Українська журналістка Катерина Панова каже, що прокинулася знаменитістю. Після того, як у свіжому числі польського Newsweek вийшла її стаття «Я прибирала в польських панів», їй телефонують звідусіль. Журналістське розслідування присвячено болючій темі українських заробітчан - цього разу у Варшаві. Наскільки болючій - минулого року продемонстрували радіоведучі Eska Rock із «сатирою» про українок. Під виглядом прибиральниці Катерина Панова увійшла в помешкання польських громадян і душі співвітчизниць із Західної України. Вона зробила це з ганчіркою в руках, протягом місяця працюючи, як і прості заробітчани, по 10 годин на добу. Довгими тижнями у проміжку між березнем і червнем Катерина Панова вивчала проблематику нелегальних мігрантів у Польщі. Результатами її роботи стала чиста картина з фоторепортажем, історіями й численними прикладами з життя поляків та українців. Матеріал яскраво поданий, до того ж він зачіпає за живе, тож став темою номер один для українських інтернет-форумів у Польщі.

«Мене звати Катя, мені 27, і я мешкаю в Києві», - починає свій текст відома журналістка. За плечима у «прибиральниці» робота у виданнях «Корреспондент» (2005-2008), телепрограмі розслідувань «За вікнами» (2009), редакторство в економічному відділі журналу «Фокус» та статті для Kyiv Post. Як і в перших рядках публікації, в житті вона така само проста й відкрита й легко знаходить мову з людьми.

Останнім часом Катерина Панова є журналістом-фрілансером. Зокрема, співпрацює з Forbes Woman, «Фокусом», Esquire, National Geographic, BBC Production. Її світлини не раз публікувалися в київській пресі, а на одну з її робіт під час дебютної фотовиставки Панової навіть знайшовся покупець. Навівши лад у помешканнях поляків, Катерина Панова невдовзі вирушить на навчання до Нью-Йорка. Вже легально - як стипендіатка програми імені Фулбрайта, яка їде вивчати мультимедіа.

Про те, як працювалося над матеріалом, після виходу якого журналістка й не сподівалася такої слави, Катерина розповіла в інтерв'ю «Детектор медіа» - учора, щойно повернувшись із Варшави.

«Я мала пройти весь шлях нелегальної мігрантки із Західної України»

- Катю, чогось найменше уявляла тебе зі шваброю та набором побутової хімії. Ти сама фанатка прибирання?

- Я люблю, щоб було чисто, й люблю наводити лад. А взагалі до мене жінка приходить прибирати. Зараз уже дуже мало в Києві буваю. Та коли працювала штатним журналістом, років сім прибирала вона.

- Як гадаєш, чи помітно було, що ти все-таки аматор у фізичній праці?

- Прибирання - це те, що може кожна жінка. А от коли ми поїхали збирати полуниці, було помітно, що я в полі не працювала. Я була повільніша, ніж інші.

Може, навіть у Польщі я робила це надто старанно як для заробітчанки. Не можу сказати, що ця робота була для мене якимось подвигом. Але виникали ситуації, коли для мене це було гидотно. Наприклад, коли мала прасувати одяг дуже старого діда-органіста, який до мене чіплявся, брав за дупу і все таке.

- Скількох роботодавців ти змінила за час розслідування?

- Нарахувала, може, тринадцятьох, які заплатили гроші. І дуже багато таких, які мені відмовляли чи кидали. Було таке, що вже їхала на роботу, а вони в цей час замість мене винаймали когось іншого.

- Заради чого ти пішла на все це? І хто виступив ініціатором підготовки матеріалу?

- Редакція NewsWeek знайшла мене через знайомих журналістів. Вони запропонували підготувати статтю про те, як українська заробітчанка бачить поляків.

Я радо погодилася, бо цю тему простих українців у Польщі досі не розкривали глибоко.

Завдання було зрозуміти, якими насправді є поляки, чи правильно вони про себе думають - чи не надто добре й чи не надто погано? Як і всі, вони про себе мають одну ідею - який у них менталітет; наскільки вони гостинні, до якої міри працелюбні. А з боку завжди видніше.

В 1990-х чимало поляків виїжджало працювати до Німеччини, Англії та інших багатших країн Євросоюзу. І повертаючись звідти, вони розповідали, наприклад, як там ведеться німцям, які вони є, які національні риси їм притаманні. Тож їм закортіло, аби так само хтось уже зараз розповів про них. Тим більше, що тут щонайменше 200 тисяч людей працюють як нелегальні трудові мігранти.

І ще в цій статті є велика частина того, що, може, полякам і не так цікаво: чому українці живуть у Польщі, як їм там ведеться, і що за всім цим стоїть.

- Із яких умов ти виходила? З ким у команді працювала?

- Я мала пройти весь шлях нелегальної мігрантки із Західної України, починаючи з автобуса й закінчуючи спільним проживанням із робітницями. Бачила, що вони їдять і де вони сплять, ходила на «ринок праці»: це таке місце, де ти просто стоїш і чекаєш, доки тебе заберуть на роботу.

Щодо команди: редакція NewsWeek була дуже дружня, колеги пропонували мені яку завгодно допомогу. Але я попросила, щоб вони не надто зі мною дружили й спілкувалися, аби експеримент був чистим і я не мала кращих умов, ніж наші заробітчанки.

На Донбасі: Катерина Панова не раз готувала текстові і фоторепортажі про видобуток чорного золота - і для «Корреспондента», і для Nationl Geographic. Фото Наталії Кравчук

«Вони нелегально мене наймали,

я ж нелегально знімала в їхніх помешканнях»

- Отже, як заробітчанці дістатися Варшави літаком тобі було дорого...

- В автобус із нашими робітниками я сіла у Львові. Більшість пасажирів становили чоловіки, які працюють на будівництві в Польщі, та жінки, які заробляють прибиранням помешкань. Ну, й трохи контрабандистів їхало.

За менше як півдоби я знайшла більше інформації, ніж за три тижні досліджень із Києва й зі Львова.

- Зазвичай на кордоні в Польщі дуже прискіпливо перевіряють документи. Які питання до українців виникли цього разу?

- На пропускному пункті Рава-Руської я була єдина з автобуса, хто викликав підозру. Це було дуже смішно: на відміну від усіх, я не мала запрошення від поляків.

Зазвичай контингент, який їде автобусом до Польщі, щодо цього моменту добре поінформований. А з усіма шенгенськими візами в паспорті я й гадки не мала, що це запрошення треба брати з собою. Це викликало підозри, мене відразу виловили й повідомили, що я маю проблеми, позаяк у мене є паспорт із візою, але немає запрошення.

Тоді я почекала, коли ми вийдемо з автобуса й тихенько пояснила суворій дівчині від польської сторони, що є журналісткою і їду писати статтю про заробітчан. І на підтвердження показала журналістське посвідчення.

Взагалі, вони багатьох людей так беруть і зсаджують з автобуса на кордоні. Біля мене був хлопець, якого попросили зачекати, доки польська сторона не вислала факс. Це було посеред ночі. Вони справді не ймуть віри людям, які їдуть із робочими візами. Особливо на предмет того, що ті справді їдуть найматися на ту роботу, про яку зазначено в запрошенні.

- Як знайшла житло? І роботу, до речі?

- Як і всі. Перший раз, коли приїхала, пішла в українську церкву. Продивилася оголошення про житло, про роботу, дзвонила, публікувала оголошення в інтернеті.

Якісь гроші для початку мала. А далі вже покладалася на роботодавців, і заробила десь 631 злотий. Платили нам у Варшаві мало, цих коштів ледве вистачало на життя.

Щодо умов: більшість українців мешкають разом, орендуючи квартири чи будинки. Селяться щонайменше по чотири людини в кімнаті, деколи й сім ліжок на 15 квадратних метрів, ніде помитися, бо лише одна раковина. І в гаражах сплять...

Те, що вийшло в статті на фото - одні з найкращих умов, де мені доводилося жити як заробітчанці. Під час пошуків житла в мене часто питали, чи маю роботу. Я казала, що ні, й мені відразу відмовляли.

- Як збирала факти? Чи була можливість вести аудіозаписи?

- На аудіо не писала нічого, оскільки це було би неетично. До речі, поляки дуже чутливі до цих моментів. Коли тамтешні папараці знімають зірок, і на місці події є дитина, вони «замилять» її обличчя.

Записувати розмови жінок, із якими оселилася, теж не хотіла. Вони стали мені близькими подругами. Натомість я вела щоденник.

Фотографувала, коли прибирала. Власників помешкань про це не інформувала. Я думаю, що це було чесно: вони нелегально мене наймали, я ж нелегально знімала їхні помешкання. Оскільки вони мене самі туди пускали, я думаю, це було більш-менш етично. Тим більше, мені потрібні були якісь докази, що я все це не придумала.

Деколи користувалася й професійною камерою - коли робила фото в українській церкві. Ще мала з собою маленьку мильницю, але вона виглядала надто помітною.

Щодо всього іншого: намагалася втягтися в ритм життя заробітчанина, працювала по 10 годин на день. Одного разу, наприклад, шість годин прасувала. Якщо чесно, я навіть ніколи не думала, що можна стільки часу прасувати.

- Тебе найняла велика родина?

- Ніби ні - одна дитина в сім'ї. Але, може, вони справді тиждень чи два збирали одяг для прання.

Школа Віктора Марущенка: Портрет шахтаря Панової увійшов в історію фотоконкурсу «День», та відзнаки ще не здобув  

«Напрацювавшись, жінки йдуть на українські дискотеки»

- Що було найскладніше в цьому експерименті?

- Історії, які я щодня чула від наших жінок. Мені здається, ми дуже мало знаємо про те, як живуть люди в маленьких містечках і селах Західної України. Ми не знаємо, що вони не можуть влаштуватися на роботу фармацевтом на зарплату в 2 тис грн., не заплативши хабара 5 тис. грн.

На полі зі мною працювала жінка, яка має п'ятьох дітей. І коли я спитала в неї про чоловіка, вона сказала: «Слава Богу, помер». «Чому Слава Богу?». «Ну, тому що він бив і пив». І коли я поставила запитання «А чому ви не розлучилися з ним?», жінки довкола так сміялися протягом десяти хвилин, що ледве не попадали. Вона пояснила: «Бо хата чоловіка, куди я піду, на вулицю?». Ми справді не розуміємо, наскільки тяжко жінкам на Західній Україні.

Мені було тяжко їх слухати. Я намагалася допомогти, але вони нікому не довіряють. Лише коли справді отримують гроші після прибирання, як їм обіцяли.

Морально мені було дуже жаль, що наші жінки з вищими освітами мають працювати прибиральницями в поляків. На всьому заощаджувати заради дітей, перебиватися з картоплі на макарони... Це справді тяжка праця, і в неї жіноче обличчя.

- Якщо вони бояться розлучатися з чоловіками-алкоголіками, чому наважуються їхати до Польщі, не маючи ніяких гарантій? І якими шляхами туди потрапляють?

- Хтось із села поїхав і далі перетягає інших. Якщо вони бачать, що людина повертається, має гроші й щось купує дітям, то просять, щоби і їм допомогли. І їдуть зазвичай не поодинці - разом легше, та й не так страшно.

- На який щомісячний заробіток може розраховувати нелегальний мігрант у Варшаві?

- Це десь 800 доларів на місяць.

- Наскільки розумію польську, прочитала в твоєму матеріалі про садистські випадки, коли пані загадувала прибиральниці тричі мити підлогу. А тоді вдягала білі шкарпетки і влаштовувала перевірку. Багато поляків так ставиться до наших працівниць?

- Різне трапляється. Є багато поляків з іншим ставленням. Вони завжди раді пригостити простих людей, запрошують на чай і каву. Як правило це люди, які мають коріння в Україні.

Є ще одна цікава категорія. Одна полька, наприклад, казала: «Я ненавиджу українців, бо вони душили поляків. Але я наймаю їх, бо вони добре працюють».

Загалом, є такий стереотип, що якщо це прибиральниця, то вона українка. І ще поляки звикли, що українки краще прибирають і більше працюють, ніж польки, й менше беруть за свою роботу. Тобто, дешевші та енергійніші.

Третій стереотип - що українська робітниця мовчатиме й терпітиме, що би не трапилося. Бували ситуації, коли хтось із дітей щось крав і звертав на прибиральниць, а вони й не думали захищатися. Бо вони переконані, що справді не мають прав і їм ніхто не повірить. Тож поляки звикли, що з українками ніколи не буде жодних проблем, вони не конфліктуватимуть і прибиратимуть будь-що, навіть якщо ти ходитимеш у білих шкарпетках.

Однак ворожого ставлення до українців - такого як до росіян - у поляків немає. Найчастіше ставляться як до дешевої робочої сили.

- Якій можна зробити й непристойну пропозицію за гроші?

- Якщо чесно, ця тема з сексом мені не подобається. Так, мені натякали на всі ці речі. Але я не думаю, що це так уже поширено. Може, вся справа в тому, що я багато оголошень в інтернеті викладала щодо пошуків роботи, от і телефонували мені частіше.

Але поява цього аспекту розслідування була сюрпризом і для журналістів із польської редакції. Хоча, з іншого боку, в Європі стільки повій з Росії та України, тож певні негативні асоціації з українками виникають. Але серед заробітчанок проституція нормою не є.

- Може, просто решта робітниць із України не такі гарні? :)

- Вони красиві, це ж часто дівчата з вищою освітою. І наші жінки фарбуються та вдягають сережки, навіть коли йдуть працювати в поле.

- Невже й взуття на підборах для цього обирають?

- Ні, на полі в ньому незручно. Але напрацювавшись, ідуть на українські дискотеку, й туди вже вдягають гарне взуття. Це ж українські жінки, вони сильні духом і тілом.

- Чи складно українці отримати в Польщі легальну постійну роботу?

- Ця робоча віза ніби й легальна, просто вона піврічна. І ще один момент: офіційно хтось ніби тебе викликає на роботу, але ти не конче працюватимеш саме в цієї людини.

Тут мої колеги по прибиранню не надто поспішають влаштуватися на роботу легально. Тому що тоді треба буде платити чималі податки, а українцю копійка зайвою не буває. Як і для поляків, які винаймають їх на роботу. Такі особливості: офісна робота, наприклад, вимагає офіційного працевлаштування, а от ринок фізичної праці інакший, і це всіх влаштовує.

«А я просто українка»: Катерина Панова дивується, чому під час роботи в Польщі чимало чоловіків намагалися фліртувати і знайомится з нею. Фото Кирила Самурського

«Як журналіст, я мала проблеми з отриманням візи. І була дуже зла»

- Зміна професії - класичний прийом у журналістиці. Як часто до нього вдаються у польському Newsweek?

- Думаю, нечасто. Принаймні, мені відомо про один такий випадок, коли один хлопець працював велокур'єром і потім розповів свою історію. Але такого роду масштабний експеримент, як із прибиранням, я думаю, в них перший або один із небагатьох.

Додам, що працювати над таким проектом у Польщі видалося мені шиком. У Newsweek можуть дозволити собі багато речей, про які українські ЗМІ лише мріють - дати можливість журналісту працювати тривалий проміжок часу та глибоко розробити тему.

Найбільше в підготовці статті співпрацювала з Войцехом Цеслою (Wojciech Сiesla). Він і перекладав мою статтю з російської польською, і морально підтримував. Свого часу Войцех сам їздив на заробітки, пас кіз у Швейцарії, працював фізично. А нині є класним розслідувачем, має фонд підтримки журналістів.

Від початку Войцех добре до мене поставився. Радив, де можна розмістити оголошення про пошуки роботи, як зорієнтуватися в місті. А потім я попросила дати мені можливість працювати самостійніше, аби я все відчула сама.

- Для багатьох медіаринків формат Newsweek став уже добрим спогадом, паперові версії закрили. Як щодо польського тижневика?

- У Польщі це дуже велике серйозне видання. Класно заробляють гроші на рекламі й приносять непоганий прибуток польському Axel Springer.

Мають спецкорів у Німеччині й одного в Нью-Йорку. Коли, наприклад, у Бангладеш горіла швейна фабрика, Newsweek надіслав туди свого журналіста, щоби він розслідував, чи не шили там одягу для польських марок.

Взагалі, їхні підходи до роботи дуже відрізняються. Це було зрозуміло з того, як ми знімали цю обкладинку. Спочатку ми довгий час намагалися вмовити українських жінок сфотографуватися, але ті боялися. Тоді редактори покликали стиліста, гримера, фотографа, фоторедактора, й пробували різні варіанти зйомки, розглянувши кілька власних та моїх ідей.

- Зі свого досвіду знаю, що польському суспільству притаманна повага до журналістів. Там не треба нагадувати про принцип оперативності, як в Україні. Звертаєшся до чиновника чи до простої людини з проханням надати інформацію, й вони завжди йдуть назустріч. Чи склалося в тебе враження, що з журналістами в цій країні рахуються?

- Так. Реакція суспільства та держслужбовців на журналістські розслідування є. Законодавство тут працює, як треба, і в них, гадаю, корупції набагато менше, ніж у нас.

Але не всі поляки до журналістів ставляться так, як треба. Принаймні, в мене склалося враження, що польський візовий центр і консульство - найгірші з усіх, де я бувала.

До Польщі я приїздила двічі. Перший раз у березні в проміжку між фрілансами вдалося знайти днів десять. А далі хотіла поїхати знову, але виникли проблеми з візою. Я тричі отримувала відмову, хоча на той час була вже членом Медіапрофспілки.

Вперше в житті як журналіст я мала проблеми з отриманням візи. І була дуже зла. Заступник посла, який керує політичним відділом, спочатку обіцяв мені допомогти. А потім, коли потрібно було забрати документи, він не брав слухавки й не допомагав.

Як журналіст я мала проблеми, а заробітчани розповідали, що мають такі проблеми, які нам і не снилося. Вони мені не вірили, коли я казала, що запис на подачу документів є безкоштовним. Зазвичай прості українці платять за це гроші різним ділкам, чимало часу проводять у чергах. У мене є підозри, що робота цих відомств є дуже корумпованою системою. І Польща - єдина з країн Євросоюзу, де я таке побачила.

Щодо трудових мігрантів Польща для українців стала популярнішою, ніж уся Європа. Охочих отримати робочу візу чимало, і з ними поводяться, як зі скотом. Я, наприклад, стикнулася з тим, що в Польському консульстві не працювала електронна система запису й вони морочили голову, мовляв, збираються її налагоджувати.

- Минулого року я отримувала туристичну візу до Польщі. Користувалася саме електронною формою. Жодних проблем у мене не виникло. Однак в аеропорту Катовіце саме пасажирів з українського літака затримали на майже дві години під час перевірки документів. Просто так - влаштували чергу й довго розглядали кожен папірець. Це було важким початком подорожі...

Чи змінилося твоє ставлення до поляків у підсумку? І якими, зрештою, ти їх побачила?

- Попри все, про поляків я маю найкращі враження. Вони навдивовижу схожі на нас і зовні, і в манері вбиратися - часто у Варшаві люди зверталися до мене на вулиці, запитуючи дорогу. Але рівень добробуту, чистоти, навігації міста набагато кращий. Зрештою, вони змогли побудувати країну, в якій живеться набагато краще.

В них немає жодного олігарха, ВВП розподілено рівномірніше, ніж у нас. Не побачиш тут і дорогих машин на вулиці. Поляки не купують дорогого одягу, не хизуються Louis Vuitton і не потребують журналу Vogue. Від нас вони шоковані: «Катю, а як це у вас Vogue є? У нас для нього ринку немає!».

Гадаю, польське суспільство розвинутіше. Тут журналісти частіше пишуть на соціальні теми, оскільки польська політика не така цікава, різноманітна й драматична, як у нас.

Фото - Facebook