Віктор Заблоцький – один із двох (другий – Федір Сидорук) авторів і ведучих проекту «Перший відділ» продакшн-студії «Закрита зона». Тематика програми журналістських розслідувань «Перший відділ», що демонструється на 5 каналі, пов'язана з національними інтересами України та тими людьми, до чиєї компетенції входить їх захист та дотримання, і хто, можливо, їх зневажає. Перш ніж зайнятись дослідженням національних інтересів у «Закритій зоні», Віктор був журналістом-міжнародником каналу «1+1». Він належав до восьми «повстанців», що звільнилися з каналу, протестуючи проти цензури. Чи виправданою виявилась ця жертва для Віктора? Чим, на його думку, стала українська журналістика останнім часом? Які новини цікаво дивитись Вікторові Заблоцькому? Про це та інше читайте в інтерв'ю «Детектор медіа».

 - Вікторе, на сайті «Закритої зони» я прочитав, що під час  «помаранчевої революції» ви співпрацювали з Бі-Бі-Сі та Ай-Ті-Ен. В який спосіб?

 - Це називається «фіксер» – людина, яка організовує зустрічі, організовує інтерв’ю, допомагає перекладати матеріал і,  фактично,  стає поводирем журналіста в чужій країні. Я пояснював їм специфіку нашої політичної ситуації, специфіку спілкування з нашими політиками. За це платили пристойні гроші.

 - Чим, на вашу думку,  стала за ці два постреволюційні роки журналістика? Чи виправдалися ваші сподівання?

 - Навряд вони виправдалися, тому що телевізійний формат,  фактично,  залишився таким самим, телевізійні власники теж не змінилися, їх політичні вподобання або відсутність вподобань  - теж не змінилися. Всі власники провідних телеканалів намагаються заробляти якомога більше грошей за будь-якої політичної ситуації.  Але проблема в тому, що вони так само вважають, що телебачення має право втручатися в політику, причому обов’язково на боці того чи іншого політичного гравця. Адже таким чином вони можуть отримувати якісь преференції для свого каналу.

 А для журналістів ситуація полягає в тому, що ми так і не побачили зміни телевізійного ринку: він не став більш динамічним, він не став більш активним у плані того, що з'являються радикально нові телевізійні проекти. Новини не є більш мобільними, новини не є більш глобальними. Вони зациклені на якусь одну тему: що сказав один політик проти іншого і як воює одна бізнес-група проти іншої. Ми не бачимо до сих пір глобального світу, який розвивається набагато швидше, ніж ми думаємо – ми досі переймаємось новинами свого болота.

 - «Ми не бачимо глобального світу» – це критика на адресу журналістів-міжнародників?
 - Я маю на увазі те, що 75 відсотків новин – це те, що відбувається в Києві або в межах 30-кілометрової зони. Якщо ми будемо аналізувати новини, ми побачимо, що спочатку ми показуємо, що робить Президент, що робить Верховна Рада, Прем’єр-міністр, показуємо політичну бутафорію, яка відбувається в київській мерії. Новини не демонструють реального життя людей, яке відбувається за межами Києва. А якщо включаються регіони, то вони так чи інакше прив’язані до політичного порядку денного. Досі жодна інформаційна служба не має нормальної глобальної мережі регіональних кореспондентів, аби реагувати на всі події. Тобто,  ми отримуємо набагато оперативніші новини через Інтернет та газети, ніж через телебачення. І така ситуація   пояснюється тим, що в нас досі телевізійний бізнес базується на тому, щоби вкладати якомога менше, а отримувати якомога більше. Це не є бізнес, який будується з перспективою на років 20. Тому що реально ніхто не знає, що буде з цією країною. В той час як в Європі інвестори готові вкладати гроші на 10-20 років.

 - У людей проблеми є щодня. Ви вважаєте, що це формат новин?

- Я думаю, що так. Тому що, якщо зростає ціна на газ, то чому,  врешті-решт, не показувати результати в маленьких містечках, де просто валиться комунальна система і не запитувати конкретного мера чи посадовця, що він буде робити. Так, деякі канали це вже починають робити – але це не стало тенденцією, до того ж, за однією фіксацією  проблем не робиться наступних кроків – до аналізу того, як їх можна вирішувати….

-            

 А натомість ми постійно розповідаємо про те, чи домовимося ми з Росією за газ, чи ні. Навіть у цьому випадку, коли розповідають журналісти про це, ніхто не може  нічого зрозуміти. Ніхто не може зрозуміти, чому саме така ціна і як вона вибудовується. Нікому не вдалося досі отримати всі документи, які були підписані 4 січня 2006 року в так званій газовій угоді. Ми не знаємо, скільки заробляє оточення Президента на газі, чи заробляє на цьому сам Президент, Ахметов і так далі. Ми нічого не знаємо, насправді, ми лише транслюємо якісь піар-повідомлення політиків. Людей цікавить зовсім інша проблема: як вижити.

-           Проблема в журналістах чи в закритості влади, як гадаєте?

 - Ця проблема полягає  в закритості влади,  з одного боку, а з іншого – в небажанні і невмінні  журналістів здобувати інформацію. Ми не маємо ще поки такої великої журналістської культури, і наша влада не має культури. У нас влада не готова давати інформацію, а журналісти не готові вишукувати інформацію, тому що пошук вимагає досить великих зусиль. І якщо ми зараз маємо якісь цікаві публікації, то це лише тому, що в когось є свій інформатор. І це все на особистому рівні, але немає чіткої системи, коли влада інформує суспільство про свої дії. І навпаки – коли суспільство вимагає від влади конкретних дій. У нас ще досить слабкі громадянські комунікації, я вважаю.

 - Як ви оцінюєте міжнародну журналістику в Україні?

 - Вона все рівно базується на аналізі інформаційної стрічки «Рейтер», «Ей-Пі-Ті-Ен» чи «Франс-прес». Канали, яким потрібно заробляти гроші, фінансово стримують розвиток інформаційних служб і кидають гроші на виробництво телевізійного «мила»  чи ще чогось подібного. Журналісти  мало їздять, мало роблять цікавих репортажів. Жоден канал не може похвастатись існуванням такого цікавого корпункту, який би міг отримувати інформацію з перших вуст у тій країні, в якій він знаходиться.

У «Інтера»  є корпункти, але ви часто  бачите  там ексклюзив?.. Як відбувається планування новини?  «Рейтер» щось повідомив, і редактор дзвонить в корпункт і каже: от зроби те-то і те-то. Як правило, ці корпункти існують лише для того, аби журналіст лише заявив свою географічну присутність у тому чи іншому місці. Він каже: «Я перебуваю Вашингтоні і зараз розкажу вам про події, які відбуваються у Сполучених Штатах». Але ніякої ексклюзивності він не має, він рідко ходить на дійсно важливі прес-конференції, він мало особисто спілкується з тамтешніми політиками. І це проблема журналістів. А ще – це небажання власників та редакторів мати кращу інформацію. І вкладати у це гроші.

 Коли я працював на «1+1», у мене було багато випадків, коли я міг дати кращий сюжет, але від мене його просто не вимагали. Наприклад, коли ми були в Пакистані під час початку повітряної операції проти Афганістану, я зробив десь тільки 5 сюжетів протягом двох тижнів, хоча я міг зробити набагато більше. Але було прийнято рішення виключно робити прямі включення з Ісламабаду. Просто каналу необхідно було лише одне:  заявити  «Інтеру», що от ми теж там, там працюють наші журналісти… Більше не потрібно було нічого…  Проблема в тому, що в нас досі редактори новин не мають концепції розвитку новинних служб. Вони реально не знають, які новини вони роблять. Тобто, це всього на всього «робота на сьогодні». Мені цікавіше читати новинну стрічку Бі-Бі-Сі, ніж дивитися міжнародні калейдоскопи на одному з наших каналів. Наші канали не ставлять запитання: чи цікаві ці міжнародні події для України? Що цікаво Україні?

Ще ось велика проблема. Редактори інформаційних служб не можуть щодня визначати, яким буде обличчя новин саме сьогодні. Цим займаються випускаючі редактори. А більшість випускаючих редакторів, які прийшли працювати – вони ніколи не були класними журналістами. Це не журналісти – це такі собі «телевізійні чиновники», які намагаються зрозуміти, що хоче керівництво і яких новин воно хоче. І все це через брак культури. Тому що, якби вони мали високу людську та журналістську культуру, то ставили собі запитання: «що треба людям?». На Заході – редактори апріорі знають, яка новина може бути головною, а яка не може.

 Я розумію, що Україна – це для Європи периферійна держава з точки зору економічних та політичних процесів, але тут все рівно іде життя, все рівно щось відбувається.  Та єдине, що ми бачимо в наших  новинах – це як чубляться політики. І це якась проблема редакторів, тому що вони не хочуть давати слово людям в регіонах, вони не готові посилати центральних журналістів у регіони, вони не хочуть моніторити регіональну пресу, аби знати про позакиївську Україну більше, ніж знають інші канали. Відповідно, новини не є динамічними, вони не є цікавими. А з іншого боку – це ще і проблема того, що журналісти не довіряють редакторам. Вони приходять на роботу – на конвеєр телевізійний  - для того, щоби випустити сюжет, який сьогодні з'явиться в новинах, а завтра про нього ніхто не згадає. Якщо спитати у будь-якого журналіста: «Яким своїм сюжетом ти можеш пишатися?»,  вони всі назвуть максимум 5 штук, при тому що за рік роблять близько ста. Так що все інше – це просто заповнення ефіру.

 - Ви вважаєте, що ми, як Америка - маємо показувати більшість міжнародних подій через призму національного інтересу до них?

 - Мені здається, що українцям було б цікаво бачити все, що відбувається у місцях, де робиться велика політика. Постійні сюжети з Брюсселю, зі Сполучених Штатів. Ми маємо системно виїздити в гарячі точки, де щось відбувається. Інша річ, що в нас немає школи військової журналістики, як у Британії чи Штатах. Тому що наразі, те що ми можемо – це писати стенд-ап на тлі БТРу чи ще чогось. Власники не вкладають гроші у те, щоби журналісти достойно, убезпечено працювали в складних умовах. І знову: їм потрібні хороші новини за грошовий мізер, а так не буває. Але,  можливо, міжнародка не так цікава людям, які живуть у селах. Вони знаходяться на грані самовиживання. Їм дуже важко зрозуміти, про що сперечаються на Близькому Сході, або що відбувається в Іраку. Вони не хочуть вникати в деталі, тому що в них зовсім інша мета в житті. Вони хочуть зрозуміти, коли вони самі будуть жити краще.

 - Щодо «місць, де робиться велика політика». В інтерв’ю «Дню»  ви кілька років тому сказали, що,  на вашу думку, вона твориться у Брюсселі та Вашингтоні, але не в Москві. Ви досі так вважаєте?

 - Так. Я думаю, що основні політичні цінності досі виробляються Євросоюзом та Штатами. Плюс – НАТО, яке теж знаходиться в Брюсселі. Але все одно – американська політична кухня зв’язана з європейською. А Росія ж має значення  для України з точки зору того, що вона досі хоче відбудувати імперію, досі працює над цим великим імперським проектом – відбудувати щось подібне до Радянського Союзу. В інших формах, звичайно, але відбудувати. Їй потрібні держави-сателіти, які б виконували політичну волю Кремля. Із цієї точки зору вона тільки цікава Україні, тому що Росія не є  супердержавою, Росія не є державою, в якій виробляються якісь політичні, економічні цінності. Вона не є країною-взірцем, з якої можна брати приклад і намагатися її наслідувати.

 - Вікторе, ви кажете про «цінності» і про «брати приклад». Ви, мабуть, погодитися з тим, що позицію Америки велика кількість країн змушені брати до уваги, але вони не наслідують її, не беруть приклад. Незважаючи на це,  США лишаються супердержавою. Ви думаєте, що супердержава – це країна, яка дає приклад, чи це країна, яка може впливати? Росія може впливати, і ми це знаємо прекрасно.

 - Тут треба просто зрозуміти, що таке Америка, і чому її завжди беруть до уваги. Сполучені Штати – наддержава, імперія навіть. Але ця імперія пропагує свої цінності не тільки у військовий спосіб, як вона робить в Іраку, але так само вона пропагує свої цінності в культурний спосіб. Експортуючи, скажімо, демократію, експортуючи Голівуд і всі ці іміджі яскравого життя. І вони є більш цікавими для більшості народів світу, ніж військове домінування. І Америка – це просто дуже величезна цивілізація, дуже цікава цивілізація, яку завжди тримають в голові і на яку намагаються бути схожими. Але якщо запитати у людей, хто хоче будувати державу і бути схожим на Росію, я думаю, що ми не знайдемо серйозних політиків за кордоном, які скажуть: «Я хочу, щоби моя держава була схожа на Росію». Росія не створює цінностей – вона переймає ті ж самі західні цінності, але  прагне зберегти авторитарну систему.

 Це велика дискусія, насправді, але для мене Штати цікаві тим, що я вважаю, що американська школа журналістики є найкращою. І вона стала найкращою, тому що вона існує в демократичній країні, яка настільки швидко розвивається, що і політики, і великі корпорації – вони зацікавлені в тому, щоби вибудовувати якісні зв’язки з громадськістю, тому що вони дорожать голосом людини, яка приходить на вибори. І там реально дуже потужна демократична культура. Ми можемо бути згодними чи незгодними з політикою Буша, але будуть нові вибори. Демократи прийдуть до влади і політика буде зовсім іншою.  Штати завжди будуть цікавими. І навпаки – Росія зараз тимчасово цікава, тому що на її території величезні поклади нафти та газу і з нею просто змушені співпрацювати ті, хто отримують від неї цей газ – це Європейський Союз. І Україна, звичайно. Україна повинна визначитися – чи вона з Росією, чи вона з Європою та Сполученими Штатами. Їй не вдасться бути самою по собі, як багато хто стверджує.

 - Міжнародку ви вже оцінили. Поговорімо про публіцистику та про журналістські розслідування.
 - Я думаю, що робити публіцистику заслуговують лише ті люди, які вже чогось досягли в професійному життя і їхня думка, їхній погляд апріорі вважаються гідною уваги та поваги. У нас таких програм мало, але вони є.

Окремий жанр – журналістське розслідування. Для того, щоби займатися ним, треба гарно бути в темі та мати додаткові джерела інформації. Для того, щоби цю інформацію давали тобі, тобі мають довіряти. І це вимагає також певної підготовки, яка виробляється роками. Тому що  Володимиру Ар'єву, наприклад, швидше дадуть якусь інформацію, ніж журналісту,  який працює лише кілька років. Потрібна репутація, щоби тебе вважали гідним мати якусь інформацію. У нас інформацію  «зливає» зазвичай  або опозиція, або ті, хто хоче втриматися в кріслі. І це створює  великі проблеми, тому що в нас, наприклад, у програмі – ми зазвичай отримуємо такі односторонні варіанти проблеми і складно втримати баланс.

Ми багато отримуємо свідчень від нинішньої опозиції, але якщо ми хочемо перевірити  інформацію в тих, хто вже зайняв владні кабінети, вони просто не йдуть з нами на контакт. Тобто,  або перекидають   наш запит на рівень прес-секретарів, або відписуються купою листів, які не мають ніякої цінності. Це закритість. І,  знову ж таки, нам всім не вистачає школи, яка би могла продукувати цінні розслідування. Для цього, я сподіваюся, потрібно буквально десяток років.

Тобто, порівняно з тією купою проблем, яка існує в Україні, журналістських розслідувань у нас майже немає. І тут виникає така серйозна проблема: ок, я буду робити журналістське розслідування. Але який канал буде його розміщувати? Тому що за нинішнього телевізійного ринку досить багато власників просто не хочуть мати програми, які би були якимись економічними чи політичними розслідуваннями, тому що це може створювати багато додаткових проблем для каналу. А,  відповідно, коли немає потреби на такі програми, журналісти не мають ініціативи. Навіщо робити щось, якщо воно нікому не потрібне?

 - В полеміці з одним із авторів «ТК» ви висловили таку думку, що журналісти «не мають об’єктивно оцінювати діяльність тих політиків, які мають журналістів за прислугу». Пару слів про об’єктивність та про те, як ви її втілюєте у «Першому відділі», будь ласка.
- Кожна наша програма є критикою на існування тієї чи іншої проблеми, яка має національне значення. Коли ми намагаємось проблему дослідити, ми завжди наражаємось на мовчання тих чи інших осіб. Відповідно, проблема «об’єктивності» стає великим питанням, оскільки ми досить часто просто не маємо інформації від усіх джерел, учасників того чи іншого конфлікту. Для більшості політиків журналісти – це люди, які або мають в повній мірі транслювати їхні «розумні» послання, або ж мовчати про неприємні проблеми. Ми ж намагаємось отримати інформацію від всіх учасників того конфлікту, який ми досліджуємо. Але, як правило,  у нас завжди є якась сторона, яка намагається щось приховати. 

 - Як ви самі називаєте те, що зараз продукуєте? «Перший відділ» – що це для вас?

 - Я це називаю політичною публіцистикою. І більше, навіть,  колумністикою. Тобто, як є редакторські колонки в газетах, так само це є варіантом телеколумністики. Але, знову ж таки, лише частково. Тому що мені цікаво досліджувати проблему, але не з точки зору одного постраждалого, одного героя. Мені цікаво подивитися на проблему з точки зору національної безпеки. Але все таки це є ангажована телевізійна публіцистика та ангажоване політичне розслідування. Оскільки ми завжди запитуємо себе «Які в цій проблемі національні інтереси?».

 - Коли ви висловлюєте у  «Першому відділі»  свою точку зору, чим ще керуєтеся, крім емоцій?

 - Я керуюсь фактами. І,  відповідно, знання фактів спричиняють появу емоцій. Досить часто саме тому, що розумієш – більшість політиків і чиновників залишаться байдужими. А більшість питань, поставлених в програмі,  залишаться без відповіді. Чимало ж  проблем стануть ще гострішими…

 - Наскільки ви опікуєтеся аргументацією?

 - Мене цікавить і аргументація, і пошук варіантів розв’язання проблеми, яка дискутується. Я завжди намагаюсь апелювати до здорового глузду правлячої еліти:  «Ось проблема національного значення – вирішіть її, зацікавтесь нею».  Але - в більшості випадків питання національного значення і надалі залишаються на майбутнє, на першому ж місці у них – політичні та корпоративні інтереси.

 - Як у вас відбувався перехід з міжнародної тематики у внутрішню?

 - Я можу визнати, що я себе просто більше не знайшов у міжнародці. Мені пропонували піти на інший канал і, фактично, робити все те саме, що я робив раніше. І натомість була пропозиція від Володимира Ар’єва робити щось більше, але вже на внутрішню тематику. Але жодних перекваліфікаційних курсів там чи ще чогось не було. Будь-який журналіст з нормальним вишколом може писати на будь-які теми. Але знову про об’єктивність. Я не вважаю себе суперавторитетним журналістом-політиком, яким вважає себе той же Піховшек. Я намагаюсь бути заангажованим у тому плані, що я переживаю за ту проблему, яку досліджую. Якщо я берусь за проблему присутності Чорноморського флоту в Україні, я  не можу бути об’єктивним, тому що в Росії та в України різні національні інтереси. А мені близька Україна.

 - На сайті «Закритої Зони» написано: «Перший відділ» – проект Віктора Заблоцького та Федора Сидорука. Чий більше?

 - Однаково. Я думаю, що ми докладаємо однаково зусиль і намагаємося доповнювати один одного якимись ідеями. Мені подобається, скажімо, те, що робить Федір і я намагаюся якісь речі – його професійні навички  - переймати. І це взаємний процес. І ми на однакових правах у програмі. Ми з самого початку планували цей проект, як проект двох людей.

 - Хто ваші конкуренти?

 - У нас немає конкурентів прямих, насправді. Я не ставлюся до інших журналістів, як до конкурентів. Я лише радію, якщо у них щось класно виходить.

 - Джерела. Розкажіть, будь ласка,  про свої джерела, як ви з ними працюєте, як ви заслуговуєте довіру?

 - Ті люди, які готові нам давати інформацію – це,  як правило, або політики, або люди, які займаються якраз тією проблемою, яку ми висвітлюємо. Наша програма – це не є чисте розслідування, як «Закрита Зона». От там – є великі джерела, але це,  швидше,  до Ар’єва. Він знає про джерела та роботу з ними дуже багато.

 - Яку зі своїх програм найбільше цінуєте? Чому?

 - Мені імпонують ті 2 програми, які були присвячені темі базування в Україні Чорноморського флоту. Перша програма взагалі задала тональність дискусії, яка згодом широко розпочалась в усіх ЗМІ. Вдалою була програма про наркоманію, коли ми продемонстрували те, наскільки масштабною є проблема наркоманії та наскільки байдужою є точка зору тих людей, які мають з нею боротись.

 - Яка з програм далася найкладніше?

 - Найскладнішою була програма,  присвячена скнилівській трагедії. Дуже важко досліджувати тему несправедливого правосуддя. Важко було спілкуватись і з покараними військовими льотчиками, і з потерпілими родинами, чиї діти загинули в Скнилові. Ця програма і досі для мене є єдиним прикладом, де всі учасники є жертвами - і пілоти, і родичі загиблих. І всі ці люди живуть в державі, яка не може оцінити міру їхніх страждань.  

 - Якою  ексклюзивною інформацією, що ви її дістали, реально пишаєтеся?

 - Була програма,  присвячена стану нашої вантажної авіації. Головний її герой – пілот Олександр Казанцев, який дивом залишився живим після катастрофи в Баку в 2003 році. Він надав нам чимало матеріалів власного розслідування. В іншій би державі за тотальну корупцію в галузі вантажних авіаперевезень скарали б не одного чиновника. У нас це неможливо. Навіть попри смерть десятків пілотів, які літають в жахливих умовах.

-           Чого вимагає від «Першого відділу» 5 канал?

 - Аби програма  вписувалася більш-менш у ті редакційні засади, які має  5 канал. Щоправда, вони допускають існування певної критичності та заангажованості, тому що навряд  чи ми відповідаємо всім редакційним засадам з об’єктивних причин. Але в цілому,  вони просто хочуть, щоби наші програми були хорошими в аспекті ексклюзивної інформації. У нас не було жодного варіанту, щоби програму зняли з ефіру, чи сказали: ви маєте зробити ось так і ось так. Такого немає.