор?

– Cьогодні є брак часу і, чесно кажучи, великий брак бажання дивитися українське телебачення: нічого нового, одні й ті самі обличчя, які в ефірі відточують свою майстерність лаятися. Це дійсно український феномен: начебто немає політичної цензури, медіа потроху стають для власників просто бізнесом, а не рупором «близьких по духу» політичних сил, начебто в професії є чимало талановитих людей із великим потенціалом, але це не впливає на розвиток телебачення чи газет . Свобода слова мусила стати поштовхом для нових проектів, відкриття нових імен, для появи свіжих тем, сюжетів, форматів. Але можна назвати буквально два-три приклади вдалих програм, що виникли за період 2005-2007 років. Нічого нового українське телебачення, на жаль, не демонструє. Що вже говорити про публіцистику, документалістику, соціальні, культурні, дитячі чи освітні програми.

Що стосується новин, то я набагато більше інформації отримую з Інтернета, з інформаційної стрічки нашого агентства. Я сьогодні очолюю найбільше українське інформаційне агентство – УНІАН. Власне, моя робота – це відстежувати новини, домогтися, аби наша стрічка стала більш насиченою й оперативною. Тому, на відміну від пересічного українця, який включає телевізор і хоче знати, що і де трапилося, в мене немає питань відносно того, які події щохвилини відбуваються в Україні, які новини є головними в політиці, економіці, в соціальному чи гуманітарному просторі. Але в мене, як у вибагливого споживача інформації, звичайно, є бажання дізнатися думку колег відносно того, що передувало події, хто стоїть за тими чи іншими діями, як новина може тлумачитися, причому не тільки різними політичними силами – з цим у нас проблем немає. Але в нас є проблема з аналізом: що насправді стоїть за тією чи іншою подією, як це може вплинути на життя кожного українця, яка думка експертів, їхній прогноз розвитку ситуації. Ось такої інформації катастрофічно не вистачає в теленовинах, її бракує.

У нас дуже мало соціальної інформації, взагалі катастрофічно мало інформації з регіонів. Подивишся телевізор – і таке враження, що вся країна живе на Печерську і переймається виключно проблемами вулиць Банкової та Грушевського. До речі, цю претензію я і до себе відношу, бо вважаю, що агентство має давати більше якісної інформації з регіонів. Ми сьогодні вимагаємо від наших власкорів підвищувати якість роботи, давати більше економічної інформації. Я на кожній нараді запитую, чому в нас так мало фахової, цікавої, потрібної і корисної інформації з регіонів, яка може стати поштовхом чи до розслідування, чи до сюжету, чи до спеціального матеріалу наших колег із газет, радіо чи телебачення. Ми вирішили ввести спеціальну премію для наших регіональних журналістів за ексклюзивні матеріали, які матимуть резонанс.

Вважаю, що агентство УНІАН зробило хорошу і важливу справу щодо популяризації культури – ми відкрили спеціальний сайт «УНІАН-Культура», хочеться, аби там було більше новин про нові книжки, прем’єри, фестивалі. Але змістовно над цим продуктом треба серйозно працювати.

Останнім часом я взагалі думаю: добре, що українське телебачення таке нецікаве. Наш заполітизований глядач просто відвернеться від телебачення, виключить новини, оскільки вже навіть фізично набридло дивитися сварки політиків. І коли ми почнемо менше дивитися телевізор, то згадаємо про те, що в житті є книги, театр, спорт, кіно. Ми нарешті станемо більше спілкуватися (і не тільки про політику), більше приділяти уваги родині, природі, хобі – тому, що складає велику частину життя нормальної європейської людини.

– Чи є такі програми, як ви все ж таки дивитесь із зацікавленням?

– Ми ж із вами усвідомлюємо, що розмовляємо не як пересічні глядачі, а як люди, які, по-перше, особисто знають учасників будь-якою програми – чи то дискусійної, чи то інформаційної. По-друге, ми знаємо підтекст багатьох речей, які подаються як позиція чи як новина. Й іноді буває цікаво спостерігати за тим, як лобіюються певні речі, викривляється, використовується чи нав’язується та чи інша інформація.

Якщо говорити про легкий жанр, то мені, як і багатьом глядачам «1+1», подарували хороший настрій «Танці з зірками». Якщо про новини – вважаю, що з приходом на СТБ Олексія Мустафіна «Вікна» набрали обертів, сьогодні вони мають свій стиль, що величезна рідкість для наших новин.

Якщо говорити про колег, за чиєю роботою цікаво спостерігати, то, думаю, вдається тримати серйозний рівень дискусії, не дозоляючи гостям скочуватися до базару і скандалу, Ганні Безулик у ток-шоу «Я так думаю». Савік Шустер підняв планку політичного ток-шоу, він тримав драматургію і напругу пристрастей у своїй програмі. Але в мене як глядача часто виникало питання щодо частоти появи деяких одіозних гостей, в тому числі з Росії. Звичайно, є така проблема в українській журналістиці, особливо телевізійній, що пул наших ньюзмейкерів такий вузький, що його можна порахувати на пальцях, і все ж таки...

Найбільш нудними сьогодні є підсумкові недільні програми. Важко у неділю ввечері утримати глядача біля екрану пережованою інформацією, є дисбаланс між серйозним жанром програми і якоюсь грайливою поведінкою ведучих. Мені здається, що старий формат недільного випуску на «1+1» був більш органічним.

Якщо говорити про найбільші втрати, то, на мою думку, вони стосуються міжнародної журналістики. Цьому жанру сьогодні приділяється дуже мало уваги. Іноді складається враження, що Україна існує на узбіччі світу, жоден телеканал не може похвалитися повноцінною мережею корпунктів. У нас немає нормальної підготовки журналістів-міжнародників. Про що говорити, якщо студент-першокурсник Інституту журналістики розповів мені, що викладач, який веде курс міжнародки, дав їм завдання ... за день оформити редакційне посвідчення, аби довести свою пролазливість! Та краще б він познайомив тих бідних студентів зі стандартами викладення новин ВВС чи розповів про те, що журналіст-міжнародник на всі події у світі має дивитися й під кутом можливого впливу на Україну.

Дуже мало фахівців, які можуть зробити аналіз подій у світі, дати професійний матеріал щодо, наприклад, політичної ситуації в Польщі. Це дивина, але ми не знаємо, які там складні процеси відбуваються. У нас жоден із каналів не має в Росії достатньо кваліфікованого кореспондента. Вибачте, але Росія йде до парламентських, президентських виборів. Але ми якось так час від часу відсилаємо туди журналістів епізодично робити якісь репортажі, а найкращому випадку – в черговий раз організувати телеміст із Затуліним і почути його супердумку. Такий підхід каналів, які фінансово можуть дозволити собі повноцінні корпункти, робить наше телебачення містечковим.

Україна зробила колосальний інформаційний прорив в 2004 році, коли світ говорив про нас. Потім ця цікавість трималася десь із півроку, коли світ дивився на Україну і говорив про нас як регіонального лідера, країну, яка демократично розвивається й чиї реформи надзвичайно важливі для всього регіону. Сьогодні світ уже не розуміє, що у нас відбувається, дивиться на Україну з розчаруванням, нерозумінням, а іноді й із деякою апатією. І тому це абсолютно неправильно, що ми не цікавимося, чим живе світ, а влада, у свою чергу, не приділяє уваги таким важливим речам, як популяризація України, робота з зарубіжними журналістами.

– Ви сказали, що в нас невелике коло експертів, але ж їх кількість залежить і від журналістів.

– Звичайно. Журналісти мусять знаходити експертів, розкручувати нові імена. Це набагато складніше – спілкуватися з новою людиною і шукати якісь цікаві думки, бо запрошений тобою експерт теж мусить рости в мистецтві публічного представлення своєї позиції, тим більше в її відстоюванні. Це складніше, ніж набрати телефон уже розкручених знайомих політологів, які з радістю все прокоментують.

Взагалі, це така українська проблема – лінощі в пошуках нових людей та ідей. І не можна все чіпляти на журналістику, вона все ж таки не існує окремо від суспільства. Проблема професійності кадрів є однією з найболючіших для всіх сфер українського суспільства: чи то політика, чи наука, чи культура.

– Чим, на вашу думку, викликана сьогоднішня швидкоплинність кадрів у журналістиці?

– У нас виробився стереотип, ніби журналіст – це професія двадцяти- чи тридцятирічних. А якщо після тридцяти років ти не перестрибнув куди-небудь – у піар, бізнес, на керівні посади, не побіг у прес-службу – все, кар’єра не склалася. І це велика проблема, яка має соціально-економічні коріння. В підсумку, ми маємо відсутність досвіду і традиції в професії, брак школи, швидкоплинність кадрів і постійне омолодження журналістики, що само по собі чудово. Але в професії важливі не тільки властиві молодим людям самовпевненість, допитливість, певне нахабство і запал, але й елементарний досвід, розуміння того, що відбувається, професійна пам’ять. Дуже сумно, коли молоді журналісти приходять на прес-конференцію до якогось «героя», не володіючи його бекґраундом, не пам’ятаючи історії цієї людини. І ставлять дуже поверхові питання, а потім пишуть легковажні матеріли, в яких не співставляється, що людина говорить сьогодні, а що говорила вчора.

Мені здається, рано чи пізно українська журналістика прийде до того, що в нас будуть п’ятдесятирічні репортери. Адже і репортер може бути впливовим, пізнаваним, шанованим. Можливо, тоді у нас з’явиться розуміння того, що в двадцять і тридцять років ми набираємося досвіду. А після цього вже можна претендувати й на авторську журналістику, на колонку в газеті – на те, чого сьогодні катастрофічно не вистачає друкованим ЗМІ.

– Це питання багато в чому економічного характеру, питання зарплатні.

– Не тільки зарплатні, та й гріх багатьом журналістам скаржитися на зарплату. Даруйте, ми живемо в небагатій країні. Журналісти повинні розуміти: якщо лікарі й учителі одержують по п’ятсот гривень, то журналісти не можуть одержувати по п’ятдесят тисяч доларів. Такого не буває.

Але зарплати – не основна складова цієї історії. Тут велике питання в самореалізації і можливості бачити свій завтрашній день, планувати свою кар’єру. Коли людина відбулася у професії, вона вимагатиме до себе відповідного ставлення. Журналісти – люди творчі, вони хочуть бачити перспективу, розуміти, що на каналі, де вони працюють, неможлива щорічна чехарда з відкриттям-закриттям не проектів – редакцій, неможлива неповага акціонерів, власників чи топ-менеджерів, неможлива з наближенням виборів поява сигнальчиків «тих любимо, цих не любимо, ці розумні, а ті дурні». Коли людина обирає професію журналіста, вона розуміє, що навряд чи це шлях до великих грошей, бо інакше чесніше йти в бізнес. Як правило, журналісти не мають акцій і не отримують дивідендів. Журналісти мають лише ім’я, яке може або капіталізуватися, або нівелюватися. І наша зарплатня завжди буде залежати від імені. А ім’я – від твоїх професійних і людських якостей, твого професіоналізму, твоїх вмінь, працездатності, позиції.

– А чи етична взагалі циркуляція кадрів між журналістикою і прес-службами?

– Насправді, в багатьох країнах існує традиція запрошення професіоналів для прес-служб державних установ та перших осіб держави. Наприклад, у Росії чи США всі останні роки прес-секретарями президентів працюють фахові журналісти. А ось у Франції, навпаки, інша традиція – там як правило посаду речника Президента обіймає кар’єрний дипломат.

Якщо ти маєш журналістський досвід, це стане в нагоді на роботі в прес-службі. В першу чергу, мова йде про швидку реакцію, розуміння того, як народжується новина, як планується інформаційний супровід будь-якої події, і – головне – вміння спілкуватися з людьми, причому з людьми різними, іноді дуже недоброзичливими. 

Перехід у прес-службу не обов’язково означає закінчення журналістської кар'єри. Наприклад, на Заході колеги на час переходу в іншу професію просто призупиняють своє членство в профспілці, здають свою прес-карту. Але ти завжди можеш повернутися в професію.  

Я вважаю, що як прес-секретар маю абсолютно унікальний досвід, набутий, в першу чергу, за роки роботи в опозиції. Для мене перехід із журналістики в нову професію був дуже непростим. Я довго роздумувала, чи зможу в тих умовах політичної цензури виконати всі ті завдання, які Віктор Ющенко ставив переді мною як своїм прес-секретарем. Потім були інші завдання – в короткий термін, одразу після складних виборів, сформувати прес-службу Президента України. І я щаслива, що колектив, сформований мною, сьогодні працює з Президентом, що багато ідей і починань реалізовано й реалізуються сьогодні. І, чесно кажучи, в найскладніші часи мені завжди допомагало те, що я журналіст і пройшла в цій професії шлях від репортера до ведучої серйозного політичного проекту. 

– Ви дивитесь розважальні програми?

– На жаль, тільки «Найрозумніша дитина» і «Танці з зірками». Дуже вдалий проект. Чудовий формат ВВС, що природно вписався у програмну сітку «1+1». Канал, звичайно, доклав багато зусиль до того, щоб додати цьому проекту українського колориту. Вдало добиралися учасники, було продумано іміджеве позиціонування кожного члена журі, кожен новоспечений виконавець бальних танців грав свою міні-роль, і це дарувало телебаченню те, чого йому катастрофічно не вистачає – емоції, позитивну атмосферу. Глядач включався, співпереживав, вболівав, підтримував. Важливо, коли телебачення може спонукати своїх глядачів на щось хороше. А дуже багатьом глядачам після «Танців» захотілося вдягти бальне взуття.

Хочу ще сказати добре слово про Ігоря Пелиха – я двічі бачила його програму, але важливо, що це повністю авторська ідея, в програмі є драйв, іронія, гумор.

– У вас були улюбленці серед учасників «Танців із зірками»?

– У першому проекті я підтримувала Русю Писанку, дуже ціную її за здоровий авантюризм, легкість у спілкуванні і доброту. Ми раділи тому, як Володя Зеленський, до цього відомий як майстер гострого язичка й швидкої реакції, показав, що він може таку швидку реакцію і відточені па демонструвати й на паркеті.

У другому проекті я розуміла, що Ліля Подкопаєва – дуже технічна, красива, має гарну підготовку, дуже позитивна, всього добилася сама, танцює найпрофесійніше. З іншого боку, харизматичний Олег Скрипка, якого не можна назвати суперпластичним танцюристом, ніс глядачеві надзвичайно важливу ідею: ми українці. Хоч іноді з гумором, але завжди з такою настирливістю він відстоював цю громадянську позицію, що, думаю, зробив для виховання патріотизму більше, ніж деякі «професійні патріоти». Я голосувала, звичайно, за нього. Моя дочка – за Лілію Подкопаєву. Вона говорила: «Мама, але ти ж бачиш, що вона танцює краще! Так нечесно голосувати, як ти». Дуже правильно, що і Ліля, й Олег потрапили у фінал. Дуже правильно і чесно, що перемогла Ліля, бо в даному випадку мав перемогти танець.