Наталя Гуменюк: «У країнах Арабської весни реалії медіа подібні до наших»
Наталя Гуменюк: «У країнах Арабської весни реалії медіа подібні до наших»
З 2011 року Наталя Гуменюк - сама собі журналіст-міжнародник і громадський активіст. Залишивши постійну роботу на «Інтері», вона тепер самостійно обирає країни, теми і медіа для співпраці.
Нещодавно протягом двох місяців Наталя долала простори Ірану, Тунісу, Йорданії, Єгипту та Палестини - аж до кордону із Сирією. А після короткого перепочинку вирушила до США висвітлювати президентські вибори. У цих країнах Гуменюк працювала як незалежний репортер, покладаючись на себе і щодо безпеки, і в питаннях фінансів. Героями її публікацій стали не лише громадські активісти, а й митці, бо Наталя Гуменюк - із тих медійників, хто не вважає, що культурологічна ерудиція - прерогатива журналістів, які пишуть про кераміку і балет.
Усі деталі східних пригод Наталя Гуменюк детально описала у блозі. До цих особистих вражень і публікацій «Детектор медіа» запропонувала Наталі Гуменюк додати й висновки щодо здобутого досвіду.
«Або час, або гроші»
- Наталю, ви працювали на президентських виборах у США у 2008 році. З якими враженнями повернулися з Америки цього разу?
- На минулих виборах я вирішила, що неодмінно повернуся і за будь-яких умов висвітлюватиму всі подальші президентські кампанії у США. Це найважливіші й найцікавіші перегони на планеті. У них застосовуються найновіші технології - медіа- та політичні, які потім застосовуються по всьому світі. Цього разу американці, започаткувавши мікротаргетування, перейшли майже до персональної агітації, коли звертаються до виборця індивідуально залежно від наявної в базі даних інформації про ту чи іншу людину.
Мені так само було цікаво повернутися до Чикаго, де Обама зустрів своє президентство у 2008-му, й відчути, наскільки змінилися настрої. На відміну від минулого разу ця перемога була без сліз на очах. Я працювала одна і в мене було трохи більше часу, тому мала куди більше змоги спілкуватися неформально, намагалася спостерігати за виборами поза межами штаб-квартир чи офісів. У Нью-Йорку, Чикаго жила в різних людей - місцевих. Це дало змогу трохи інакше подивитися на життя виборця під час кампанії. Ну й буревій у Нью-Йорку додав вражень.
Окрім роботи на виборах я ще, маючи друзів серед активістів Occupy Movement, хотіла дізнатися більше про те, як діють громадські рухи після того, як протести на вулиці перестають бути дієвими. Про те, як розсередженість і відсутність єдиної мети, навпаки, стають сильною стороною руху.
- З чого почалася ваша поїздка на Близький Схід? Чи мали «план» - розроблений маршрут, теми, чіткий перелік ньюзмейкерів?
- Близький Схід мене інтригував давно, але фріленсеру-міжнароднику годі сподіватися, що хтось кудись тебе відправить. Півроку тому я просто взяла квиток і поїхала в Йорданію, де могла взяти участь у дводенній конференції для громадських активістів із Близького Сходу, а отже почати налагоджувати контакти. Там же опинилася в середовищі активістів, блогерів, людей мистецтва, художників. Вони виявилися близькими й зрозумілими - на противагу уявленням і стереотипам більшості українців. І цей аспект цікавив мене чи не найбільше - не в тому контексті, в який ми поставлені ЗМІ, а в людському, на рівні свідомостей наших поколінь. Тому я вирішила повернутися якомога швидше, почала збирати гроші й готуватися до більш тривалого відрядження.
Окрім матеріалів для видань, під час поїздки я потроху знімала документальний фільм. Він теж про молодих активістів Близького Сходу, які були на вістрі революції. Про те, чим вони живуть тепер, коли віддали тій Весні все, а нині спостерігають у владі тих самих політиків і корупцію; як вони виходять із цієї ситуації, як борються з розчаруванням, знаходять мотивацію залишатися небайдужими й незаангажованими, як намагаються вийти з віртуальної бульбашки Twitter та Facebook, ну й наскільки мистецтво може бути інструментом соціальних змін та громадського протистояння...
«Долучаючись до революційних подій, митці чи журналісти не ставлять собі за мету здобути владу, і як тільки стихають події, втрачають свій вплив. У нашому суспільстві відбуваються подібні процеси, тож ми рефлексували разом»
А щодо плану - я мала певні домовленості щодо публікацій в «Українському тижні» та закордонних виданнях. Ну й для українського Esquire готувала серію портретів арабських та перських хіп-хоп-музикантів, котрі стали пророками революцій. Вони вийшли в числі за грудень. Детально теми не обговорювала.
Перевага самостійної роботи у гнучкості. Я нерідко помічала - та й сама цим грішила, - коли журналісти приїздять до іншої країни з уже сформованою картинкою. Вони хочуть побачити й почути те, що читали раніше. Інколи виявляється, що все геть не так, проблеми немає, а справжня історія полягає геть в іншому. Зазвичай у кожній поїздці я маю чіткий перелік співрозмовників, цього разу все було дещо інакше. Принаймні половину з них я зустріла на місці.
- Але ж ви їхали в чужі краї сама. Як визначали - надійна це людина чи ні, яким чином знаходили її?
- Журналіст завжди працює з новими людьми, і розрізняти надійних - це частина професії. Звісно, основне джерело інформації - це перевірені медіа, міжнародні та місцеві. Я маю знайомих журналістів і друзів у багатьох країнах. У них я просила порад, і лише завдяки цьому й удалося організувати найкращі зустрічі. Тим, хто мене цікавив, писала напряму.
Чимало часу я витрачаю на підтримання контактів із тими, з ким спілкуюся - чи це мій одногрупник із Ємену, з яким училася сім років тому, чи журналіст із Малі, з котрим була на спільному семінарі п'ять років тому, чи музикант із Йорданії, в котрого брала інтерв'ю півроку тому. Наскільки можу, намагаюся продовжувати спілкування з героями: знайомій бахрейнській активістці надішлю інформацію про стипендію для бахрейнців у Британії, тунісцю, якому обіцяла, - українську музику, іранському режисеру перекладу щось російською. Насамперед стараюся перекладати всі матеріали англійською й надсилати фото та відео. Інакше буде незручно просити допомогти в майбутньому.
Ну й звісно, соціальні мережі - це величезний подарунок. Вони, до речі, часто допомагають людям зрозуміти, хто ти насправді, якщо починаєш спілкуватися онлайн до приїзду.
Все ж без контактів на Близькому Сході важко. Люди там неймовірно гостинні, але потім може з'ясуватися, що попри позитивну відповідь на імейл тобі довіряли не одразу. Якось один заполітизований хіп-хоп-музикант зізнався, що передзвонив другові, рекомендацією якого я заручилася: «А ти справді відправив до мене цю дівчинку з України? Вона нормальна? В неї був гарний матеріал, все гаразд?». Виявляється, надто просто все зіпсувати неякісним матеріалом. До журналістів, тим паче західних, із багатьох причин ставляться упереджено, особливо коли вони пересмикують і роблять сенсацію на порожньому місці.
Але й добрі контакти працюють не завжди. Деколи ти інтуїтивно обираєш людину, і хоч 300 імейлів пиши про «план роботи», тобі кажуть: «Приїдеш - і все з'ясуєш на місці». Зате «на місці» ти зустрінеш ще когось, а під час інтерв'ю в якомусь барі вночі, де збираються активісти, прийде ще хтось, хто наштовхне тебе на іншу ідею, і ти раптом зустрінеш онуку людини, яка стояла біля витоків боротьби за незалежність Тунісу...
«На Близькому Сході треба і планувати, і бути відкритим для нових контактів. Не один раз я домовлялася про інтерв'ю з ніби дуже важливими людьми, з якими листувалася кілька тижнів, а за півгодини до призначеної зустрічі вони зникали»
Щодо безпеки не переживала ніколи. Бо якщо вже кудись їду, то знаю, що довіряю людям. Я, звісно, не кажу про довіру журналістську - все сказане треба перевіряти. Я про відносини між людьми. Звісно, треба бути обачним, але якщо ти не довіряєш, у тебе й голова буде забита клопотами про якісь дурниці, а не роботу. Також вірю, якщо ти на сто відсотків застрахований, маєш гроші на готель, літак, таксі і їжу - то з тобою нічого цікавого не станеться. Удачі ніби відомо, що тобі вона не потрібна.
І ще важлива самоорганізація, це не подорож, а робота, і треба відмовлятися від туризму й розваг.
Треба людям вірити: якщо хтось обіцяє, що відвезе тебе кудись, то, швидше за все, і відвезе, пообіцяє знайти дах над головою - допоможе. Можливо, раз із сотні не пощастить. Зате у 99 випадках ти не переймаєшся проблемами, які ще не сталися.
- І на Близький Схід, і до США ви їздили власним коштом. Чи розглядали можливість узяти грант?
- Гранти зазвичай зорієнтовані на потреби донорів, які є дуже негнучкими. Мої проекти не скандальні, не провокативні, не революційні, вони про звичайних людей. По-друге, в будь-якому разі гранти потребують часу. А я і в першому, і в другому випадку так вирішила: або їду зараз із тими мінімальними ресурсами, які маю, або ця поїздка відкладатиметься вічно. Якщо хочеш щось робити - роби зараз. До того ж, грант можуть і не дати.
- І що, дорого поїздка обійшлася?
- Так страшно рахувати: витратила все, плюс-мінус... Для мене дорого, але для бюджету телекомпанії за ту кількість матеріалів - копійки. Не хочу демпінгувати на ринку, щоби продюсери дізналися, що таке можливо. Але як писав відомий польський журналіст Ричард Капусцінський, на Близькому Сході «ти маєш або час, або гроші».
Авіаквитки до Ірану, Єгипту, Тунісу, Йорданії, Палестини й Туреччини коштували близько 1100 євро. Проживання, харчування, але насамперед візи, податки на в'їзд та виїзд, пересування всередині країн, телефон, інтернет 3G, формальна оплата іранському «перекладачеві» та символічні подарунки друзям обійшлися в 500 євро за два місяці. Не тому що країни, в яких я побувала, такі вже дешеві: в Йорданії курс динара такий, як курс євро, і ціни відповідні. У Палестині, як мені підтвердив директор театру в Дженіні - сам родом зі Швеції, через блокаду продукти коштують не дешевше, ніж у Стокгольмі.
Можна було б заощадити, але все ж це робота - треба зустрічатися з людьми в недешевих кав'ярнях, ходити в заклади західного ґатунку, щоб користуватися інтернетом, чи, наприклад, брати таксі, щоб уночі повернутися геть з іншого кінця Каїра, куди метро не ходить.
У США я пробула місяць - у Нью-Йорку, Вашингтоні й Чикаго. Я мала величезну знижку за накопичені милі, тож усі квитки на літаки й автобус коштували трохи більше 500 доларів. Америка - країна дорога, тому на транспорт, телефон, харчування, книжки й газети за місяць витратила ще 600 доларів. Правда, довелося позичати в друзів.
- Що вирішували в поїздці гроші?
- Гроші вирішують можливість наступної поїздки. Була б змога - я б зараз полетіла до Гази чи Аммана, де, здається, починається нова хвиля революції.
А на місці вони означають не так уже й багато. Можна обійтися без дуже багатьох речей. У тому числі й без комфорту - він не настільки важливий, як можливість поспілкуватися з цікавими людьми.
Єдиною «розкішшю» стала поїздка в табір біженців у Дженіні на Західному березі річки Йордан. Це місто розташоване на самій півночі Західного берега. З Аммана туди їдеш на спільному таксі (воно вирушає, коли збирається четверо людей) до кордону з Ізраїлем, там сідаєш на автобус, що везе по «смузі», потім пересідаєш на автобус до Єрихона, далі береш інше спільне таксі до Дженіна. Назад мені треба було їхати в йорданське місто Ірбід, до нього - 50 км. До йордансько-ізраїльського кордону лише 20 км, але дорога на таксі за цей відтинок коштує 70 євро. Витратити так просто 70 євро я собі дозволити не могла, бо ще 30 євро податку на виїзд з Ізраїлю, ще 25 - за нову візу в Йорданію. Тому я спочатку добралася на палестинському таксі до КПП, чекала, щоби хтось мене взяв до автівки - переходити цей кордон пішки заборонено. Потім якоюсь маршруткою їхала до Назарета, а з Назарета ще до Бейт-Шеана.
Зате здобула досвід: хоча б трохи на собі відчула, як почуваються палестинці, переходячи кордон. Відчула всю абсурдність системи, яка вимагає неймовірних зусиль, щоб потрапити з точки «А» в точку «Б», відстань між якими складає кілька десятків кілометрів.
«Ризикувати можна заради того, щоб розказати історію. Але що на виході?»
- Ви так просто розповідаєте про мандрівку в досить неспокійних регіонах... Чи все було так просто? Нещодавно мої знайомі повернулися з Тегерана, де їх, абсолютно божевільних туристів, постійно супроводжували місцеві «гіди» і «перекладачі», які ставили питання у стилі КДБ.
- Щодо питань у стилі КДБ, то мені немає чого приховувати, тому завжди спокійно реагую на будь-які запитання.
Загалом я не вважаю Близький Схід настільки небезпечним, як ми його уявляємо. Усе залежить від того, що називати епіцентром конфлікту. У Сирії стріляють, там триває громадянська війна. В Аммані можна ходити о четвертій ранку, й нічого з тобою не станеться. Звісно, в Каїрі вночі краще поберегтися. У Тунісі мені вдалося з допомогою сусідів відбитися від підлітків, які хотіли відібрати телефон, але таке може трапитися у будь-якому куточку світу.
В Україні так само час від часу проходять якісь демонстрації, які показують на закордонних каналах, і може скластися враження, що тут щось відбувається. А тут не відбувається нічого.
«Журналісти, з одного боку, закріплюють стереотипи, а з іншого боку, руйнують їх. І це якась Сизифова боротьба»
У Тегерані я брала інтерв'ю в одного музиканта. Це був Рамадан, тож зустріч затягнулася до середини ночі. Тато музиканта запитує: «Ой, а куди ти далі?». Почувши, що лечу в Каїр, хвилюється: «Дитинко! В Каїр?! Боже, та ж там так небезпечно». Саме тоді стався землетрус близько Табріза у восьми годинах їзди до столиці. Поки ми розмовляли, я отримала повідомлення від когось із Києва: «Як ти? У вас же землетрус». Я відповідаю: «Для нас Каїр - це Каїр. А от Тегеран...», і в цей момент розумію, що цієї миті безпечнішого місця, аніж їхня квартира на 14-му поверсі в Тегерані - годі уявити.
А коли приїхала до Каїра, і люди, в яких я зупинилася, питають: «Ти з Ірану? Боже мій, та куди ж ти тепер з іранською візою?». Дізнавшись, що іранська віза в мене вже й так була, вони не заспокоюються: «А що там, стріляють? Закидують людей камінням?». Довелося переконувати, що порівняно з Каїром, де серйозно зросла злочинність, Тегеран - дуже безпечне й організоване місто...
У кожного з нас власні уявлення про небезпеку. І для кожного жителя цієї країни щось інше видавалося небезпечнішим, хоча вони так само, вважай, з одного регіону.
- Наскільки небезпечно зараз їхати до Сирії?
- Надзвичайно. Я була лише на кордоні, спілкувалася з багатьма людьми, особливо з вільної сирійської армії, з біженцями... Сталася прикра річ для журналістики: ще десять років тому маркування «Преса» або «Червоний хрест» були чимось захисним, а тепер медіа та співробітники міжнародних організацій стали мішенню й сприймаються як учасники конфлікту.
Я так само не поїхала до Лівії. От туди не можна без грошей, та й голову на плечах треба мати. Необхідне надійне страхування, при тобі має бути перекладач чи провідник, бо надто вже помітна твоя присутність, ну й гроші на дорожні витрати: громадський транспорт там не розвинений, готелів небагато й ті дуже дорогі. Українські гонорари такої подорожі не покриють. Ну й важливо, що не розумієш до кінця, чи вартий цей матеріал ризиків. Ризикувати можна заради того, щоб розказати історію. Але що на виході? Чи не загубиться цей матеріал, чи його оцінять?
«Ми живемо у світі розваг, і будь-яка інша інформація для наших медіа - занадто серйозна, занадто складна. Лівія - неформат масових сучасних українських медіа»
До того ж якщо йдеться про західні медіа, в екстреній ситуації фрілансер CNN може розраховувати на підтримку телекомпанії. Якщо щось станеться зі мною чи треба буде терміново забиратися з країни, то хто зможе заплатити за транспортування. Я мовчу про щось більше.
- Під час поїздки ви найбільше спілкувалися з політичними активістами, людьми, задіяними в процесах, що відбулися під час Арабської революції. Чи не було в них проблем із місцевою владою через те, що спілкуються з іноземним журналістом, надають інформацію?
- Є окрема історія іранська, де, теоретично, ти маєш працювати з офіційним перекладачем і, формально, маєш домовлятися про всі інтерв'ю через міжнародний прес-центр. І тут уже ти маєш подумати, щоб твої ньюзмейкери і співрозмовники не мали певних проблем. Тому після кожного інтерв'ю перепитувала, чи є щось таке, що краще не публікувати. Я переконана, що краще не публікувати неважливу, але «смачну дрібницю», якщо вона хоч трохи може зашкодити людині. Читач можливо й уваги не зверне, а людина - це людина.
У Тунісі та Єгипті нібито перемогла демократія, і там можна спілкуватися з ким завгодно. З іншого боку, там чимало західних журналістів. Хоча в мене не склалося враження, що місцеві активісти роздають їм інтерв'ю направо і наліво. А деякі, з якими я спілкувалася, не давали інтерв'ю раніше. Великі агенції люблять президентів, прем'єр-міністрів, існує цілий пул таких собі популярних письменників, експертів - зазвичай англомовних. Вони нерідко коментують події іноземним журналістам, але потім з'ясовується, що в середині країни вони не є авторитетами. Це так само стосується директорів фондів, головних редакторів впливових місцевих видань, у яких стіни завішані фото з президентами, принцесами, королями. З ними теж доводиться спілкуватися - будь-яка інформація корисна, але мені завжди подобається питати наприкінці зустрічі, чому в їхніх офісах окремі туалети для керівництва і співробітників.
- Ви писали, що в Тунісі є організація на кшталт «Чесно». Розкажіть про неї детальніше.
- Вона має трохи іншу мету, ніж «Чесно», але є певна схожість. Вони єдині стежать за тим, чи ходять депутати на засідання, публікують звіти, про що саме парламентарі говорять під час дебатів. Йдеться про організацію Al Bawsala - у перекладі з арабської «компас». Вона заснована Амірою Ях'яві - однією з найвідоміших активісток, блогерок та правозахисниць. До революції Аміра, котрій сьогодні 28 років, була політичним вигнанкою. Її двоюрідний брат Зугаїр Ях'яві був одним із найперших кібердисидентів у світі, загинув у в'язниці, куди потрапив за боротьбу з цензурою в Тунісі.
Активісти руху Al Bawsala Аміра Ях'яві та Селім Харрат повернулися з Парижа жити й працювати в Тунісі
Наразі в цій країні пишуть нову конституцію. Для місцевого телебачення попри важливість теми бракує картинки - всі новини про ідеологічні війни між ісламістами й прихильниками цивільної держави. Громадська організація не має права доступу в парламент, вони наймають журналістів, які ходять на ці засідання, і оприлюднюють, про що там велося. Цієї теми не висвітлює жоден зі ЗМІ, і так вийшло, що навіть самі депутати дізнаються про роботу Асамблеї завдяки цій організації.
До революції туніські громадські активісти чи були у вигнанні, чи перебували у серйозній небезпеці. Це була жорстка поліцейська країна, диктатура. Тепер на них не тиснуть прямо, але й підтримки держави немає. І, звісно, як і кожній громадській організації, їм складно працювати в умовах, коли немає інфраструктури, немає системи. Вони йдуть усупереч суспільству, всупереч політикам.
- У якій із країн, де ви побували цього разу, ситуація з медіа найгірша?
- Безперечно, в Ірані. Там існує державна цензура і вільних ЗМІ немає. У країнах Арабської весни реалії медіа подібні до наших.
У Єгипті, який задає тон в усьому регіоні, медіа заможні й популярні, хоча їхній контент здебільшого розважальний. Там центральні канали дуже комерціалізовані і належать місцевим олігархам. І ці канали, як сказав один із моїх героїв, ніби хамелеони - спочатку вони були за Мубарака, а ледве завершилася революція, почали підтримувати зовсім іншого президента. Щось подібне відбувається і в Тунісі. ТБ - частина істеблішменту. Незалежним медіа і в Єгипті, і в Тунісі ведеться непросто. У Йорданії телебачення державне. Воно нудне й неякісне, тож його мало хто дивиться.
Різниця в тому, що в регіоні ніколи не було ілюзій і сподівань на великі медіа. У всіх цих країнах не було періоду удаваної свободи медіа, як у нас після 2006-2007-го, коли є купа каналів, і ніби кожен журналіст може самовиражатися. Зате в тому вакуумі раніше, ніж у нас, почали розвиватися електронні ЗМІ. І нині туніські та йорданські незалежні інтернет-ЗМІ, блогерські платформи й соцмережі справді впливові. Відомі арабські блогери - люди зі «стажем», які починали років 7-8 тому.
«У шестимільйонній Йорданії доступ до інтернету мають дві третини населення, і третина країни - користувачі Facebook. На Західному березі Йордану екаунти у Facebook у кожного другого жителя»
Ще одне нагальне питання в цьому регіоні - доступ до інформації. Наведу приклад єгипетських журналістів, які вели розслідування щодо екс-президента Хосні Мубарака. Я спілкувалася з хлопцями, котрі викрили закордонні рахунки головного олігарха, правої руки Мубарака і засновника Шарм аль-Шейха. Нині попри те, що влада вже змінилася, отримати серйозні фінансові документи фактично неможливо. Дуже багато «колишніх» людей лишилися при владі, а з ними лишився і вплив.
- Які теми для журналістів східного регіону лишаються найбільш небезпечними?
- Перш за все, це релігія. Більшість навіть дуже ліберальних людей побоїться писати про те, що не вірить у Бога. У Йорданії табу - це король, а уряд та оточення критикувати можна. Хоча саме цими днями в країні вперше відбуваються демонстрації - через підвищення цін на пальне - де навіть бедуїни наважилися критикувати короля.
«У мішурі ідеологічних медіадебатів журналісти не помічають питань на кшталт тих, чому в нас існують військові трибунали. Таких аспектів торкаються одиниці»
- Хто є найактивнішими блогерами в арабському світі?
- Якщо в Україні це переважно журналісти, то в цьому регіоні блогерами є громадські й політичні активісти, правозахисники чи просто люди, які почали писати 7-8 років тому. Й окремі блогерські платформи мають великий авторитет.
До таких належить Nawaat у Тунісі, одного із засновників якого Самі Бенгарбію журнал The Foreign Policy помістив на 24-ту позицію у сотні «світових мислителів» Самі давно був знайомий із Джуліаном Асанжем, тож їхнє видання отримало інформацію «Вікілікс» раніше, ніж The New York Times та The Guardian. Власне, в основі революції були повідомлення про неймовірне багатство Бен Алі, отримане з «Вікілікс». Ці хлопці протягом років були основними борцями за свободу слова в Тунісі. От вони не про «Невинність мусульман» дискутують, а займаються розслідуванням про те, що сталося зі снайперами, які стріляли в людей під час демонстрації.
Мені пощастило прожити з ними тиждень. І знаєте, саме під час неформального спілкування, спостерігаючи збоку, я зрозуміла, наскільки авторитетними вони є у своєму суспільстві. Якось у такому трохи неформальному товаристві до них підійшов новопризначений генпродюсер великого каналу, який раніше підтримував президента, а зараз ніби опозиційний. Він схотів зробити програму про свободу слова і зняти перший випуск про Nawaat. Цей генпродюсер ще й відомий ведучий - весь із себе, у дорогому одязі - він наполегливо намагався пригостити всіх пивом, підлеститися. Звісно, йому відмовили - і пивом пригостити, і взяти участь у програмі. Навватівці сказали, що їм не цікаво. Вони прекрасно розуміли, що їх хочуть використати. Для мене цей епізод був дуже показовим - для розуміння, хто насправді має вагу в цій країні.
«Варто позбутися ілюзії, що один журналіст чи навіть редакція
може розповісти всю правду про іншу країну»
- Що змінила ця поїздка у вашому журналістському і людському досвіді?
- Професійно я дуже розчарувалася в технічному боці питання і переконалася - що б там не говорили про розвиток технологій, про нову якість картинки, можливість стати ще оперативнішими, про цифрові технології - все це нічого не значить порівняно з людським контактом і тривалою розмовою віч-на-віч у середовищі людини. Інтерв'ю через Skype, імейл варто робити лише коли немає іншого виходу. Все це годиться для оперативних повідомлень, коли щось відбувається тут і зараз.
По-друге, варто позбутися ілюзії, що один журналіст чи навіть редакція може розповісти всю правду про іншу країну. Про окрему подію - так. Хай із цим працюють аналітичні інститути. Не можна казати: «Я напишу статтю чи сюжет про те, що відбувається у Сирії, США, Єгипті». Можна написати матеріал про місто чи групу людей, а точніше про людей, із якими зустрівся. Максимум - це те, що побачив на власні очі, плюс перевірені дані, але жодних узагальнень. Чи можна сподіватися, що хтось в одному матеріалі напише про все, «що відбувається в Україні»?
По-третє, не вірю, що можна зрозуміти будь-яку країну, живучи в готелі і спілкуючись із людьми в офісах та на конференціях.
Щодо людського досвіду, то виявилося, що люди, з якими я спілкувалася, мені по духу набагато ближчі, ніж мої європейські друзі. Саме тому, що ми знаємо, що таке жити з проблемами і як жити в ситуації, коли непросто і можна розраховувати лише на себе, коли ти йдеш усупереч тому, що відбувається, коли є політичний і фінансовий тиск. Попри на перший погляд розслаблений спосіб життя й безтурботність, на Близькому Сході немає місця інфантильності.
Через спільні проблеми ми куди ближчі з арабським світом, аніж із Європою. Хоча, звісно, українці набагато «холодніший», закритіший, прагматичніший і більш матеріалістичний народ.
Щодо репортерської роботи, то немає нічого важливішого, ніж час на спілкування. Коли вперше приходиш на інтерв'ю, люди кажуть одне. На третій день ти розумієш, що все трохи не так. На п'ятий день вони хоча й мали би піти на демонстрацію, та не дісталися. А на сьомий день ти розумієш зв'язки між людьми і з'ясовується, що художниця-активістка, з якою випадково заприятелював, - донька колишнього міністра освіти і засновника Ліги прав людини. Саме цим пояснюється її громадська діяльність, а не сказаною при зустрічі загальною фразою.
Короткі 20-хвилинні інтерв'ю я теж роблю - суто інформаційні. Треба вміти отримати важливу інформацію під час короткого спілкування, але це стосується окремих тем. Люди - це не матеріал. Їх не можна використовувати, ця робота не може бути формальною.
«Дуже часто траплялося, що я розуміла, що я взяла інтерв'ю, і відчувала, що завтра треба повернутися. А завтра я дізнавалася куди більше»
- На які аспекти цього регіону порадили б більше звертати увагу журналістам-міжнародникам?
- Ми загнали себе в якусь матрицю, нас переконали й ми ніби повірили, що закордонні новини людей не цікавлять. Звісно, якщо зник контекст і люди раз на чотири роки чують ім'я «Обама», це їх ніяк не зацікавить. Тому що вони не розуміють контексту, важливості, впливовості всіх процесів.
Наша залізна завіса в міжнародній журналістиці відділяє нас від світу куди більше, ніж усі надумані цивілізаційні конфлікти про ісламський світ. Що мене завжди вражало, в цих країнах, від Палестини до Йорданії, люди більше знають, що відбувається у світі, ніж українці, і Нью-Йорк чи Лондон не є для них такими далекими. Звісно, і вони в центрі світової уваги. В Ірані, що є досить закритою країною, дозволено подвійне громадянство. І для них це нормально - бувати в Канаді й розповідати, що там відбувається, як і стежити за міжнародною політикою в цілому.
Світ складається зі взаємозв'язків. В Україні є купа проблем, і якщо ми не вивчатимемо досвіду інших країн, як ми можемо вирішувати якісь речі і прагнути змін?
Про те, що відбувається на Близькому Сході, ми найчастіше дізнаємося або із західних, або з російських видань. В останніх пишуть про якийсь світ теорій змов на кшталт того, що «Америка зробила революцію, і зараз прийшли ісламісти до влади, і все там погано». А на Близькому Сході все зовсім не так. Там країни, що не мали демократичного досвіду, переосмислюють десятиліття диктатур, вибудовуючи громадянське суспільство і до того ж роблять це неймовірними темпами. І, може, найважливіше, щоб українські журналісти донесли якимось чином інформацію, що в цьому світі живуть люди - такі самі, як ми, з такими само проблемами.
- Чимало ЗМІ зауважили, що громадяни саме в тих країнах, де відбулася Арабська весна, були найактивнішими в акціях протесту проти фільму «Невинність мусульман». І цю реакцію вже назвали Арабською осінню.
- Назву «Арабська осінь» придумали так само, як назву «Арабська весна». І те, й інше - нелогічні кліше. Почнімо з того, що протести були різними. І Лівія, де загинув посол США, зовсім інша країна, ніж Туніс і Єгипет, де протести масовими не були. Там теж загинули учасники цих демонстрацій, однак у сутичках зі своєю ж поліцією.
Найпоказовішою є ситуація в Пакистані, де чоловік задихнувся від випарів смоли, якою він сам підпалив американський прапор під час акції протесту щодо фільму «Невинність мусульман».
ЗМІ, які не були на місці події, часто не подавали точки зору іншої частини суспільства, яка заперечувала протести. У світі близько півтора мільярда мусульман. В Каїрі на вулиці вийшло дві тисячі людей.
Через кілька днів після протестів у Каїрі в Тунісі відбулася інша історія. Там троє поліцейських зґвалтували дівчину, заявивши при цьому, що вона не зовсім порядно поводилася. Після цього тисячі людей вийшли на вулицю протестувати. В результаті поліцейських заарештували, а президент вибачився за них. Це стало державним питанням, про це писали. В «Арабській осені» відбуваються й такі процеси. У Йорданії події тільки починаються, ще щось буде в Бахрейні.
- Одним із творців фільму вважають коптського християнина Накулу Бесселі Накулу. В Єгипті громада коптів становить значну частину суспільства. Як їм ведеться на хвилі реакції на фільм «Невинність мусульман» і зміни влади?
- Це найстрашніше. Єгипетські копти таки відчувають загрозу. Сутички християн, які, до речі, дуже консервативні, відбувалися й раніше. Але протягом останніх місяців ситуація таки погіршилася. Кількох коптських діячів арештували, була неприємна історія про хлопця-копта, який веде блог атеїста. Ісламісти дізналися його адресу, прийшли додому з погрозами. Родина викликала поліцію, але там замість того, щоб захистити, заарештувала блогера.
Найголовніше питання, яке ставить новій проісламській владі і єгипетське, й туніське суспільство, і яке ставила я: «Як ви як представники конкретної політичної групи збираєтеся захищати інші меншини?». На словах представники влади обіцяли «захистити всіх». Але насправді чинна влада цих країн дуже мало робить для того, щоб представляти всю країну, а не ту частину суспільства, що підтримала їх на виборах.
- Якою була реакція на стрічку «Невинність мусульман» у мистецькому середовищі й серед активістів, із якими ви спілкувалися?
- Найчастіше - жартують і обурюються, називаючи таку реакцію ідіотською. Як розповідав мій знайомий скульптор, кожен мусульманин тричі на день проклинає Аллаха, у них це звичайна лайка. А якщо пригадати, що Кемаль Ататюрк відрікся від свого імені Мустафа - а це перше ім'я пророка - то, може, варто почати громити посольство Туреччини?
У Судані не було посольства американського, то протестанти пішли громити німецьке. І якщо для нашої прогресивної частини суспільства найважливіше збудувати демократію, то тамтешні митці, блогери, журналісти вбачають свою місію у просвітництві. Інший мій знайомий, який живе дуже близько від того місця, де відбуваються протести, в перший день писав на Facebook: «Друзі американці! Та тут нічого не відбувається, ви не переживайте, все гаразд. Я тут, в 30 метрах, все закінчилося». Вони дуже серйозно засуджували протести, хоча для них така позиція небезпечна. Добре, що Накула Накула мешкає в Сполучених Штатах і собі може десь переховуватися, а єгиптяни чи тунісці стикаються з цими темами щодня.
Загалом, можна десять теорій змов придумати щодо того, чому саме цей фільм набув популярності. Він десять днів пробув на Youtube, це взагалі дивна історія. І все почалося з того, що його показали в ефірі одного з єгипетських телеканалів, і потім у мечетях почали розказувати, що, мовляв, на світі таке коїться... Аби не це, люди про того Накулу нічого й не знали би.
Довідка «Детектор медіа»
Наталія Гуменюк - незалежний журналіст-міжнародник. Висвітлювала політичні, соціальні та культурні події у 50 країнах - Європі, на Близькому Сході, Азії,Східній Африці, Америці, а також на пострадянському просторі. Співпрацює з низкою українських та закордонних видань - «Український тиждень», Esquire Ukraine, «Українська правда»; Democracy Russia (Велика Британія), RTL-Netherlands, M6 (Франція).
З 2001-го по 2011-й працювала міжнародником на українських телеканалах (Новий канал, ICTV, 5 канал, К1). З 2007-го по 2010-го очолювала міжнародний відділу телеканалу «Інтер». У 2011-му була шеф-редактором проекту «Наші» телеканалу «Інтер».
Закінчила Інститут журналістики, Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка та магістратуру з міжнародної журналістики в університеті міста Оребро, Швеція.
Викладає курс «Міжнародні медіасистеми» у Могилянській школі журналістики.
Активістка громадського руху «Стоп цензурі!».
Фото Павла Довганя