Наталка Якимович: «У дитинстві я дивувалась: як можна не хотіти вести новини?»

10 Січня 2007
20260

Наталка Якимович: «У дитинстві я дивувалась: як можна не хотіти вести новини?»

20260
Про прихід у журналістику, про суворі будні ведучого новин, розчарування в політиці, а ще - як правильно реагувати на критику.
Наталка Якимович: «У дитинстві я дивувалась: як можна не хотіти вести новини?»

«Що то за одна?!» - вигукнула журналістка Зіна Підалькіна, побачивши на телеекрані струнку панянку у студії 5 каналу. Незважаючи на відсутність у файлах Зіниної пам’яті будь-якої інформації про цю особу, Підалькіній хотілось: 1. Слухати її, бо з усього було видно, що ведуча, окрім привабливого обличчя, ще й клепку в голові має. 2. Спостерігати за її рухами, бо манера ведення новин у кралечки була лаконічна, по-українськи мяка, по-людськи душевна. Дивно це було, бо досі Зіна новинами особливо не цікавилась і на ведучих новин уваги не звертала. А була то, як виявилось, Наталка Якимович. І так зацікавилась Зіна Наталкою, що призначила їй побачення у київській кавярні «Квартира Бабуїн».

 

«Я з тих людей, які мріяли з самого дитинства потрапити на телебачення, - привітно почала розповідь про себе Наталка Якимович, сидячи на мякому дивані в «бабуїнівському» «чулані». – Коли я вступила на журналістику, то вже знала, що випробовуватиму себе на телебаченні. Там я проходила першу і другу практики. (несподівано до усміхненого офіціанта) Можна меню нам, будь ласка? (усміхнено до спантеличеної Зіни) Телебачення – це така мрія, що зреалізувалась. Мені завжди здавалось, що цікаво на телебаченні працювати саме в новинах. Я навіть колись маму запитала, чи не хотіла б вона бути зіркою телебачення. Мама сказала, що ні. Я дивувалась: «Як це можна не хотіти вести новини?»  

 

Н.Я.(реагуючи на очікування офіціанта, до Зіни): Що будеш? Давай по чаю... Чай зелений... я буду жасминовий.

 

З.П.: Можемо взяти один чайник на двох.

Н.Я. (весело): Замовимо два чайники і будемо мінятися...

 

З.П. (відзначаючи, що на екрані Наталка виглядає серйозніше і доросліше): І все ж таки, чому саме новини? Розважальні шоу яскравіші, мають більше захоплювати дитину...

Н.Я.: У радянські часи були концерти  та «Ранкова пошта» з Ніколаєвим, а сучасних шоу не було... Ще була вечірня казка... (до офіціанта) Два чаї: один – суниця з вершками, другий – жасмин. А можна ще запальничку? (дивлячись на запальничку офіціанта) Ви можете цю залишити?

 

Офіціант (приязно): Ні.

 

Н.Я. (по-діловому): А сірники у вас є?

Офіціант (переходячи на російську): К сожалєнію, нєт.

 

Н.Я.: Тоді принесете чай, а з ним і запальничку. (продовжуючи тему) Я зростала у заполітизованій сімї, де всі дивилися новини: українські, російські... Батьки обговорювали їх увесь час. Я виросла на новинах. Коли ще за часів цензури я працювала на телебаченні, в програмі «Опівночі», і мала якийсь стосунок до розважальних проектів, думка про те, що мені варто займатись чимось розважальним, мене відвідувала... Але новини – вічний жанр на телебаченні.

 

З.П. (озираючись на страшний рев, що донісся із-за столу поруч, і бачачи двох імпозантних парубків, що вирішили трохи покуняти на зручних кріслах «Квартири Бабуїн», до Наталки): Чи можна пояснити засилля розважальних програм на всіх каналах тим, що народ намагається втекти від політики?

Н.Я.: Наше суспільство занадто заполітизоване. Коли люди збираються на дні народження, то замість того, щоб обмінятися враженнями від концертів або книжок, чи розповісти, як у кого діти ростуть, починають говорити – хороша чи погана Юля, правильно чи неправильно вчинив Мороз... На зустрічі з друзями політика – не найкраща тема для розмови, адже політичні баталії призводять до того, що опоненти виходять із-за столу якщо не ворогами, то, принаймні, з зіпсованим настроєм.

 

Тому добре, що телебачення пропонує розважальні проекти. Життя складне. Є багато проблем поза політикою – в економіці, в сімї, у стосунках між людьми тощо. Нормально, коли глядачам розповідають, як стати гарнішою, як вийти заміж... Це допомагає творити своє особисте життя. Проблеми людини ці шоу виносять на перший план. А коли ти стежиш за політикою, починаєш розуміти, що ти – маленький гвинтик у цьому механізмі. Навіть я інколи не розумію процесів, які відбуваються: чому певні люди вчора були в одній коаліції, а завтра вже в іншій?

 

На телебаченні мені бракує пізнавальних та проблемних програм українського виробництва. Багато хороших програм іде на ТРК «Україна» чи СТБ, але все це програми, які я рік тому могла бачити на російських каналах. Гарна соціальна документалістика знімається не в Україні, а в Росії. У нас же – дуже багато кримінальних програм. Їхня кількість мене бісить: невже їх має бути так багато, з усіма нюансами і деталями? Хоча й вони пізнавальні – люди, які їх дивляться, розуміють, чого варто боятись та уникати в житті. Але, хай там як, в Україні мало якісних документальних проектів. Гроші вкладаються в розважальне мовлення, бо воно дає рейтинги, а документалістика вимагає багато часу й людських ресурсів. Інколи треба заплатити комусь із героїв гроші. На російському телебаченні людей так заохочують, аби вони прийшли і розповіли свою історію. Наше ж телебачення не має таких ресурсів. Немає грошей, аби дати людям можливість працювати над якимось розслідуванням півроку, рік чи два. В нас усе має робитися швидко, з мінімальним використанням людських ресурсів – тож маємо відповідний результат. (повертаючись до політики) Зараз інтерес публіки до політики дещо вщух. Люди розчарувались, бо зрозуміли, що політику не вони роблять. Тому політичне мовлення не розвивається. Але новини – це не лише політика. З усвідомленням цього проблема в багатьох каналів, і навіть наш 5 канал, як на мене, занадто зациклюється на політичних новинах.

 

З.П. (захлинаючись від емоцій): Але для мене 5 канал є цінним, бо, коли я хочу дізнатись про політичні події в країні, я вмикаю його й відразу отримую необхідну інформацію... А ось щодо розважальних проектів у жанрі makeover, то я не поспішала б їх вітати. Я розмовляла з перукарем, задіяним в одному з таких проектів, то вона розповідала про численні психологічні й фізичні проблеми, з якими стикаються його учасники...

 

Офіціант (перериваючи розмову): Кому який чай?

 

Н.Я. (сміючись): Ви ставте так, і в нас буде святкове гадання – кому який чай дістанеться.

 

З.П. (обережно вказуючи богатирів, що сплять): Скажіть, це ваші клієнти?

 

Офіціант (не без винуватої нотки в голосі): І клієнти, і будуть працювати... Вони з дороги...

 

Н.Я. (примирливо й швидко реагуючи): Та ми не проти! (до Зіни, яка про себе відзначила доброту співрозмовниці) Щодо «Фабрики краси». Я подивилась цю програму й вирішила, що це не для мене. Коли бачиш увесь болісний процес підтяжок та інших косметологічних операцій, думаєш: може, не треба? Це і є пізнавальна функція. Цей проект, навпаки, може когось зупинити. Цікаво було б, аби його героїв показували за пару років.

 

З.П. (міняючи тему): А що ти думаєш про життя сучасного українця?

 

Н.Я.: Я бачу, що люди дещо розгублені і зневірені. Не знають, кому вірити, кому – ні. Людям хотілося б відчути більше позитивних змін. З іншого боку, коли я дивлюсь на невпинне зростання кількості автомобілів на вулиці, я думаю, що, може, не все так погано.

 

Сьогодні мене непокоїть бюджетна сфера. Це велика проблема. Стався перерозподіл суспільства, і середній клас, про який так багато говорять, - насправді не дуже середній. У нас є клініки для багатих, де нереально повністю пройти обстеження навіть моїй сім’ї. І коли приходиш із дитиною до звичайної лікарні, бачиш черги, людей із злими обличчями, які кричать і сваряться – розумієш, що люди просто на межі. Влітку ми відпочивали з сином у Криму й підхопили там якусь інфекцію. Приїхали сюди – жодна приватна клініка не бралась її лікувати. А у звичайній інфекційній лікарні умови просто жахливі – при тому, що лікарня ця нова, і лікарі там – суперфахівці. Цьогорічний бюджет не передбачає ні підвищення зарплат лікарів, ні збільшення надходжень у лікарні... Усі медичні працівники просто поставлені в умови, коли їм доводиться брати хабарі, чи, мяко кажучи, «фінансові подяки».

 

З.П. (куштуючи Наталчин жасминовий чай, повертається до телебачення): Яким мусить бути ідеальний телеведучий?

Н.Я.: Він повинен швидко приймати рішення. Не йти на конфлікт, бо телебачення – колективна справа. Спільна мова з командою – одна з головних умов, адже один у полі не воїн. Де злагоджена команда, там якісніший продукт. Ведучий мусить бути готовий до компромісів. Для нього важлива абсолютна пунктуальність – прямий ефір не чекає. Треба вміти відсікти все особисте, не звертати уваги на проблеми вдома і тому подібне. Коли ефір іде щогодини, буває, що опівночі, коли виходить останній випуск, просто фізично бракує сил зібратись. Тому важливою є також витримка. Ведучий має бути бійцем до останнього, навіть якщо все не подобається і валиться з рук. Потрібна швидка реакція – буває, сидиш в ефірі, а тобі кажуть «першого сюжету немає!». А ти до нього вже підводку прочитала... Та все приходить із досвідом. 5 канал із його жорстким графіком – чудова школа.

 

З.П.: Наскільки сьогодні обличчя каналів залежать від політики цих каналів?

Н.Я.: Я не сказала б, що залежу від політики каналу. Ніколи не отримувала вказівок, що і як маю робити. Все залежить від особистості. За часів цензури були люди, які обурювались таким указівкам, а були люди, які приймали їх, розуміли чи просто поділяли політичні погляди тих, хто ці вказівки віддавав.

 

З.П. (перебиваючи співрозмовницю): Але ж є ще момент самоцензури, коли людина усвідомлює: якщо скаже щось зайве – може втратити місце...

 

Н.Я.: У житті теж є така самоцензура. Ми можемо коліжанці одне сказати, а інше – ні, бо вона не так зрозуміє. Це, звісно, велика проблема. Але на сьогодні я не відчуваю якоїсь політики каналу. Бути неупередженою дуже складно. Коли до тебе у студію приходять люди, серед них завжди є більш і менш тобі особисто симпатичні. І не тому, що вони належать до тих чи інших партій. Субєктивна думка завжди присутня – і у ведучого, і у глядачів. Коли в мене був ефір із Юлією Тимошенко, на форумі один глядач написав: «Де ти шукатимеш собі роботу, коли Юля стане Президентом?». Інший висловив таке враження: «Вилизала, обцілувала»...

 

З.П.: Багато зірок гостро реагують на критику. Якщо люди страждають від того, що їх критикують, чи є це свідченням невпевненості?

Н.Я. (замислившись над проблемою): Певно, кожній людині підсвідомо хочеться, щоб її любили всі. Та якщо це критика від авторитетної людини, навряд чи ти ображатимешся. Я за все життя стільки критики від Романа Скрипіна почула (Наталка з Романом працювала на СТБ, а потім і на 5 каналі, - «ТК»), але досі на нього не образилась. Критика за будь-яких обставин допомагає організуватись. Коли ж я читаю на форумах критичні дописи невідомих мені людей, то заспокоюю себе: головне, що про тебе говорять. А ще так собі міркую: «Ти ж не знаєш, хто це пише. Може, твій прямий конкурент, або хлопець, якому ти десять років тому відмовила в поцілунку».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
«Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
20260
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду