Кіно про права людини: вибачення і нагороди
Закриття 4-го міжнародного фестивалю «Дні документального кіно про права людини» відбулося в київській кав’ярні «Квартира», більше знаній у богемі як «Бабуїн на Подолі». Учасники, члени журі та просто небайдужі до правозахисту люди зійшлися туди після показу чи не найбыльш інтригуючої стрічки фестивалю – фільму польського режисера Марселя Лозинського «Як це робиться» про те, як політтехнологи й піарники ліплять політиків з бозна чого.
Спочатку перед гостями виступав етнічний гурт «Дахабраха», що визвав жваву зацікавленість публіки. Іноземні гості фестивалю (а були такі і з Франції, і з Німеччини, й постсовєцького простору) не скупилися на компліменти. Деякі навіть говорили, що їм аж мурашки біжать шкурою від того співання. Потім розпочалася офіційна частина.
Аби виголосити рішення правозахисного журі, на сцену підвівся Володимир Чемерис, член правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Він ошелешив присутніх тим, що почав довго вибачатися «перед нашими іноземними гостями» за те, що нині відбувається в Україні. Поки пан правозахисник повторював вже неодноразово почуті за останні дні тези нардепів від Партії Регіонів про неконституційність указу Президента Ющенка, присутні в залі, ніби вибачаючись за цей несподіваний відступ від теми кінофоруму, пояснювали тим самим іноземцям: «Розумієте, він просто людина лівих поглядів…».
Володимир Чемерис просувається до сцени
Нарешті, були оголошені й фестивальні результати. Журі, що складалось із трьох українських, одного білоруського й одного російського правозахисника, віддало гран-прі російському режисеру – Юлії Панасенко за фільм «Ідіот». Відзнаку в номінації «За розкриття теми» отримав фільм «Гра скінчилась» російського ж режисера Ганни Драніциної. Призом «За постановку проблеми» був відзначений фільм індійського режисера Авінаша Дешпанде «Велике індійське шоу».
Максим Буткевич, журналіст каналу «1+1» та член медіа-журі, що цього року вперше працювало на фестивалі, також розпочав виступ із вибачень. Він перепросив присутніх за те, що, «в зв'язку з відомими усім подіями в країні», медіа-журі з визначенням переможців поки не впоралося. Наприклад, Роман Чайка з 5-го каналу виявився таким заклопотаним через українських політиків, що не встиг продивитися конкурсних кінострічок.
Максим Буткевич ( «1+1») та прес-секретар фестивалю Вікторія Онищенко
Російський режисер-кінодокументаліст Володимир Двінський, якого теж запросили до слова, ні за що вибачення не просив. Навпаки, підбадьорив українських колег: «Хіба те, що у вас відбувається – це страшно? Це добре, це свобода. У Москві посеред білого дня вбивають людей іншої раси – ось що страшно. Дай Бог вам не дожити до такого».
Володимира Двінського зацікавило інтерв’ю його учня Олександра Роднянського «Телекритиці»
Нічим в Україні не був засмучений й пан Лозинський. Він з радістю відгукнувся й на пропозицію дати інтерв’ю «Телекритиці».
Інженер за першою освітою, Марцель Лозинський сорок років займається документальною режисурою. В числі вельми небагатьох режисерів йому вдавалося знімати протестні фільми про тогочасну комуністичну системи за її ж спонсорські гроші. Пан Марцель номінувався на «Оскар» за документальний фільм «89 км до Європи». Він є членом Американської кіноакадемії, викладає документалістику і вірить у талант молодих амбітних режисерів, для яких, як він каже, «гроші – не найбільша цінність у житті».
– Пане Лозинський, на 4-му міжнародному фестивалі «Дні документального кіно про права людини» одна глядачка закидала Борису Дворкіну занадто особистий погляд на Шостаковича, навколо життя і творчості котрого будується сюжет фільму «Епітафія». Бо документалістика, на її думку, полягає у фактологічному зображенні дійсності. У чому сенс документалістики особисто для вас?
– Я більше ціную каприз Господа Бога, а не власну уяву. У мене нема жодних амбіцій розповісти якусь «об’єктивну правду». Я не знаю, що таке «об’єктивна правда». Для мене документ – це поєднання реальностей – того, що відбувається навколо, і того, що в мене всередині, моєї внутрішньої реальності. І це поєднання дає документальний фільм. Я можу помилятися, я можу бачити неправильно, але це моя власна думка. Я роблю фільм, ви зробили фільм, і з того може створитися щось близьке до об’єктивної реальності.
– Якщо говорити про тенденції сучасного документального кіно, то чи можна виокремити, скажімо, західноєвропейську і східноєвропейську документальну школу?
– Я думаю, що зараз уже нема такої різниці. Коли ми жили у так званій системі, різниця була. І на нашу користь.
– А чому на вашу користь?
– Я говорю про невелику групу документалістів, котрі робили фільми незгоди, протесту. У нас був противник – система. А в Польщі ми мали нечуване щастя – за державні гроші могли робити критичні фільми. Навіть не критичні, я не хочу це слово використовувати, – а фільми протесту. Фільми, що підрізали коріння системи, виймали маленькі цеглинки з Берлінського муру. Ми навіть не мріяли, що зможемо це зробити. Я би назвав це польським документальним парадоксом. Ми приходили до кожного заступника міністра з питань культури й мистецтва, які були пов’язані з кінематографією. Їх було дуже багато, вони часто змінювалися. І ми їм пояснювали, що роблячи 99% пропагандистських і «правильних» фільмів, вони мусять бути зацікавленими в тому, щоб дозволити нам зробити три-чотири фільми в шухляду, які зупинить цензура. Вони нас запитували: «Як це?!» А ми їм відказували: «У Польщі партійні команди дуже часто змінюються і кожна нова команда хоче щось погане перевалити на попередню. Якось до вас надійде дзвінок із центрального комітету партії, з відділу культури. І вас запитають: що у вас є на нову епоху? А ви витягнете наші фільми, які зупинила цензура, й покажете, що ви готові до нової ситуації, що ви на правильному місці». Вони нам повірили й ми користувалися цим. Я зробив шість таких фільмів.
– Про що були ці фільми?
– Це були фільми, в котрих ми намагалися аналізувати й синтезувати ту систему. Ми не фільмували безпосередньо її – ми фільмували людей, зав’язаних у неї. А люди завжди ж у неї вплутані, система завжди їх пригнічує, а вони намагаються вивільнитися. Це актуально й у Франції, і в Німеччині, і в Італії – всюди. І коли тепер у Франції чи Німеччині дивляться наші фільми 70-х років, то кажуть: «Боже, у нас так само!».
– А що актуально знімати в документальному форматі зараз?
– Ті фільми, що виявляються модними нині, говорять про насильство. Ці емоції притягують людей до телевізора.
– Чи модно дивитися документалістику сьогодні?
– Мій фільм «Як це робиться» – перший документальний фільм, показаний протягом останніх двадцяти років у польських кінотеатрах. І це не були якісь елітарні кіноклуби, це були звичайні кінотеатри. А зали були повні, приходила молодь дивитися. Є шанси, що люди втомляться від сьогоднішньої тенденційної документалістики, і їх почне притягувати та документалістика, яку робимо ми.
– Чи вигідно з фінансової точки зору робити документальне кіно? Адже воно не є масовим.
– Ні. Для мене - ні. Але ми це любимо.
– А хто, за вашими спостереженнями, охочіше спонсорує документальні проекти – бізнес чи держава?
– Амбітне кіно зараз важко робити без копродукції. У Польщі існує Інститут кінематографії, який дає гроші на такі проекти. Теоретично телебачення теж повинно давати гроші, але цього все одно недостатньо. Треба намагатися співпрацювати з Францією, Німеччиною, Англією, із європейськими фондами і т. д. Якщо проект справді хороший, то він обов’язково проб’ється і у вас, і у нас. Це тільки питання часу.
– Ви викладали в Інституті польської культури Варшавського університету, читали курси документального кіно в Марселі. Як ви оцінюєте амбітність молодих режисерів, якість їхніх фільмів?
– Я вже чотири роки викладаю на курсах документалістики у приватній школі Анджея Вайди. У нас є купа молодих здібних людей, для яких гроші не є найбільшою вартістю в житті. Ще є у світі люди, які люблять документальне кіно і хочуть його робити.
– Ви бачили якісь роботи український режисерів-документалістів на фестивалі «Український контекст»?
– Ні, ні. Ми не мали й вільної хвилини, бо ведемо майстер-класи.
– А чи не плануєте відзняти якусь документальну стрічку про Україну?
– Ні, але я колись знімав тут фільм про вашого Нобелівського лауреата, котрий винайшов лазер.
Марцеля Лозинського, зрозуміло, зацікавила книжка під назвою «Полька»
– В який час виходять у польському ефірі серйозні документальні фільми? Це прайм-тайм, чи ніч, як переважно на нашому телебаченні?
– Зазвичай – як і у вас, уночі. Але це не тільки польська чи українська політика. Так само, на жаль, і у Франції, і в Англії. Бо амбітні фільми йдуть о дванадцятій чи о другій ночі. Але незабаром на польському телебаченні транслюватимуть раз на тиждень о 8.15 найкращі документальні фільми.
– Як склалося так, що ви покинули інженерію і взялися до документалістики?
– Ще в дитинстві я цікавився радіоелектронікою. Потім вступив на факультет електроніки у Варшавський політехнічний виш. А через рік я зрозумів, що це абсолютно не те. По закінченні вишу я ще 2 роки працював інженером. У 27 років потрапив до школи фільму і там став до режисури. Потім працював на кіностудії документального фільму. І так все далі закрутилося...
Зліва направо: Ярослав Гордієвіч (EPAM Systems) член медіа-журі, постійний дописувач «Детектор медіа» Юрій Луканов
Фото – Сергій Бечко.
