Коли він помер уперше, я скачав десяток серій мультфільму «Том і Джері». Півгодини дивився на кота, що страждає через надмірну любов до мишки. Жодного разу не усміхнувшись, ліг спати.

Снилися цинкові гроби, - ті, що з мого дитинства, коли сусіди пошепки переповідали, чий то син вернувся з Афгану, запаяний у бляшанці. І як ото відкривали автогеном і що там бачили.

Ну, а потім похорони. Похорони як похорони. Єдине, що: солдати, салют. І перешіптування, перешіптування: «...по кусочках... на фарш... не розбереш, хто...».

Є речі, про які не кричать. Не тому, що приховують, і не тому, що бояться. Є речі, про які говорять пошепки - ради самих себе, ради збереження в собі того подиху, який і називається людиною. Так я відчув тоді, й досі переконаний у цьому.

Ага, так, зовсім забув про мистецтво. Про той різновид життєдіяльності, в якому все дозволено, в якому немає нічого неможливого, ніяких обмежень і засторог. Де воля автора важливіша, ніж звичай, де все таємне привселюдно видобувається з мішечка в грудях, де право висловитися - священніше, ніж сама святість. І мистецтво має вільний доступ до всього: і до скальпеля, і до автогену, і до твоїх нікчемних переконань, які завжди можна пустити на фарш. Чом би й ні. Хоча, з іншого боку, ти пускаєш якогось чувака з автогеном у свою душу, й потім уже не розбереш, хто ким був і хто ким залишився.

У цій історії немає компромісів, є лише різне сприйняття можливого й потрібного. Про доцільність я мовчу.

Отже, Олексій Балабанов помер уперше, коли я переглянув його «Груз 200», й мені не було прикро, я просто півгодини подивився «Тома і Джері», неліквідно поспав, і амінь. Прощай, Балабанов. Якусь свою війну ти програв, якусь межу переступив - скористався своїм правом на сто відсотків, і після цього ми стали трохи інші. Меншою мірою живі. Якось так.

А втім, відчуття програної ним війни з'явилося трохи раніше - після фільму «Війна»; це був перший розтин, і після нього рана лише розширювалася, невигойно нагадувала про себе.

Іноді геніальність - якась така дуже неприємна штука, вона крутить людиною, як циган сонцем, футболяє нею до неба, гатить об землю - «гооол! нє, штанга!», - а сама людина, якій випала така доля, потроху маліє, здувається, сидить собі мовчки й глипає з-під окулярів колючками. Іди, розпитай його, забий гол, убийся об штангу. Ніхто тобі нічого не скаже й не пояснить, жоден критик не допре візок своїх висновків до штрафного майданчика, бо одні люди живуть у долинах, а інші сидять на горбах, і шансів порозумітися в них обмаль.

Третя смерть Балабанова, яка ось нещодавно сталася, - остаточна, вже до пункту призначення, без зупинок, - дозволяє принаймні збагнути завершеність людини як твору. Побалакати без крику й грюкання дверима. Без «Тома і Джері».

Для того, щоби зрозуміти його (вибачайте за канцеляризм) «масштаб обдарування» - досить лише подивитися «Про виродків та людей». Щоб уповні насититися його демонстративною й неполіткоректною ідеологічністю - першого і другого «Брата». Щоб переконатися, що за простотою й силою прямого висловлювання Балабанова нема з ким порівняти чи бодай поставити поруч - «Я теж хочу». Щоб засвідчити його перемогу нокаутом в змаганні з класиками - «Морфій».

І водночас - чорнушник, мізантроп, шовініст. «Вы мне, гады, за Севастополь ответите!». Людина, чия Росія може налякати «цивілізований світ» до гикавки навіть голою дупою. Адже тілесність і сексуальність у стрічках Балабанова - це завжди або падіння, або переступ, або реалізація якоїсь іманентної форми інвалідності.

Він залишається реалістом навіть тоді, коли намагається розповісти казку, в якій сюжет нібито волає про потребу очуднення, а режисера якраз диво й не цікавить, йому важливіше, як поводитимуться в цій казці звичайні люди, позбавлені акторського хисту. Це своєрідне повстання проти кінематографа почасти нагадує міркування Сергія Курьохіна, який в останні роки життя стверджував, що музика його не цікавить, він там все для себе з'ясував і продовжує працювати з музикою заради іншої мети. 

Олексій Балабанов ніколи не знімав жахів, ба навіть зневажав цей жанр, але він зняв кілька по-справжньому страшних фільмів. І йдеться не про атмосферу пригнічення, скотської безвиході, безкінечної судоми, що їх можна трактувати в річищі соціального реалізму, й відтак сприймати символічно (воно тоді не так болить). Йдеться про безжальне знищення, спалення дотла щонайменшої віри в людину. Жертви Балабанова не заслуговують на щось інше, крім страждання й страшної смерті, після якої, за великим рахунком, нічого не зміниться. Тим часом кочегару байдуже, хто горить у його печі (аби не його дочка, хоча цим усе ж рано чи пізно закінчиться, бо й кочегар - людина, і морок за стіною не вміє чекати).

З огляду на таку настанову, важко збагнути, чому Балабанова часто порівнюють із Достоєвським, для якого страждання були вписані в маршрут буття, але ніколи не були тією Богом забутою станцією, де на кожного чекає кров на снігу, назавжди, з дня у день.

Демони заперечення, що загавкали на всю околицю в стрічках Балабанова після його першої смерті, так і не заспокоїлися, не відпустили, їм було зручно в кожному гнізді, звитому режисером із кісток і пилу.

Це відчуття сторонньої присутності залишається за стіною, так, але з якою стіною ти маєш справу? Хто промовляє до тебе? Чий це голос і хто смикає за ниточки? Цих питань-сумнівів не уникнути, коли з глядачем спілкується вже не так режисер, як історія його хвороби: холодна, суха, стенографічна, фрагментарна, як нотатки лікаря Полякова з новели Булгакова «Морфій» (одна з невипадкових екранізацій Балабанова, яка стала одою потьмарення й витіснення особистості). Зрештою, це у Булгакова «Морфій» розповідає про буденність людського краху, про ще одну програну війну. В Балабанова лікар Поляков «уже приходить убитий» - він від початку є звичною для режисера машкарою: слабкою, розтерзаною, приреченою; людиною без шансу і без права на надію; людиною, в якій немає нічого, вартого віри та надії.

Формально відтворивши новелу Булгакова досить точно (на відміну від перелицьованого кафкіанського «Замку»), Балабанов залишив од неї тільки те, що полюбилося його мороку. Морфій у режисера - не підступне зло, здатне пожерти людину, а щось властиве самій людині; це морфій, який прокидається в жилах сам по собі, він з'являється нізвідки й ніколи не покидає свою жертву. Цю чи іншу - немає різниці. Один застрелиться, інший народиться. Ця незавершеність дії, недоладність і випадковість кожного чину властива Балабанову навіть на рівні стилістичному: якщо персонаж у нього виходить із кадру, там неодмінно ще відбувається щось непосутнє: проїжджає трамвай, пробігає перехожий, відчиняються двері.

Друга смерть Балабанова, смерть-репетиція, сталася у фіналі його останньої стрічки - «Я теж хочу». Це ще одна історія, яку вже розповідали. Історія, яку двічі перезнімав Тарковський і яку переказав в одному рядку Єгор Лєтов: «Хуй на все на это - и в небо по трубе». Історія про шлях до щастя, який насправді існує. І він простий до непристойності. І настільки ж неможливий. Балабанов приходить у власне кіно, щоби сказати, що це не кіно. Це безпосередність вередливої дитини, яка витупує ніжками своє крикливе «хочу!» так, що весь світ тремтить.

Для когось у цій стрічці нарешті з'явилося світло. Те світло, без якого глупа тьма останніх фільмів Балабанова залишалася непроглядною. Хоча світло це - всього лише короткий спалах-зітхання над поруйнованою дзвіницею, довкола якої земля встелена трупами.

І хтось однак лишається без щастя тільки тому, що мусить закопувати своїх мерців.

P.S. Якщо Балабанов усе ж таки потрапить до пекла, йому й там нададуть можливість знімати на плівку 35 мм, брати акторів із будь-якого казана, показувати правдиве життя (адже правда Балабанова - це тутешня правда, зі смоли й сірководню), розповідати історії про жорстокість і помсту, про нікчемність людини, яка має нахабство не задумуватися про бездонність земної гієни, про морок, який тихо й невблаганно чекає за стіною.

Фото - РІА «Новости»