Вадим Кастеллі: «В Амстердамі нас мало не заарештували, а у штаб-квартирі НАТО в нас відмовили камери…»

8 Червня 2007
5510

Вадим Кастеллі: «В Амстердамі нас мало не заарештували, а у штаб-квартирі НАТО в нас відмовили камери…»

5510
11 червня на «1+1» стартує десятисерійний фільм «НАТО: свій чи чужий?». Про те, як робився фільм, і чи знайшли автори в Європі міфічну «натовську загрозу», «ТК» розпитала його творця.
Вадим Кастеллі: «В Амстердамі нас мало не заарештували, а у штаб-квартирі НАТО в нас відмовили камери…»

11 червня на каналі «1+1» у програмі Юрія Макарова та Анатолія Єреми «Документ» відбудеться прем’єра десятисерійного фільму Вадима Кастеллі «НАТО: свій чи чужий?». Протягом кількох місяців знімальна група з шести чоловік подорожувала країнами Європи, щоб віднайти відповідь на це та багато інших питань. В інтерв’ю «ТК» Вадим Кастеллі розповів про те, як проходили зйомки, з якими труднощами їм довелося стикатися під час подорожі і хто нам зараз Європа – ворог чи друг.  

 

– Чому ви вирішили розробити тему НАТО?

– Причиною стали уявлення частини українців про НАТО. Вони виглядають приблизно так: ми п’ятнадцять років будуємо державу, а щось не виходить. Бо дурні? Навряд. Своя сорочка ближче до тіла? Не так. Може, хтось нам заважає? Може, вороги? За старих часів, ще за Сталіна, їх вішали, стріляли, а їх наче ставало все більше і більше. Значить, напевно, це вороги.

 

Де вороги? Всередині країни? Якщо піти до людей спитати, хто ворог, напевно, один скаже «Ющенко», інший скаже – «Янукович», третій – «Мороз» або «Тимошенко». Але ж це все ж відповідальні політики, вони всі про державу дбають – ніяк не вороги. Отже, ворог – десь зовні? Невже Росія? Але ж ми – братні народи. Виходить, ворог – на Заході. Там – усілякі НАТО, ЄС, Європарламенті, які не хочуть нас до себе брати, повчають… Усе це ми чуємо від деяких українських політиків. Але якщо запитати людей на вулицях Донецька, Одеси, Львова, менших містечок чи сіл, «НАТО – ворог? А що воно взагалі таке?», як правило, чуєш у відповідь: «А біс його зна!».

 

Та й ми самі, журналісти, насправді не дуже-то розуміємо, що воно таке. Знаємо, що це «Північно-атлантичний військовий блок», але тепер кажуть, що він більше не військовий, а політичний. Хоча обєднує він саме оборонні системи держав-членів… Навіщо ж він існує? Чому не був розпущений після того, як зник Варшавський договір? Ось ми й вирішили знайти відповіді на ці запитання для себе, побачивши все на власні очі. Не читати документів, незрозумілих простому українцеві, а поїхати туди, до Натоляндії, й подивитися, розпитати на тих самих вулицях у європейських містах і селах: «Що вам дає НАТО? Навіщо воно? Чи вам легше з ним живеться?».

 

Ми задумали цей проект чотири року тому, але втілити його довго не вдавалося, бо для цього потрібні були чималі кошти. Адже насправді поїхати до однієї країни, зняти й повернутися назад – значить отримати лише часткове, обмежене враження. Ми хотіли взяти автобус, посадити туди команду журналістів і проїхати різними країнами Європи – старими й новими членами НАТО. А також відвідати країну, яка не входить до НАТО, але є благополучною – тому ми заїхали й до Швеції. Принциповим для нас було рішення не просити грошей у жодних західних структур і в самого НАТО – адже тоді ми мали б задовільняти чиїсь сподівання. А ми не виключали, що НАТО може виявитися хоч і хорошою штукою, але – не для України.

 

– А Міністерство закордонних справ України, яке профінансувало проект, не могло вплинути на зміст фільму?

– Коли торік МЗС оголосило конкурс на інтеграційний проект, ми його виграли. З Міністерством було підписано угоду, одним із пунктів якої було те, що автори не можуть заздалегідь передбачати свою позицію у фільмі. Тож МЗС, хоч і дало гроші, не могло на нас тиснути і впливати на висновки, зроблені у фільмі.

 

– Скільки саме грошей вам виділили?

– 380 тисяч гривень. Цього вистачило, щоб провести дуже складну підготовку до зйомок, розробити маршрут через 15 країн, закупити та орендувати обладнання, автобусик, і проїхати – половину шляху. Далі гроші скінчилися. І раптом, саме в цей час, ми виграли ще в одному подібному конкурсі, цього разу від Міністерства оборони! А коли після кінця зйомок нам були потрібні гроші, щоб зробити власне монтаж, озвучення, графіку, музику – нам пощастило втретє і ми виграли конкурс від Держтелерадіо. Фактично в ту мить, коли проект мав зупинитися, нам допомагала рука провидіння! В результаті за допомогою цих трьох організацій, а ще гранту від фонду «Відродження», ми змогли зробити і випустити в ефір телесеріал та радіоверсію, що вже вийшла на радіо «Ера» і, думаю, що вийде ще раз паралельно із запуском на телебаченні.

На підготовку, зйомки і монтаж пішло півтора роки.

 

– Чому цей фільм вийде саме в ефірі «1+1»?

– Ми одразу планували залучити до проекту саме «Студію «1+1». Канал погодився, хоча це не зовсім його тематика. Такою є громадянська позиція «Плюсів», і вони, знаючи нас, були певні, що з якістю фільму буде все гаразд. Ба більше, вони відрядили з нами свою журналістку Мар’яну Воронович, яка робила репортажі й відсилала в Україну, де вони виходили у «ТСН». Єдина проблема полягає в тому, що цей канал – комерційний, і вони орієнтуються на рейтинги. Тож іншої можливості, окрім поставити фільм у программу «Документ», не знайшлося. Ця программа йде пізно вночі – о першій годині. Тож, на жаль, його подивиться небагато людей…

 

– Чи можна буде потім побачити його в ефірі інших каналів?

– Держтелерадіо обіцяло домовитися про показ із Першим національним каналом, є зацікавленість і з боку багатьох ОДТРК. Ще одним вагомим чинником є політична ситуація: не здивуюся, якщо повторний показ фільму відкладуть до виборів…

 

– Розкажіть, будь ласка, про вашу подорож детальніше.

– Ми виїхали у травні 2006 року й повернулися на початку липня. Проїхали 15 країн: Україна – Польща – Литва – Латвія – Естонія – Швеція – Німеччина – Нідерланди – Бельгія – Велика Британія – Франція – Італія – Словенія – Угорщина – Словаччина – Україна. Отакий величезний шлях ми здолали на маленькому автобусі з написом «НАТО: свій чи чужий?». У кожній країні ми могли дозволити собі побути чотири дні. В деяких – трохи довше, наприклад, у Німеччині, бо країна велика, і нам треба було опрацювати багато тем. У деяких серіях розповідається про окрему країну – наприклад, Польщу; в інших – одразу про дві, наприклад, Латвію та Естонію. В одну серію вмістились одразу три страшенно цікаві країни – Франція, Італія і Словенія.

 

– Яка країна вразила чи здивувала вас найбільше?

– Кожна країна вразила чимось своїм. Наша найближча сусідка Польща, яку ми, як нам здавалося, найкраще знаємо, здивувала надзвичайно швидкими темпами життя. Ніхто не ходить – усі бігають. Країна летить із швидкістю ракети. Балтія найбільше здивувала тим, як рішуче стала на шлях реформ і як змінився спосіб життя тамтешніх людей за п’ятнадцять років. Найдужче здивувала Словаччина. Це країна, яка мала вступати до ЄС тоді ж, коли й Чехія, Угорщина та Польща, але її не прийняли через ті самі проблеми, які останнім часом мали й ми. Їхній автократичний лідер дуже нагадував Кучму, в країні панувала корупція, сутужно було зі свободою преси… Але вони скинули старе керівництво, швидко здійснили всі потрібні реформи й так помчали вперед, що тепер їхні темпи зростання – найвищі в Європі. Дивишся на це й розумієш: річ не у зовнішньому впливі, а в самих людях. Чи підтримують вони євроінтеграційні процеси, чи можуть домовитися між собою політики. Якби так, як у Словаччині, було в нас, – ми б теж жили гідно.

 

– А які труднощі виникали підчас зйомок? Можливо, були якісь курйозні ситуації?

– Розповім без надмірних подробиць, адже все можна побачити у фільмі. Звісно, несподіванок вистачало. Починаючи з того, що наш автобусик часто ламався. Останній раз це сталось у горах, де практично ніхто не їздив. Аж раптом наші дівчата завдали нам страшного удару: зупинили першу-ліпшу попутну машину й поїхали. Ми вирішили, що нам гаплик – безлюдні місця, дівчата нас покинули… На щастя, виявилось навпаки: дівчата нас урятували, і то найнесподіванішим чином. Але про це – дивіться у фільмі.

 

 

Іншим разом наша команда загубилась і мусила ночувати в глухому шведському лісі, де водяться ведмеді. Тож цілу ніч ми не спали. В Амстердамі нас мало не заарештували, а в штаб-квартирі НАТО в нас відмовили камери. І то в дуже важливий момент! Чому це сталося, невідомо досі.

 

Фільм насправді не про політику, а про подорож – ми їдемо й показуємо те, що бачимо. Наприклад, їдемо і бачимо, що дід землю оре землю, без коня, просто йде борозною, як за царя. І вирішили, що до нього треба побігти і спитати: «Діду, а що таке НАТО?» Дід виструнчився, подивився на нас і дав нам простою польською мовою чудову відповідь, від якої ми ледь не попадали. Це треба дивитися!

 

– Яка структура фільму, за яким принципом він розбитий на серії?

– Фільм складається з десяти серій, кожна тривалістю 30-35 хвилин, плюс пролог та епілог. Цей фільм є хронологічним відображенням нашої поїздки – кожна серія розповідає про одну чи дві країни. Деякі теми, які ми піднімали у фільмі, прямо не повязані з НАТО – наприклад, десь ми почали говорити про історію взаємин Європи та Америки. В іншій ми відкрили для себе, що Росія, яка застерігає нас від просування в бік НАТО, насправді має тісніші стосунки з цією організацією, ніж Україна. У штаб-квартирі НАТО росіян значно більше, ніж українців, і спільних навчань проводиться більше. Коли ми почули про це – не повірили. Тоді нам показали цілий фільм про співпрацю Росії з НАТО. Або, коли ми доїхали до Балкан, намагалися зрозуміти, навіщо НАТО – спільнота демократичних країн – бомбувало Югославію. І отримали дуже несподівані відповіді … У кожному фільмі ми намагалися відобразити життя країни, в якій перебували, здебільшого через життя простих людей.

 

– Розкажіть про команду, що працювала з вами над реалізацією цього проекту.

– Авторами сценарію є журналіст Юрій Луканов та Вероніка Маковій, головний продюсер медіацентру «Розмай», яка водночас є виконавчим продюсером проекту. У поїздці нас було шестеро: журналістка «1+1» Мар’яна Воронович, журналістка радіо «Ера FM» Ярослава Гаврищук, режиссер зйомок Леонід Бухтіяров, оператор Дмитро Мельник та Сергій Колесник, який виконував роль нашого головного військового консультанта і водночас асистента режисера та оператора. Команда невеличка, тому кожному доводилось виконувати декілька функцій. Наприклад, режисер Леонід водночас був водієм, як найдосвідченіший серед нас автомобіліст.

 

Над фільмом багато працювали журналістки Наталія Козачинська та Ірина Мирончук, режисер монтажу Любов Дроздовська-Галатіна та відеоінженер Сергій Волошин. Музику для фільму написав Ігор Стецюк. Відомий український бард Тризубий Стас, який під час роботи над фільмом, на жаль, помер від інсульту, зробив внесок у вигляді мультиплікації, почав писати для нього пісню… Є ще багато людей, які займалися комп’ютерною графікою, дизайном тощо. Це великий шмат роботи, адже фільм такого обсягу насправді і знімається, й монтується довше, та й бюджет мав би бути значно більшим. Тож усе зроблено на ентузіазмі нашої маленької журналістської громадської організації.

 

– Перед тим, як братися за зйомки цього фільму, ви поставили перед собою багато питань. Чи на всі вам вдалося знайти відповіді?

– Питань без відповіді не залишилося. Ми хотіли з’ясувати найголовніше: чи мають хоч якусь рацію ті люди, які й далі вважаються, що Захід – наш ворог. І ми зробили для себе однозначний висновок, що за останні десять-п'ятнадцять років ситуація повністю змінилася. Немає більше ніякого протистояння, немає країн-ворогів, усі хочуть одне одному допомагати. Коли інші країни намагаються тягти нас уперед за собою, підказуючи якісь шляхи, багато людей в Україні кажуть: «Якщо вони хочуть нам допомагати, значить, їм щось від нас треба, вони прагнуть перетворити нас на ринок дешевої робочої сили» абощо. Усе це  – лише міфи й забобони радянських часів, коли світ був розділений на два табори.

 

Те, що робиться у цивілізованих, демократичних країнах, – хоч як воно називається: ЄС, ООН, НАТО чи якось інакше, – на мою думку, робиться на благо всіх людей і країн. Україні треба якнайскоріше це зрозуміти й перестати слухати тих людей, які чи то з власних політичних міркувань, чи то з забобонності живуть міфами двадцятирічної давнини. Саме це – головний висновок, який ми зробили в цій подорожі.

 

Довідка «ТК»:

Вадим Кастеллі народився у 1957 році. Кінорежисер, автор художніх кінофільмів, лауреат численних міжнародних кінофестивалів. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (філолог) і Київський інститут театрального мистецтва (кінорежисер). Працював продюсером, режисером та ведучим на державних і приватних телеканалах в Україні та Італії; є автором художніх кінофільмів «Посилка для Маргарет Тетчер» (1990) та «Вперед, за скарбами гетьмана» (1993). Зараз – головний продюсер компанії «Медіацентр «Розмай».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
«Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5510
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду