Розпал дискусії навколо ток-шоу «Мої батьки - геї» на ТРК «Україна» вдало збігся з Міжнародним днем камін-ауту, який відзначають сьогодні, 11 жовтня. Нехай це буде замість вступу до аналізу тексту Зої Нікітюк Чи перевернуло мізки «Говорить Україна». Нагадаємо, репліка пані Нікітюк була відповіддю на колонку автора ТК Інни Долженкової «"Говорить Україна" перевернуло мізки».

Передовсім я хотіла би подякувати команді ток-шоу за доречний вибір теми, за зважену позицію колективу й за забезпечення вільного простору для дискусії. На превеликий жаль, аудиторія не змогла підтримати її на заданому рівні - замість обговорення соціальних тем ми «застрягли» на намаганні визначити, чи є гомосексуальність хворобою. Це попри більше двадцяти років тому опублікований висновок ВООЗ і порівняно свіжий від МОЗ України: гомосексуальність є варіантом норми

Сподіваюся, ця стаття допоможе вивести дискусію з рівня емоцій на рівень суспільного діалогу.

Мораль чи право

Одне з перших звернень авторки до читацтва - це закиди про співучасть геїв у падінні народжуваності в Україні. Такий аргумент у дискусії про законодавче оформлення одностатевих партнерств чи шлюбів має один найпростіший і найдоступніший контраргумент: народження дітей не є обов'язком для громадянок і громадян України, в тому числі тих, які перебувають у гетеросексуальних стосунках.

У своїй статті пані Зоя кілька разів звертається до категорії нормативності, наприклад: «Ви вважаєте, що ...розповідати про те, що коли хлопчик любить хлопчика, то це нормально?». Тут я нагадаю про так звану перформативність нормативності. Тобто властивість норми змінюватися. Наведу приклад: 15-20 років тому годі було уявити бабусь зі стрижками «під хлопчика» й у джинсах. Сьогодні це сприймається як норма. А, скажімо, сто років тому люди, які хотіли розлучитися, вважалися «ненормальними». Більше яскравих прикладів зміни поняття норма можна знайти тут, тут а найкраще - отут.

Ворог чи людина

Побіжно хотіла би висловити сум щодо симпатій авторки аналізованої статті до дискримінаційних і неправомірних законодавчих ініціатив у Російській Федерації: «На щастя, в Росії не колисаються з толерантністю». Нагадаю доволі популярну й загрозливу модель подальшого розвитку подій: сьогодні обмежуються права геїв, завтра - будь-якої іншої групи людей за будь-якою ознакою. Вибір образу «внутрішнього ворога», який люблять використовувати тоталітарні режими, може впасти на будь-кого. Ось всесвітньовідомий політичний вірш на цю тему.

Ненависть чи любов

Нагадаю, що концепція прав людини базується на понятті людської гідності, яка, відповідно до сучасних філософських бачень, є в кожної людини від народження. Порушення прав людини, неправомірне їх обмеження, дискримінація є зазіханням на людську гідність. Ті люди, які вважають, що в ток-шоу про схуднення гетеросексуальні пари можуть публічно обговорювати свої стосунки, а гомосексуальні не можуть, фактично вилучають гомосексуальних людей із поля публічності. Це дискримінація.

На противагу дискримінаційним практикам сучасні гуманісти ставлять поняття толерантності. Воно суттєво відрізняється від поняття терпимості - адже терпець може урватися, а толерантність базується на глибинному прийнятті людей у всій їхній різноманітності.

Секс чи життя

Коли ми говоримо про дискримінацію за ознакою сексуальності, ми пам'ятаємо: гомосексуальність - це не лише про секс. Це ще й про багато інших речей, крім сексу. Гомосексуальні люди перебувають одне з одним у близьких еротичних, а також емоційних і часто юридичних стосунках. В обговорюваному ток-шоу йшлося, передовсім, про виключно соціальний аспект життя гомосексуальних людей - сім'я, усиновлення й удочеріння дітей. Питання, поставлене мною в студії, лишилося без фактичної відповіді: на яких підставах мене як дієздатну громадянку України обмежують у можливості створити сім'ю за тим зразком, який я для себе обрала? Буду дуже вдячна за зважену фахову правничу відповідь на це питання від читацтва.

Щодо термінів, то особливої уваги потребує поняття «гомофобія». Його не потрібно сприймати дослівно. Під гомофобією мають на увазі комплекс явищ, спільним для яких є негативне ставлення до відмінних від гетеронормативної моделей поведінки. Хоча, з огляду на ідею зробити з геїв і лесбійок «внутрішнього ворога», можна припустити певну долю банального страху. Та це лише упередження.

Хотіла би коротко ще торкнутися теми насильства над людьми з ЛГБТ-спільноти, а також над лояльними до них. Авторка перепитує: «Геїв що, дубасять на кожному шляху? Чимось погрожують?». У відповідь просто запропоную переглянути цю публікацію - в ній зібрано статистику злочинів на ґрунті ненависті проти ЛГБТ в Україні за останні два роки. Я здивована, що авторка такого рівня з нею не знайома.

Страх чи відкритість

Можу собі змоделювати одну з причин такої необізнаності: це принцип, сформульований пані Зоєю як «хай геї любляться з ким, як і де завгодно. Але - вдома, щільненько зачинивши двері, штори, щоб ніхто не бачив тієї срамоти». Звична ситуація: якщо проблеми немає перед очима, її немає взагалі. Так само заплющували очі на очевидне в часи Другої світової війни мешканці міст, у яких були розташовані концтабори. Так само сьогодні ми можемо заплющити очі й бути переконаними, що насильства немає в тюрмах, у дитбудинках, що в Україні немає корупції, та змалювати багато інших бажаних, але, на жаль, наразі недосяжних картин.

Проблему можна вирішити лише після того, як її помічено. Саме через це базовою стратегією в подоланні дискримінації є візуалізація, виведення з тіні дискримінованих груп і окремих людей. Присутність у студії ток-шоу «Говорить Україна» двох молодих хлопців, одного типового чоловіка середнього віку (але «нетипового гея», чи не так) і жінок, які навіть бояться показати обличчя - це, на моє переконання, дуже сильний аргумент у дискусії про те, «хто не дає геям жити», й крок у напрямку подолання дискримінації. Таку ж думку висловлював і гість із Берліна Томас: двадцять років тому суспільні зміни в Німеччині починалися з аналогічних ток-шоу, і тоді Томас разом зі своїм партнером Інгмаром наважилися показати свої обличчя. Це була інвестиція у вільне життя без дискримінації й страху, яке їхня сім'я має сьогодні.

Ксенофобія чи...?

Крім лагідно роз'яснених вище базових позицій у дискусії про права ЛГБТ та принципи її висвітлення в медіа, можу дозволити собі жорстке засудження й однозначне неприйняття ксенофобської й прототалітарної позиці авторки. Фраза «Чого ви до нас припхалися» на адресу берлінських гостей, помножена на нестриманий та упереджений тон усієї статті, відсилають нас напряму до поняття ксенофобії. Деталі - тут.

А фраза «просто поки я в нормальній більшості...» змусила мене занепокоїтися майбутнім авторки: в 1933 році прихильниці й прихильники Гітлера також були в «нормальній більшості». Результати влади більшості відомі всім. Передбачаю у відповідь на це закид: то це ж і є демократія! Аж ні. Демократія - це обмежена влада більшості.

* * *

Я й мої колежанки, які підтримали мене в написанні цієї статті, щиро віримо: наведені вище аргументи й посилання стануть у нагоді тим журналісткам і журналістам, які мають бажання розвиватися професійно, коригувати пробіли в своїх знаннях і працювати для впровадження принципів демократії та гуманізму.

У вільному доступі є багато інформації на цю тему, зокрема видання «Гендер для медій» та «Как корректно писать о лесбиянках, геях, бисексуалах и трансгендерах», або спеціальні відеоблоки на «Детектор медіа».

Фото - telegrafist.org