«Що то за одна?!» - вигукнула журналістка Зіна Підалькіна, побачивши на телеекрані струнку панянку у студії 5 каналу. Незважаючи на відсутність у файлах Зіниної пам’яті будь-якої інформації про цю особу, Підалькіній хотілось: 1. Слухати її, бо з усього було видно, що ведуча, окрім привабливого обличчя, ще й клепку в голові має. 2. Спостерігати за її рухами, бо манера ведення новин у кралечки була лаконічна, по-українськи м’яка, по-людськи душевна. Дивно це було, бо досі Зіна новинами особливо не цікавилась і на ведучих новин уваги не звертала. А була то, як виявилось, Наталка Якимович. І так зацікавилась Зіна Наталкою, що призначила їй побачення у київській кав’ярні «Квартира Бабуїн».

«Я з тих людей, які мріяли з самого дитинства потрапити на телебачення, - привітно почала розповідь про себе Наталка Якимович, сидячи на м’якому дивані в «бабуїнівському» «чулані». – Коли я вступила на журналістику, то вже знала, що випробовуватиму себе на телебаченні. Там я проходила першу і другу практики. (несподівано до усміхненого офіціанта) Можна меню нам, будь ласка? (усміхнено до спантеличеної Зіни) Телебачення – це така мрія, що зреалізувалась. Мені завжди здавалось, що цікаво на телебаченні працювати саме в новинах. Я навіть колись маму запитала, чи не хотіла б вона бути зіркою телебачення. Мама сказала, що ні. Я дивувалась: «Як це можна не хотіти вести новини?»  

Н.Я.(реагуючи на очікування офіціанта, до Зіни): Що будеш? Давай по чаю... Чай зелений... я буду жасминовий.

З.П.: Можемо взяти один чайник на двох.

Н.Я. (весело): Замовимо два чайники і будемо мінятися...

З.П. (відзначаючи, що на екрані Наталка виглядає серйозніше і доросліше): І все ж таки, чому саме новини? Розважальні шоу яскравіші, мають більше захоплювати дитину...

Н.Я.: У радянські часи були концерти  та «Ранкова пошта» з Ніколаєвим, а сучасних шоу не було... Ще була вечірня казка... (до офіціанта) Два чаї: один – суниця з вершками, другий – жасмин. А можна ще запальничку? (дивлячись на запальничку офіціанта) Ви можете цю залишити?

Офіціант (приязно): Ні.

Н.Я. (по-діловому): А сірники у вас є?

Офіціант (переходячи на російську): К сожалєнію, нєт.

Н.Я.: Тоді принесете чай, а з ним і запальничку. (продовжуючи тему) Я зростала у заполітизованій сім’ї, де всі дивилися новини: українські, російські... Батьки обговорювали їх увесь час. Я виросла на новинах. Коли ще за часів цензури я працювала на телебаченні, в програмі «Опівночі», і мала якийсь стосунок до розважальних проектів, думка про те, що мені варто займатись чимось розважальним, мене відвідувала... Але новини – вічний жанр на телебаченні.

З.П. (озираючись на страшний рев, що донісся із-за столу поруч, і бачачи двох імпозантних парубків, що вирішили трохи покуняти на зручних кріслах «Квартири Бабуїн», до Наталки): Чи можна пояснити засилля розважальних програм на всіх каналах тим, що народ намагається втекти від політики?

Н.Я.: Наше суспільство занадто заполітизоване. Коли люди збираються на дні народження, то замість того, щоб обмінятися враженнями від концертів або книжок, чи розповісти, як у кого діти ростуть, починають говорити – хороша чи погана Юля, правильно чи неправильно вчинив Мороз... На зустрічі з друзями політика – не найкраща тема для розмови, адже політичні баталії призводять до того, що опоненти виходять із-за столу якщо не ворогами, то, принаймні, з зіпсованим настроєм.

Тому добре, що телебачення пропонує розважальні проекти. Життя складне. Є багато проблем поза політикою – в економіці, в сім’ї, у стосунках між людьми тощо. Нормально, коли глядачам розповідають, як стати гарнішою, як вийти заміж... Це допомагає творити своє особисте життя. Проблеми людини ці шоу виносять на перший план. А коли ти стежиш за політикою, починаєш розуміти, що ти – маленький гвинтик у цьому механізмі. Навіть я інколи не розумію процесів, які відбуваються: чому певні люди вчора були в одній коаліції, а завтра вже в іншій?

На телебаченні мені бракує пізнавальних та проблемних програм українського виробництва. Багато хороших програм іде на ТРК «Україна» чи СТБ, але все це програми, які я рік тому могла бачити на російських каналах. Гарна соціальна документалістика знімається не в Україні, а в Росії. У нас же – дуже багато кримінальних програм. Їхня кількість мене бісить: невже їх має бути так багато, з усіма нюансами і деталями? Хоча й вони пізнавальні – люди, які їх дивляться, розуміють, чого варто боятись та уникати в житті. Але, хай там як, в Україні мало якісних документальних проектів. Гроші вкладаються в розважальне мовлення, бо воно дає рейтинги, а документалістика вимагає багато часу й людських ресурсів. Інколи треба заплатити комусь із героїв гроші. На російському телебаченні людей так заохочують, аби вони прийшли і розповіли свою історію. Наше ж телебачення не має таких ресурсів. Немає грошей, аби дати людям можливість працювати над якимось розслідуванням півроку, рік чи два. В нас усе має робитися швидко, з мінімальним використанням людських ресурсів – тож маємо відповідний результат. (повертаючись до політики) Зараз інтерес публіки до політики дещо вщух. Люди розчарувались, бо зрозуміли, що політику не вони роблять. Тому політичне мовлення не розвивається. Але новини – це не лише політика. З усвідомленням цього проблема в багатьох каналів, і навіть наш 5 канал, як на мене, занадто зациклюється на політичних новинах.

З.П. (захлинаючись від емоцій): Але для мене 5 канал є цінним, бо, коли я хочу дізнатись про політичні події в країні, я вмикаю його й відразу отримую необхідну інформацію... А ось щодо розважальних проектів у жанрі makeover, то я не поспішала б їх вітати. Я розмовляла з перукарем, задіяним в одному з таких проектів, то вона розповідала про численні психологічні й фізичні проблеми, з якими стикаються його учасники...

Офіціант (перериваючи розмову): Кому який чай?

Н.Я. (сміючись): Ви ставте так, і в нас буде святкове гадання – кому який чай дістанеться.

З.П. (обережно вказуючи богатирів, що сплять): Скажіть, це ваші клієнти?

Офіціант (не без винуватої нотки в голосі): І клієнти, і будуть працювати... Вони з дороги...

Н.Я. (примирливо й швидко реагуючи): Та ми не проти! (до Зіни, яка про себе відзначила доброту співрозмовниці) Щодо «Фабрики краси». Я подивилась цю програму й вирішила, що це не для мене. Коли бачиш увесь болісний процес підтяжок та інших косметологічних операцій, думаєш: може, не треба? Це і є пізнавальна функція. Цей проект, навпаки, може когось зупинити. Цікаво було б, аби його героїв показували за пару років.

З.П. (міняючи тему): А що ти думаєш про життя сучасного українця?

Н.Я.: Я бачу, що люди дещо розгублені і зневірені. Не знають, кому вірити, кому – ні. Людям хотілося б відчути більше позитивних змін. З іншого боку, коли я дивлюсь на невпинне зростання кількості автомобілів на вулиці, я думаю, що, може, не все так погано.

Сьогодні мене непокоїть бюджетна сфера. Це велика проблема. Стався перерозподіл суспільства, і середній клас, про який так багато говорять, - насправді не дуже середній. У нас є клініки для багатих, де нереально повністю пройти обстеження навіть моїй сім’ї. І коли приходиш із дитиною до звичайної лікарні, бачиш черги, людей із злими обличчями, які кричать і сваряться – розумієш, що люди просто на межі. Влітку ми відпочивали з сином у Криму й підхопили там якусь інфекцію. Приїхали сюди – жодна приватна клініка не бралась її лікувати. А у звичайній інфекційній лікарні умови просто жахливі – при тому, що лікарня ця нова, і лікарі там – суперфахівці. Цьогорічний бюджет не передбачає ні підвищення зарплат лікарів, ні збільшення надходжень у лікарні... Усі медичні працівники просто поставлені в умови, коли їм доводиться брати хабарі, чи, м’яко кажучи, «фінансові подяки».

З.П. (куштуючи Наталчин жасминовий чай, повертається до телебачення): Яким мусить бути ідеальний телеведучий?

Н.Я.: Він повинен швидко приймати рішення. Не йти на конфлікт, бо телебачення – колективна справа. Спільна мова з командою – одна з головних умов, адже один у полі не воїн. Де злагоджена команда, там якісніший продукт. Ведучий мусить бути готовий до компромісів. Для нього важлива абсолютна пунктуальність – прямий ефір не чекає. Треба вміти відсікти все особисте, не звертати уваги на проблеми вдома і тому подібне. Коли ефір іде щогодини, буває, що опівночі, коли виходить останній випуск, просто фізично бракує сил зібратись. Тому важливою є також витримка. Ведучий має бути бійцем до останнього, навіть якщо все не подобається і валиться з рук. Потрібна швидка реакція – буває, сидиш в ефірі, а тобі кажуть «першого сюжету немає!». А ти до нього вже підводку прочитала... Та все приходить із досвідом. 5 канал із його жорстким графіком – чудова школа.

З.П.: Наскільки сьогодні обличчя каналів залежать від політики цих каналів?

Н.Я.: Я не сказала б, що залежу від політики каналу. Ніколи не отримувала вказівок, що і як маю робити. Все залежить від особистості. За часів цензури були люди, які обурювались таким указівкам, а були люди, які приймали їх, розуміли чи просто поділяли політичні погляди тих, хто ці вказівки віддавав.

З.П. (перебиваючи співрозмовницю): Але ж є ще момент самоцензури, коли людина усвідомлює: якщо скаже щось зайве – може втратити місце...

Н.Я.: У житті теж є така самоцензура. Ми можемо коліжанці одне сказати, а інше – ні, бо вона не так зрозуміє. Це, звісно, велика проблема. Але на сьогодні я не відчуваю якоїсь політики каналу. Бути неупередженою дуже складно. Коли до тебе у студію приходять люди, серед них завжди є більш і менш тобі особисто симпатичні. І не тому, що вони належать до тих чи інших партій. Суб’єктивна думка завжди присутня – і у ведучого, і у глядачів. Коли в мене був ефір із Юлією Тимошенко, на форумі один глядач написав: «Де ти шукатимеш собі роботу, коли Юля стане Президентом?». Інший висловив таке враження: «Вилизала, обцілувала»...

З.П.: Багато зірок гостро реагують на критику. Якщо люди страждають від того, що їх критикують, чи є це свідченням невпевненості?

Н.Я. (замислившись над проблемою): Певно, кожній людині підсвідомо хочеться, щоб її любили всі. Та якщо це критика від авторитетної людини, навряд чи ти ображатимешся. Я за все життя стільки критики від Романа Скрипіна почула (Наталка з Романом працювала на СТБ, а потім і на 5 каналі, - «ТК»), але досі на нього не образилась. Критика за будь-яких обставин допомагає організуватись. Коли ж я читаю на форумах критичні дописи невідомих мені людей, то заспокоюю себе: головне, що про тебе говорять. А ще так собі міркую: «Ти ж не знаєш, хто це пише. Може, твій прямий конкурент, або хлопець, якому ти десять років тому відмовила в поцілунку».