Зіґфрід народився у Франції 1973 року. Вивчав віолончель, ударні та фортепіано. Після навколосвітніх мандрів став режисером і композитором. Перший короткометражний фільм La Faim було відібрано до програми «Кіно Франції» Каннського МКФ. Його перший повний метр Louise (Take 2) увійшов до програми «Особливий погляд» фестивалю в Каннах 1998-го та брав участь у «Санденсі» 1999 року. Другий повнометражний фільм Sansa демонстрували в рамках «Двотижневика режисерів» у Каннах 2003-го. Фільм Kinogamma брав участь у конкурсі МКФ у Локарно 2008-го.

У Києві Зіґфріда ні на мить не відпускали друзі й шанувальники, навіть на інтерв'ю він прийшов не сам. Зіґфрід своїми манерами яскраво асоціюється із власним героєм - тепер уже культовим художником Сансою, який блукає по світу, випробовуючи його на предмет натхнення. Як і Санса, Зіґфрід тепер обходиться без грошей, продюсерів і готелів, мандруючи з країни в країну.

У таких космічних умовах він знімав «Дитячі історії», і фільм вийшов абсолютно не сумним. Хоча стрічка й відзнята за сценарієм, вона вихоплює з далечі Індії й Казахстану, де відбуваються дії фільму, і правду, і фантазії дітей-героїв (до речі, непрофесійних акторів). Режисер Зіґфрід не контролює виконавців ролей і не стежить, щоби, скажімо, не напилися освітлювачі. Найперше - він музикант, імпресіоніст і майстер імпровізації. Його підхід особливий - грати сцени фільмів, як на роялі. А в музиці - зображати довгими пальцями кольори та напівтони, від яких стає свіжіше. Світлі емоції - своєрідний кодекс честі Зіґфріда, про які би драматичні речі не йшлося в його фільмах і музичних творах.

- Зіґфріде, чи існують у ваших «Дитячих історіях» якісь соціальні аспекти, чи лише арт?

- Ні, ні! Лише арт. Я ніколи не займаюся соціальними темами. Моє кіно - це такі історії, як про дітей, що можуть відбуватися де завгодно, неважливо, в якій країні.

- Які країни вам цікаві?

- Усі. Мені цікаве місце, де я на даний момент перебуваю.

- Чи маєте плани знімати стрічку про Україну?

- Ні, але пізніше - можливо. Я ж подорожую, й можу знімати фільми всюди.

- Що знімаєте наразі?

- Наразі в мене багато концертів, всюди. Бо ж музика не менш важлива за фільми.

- Чи вразив котрийсь із фільмів на кінофестивалі «Молодість»?

- «У тумані» Сергія Лозниці. (Режисер часто буває в Росії, любить цю країну, знайомий із тамтешніми режисерами та має там чимало друзів. - ТК)

- Коли ви прибуваєте до міста чи села, як знаходите тему фільму, концепцію?

- Просто чекаю натхнення. Я так ретельно над цим не розмірковую, усе відбувається спонтанно.

- Тим не менше - результат завжди цілісний.

- Після зйомок я докладаю зусиль до постпродакшну та монтажу. Але самі зйомки дуже й дуже спонтанні.

- І скільки потрібно матеріалу для такого фільму?

- Зазвичай понад 30 годин для стрічки на годину-півтори.

- У вашому кіно чимало художніх і поетичних візуальних складових. Ви шануєте технології та спецефекти?

- Ні, жодних спецефектів. Я й знімаю все на ручну камеру. Найважливіше - самі люди, а ще любов, яку ти їм віддаєш.

- А ваші знамениті партизанські зйомки - guerilla style - у випадку з дітьми працюють? Чи тяжіли ви до них і до прийомів документалістів у «Дитячих історіях»?

- Ні. Тут усе за сценарієм - і діалоги, і всі дії, що відбуваються. Діти, особливо наймолодші, на режисера не зважають :).

- Де ви мешкаєте на період роботи над фільмом? Зупиняєтеся в готелі чи перебуваєте на території ваших героїв?

- Живу з героями, це ж подорож.

- І як у таких країнах, як Індія чи Казахстан, місцеві реагують на візит французького кінематографіста? Чи є ця співпраця для них чимось на кшталт Каннського кінофестивалю?

- Все дуже просто, це круто.

- Яка частина роботи над фільмом є вашою улюбленою?

- Постпродакшн, монтаж.

- А музична складова з'являється до чи після?

- Найчастіше - під час роботи над стрічкою. Фільм не може мати два життя - для кіно й для музики, музика має народжуватися разом зі стрічкою. До того ж я маю так багато записів, трапляється, знаходжу потрібний :).

- Що є музика у вашому кіно - мова, любов? Це окрема концепція чи легке враження, чи ще щось, про що фантаст Семюель Ділені сказав: «Кохання немає, є лише музика»?

- Музика - це одне, а кіно... це одне. Зазвичай я можу робити кіно без музики, але інколи вона, навпаки, є дуже важливою складовою. Сам звук - це музика. І, навпаки, музика може бути всією мовою в кіно - згадаймо фільми Чарлі Чапліна. А взагалі, ти можеш знімати без музики, але навряд чи вийде знімати без життя.

- Чи існують у кінематографі теми, що є важливими для вас? Чому, наприклад, цього разу - діти?

- Бо я люблю дітей. І ще мені подобається розповідати про життя, свободу, любов, людей.

- Експериментальне кіно в Україні - це така проблема...

- У Франції це не менша проблема...

- І як же ви його робите?

- «Санса» був останнім фільмом, який я робив із залученням коштів. Починаючи з «Дитячих історій», знімаю фільми сам, на ручну камеру. Бо дуже важко знайти гроші, не менш вимотує процес очікування коштів, як і подальшого їх «повернення»... Краще вже все робити самому.

- Але як можна зняти фільм самому й без коштів? Тут точно ніякого секрету? Бо ж для того, щоби подорожувати, треба мати бодай квитки...

- Жодних бюджетів, повний нуль. Для мене важливо бути вільним, і це важливіше за комфорт. Я маю багато друзів, і хтось мене запрошує, а десь виступаю з концертами. Якщо ти любиш людей, люди люблять тебе... До того ж, просте життя без грошей мене цілком влаштовує. Я вільний.

- Чи продовжують до вас надходити пропозиції?

- Так. Я від усього відмовляюся. Не хочу продавати себе, найкраще займатися своєю справою.

- Як ваші фільми знаходять свого глядача?

- На фестивалях. Вони ж подорожують по багатьох фестивалях. А навіщо мені кінотеатри? Це ж некомерційне кіно.

- Вони й в інтернеті подорожують. Саме там я знайшла «Сансу». Чи скоро викладете «Дитячі історії» в мережі?

- Поки що не планую. Можливо, пізніше випущу DVD чи реліз.

- Ваш фільм «Санса» не має фіналу, подорож художника триває. Плануєте зняти продовження?

- Ні, і не думаю. Щоразу роблю нову історію, хай навіть не таку велику, як «Санса». Усі герої наступних фільмів - довкола мене.

 Концерт Зіґфріда відбувся в рамках «Молодості», у великому рипучому залі Дому освіти та культури «Майстер-клас»

Послухати виступ Зіґфріда чимало киян прийшли з дітьми. Він дуже, дуже любить дітей. І діти чудово знали, що можна гасати залом, рипіти дверима, й плакати чи шаркати по підлозі - в залежності від теми композиції, і маестро на ці шуми не зважатиме

 Зіґфрід володіє не тільки фортепіано, а й віолончеллю та ударними. Він досить вільно відіграв на струнах роялю й час від часу ритмічно тупав кедою по сцені

 Попри інтелектуальний підхід і імпровізації, музикант зневажає фраки та пафос. Виступ для нього - частина життя, де можна всміхатися, пити воду, втирати обличчя, а між композиціями - звернутися до знайомого в залі

У манері музиканта багато емоцій і лірики. Часом здається, Зіґфрід із однієї галактики з Кейтом Джарретом. А може, навіть, він симпатик Данила Переса

Фото Павла Довганя