Розповідаючи про Ларису Денисенко, журналістам мимоволі доводиться наголошувати на якомусь одному з її дуже різних, але однаковою мірою непересічних амплуа. «Це ж треба – була моделлю в самого Слави Зайцева!», «Радник самого Сергія Головатого!», «Чотири, ні, вже п’ять виданих романів за 3 роки!» - і так далі. Сама ж вона вмудряється жити багатогранним і наповненим життям правника, письменника, публіциста, казкаря і ще багато кого водночас. Восени 2006 року до цього переліку додався ще один пункт: Лариса стала телеведучою на каналі «1+1» .

Програма «Документ плюс», яку вона робить разом із Анатолієм Єремою та Юрієм Макаровим, покликана знайомити глядачів з актуальним станом українського культурного та суспільного життя. Цільова аудиторія – насамперед, мешканці країн, на які мовить канал «1+1 International»: США, Канади та Ізраїлю. Українському глядачеві, аби побачити «Документ плюс», доведеться пожертвувати сном, адже програма виходить в ефір о 4.15-4.30 ранку.

На відміну від «Документу» Юрія Макарова та Анатолія Єреми, що знову (після перерви, викликаної нагальною необхідністю продемонструвати серіал «Петя блискучий») виходить на «1+1» у будні о 10.15, кінопоказу у «Документі плюс» немає, а є лише розмова в студії з людьми, що репрезентують певні сфери, течії та напрями української культури. Пісковий годинник на столі відлічує рівно півгодини – це хронометраж програми.

Лариса розповіла «Детектор медіа» про свій дебют на телебаченні, про спілкування з закордонною аудиторію і про те, як можна вивести українську культуру з нічної «телерезервації».

- Ларисо, ти – письменник, публіцист, юрист, а тепер ще й телеведуча... І це далеко не повний перелік. Звідси два перших запитання, напівриторичні: як ти це все встигаєш? Як тобі вдається швидко перемикати режими - «література», «телебачення», «юриспруденція»?

- Знаєш, у дитинстві я займалася музикою, співами, спортом і танцями, добре вчилася в школі й мала до біса друзів, з якими гралася. І все встигала! Бо мені все було цікаво, а коли тобі цікаво – в тебе прискорюється темп, це відбувається непомітно для тебе, але обов’язково відбувається. А помічати ти це починаєш тільки тоді, коли дії інших людей починають здаватися тобі нестерпно уповільненими. Дійсно, дуже дивно себе почуваєш, коли вигарцьовуєш гопака, а хтось методично хитається собі в гамаку. Головне - довго на це не дивитися, бо зіб’єшся з ритму. Це питання самодисципліни та відповідальності.

Іноді буває таке, що я встигаю перевдягнутися в студії та миттю вибігаю, щоб встигнути на судове засідання, а ввечері мені треба написати казку або есей. От коли я розкрию файл з історією про Гагу та Шушу (герої циклу дитячих історій для журналу «Соняшник», над яким зараз працює Лариса, - «ТК»), і одну з них назву відповідачем, а іншого – позивачем, або коли промовлю: «Ваша честь, дозвольте поцікавитися, як ви собі уявляєте українського читача?», або комусь у студії скажу, що мені ця теза здається неналежним доказом – тоді я збагну, що треба перепочити. Поки що такого не траплялося.

- Як ти потрапила на «1+1»?

- Мені зателефонували. Взагалі, так починається дуже багато історій у жанрі хорору. Зателефонувала помічниця Анатолія Єреми та сказала, що він хоче зі мною поговорити і дещо запропонувати. Мені було цікаво, що ж це за «дещо». Чомусь спершу я подумала: бути мені Ігорем Годецьким у спідниці, бо, напевне, самому Годецькому це набридло. Мене ця перспектива не потішила. Але цим «дечим» виявилась пропозиція спробувати бути автором та ведучою культурологічної програми «Документ плюс» на каналі «1+1 International», і мене це дуже зацікавило.

- Раніше ти не працювала на телебаченні. Скільки довелося вчитись? Розкажи, як, власне, відбувалось навчання?

- Все це наскільки швидко відбулося... Спочатку я підготувала теми, які мені здавалися цікавими, потім розписувала кілька сценаріїв, після того зі мною записали тракт, який сподобався Анатолію Єремі і Юрію Морозову. Програма мала виходити в жовтні. Себто, для тренування в мене був місяць. Фактично я тренувалася майже щодня (мінус тиждень, на який припав Львівський Форум видавців) на гостях пана Макарова та пана Єреми у ранковому «Документі». Це було дуже цікаво, бо люди – різні, теми – різні, щось мене більше хвилювало, щось – менше, про дещо я взагалі не знала. Це тільки тематичний аспект. А ще довелося навчитися помічати камеру. В більшості людей проблема – вони бояться камери. А я її не помічаю, а в певних випадках її потрібно помічати. Я й зараз продовжую вчитися: вимова, технічні моменти, психологія гостей, темп передачі – все це дуже важливо, всім цим я маю володіти досконало.

- Скільки часу забирає підготовка до програми? Наприклад, якщо тобі треба зробити програму з двома абсолютно незнайомими людьми, як і де ти шукаєш інформацію? Чи допомагає тобі хтось у тому?

-Я – пошуковий маніяк. Я обожнюю шукати інформацію, у рубриці «вибране» мого інтернет-браузера – кілька пошукових сервісів. Щодня я читаю дуже багато газет, я взагалі багато читаю. Звісно, що мені допомагають наші чудові редактори: Олена Чекан -  акторка, жінка, неймовірна за енергетикою та кількістю знань, та Вікторія Лезіна-Масляна – динамічна журналістка, язиката, професійна та весела. Звісно, що й Юрій Макаров і Анатолій Єрема завжди готові мені допомогти фаховою порадою. Я це дуже ціную. Ще я експлуатую свої «фокус-групи» – друзів.

- Що мене завжди найбільше вражало у ведучих розмовних програм, так це легкість, із якою вони підтримують розмову про що завгодно, від ядерної фізики до ікебани. Пригадай, будь ласка, найекзотичнішу тему, на яку доводилось говорити у студії за ці три місяці.

- Мені просто дуже легко з людьми. Я люблю слухати, люблю відчувати людину, люблю помічати, що людина готова розкритися, що їй просто приємно зі мною спілкуватися. Тільки-но тремтів голос, а раптом щось відбувається, і людина перетворюється на очах: інтонаційно, голос колір змінює! Це – маленьке диво, що дарує надзвичайно позитивні емоції. Оскільки свої теми я вибираю сама, тобто апріорі повинна орієнтуватися в предметі та мати свою думку. Найнесподіванішим для мене ефіром був тренувальний тракт, гостем якого був молодий художник, що виробляв ліногравюри – неймовірної краси картини з дуже важкою технікою. А ще мене особисто вразила карикатуристка Марина Туровська, яка під час ефіру встигала не тільки відповідати на мої запитання та підтримувати бесіду, а й створила на моїх очах дуже дотепну карикатурку.  

- За яким принципом ви чергуєтесь із співведучими - Анатолієм Єремою і Юрією Макаровим? Чи можеш ти відмовитись від якоїсь конкретної теми і попроситись на якусь іншу?

- Теми проробляю я, також мені можуть щось запропонувати редактори. Звісно, якщо мені то буде нецікаво і я не вважаю за потрібне про це говорити, я можу відмовитися, але такого ще не траплялося. Бо мені все цікаво, крім того, про нашу культуру у всіх її проявах обов’язково слід говорити, презентувати її. Що ж до моєї співпраці з Анатолієм Єремою та Юрієм Макаровим,  тут все просто: один тиждень – Анатоліїв, інший – Юріїв, на цих тижнях моїми є два дні, тобто ночі. Серед нас трьох існує кумедний поділ на прихильників та док у темах, але я про це не буду говорити, бо це стосується не тільки мене.

- Хто пропонує теми для майбутніх програм, і хто їх остаточно затверджує?

- У нас бувають колективні «брейн-сторми» щодо блоків тем. Але частіше кожний працює над «вигадуванням тем» індивідуально. Ніхто не вказує нам, про що говорити, якщо ти про це. Але, наприклад, у передсвяткові та післясвяткові дні ми свідомо трохи полегшуємо теми. Не будемо говорити про переклади, книгорозповсюдження, відсутність Української Енциклопедії тощо – поговоримо про різдвяні пісні, Санту, Святого Миколая та Дідуся Мороза та різдвяну кіношну культуру.

- Розумію, що ти не можеш ані говорити від імені своїх роботодавців, ані давати оцінки їх рішенням, але теми «нічного культурного мовлення» «плюсів» нам не уникнути. 4.15 – це час, коли на найрейтинговішому каналі країни можна почути щось про сучасну українську культуру.  Я не побоюсь цього слова: «доколє»? :)

- Знаєш, мене з самого початку орієнтували на те, що програма «Документ плюс» – продукт «1+1 International», її призначення зробити так, щоб українці США, Канади та Ізраїлю не думали, що ми тільки й робимо, що продовжуємо танцювати гопак, підспівувати соловейкам, ставити Наталку Полтавку, а література закінчилася на Коцюбинському та Кобилянській. Треба доводити, що позитивна динаміка існує, з’являються нові імена, нові проекти, українська культура розвивається, - а не нити про злиденність-нужденність буття.

Звісно, мене як громадянина обурює, що мої друзі, які прагнуть знати про культуру більше, але не мають достатньої кількості джерел та часу з нею знайомитися, мають прокидатися вночі, щоб дізнатися про ту чи іншу культурну подію. Але все це - наслідок тотальної телевізійної політики, та й інформаційної взагалі, яку можна назвати «посібником спрощення людини».

Це – жахливо. Ті, хто за це відповідає, обов’язково нестимуть покарання, коли їхній онук чи дитина підійде до них та скаже: «Ну, тіпа це...щось я не еее» і зарегоче сміхом «новой русской бабкі». Але я сподіваюсь, що до такого не дійде, бо в цьому середовищі працює багато далекоглядних людей. Почекаємо.

- У листопаді культурний інтернет-портал «Сумно» звернувся з відкритим листом до почесного президента «1+1» Олександра Роднянського з проханням перенести програму на більш прийнятний час. Були аналогічні висловлювання та дискусії в інших місцях... Народ хвилюється. Чи доходять ці хвилі до менеджменту «1+1»?

- На жаль, я не володію інформацією з цього приводу. Зі мною про це з менеджменту каналу ніхто не говорив.

- Власне, головна причина «заслання» культурної програми у глибоку ніч зрозуміла. Проти рейтингів, так би мовити, не попреш. Чи не з’явилось у тебе ідей щодо того, як зробити популярною програму про сучасну українську культуру? Чи, можливо, такі ідеї є у твоїх колег?

- Такі ідеї існують стільки, скільки існує українська культура. Наприклад, можна зробити найпростіше – виділити в новинах 7 хвилин на культуру, як виділяють на спорт, так само гарно, естетично все облаштувати. Ведуча/ведучий за телевізійною кафедрою говорить про головні культурні події дня у студії «ТСН». Відеоряд за потреби  - і все! Можна робити культурні програми з залученням інтерактиву – живе спілкування з глядачами, sms-вікторини... Будь-які елементи попси та шоу можна використати з благородною метою, але щось ніхто не поспішає сказати: «О, то ми це зробимо!»

- Отже, «Документ плюс» орієнтується, передусім, на закордонну аудиторію. Чи є у вас певна політика, окрема концепція мовлення саме для діаспори? Адже це аудиторія, що звикла до зовсім інших стандартів телебачення…

- Особливої концепції не існує. Просто завжди слід тримати в голові думку, що ці люди тут не живуть, але живуть тим, що тут відбувається. От і все. Та ще при нагоді не забувати повідомляти адреси Інтернет-ресурсів, де б наші закордонні глядачі мали нагоду детальніше ознайомитися з людьми або творами, що були представлені в нашій програмі.

- Цікаво, як сприймає діаспора вашу програму? Чи є фідбек від закордонної аудиторії?

- Про це треба питати не мене, а спеціально навчених людей, які тримають свої уважні пальці на пульсі наших закордонних глядачів. От знаю, що Міністр закордонних справ (за версією нашого Президента) або безробітний (за версією Уряду та Парламенту) Борис Тарасюк  надіслав нам листа, в якому дякує нам за нашу працю. Ну і йому – спасибі.

- А взагалі, листи від глядачів приходять? Що пишуть?

- О, в мене є дуже доскіпливі глядачі. Пишуть листи щодо того, сподобалася тема чи ні, чи припустилась я мовної помилки, цікаві гості чи не дуже, чи гарно я виглядала. Особливо мене потішив лист, де давали пораду моїм стилістам вдягати мене в зелене. Щоправда, цей персонаж не був переконаний у тому, чи сама я усвідомлюю, який прекрасний зелений колір і яка я в ньому неповторна.

- Наскільки незалежною структурою є «1+1 International»? Наприклад, чи контролює топ-менеджмент «плюсів» те, що відбувається у вашій програмі?

- Думаю, що це запитання скоріше до Генерального продюсера «1+1 International» Анатолія Єреми, ніж до мене. В одному я тебе можу запевнити – пан Юрій Морозов не підкараулює мене в темних студійних кутках, не приставляє пістолета до скроні і не каже: «Якщо ти ще раз запустиш в кадр молодих літераторів – прощайся зі своїм вухом і з студійним палісандровим столом, крихітко».

- Співведучий «Документа плюс» Юрій Макаров нещодавно сказав, що програма про книжки в Україні ніколи не збере великої аудиторії, але така програма однаково потрібна. На твою думку, якщо намагатись робити таку програму, який жанр має більше шансів на успіх – телеколумністика (як на заході, де літературні програми ведуть відомі письменники) чи ток-шоу?

- Потрібно, щоб така програма була на кожному каналі. Тоді на одному це буде  колумністика, а на іншому – ток-шоу. Мені здається, що формат не важливий у цьому випадку. А дуже важливо інше: зваблювати людей читанням! Ну невже звабити людину можна тільки жартами на зразок «пикою в олів’є» та трусами?

- А що дієвіше і перспективніше: «підтягувати» аудиторію до себе – розповідаючи про якісні, можливо, елітарні зразки вітчизняної культури, маловідомі й не всім зрозумілі, - чи «спускатись» до масової аудиторії з якимись більш легкозасвоюваними речами?

- На мій погляд, треба вміти говорити просто і цікаво про складне, складно і цікаво про просте. Я намагаюся чинити саме так.

- Якби завтра тобі запропонували вести авторську літературну програму на новоствореному суспільному телеканалі – чи погодилася б ти?

- Погодилася б. Я не великий телевізійник та літературознавець. Але я фанатичний читач із тридцятирічним стажем. Рівно стільки ж часу, крім читання, я вмію робити тільки дві речі: ловити рибу та плавати. А свій час я розподіляти вмію.

- Твої творчі горизонти невпинно розширюються: я знаю, ти пишеш дитячі книжки, має вийти аудіокнижка…  Як щодо теле- чи кіносценаріїв? Чи не плануєш екранізуватись?  

- Не повіриш, але я не планую своє творче життя. Все це, що ти перелічив, саме мене знаходить. Я просто сиджу за комп’ютером й пишу. До біса чого пишу, відверто кажучи. А воно приходить на пошту або на мій мобільний. Може, колись дійде до мене й екранізація. Що я зроблю? Я скажу: «Ок! Вип’ю кави і подумаю, як краще це влаштувати». Поки що до мене дійшла п’єса, яку виписала драматург Надія Симчич (автор «Московіади» за романом Юрія Андруховича), за моїми «Забавками з плоті та крові». Вийшло дуже дотепна п’єса. Вип’ю кави... а далі тобі відомо.

- І останнє напівриторичне запитання: телебачення – це твоє?

- Мене більше цікавить інше: а я – це телебачення?