Сумна дата - 13-річчя з дня вбивства Георгія Гонгадзе - змусила ще раз пригадати жорстокий цинізм Андрона Кончаловського з його фільму «Битва за Україну»: «Человека убили за то, что он был свободным журналистом, - это главное». Сам не бажаючи того, російський режисер звинуватив своїми словами Леоніда Кучму. Адже журналіста вбили за те, що був вільним, у країні, президентом якої був Кучма й саме він. Саме він заснував таку державу, де бути вільним - небезпечно, де вільне слово вважається за загрозу. І в цьому розумінні байдуже, чи був Кучма безпосереднім винуватцем, а чи стався ексцес виконавця, а чи це справа рук зарубіжних спецслужб, а чи просто придворні підлабузники з власної ініціативи прагнули догодити президентові. Леонід Кучма створив таку систему й такі умови.

Й, поклавши руку на серце, спитаймо себе: а чи зазнала ця система з того часу радикальних змін? А чи й сьогодні ми всі живемо в «домі, який побудував Кучма»? І чи роль і місце ЗМІ та журналістів у цьому домі й до сьогодні не є такими, якими їх визначив Кучма - десь там у лакейській? Не цілковито, не тотально, але здебільшого?

Пригадаймо - ті, хто застав - виступи Георгія Гонгадзе в телевізійних ток-шоу. Почитаймо його статті. Від того стане ще моторошніше. Адже Гонгадзе був переважно публіцистом і політичним аналітиком. Він, як правило, не рахував грошей у чужих кишенях, не шукав скелетів у чужих шафах. Він оперував переважно загальновідомими фактами, а «вироки», які він виносив політикам, суто політичними й були. Так, гострими, влучними, разючими - але його «вироки», як правило, не загрожували об'єктам його критики ані лавою підсудних, ані іншими справді тяжкими для них наслідками. Гонгадзе ловив брехунів на брехні, кон'юнктурників на кон'юнктурності, деспотів на деспотизмі, невігласів на невігластві, лібералів на тому, що їхній лібералізм дуже вже скидається на марксистсько-ленінську політекономію. А ще він вкладав у свою творчість власну позицію - ні, навіть не громадянську, а просто людську. Звичайна людська гідність - вона й була його позицією. І за це, саме за це, його було вбито.

Що ж змінилося за тринадцять років, які минули від того страшного дня?

Влада? Вона «цивілізувалася». Тобто навчилася просто не чути журналістів, не помічати їх і не звертати уваги на їхні публікації. Не псувати собі нервів, одне слово: хай журналісти знають своє місце, хай знають, що вони в цій країні - ніхто. Влада вибудувала для себе паралельний світ, до якого голос журналістів не долинає.

А ще влада навчилася приборкувати журналістів не своїми власними руками, навіть не руками «беркутів» та стрижених молодиків у «трениках». Тобто, й їхніми теж - але здебільшого руками топ-менеджерів та медіавласників. Приборкувати в білих рукавичках: ні, йдеться не про цензуру - здебільшого це «редакційна політика», «доцільність» та інші цілком благообразні за назвами речі.

А що ж журналісти? Було б занадто категорично стверджувати, що все, про що йдеться нижче, було спричинене вбивством Георгія Гонгадзе й лише ним. Але немає сумнівів: це вбивство вплинуло на процеси в українському медіасередовищі, й уплинуло дуже сильно.

За минулі тринадцять років в Україні лишилися лічені незалежні видання й незалежні журналісти. Так, вони є - але «останні з могікан», вони - винятки, а не правило. Є опозиційні видання, є опозиційні журналісти - а от незалежних небагато. Різницю між опозиційними та незалежними медіа дуже яскраво виявили нещодавні події довкола ТВі.

І це саме після вбивства Георгія Гонгадзе видання, а разом із ними й журналісти, масово кинулися під політичний «дах». Чи не задля захисту? Видання, а разом із ними й журналісти, масово стали політично ангажованими. Так безпечніше?

Політична журналістика як жанр відійшла на маргінес. Точніше, виродилася в ретранслювання слів та думок політиків. Політичну аналітику було віддано самим політикам. Чи, знову ж таки, не заради безпеки? Чи панування ретранслятивної журналістики - це не спосіб сховатися за спинами політиків? Мовляв: це не я сказав, це він, депутат або міністр - от із нього й питайте?

Унаслідок цього в нас панує те, що зветься механічною журналістикою. Без власного Я, без душі, без думок, без серця. Журналістика сторонніх спостерігачів. Вона прикривається гучними словами на кшталт балансу та стандартів, але в яких стандартах записано, що журналістика має бути позбавленою душі?

Посттравматичною - от якою є сьогодні політична журналістика.

І ще один аспект. Хто тільки не обіцяв за ці роки розслідувати й довести до суду справу про вбивство Георгія Гонгадзе! Мабуть, жодного політичного лідера не знайти, який би публічно не запевняв: ото вже він, ото вже доможеться покарання винних і торжества справедливості! А віз і нині там.

Що ж, мабуть, настав уже час припинити вірити політикам, які обіцяють щось розслідувати й когось покарати. Настав уже час припинити тиражувати у ЗМІ, в цитатах і синхронах, подібну маячню. Адже від самого початку було зрозуміло: проводити слідство, чинити суд, карати винних - то не справа президентів і прем'єр-міністрів. Вони в цьому не фахівці, та й повноважень таких не мають. І не дай Боже, якщо отримають.

А коли політики все ж беруться за «мудре керування» розслідуваннями й покараннями, можна бути певними: від юстиції, тобто справедливості, не залишиться каменя на камені. Усе підімне політика - у їхньому, наших генетично совкових політиків, розумінні.

Єдине, що можуть зробити політики, - це не заважати й не перешкоджати. Але чи цього ми, журналісти, вимагали й вимагаємо від них?