Проект «Люблю. Чекаю» за форматом Hello, Goodbye компанії Warner став однією з прем'єр нового сезону телеканалу «Україна».

Раніше це шоу виходило в Нідерландах і в Росії - на каналі ТНТ, екс-продюсер якого Єгор Некрушев став директором продакшн-компанії «Теле Про». Й одразу почав займатися «Люблю. Чекаю».

Творці від початку орієнтували програму на запити «людей різних поколінь» - як і в російському варіанті адаптації. Її героями стали люди з терміналу D, які в аеропорту «Бориспіль» очікують на рідних або проводжають їх. «Наша нація - це відкриті й емоційні люди. Історія кожного героя - захопливе кіно. Це і трилер, і комедія, і трагедія, і драма. Усі наші герої вірять у себе, у свої сили, а головне - у справжнє кохання. Тому цей проект вийшов різноманітним, як саме життя», - каже продюсер Артем Марчевський.

Чимало уваги «Теле Про» приділив і просуванню програми. Для цього на платформі сайту каналу створили сайт «Люблю. Чекаю». Програма активно промотується в соцмережах - зокрема й численними учасниками зйомок.

Для ведучого «Люблю. Чекаю» Олександр Пилипенка участь у програмі стала втіленням його мрії - колишній банківський працівник із дитинства мріяв стати ведучим. Про те, чим завершилася ця історія, він розповів «Детектор медіа».

─ Олександре, це правда, що під час зйомок проекту вам довелося жити в аеропорту, як Едварду Сноудену? :)

─ Ну так, з восьмої ранку й до самого вечора. І так три місяці, доки не завершили зйомок першого сезону.

─ І скільки ще людей із вами там перебувало?

─ Чотирнадцять.

─ Як на вас реагує адміністрація аеропорту?

─ Чудово. Нам легко вдалося про все домовитися. І співробітники тут приємні - часто підходять і цікавляться, чи вдалим був день і чи щастило на цікаві історії :)

─ Чому, на вашу думку, формат програми «Люблю. Чекаю» затребуваний на українському телебаченні?

─ Я не пригадую програм на наших каналах, де б за вісім хвилин людина розповіла свою життєву історію і про всіх своїх рідних і коханих, про те, на кого вона чекає, як вони познайомилися. Це і сльози, й радість, вир емоції, одкровення і драми, яких не очікуєш почути.

─ Проекти за форматом Hello, Goodbye компанії Warner виходили в Голландії та Росії. Які особливості української адаптації?

─ В нас менталітет інакший, ми мислимо інакше. В нас історії дещо відрізняються. Що не історія - глибина, кінематографічний розвиток подій. Або й трагедія: ні в Росії, ні в Голландії матері не залишають масово родин, аби вирушити на заробітки на 10 років. Або вийти заміж за іноземця і бачитися зі своїм чоловіком лише декілька тижнів на рік.

- «Люблю. Чекаю» позиціонується як документальне реаліті. Від часу прем'єрного випуску шоу Big Brother чимало глядачів у світі вже встигли зневіритися в «ріал шоу». Дається взнаки цинізм продюсерів, які витискають із героїв емоції будь-яким чином, підкуповують подарунками. Чи можна вірити в те, що герої «Люблю. Чекаю» - справжні? :)

─ Варто лише один раз подивитися програму, щоби зрозуміти, що перед вами справжня людина і справжня історія. А мені зізнаються й у такому, що людина, можливо, й не планувала діставати зі своєї шафи на загальний осуд. Адже в нас ідеться і про зради, і про те, як чоловіки кидають жінок, і про насильство в сім'ї. Такого не зіграєш.

Для героїв програми в нас нема ніякого заохочення - окрім можливості розповісти свою історію. Можливо, наша цікавість і підкупає людей. Я завжди розпитую, на кого чекає герой, як вони познайомилися, як давно не бачилися, чому ця зустріч важлива для нього...

─ Ви орієнтовані саме на міжнародні взаємовідносини? :)

─ Термінал D - це міжнародні перевезення. Звісно, нас цікавлять історії, в яких ідеться про велику відстань і тривалу розлуку. Адже якщо це люди з Києва та Харкова, вони не розплачуться при зустрічі, не обіймуть одне одного гаряче, як у випадку, коли люди по 50 років не бачилися й живуть на різних континентах.

Для мене людина має бути цікава, а її історія має змушувати співпереживати. Добре, якщо на 30-й секунді я просто поринаю в свого героя і його відповідь заворожує. Трапляється, що людина розповідає про страшні труднощі, і ти думаєш: яка вона сильна, говорить про це.

- Чому ви так часто переходите на російську?

- Серед наших героїв чимало приїжджих - із Білорусі, з Росії, і їм складно розуміти українську. І коли я звертаюся до них «Доброго дня. На кого ви чекаєте?», вони відповідають: «А вообще-то мы ждём» :) Я веду розмову тією мовою, котру мені пропонує співрозмовник.

─ Скільки колег вам допомагає шукати історії?

─ Три редактори. В першу чергу, вони звертають увагу на схвильованих людей у залі очікування. Людей із непересічними долями тут чимало: мама, яка поїхала до Італії й не бачила своїх дітей три роки. Іноземці, які сподіваються знайти свою половинку й вирушають назустріч один одному після місяця знайомства в інтернеті. Родичі, які втратили зв`язок: брат не знайомий із сестрою - батьки поїхали за кордон 10 років тому, і в них народилася дитина, тож він сестру бачив лише в Skype. Люди, які через 50 років знаходять однокласників у соцмережах... Бабця, яка в 65 років зустріла свою половинку - 75-річного американця, і сказала, що кохає його.

─ Чи присутні ви на монтажі програми?

─ Так, я беру участь у монтажі. 40-хвилинну історію ми подаємо у 5-8-хвилинному форматі - доносимо до телеглядача найважливіші перипетії життя наших героїв і, головне, їхні почуття! Також я займаюся добором музики - аудіо-складова важлива для створення правильного емоційного фону.

─ Як технічно вдається записати розмови про такі особисті речі? Скількох людей для цього потрібно вислухати?

─ З 200 історій в ефір іде 140. Зйомки ведуться зблизька. Застосовуємо три камери і мікрофон. Мені пощастило говорити з людьми різного віку, і вислухати більше 200 відвертих історій, кожна з яких була унікальна.

─ Ви понад два роки були кастинг-менеджером. Як самі проходили кастинг на цей проект?

─ Щодо мене вирішилося на зйомках. Я замінив одного з претендентів на ведучого, який просто не приїхав на зйомку. Розговорив декількох людей із дуже сильними історіями.

А оскільки я був редактором на пілотному проекті, то знаходити цікавих героїв і розмовляти з ними мені було легко й звично.

─ Чому вирішили стати ведучим?

─ Мрія дитинства. Моя сестра була співачкою, учасницею гурту «Гарячий шоколад», і вона була в нашій сім'ї прикладом.

Я два з половиною роки працював у банках на хороших посадах - кредитного експерта й провідного економіста. А під час кризи і введення мораторію на кредити мене поставили на повернення цих кредитів. По суті, я там займався тим, що й на програмі: слухав історії людей та їхні проблеми. З тією різницею, що доводилося ходити на суди, і взагалі це було дуже тяжко. Одного дня мені це набридло.

─ Як може взагалі людині з банківською спеціальністю перейти у сферу телебачення та ще й займатися кастингами - підозрюю, що серед претендентів, як мінімум, половина неврівноважених?

─ Мені здається, неврівноважених більше серед працівників банків. Вони мріють про щось, а в результаті змушені сидіти у своїх офісах-клітках :)

─ Ви орієнтовані саме на роботу у розважальних форматах?

─ Зараз мені цікава ця програма, і я би хотів продовжувати працювати у «Люблю. Чекаю». Рамок у мене немає, я готовий пробувати себе в різних проектах.

─ Як щодо професійних навичок? Чи проходили заняття з дикції та майстерності?

─ Займався сам і з помічником, який має в цьому певний досвід. Гадаю, що головне в цьому проекті - вміти розговорити людину і вислухати її. Мені притаманні цікавість і «синдром пасажира в поїзді», і люди відкриваються :)

─ Як змінилося ваше життя після старту програми? Чи впізнають на вулиці? Чи просять автографи?

─ Впізнають. У автографах я не відмовляю.

─ Чим захоплюєтеся, окрім сповідей у терміналі D? :)

─ Футболом. Я люблю сучасну, російську літературу. Обожнюю Річарда Баха. На мене вплинула його коротка, але дуже сильна книга «Чайка Джонатан Лівінгстон», а потім - «Ілюзії». Ремарк подобається, «Ідіот» Достоєвського. «1984» та «Скотний двір» Джорджа Оруелла - дві антиутопії, які формували мене. А ще Оскар Уайльд, Чехов, Гришковець - зараз саме читаю його «Ріки» про тайгу.

─ А самі зустріли вже свою половинку? :)

─ Ні, я вільний. Вже дуже багато років.

Фото Максима Лісового