Більше місяця тому, напередодні відзначення чергових роковин зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, журналістські організації передали до МВС та Генпрокуратури петицію з переліком випадків фізичної агресії до працівників ЗМІ за 2013 рік і вимогою покарати нападників та відзвітувати про це суспільству. 15 жовтня Інститут масової інформації отримав відповідь від Генпрокуратури, підписану заступником начальника Головного управління Генпрокуратури Юрієм Севруком, в якій обіцяли, що «за всіма наведеними Вами у заяві фактами інформація буде надана на засіданні Міжвідомчої робочої групи».

22 жовтня на засіданні МРГ питання, що найбільше хвилювало журналістів, - а саме перебіг справ по порушенні прав представників ЗМІ - поставили останнім у порядку денному. Левову частку часу Міжвідомчої робочої групи з аналізу додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів було відведено на звіти представників різноманітних органів влади про те, як вони багато роблять і що збираються робити для журналістів. Коли слово врешті дійшло до представника Генпрокуратури Юрія Севрука, він повторив вже звичне «слідство триває, проводяться перевірки, встановлюються обставини...». Роздруківки з описом перебігу справ, стосовно яких зверталися з петицією журналістські організації, у прокурора таки були. Звісно, щоб зачитати їх під час засідання МРГ - прогнозовано не вистачило часу, а надати їх представникам Інституту масової інформації він відмовився, пославшись на наявність там персональної інформації. Та після засідання представник Генпрокуратури пообіцяв надіслати ІМІ результати розслідувань...

Безкарність для порушників прав журналістів в Україні не перестає дивувати. Не рахуючи вироків виконавцям вбивства Гонгадзе, за останні кілька років в Україні був лише один випадок, коли нападники на працівників ЗМІ отримали більш-менш серйозне покарання - умовні терміни та штрафи «тітушкам» за перешкоджання Ользі Сніцарчук та Владиславу Соделю. Це судове рішення без перебільшень стало прецедентом в історії захисту прав журналістів в Україні.

До цього покарання було, у кращому випадку, у вигляді мізерного штрафу за 171-ю статтею Кримінального кодексу («умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»), або ж справу перекваліфіковували на «хуліганку» чи «нанесення легких тілесних ушкоджень», не визнаючи, що мало місце саме перешкоджання роботі журналіста. Та навіть і це були винятки. Переважно, такі справи взагалі закривають, не вбачаючи в перешкоджанні журналістам складу злочину.

Наприклад, правоохоронці не побачили складу злочину в нападі на чотирьох журналістів у дельфінарії в Севастополі. Невідомі розпилили їм в обличчя вміст вуглекислотного вогнегасника, кидали каміння та обливали водою. Журналісти були змушені звертатися по медичну допомогу, їм також пошкодили техніку.

Вражає безкарністю нещодавнє закриття справи побиття фотокореспондента інтернет-видання «Точка.нет» Віталія Лазебника. Слідство, що тривало майже півтора роки, не знайшло у діях директора парку «Перемога», який розбив журналісту голову залізним прутом, мотиву явної неповаги до суспільства. Фотокор тоді виконував редакційне завдання - висвітлював протести проти будівництва храму «Всіх Святих Воїнів» на території парку «Перемога» у Києві.

Як пояснив представник Генпрокуратури на засіданні МРГ 22 жовтня, справа Лазебника не підпадає ні під 171-шу статтю, ні під 296-ту («хуліганство»), тому що... кореспондент був поруч із групою хуліганів, які ламали паркан незаконного будівництва, і директор парку думав, що він захищається, б'ючи фотографа. Аргумент, що хуліганів можна було легко відрізнити, адже вони були в масках і з битами, а Лазебник - без маски і лише з фотоапаратом у руках, що видно на фото, очевидно, не надто переконливий.

Адвокат Віталія Лазебника Людмила Опришко наголошує, що ця справа розслідувалася з порушенням усіх розумних строків, слідчим були допитані чомусь тільки свідки з боку нападника (?), жодні фото й відеоматеріали не аналізувалися...

Ще одним кричущим прикладом безкарності цього року стало побиття журналіста та оператора 5-го каналу працівниками спецпідрозділу «Беркут» під час нічного розгону наметового містечка протестувальників на Майдані Незалежності 18 липня. Під час нападу в руках журналіста Андрія Ковальова був мікрофон 5-го каналу та журналістське посвідчення, проте бійців це не зупинило. Після «спілкування» з «Беркутом» у Ковальова діагностували забиття спини, грудної клітини, голови, рук та ніг, про що є відповідна медична довідка.

«Беркут» також повалив на землю оператора 5-го каналу Дмитра Демишева, а підполковник міліції намагався вибити в нього з рук камеру та погрожував йому арештом.

Цю справу також закрили. За словами Андрія Ковальова, прокуратура довела, що факти перешкоджання професійній діяльності не підтвердилися, працівників 5-го каналу ніхто не чіпав, а журналіст із оператором усе це самі вигадали.

Також досі не розслідуваним залишається резонансний минулорічний випадок - жорстоке побиття журналіста програми «Гроші» на телеканалі «1+1» Дмитра Волкова, що сталося восени 2012 року.

За даними Міністерства внутрішніх справ, із 129 справ, зареєстрованих за 171-ю ст. ККУ («Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів») з січня по вересень 2013 року, 53 справи було закрито, і слідчими МВС розпочато розслідування у 76 кримінальних провадженнях. Лише 4 провадження дійшли до суду. Окрім «тітушок», це такі справи:

1) напад молодиків спортивної статури на знімальну групу інформаційного агентства «Таврія News» - оператора Валерія Миронюка та журналіста Олександра Тарасова - під час зйомки виселення з квартири багатодітної родини Сорокіних у Херсоні;

2) побиття знімальної групи програми «Надзвичайні новини» ICTV - журналістки Олени Себелевої та оператора Дмитра Христенка - охоронцем штрафмайданчика в Запоріжжі;

3) напад на журналістів телекомпаній «Чорноморська» та «ИТВ» працівників магазину, який нібито продає хутро з котів у Сімферополі.

Ще одна справа, яку передали до суду 16 жовтня, - проти лікаря Стебницької міської лікарні, який також є депутатом Стебницької міської ради (Львівська область) Андрія Пукала: під час зборів трудового колективу лікарні він перешкоджав проводити відеозйомку головному редакторові «Трускавецької газети», зламавши йому при цьому стопу.

Те, чи будуть права журналістів в Україні захищеними, залежить також і від самих журналістів. Адже далеко не завжди у випадку перешкоджання виконанню професійних обов'язків працівники ЗМІ подають заяви в міліцію. А те, що ми самі часто таким чином «пробачаємо» злочинцям, потім обертається на бездіяльність правоохоронних органів та відсутність реакції влади і в інших випадках.

У ситуації з нападами на журналістів важливою є також підтримка суспільства загалом, адже безпека журналістів не є тільки їхньою особистою справою. Журналістів б'ють, їм перешкоджають у виконанні роботи лише тоді, коли намагаються приховати якусь інформацію. А отже, в безпеці працівників ЗМІ та можливості їм безперешкодно працювати мають бути зацікавлені абсолютно всі громадяни, які тільки завдяки журналістам можуть дізнатися про порушення законів, розкрадання коштів та корупцію.

Саме тому громадські організації й вимагають підвищеної уваги до порушень прав журналістів. Однак практика показує, що представники влади не дуже в цьому зацікавлені, адже вільна країна з свободою слова та обізнаними людьми - не зовсім те, або й зовсім не те, що нинішній владі зараз потрібно.

Фото - tochka.net, http://imi.org.ua,