На початку літа 2006 року Роман Скрипін, - відомий телеведучий, один із засновників і шеф-редактор 5 каналу, - остаточно покинув «канал чесних новин» і вирушив у вільне плавання. Кілька місяців Роман мав нагоду спостерігати за українським медійним ринком і розглядати пропозиції потенційних роботодавців, аж поки не зупинився на одному з них, ставши медіа-директором нового проекту – інформаційного агентства «РБК-Україна». У своєму інтерв’ю «ТК» Роман розповів про причини свого звільнення з 5 каналу,  власне бачення актуальних процесів та проблем вітчизняного медіапростору, причини вторинності українського телебачення та відсутності корпоративних стандартів у журналістиці.

- Романе, розкажіть, будь ласка, про проект «РБК-Україна». Які цілі він перед собою ставить, на які потужності планує вийти?

- Кінцева мета проекту – побудова ефективного холдингу, який займатиме всі ніші на медійному ринку: онлайнові видання, друковані та електронні ЗМІ – радіо, телебачення. Але це далека перспектива. Почати ж планується з розбудови інформагентства, як бази для всіх подальших медійних проектів, які воно забезпечуватиме необхідним масивом інформації. Місія агентства – посісти лідируючі позиції на ринку, конкурувати з такими відомими грандами, як «Інтерфакс-Україна» та УНІАН, надавати унікальні послуги в сегменті ділової інформації. Зрозуміло, що для будь-якого серйозного бізнес-проекту необхідно прорахувати місце на ринку, визначити свою нішу, мати чіткий  розрахунок на певну аудиторію. Доводиться рухатися поступово, але кавуни теж їдять скибками, а не ковтають цілком.

- Чому ви зупинились саме на роботі в «РБК-Україна»? Чим вас привабив цей проект?

- Я завжди казав, що мені цікаві будь-які медійні проекти, хоч у це ніхто й не вірив. Пішовши з такого потужного ресурсу, як 5 канал, я казав, що мені буде цікавий навіть дитячий телеканал, або інтернет-видання чи газета. Телебачення завжди залишатиметься: це те, що я вмію робити, тим більше, що паралельно тривають переговори щодо створення телепродукту – там, де це не суперечить виконанню обов'язків медіа-директора «РБК-Україна». А привабливим цей проект виявився тим, що він – новий. Отже, існує можливість почати роботу майже з нуля, оскільки агентство з'явилось на українському ринку лише в березні 2006 року. Хіба інформагентство – це не цікаво? Дуже цікаво.

Крім того, ці люди орієнтовані в першу чергу на отримання прибутку. Ми звикли, що в нас часто перетинаються бізнесові та політичні інтереси власників ЗМІ. За винятком, можливо, тих, хто тільки виходить на український ринок – наприклад, німецьких видавничих домів, які ставлять собі за мету звичайне заробляння грошей. В інших випадках власники не можуть розібратися, чи є їхній медійний проект бізнесом як таким. Тому я запитав у «РБК»: хлопці, чого ви хочете досягти, яка ваша мета в Україні? Вплив? – Ні, заробляти гроші. І це найголовніше.

- Які завдання стоять безпосередньо перед вами?

- На сьогодні це сприяння підвищенню якості продукту. Звісно, добирає журналістів головний редактор. Мене ж безпосередньо стосується якість їх роботи, тоді як головний редактор більше відповідає за контент. Тобто, моя допомога може бути у тому, щоби підвищувати кваліфікаційний рівень через тренінги. Також я відповідаю за зростання присутності «РБК-Україна» у випусках новин, у друкованих ЗМІ, в усіх інформаційних повідомленнях; за реноме агентства, вибудовування зовнішнього іміджу компанії. Але головна мета – досягнення високого індексу цитованості інформаційного агентства.

Окрім того я так само беру участь у формуванні стратегії розвитку та поетапній реалізації запланованого.

- Що для цього вже зроблено, і що передбачається найближчим часом?

- Все йде поетапно. Зараз ми будемо тісно співпрацювати з радіостанціями. Вже є домовленості щодо надання готового інформаційного продукту. Для кожної з наших радіостанцій-партнерів ми запропонуємо ексклюзивні матеріали, оскільки кожна має свого слухача.

Далі планується відкриття нового прес-залу. Це станеться після проведення всіх необхідних робіт, якщо все буде добре, за два місяці. Ми хочемо надавати в ньому журналістам унікальні послуги: аби вони не бігали з мікрофоном, шукаючи, де його поставити, аби оператори не намагались випередити своїх колег і зайняти зручніше місце. Я прекрасно розумію специфіку роботи і знаю, як облаштувати зал, щоб не було суперечок щодо місця. Це зведені аудіо системи, забезпечення всіх умов для запису прес-конференцій з єдиного аудіо виходу, умов для синхронного перекладу в разі необхідності. Це покриття WiFi – бездротовий доступ до Інтернету – аби для оперативного передавання інформації достатньо було мати лише ноутбук. Сподіваюсь, це буде найзручніший зал для прес-конференцій у Києві.

- Але ж камер із кожним роком стає дедалі більше, оскільки зростає кількість телеканалів.

- Очевидно, тоді доведеться обмежувати присутність. Це жорсткі заходи, але ж, вибачте, ми не стадіон будуємо, а прес-зал. Так само чітко будемо визначатись із тими персоналіями, які до нас приходитимуть. Якщо ви зараз подивитесь анонси, то побачите, що є будь-чиї прес-конференції на будь-яку тематику. «Партія любителів хом'ячків», приміром, проводить свою прес-конференцію, заплативши за таку можливість 500 доларів. Наша мета – концентрувати увагу на прес-конференціях через рівень персоналій. Власне, це обумовлено самим розташуванням прес-залу: вулиця Грушевського, 10, поруч із Кабінетом Міністрів. Тобто, йдеться в першу чергу про владний трикутник: Кабінет Міністрів, Верховна Рада, Секретаріат Президента.

Подальші кроки також розписані. У найближчій перспективі відкриття телекомпанії не планується. Але це не означає, що роботи в цьому напрямку не ведуться, оскільки ринок динамічно міняється в технологічному плані. Є зміни, які руйнують нинішню систему поширення сигналу та доступу до споживача. Це, перш за все, цифрове телебачення, а отже – відсутність необхідності отримання купи ліцензій ефірне мовлення. Окрім того, є така річ як кабельні мережі та бездротові мережі, цифрові платформи та пакети супутникового мовлення. Адже немає непереборного бажання забезпечити свою присутність у кожній домівці, коли йдеться про чітко окреслену вузьку аудиторію. Тому ми розглядаємо різні варіанти красивого і успішного виходу на ринок ділових телеканалів. Часові межі не означені, і я не знаю, за великим рахунком, чи станеться це взагалі. Можу тільки щось пропонувати, і такі пропозиції готуються. Якщо вони будуть схвалені, будуть наступні кроки, ретельно прораховані в плані технологічного забезпечення і розповсюдження продукту – останнє є найважливішим для телекомпанії.

- За рахунок чого ви збираєтесь конкурувати з інформагентствами, вже давно присутніми на ринку?

- За рахунок підвищення якості інформації. Її ексклюзивність, робота з першоджерелами забезпечуватимуть міцні позиції. Ми вже почали запис ексклюзивних інтерв’ю. Вони, як і стрічка новин є безкоштовними сервісами для споживача. Також передбачається надання нашим клієнтам оглядів ділових ринків – це те, чого в Україні вкрай мало. І, звісно, оперативність інформації. Наприклад, про падіння ТУ-154 на Донеччині першим повідомив «РБК». Інше питання – чому на «РБК» не посилаються. Очевидно, це проблема досягнення кінцевого споживача, чим я зараз і займаюсь.

- Компанія, що ставить перед собою такі амбітні цілі, має стикнутись із необхідністю кадрового підсилення. Як ви збираєтесь вирішувати цю проблему?

- Кадрове питання зараз дуже наболіле в журналістському середовищі. Знайти кваліфікованого працівника – величезна удача. На перший погляд, рівень освіти журналістів нібито добрий, але потім чомусь все одно виникають питання щодо якості їх підготовки. І це стосується всіх видів медіа. Отже, проблема дійсно болюча. Очевидно, що до роботи в «РБК-Україна» будуть залучені якщо не «зірки», то люди з досвідом. І, звичайно, ми проводитимемо тренінги, які дозволять підвищити фаховий рівень нашого персоналу. Адже, якщо ви хочете зібрати «зоряну» команду, вам доведеться «поламати» ринок в плані зарплат, а це дуже важко. Тому ми шукатимемо молоді таланти, водночас залучаючи досвідчених журналістів.

- Після нещодавньої гучної зміни власника російського «Коммерсанта» (нагадаємо, що новим власником відомого видавничого дому, що колись належав Борисові Березовському, став російський бізнесмен Алішер Усманов, якого оглядачі пов’язують з Кремлем та «Газпромом» - «ТК»), чи не виникає й у вас певних побоювань щодо участі в російському медійному бізнесі через те, що цей бізнес завжди перебуває в зоні політичного ризику?

- Треба дивитись на історію самого «РБК». Це компанія, що вийшла на біржу зі своїми акціями. Серед її власників є не лише росіяни, і, на мою думку, бажання потрапити під будь-який вплив вони не мають. Хоча, звісно, від цього ніхто не застрахований. І, якщо говорити ширше, в будь-якому випадку не знаєш, де «соломку підстелити».  Скажімо, не можна виключати, що якийсь український телеканал або інший ЗМІ раптом буде продано тому ж самому «Газпрому». Сьогодні, наприклад, виникає питання: хто контролює проект «Коммерсантъ-Украина»? Ситуація з «1+1» теж є малозрозумілою: скільки акцій належить СМЕ, скільки Роднянському – досі ніхто розібратись не може. Або, якби я лишився на 5 каналі, кому б він міг бути проданий? Власник завжди сам вирішує такі питання. Якщо ж новий власник починає міняти принципи роботи, необхідно визначатись за себе, чи перебувати далі в цьому медійному проекті, чи ні. Сьогодні, до речі, я працюю над засадами редакційної політики для «РБК-Україна». Специфікою інформагентства обумовлене те, що це не буде такий великий документ, як, скажімо, на телеканалі. Головні критерії роботи, які ми в нього закладаємо – подавати збалансовану інформацію, різні точки зору, перевіряти достовірність фактів.

- Якийсь час ви мали можливість зі сторони спостерігати за українським телевізійним ринком. Які його тенденції ви вважаєте ключовими, за якими принципами, на вашу думку, він розвивається?

- Наш медійний ринок, хоч як це прикро констатувати, вторинний. Це зручно: взяти російський продукт і без жодної адаптації прокрутити його в Україні. Продали рекламу, зістригли купони – і все. А обсяг реінвестицій взагалі вражає своїми мінімальними об'ємами. Я маю на увазі вкладення ресурсів у вдосконалення технологічної бази. Це несерйозно з погляду ведення телевізійного бізнесу як, власне, бізнесу. І головне, що ці процеси не відповідають зростанню рекламного ринку. Гроші заробляються, а якщо походити офісами телеканалів, може скластися враження, що там розташовані контори на кшталт «Рогов и копыт». Окрім «Інтера», якому треба віддати належне: в них офіс у центрі міста, на якому написано, що це – офіс телеканалу. Хоча й вони розташовані не у власному, а у пристосованому приміщенні. Але, якщо взяти будь-який інший телеканал, - офіс у невідомо якій будівлі, прохідна, «радянський» вахтер, косметичний ремонт… «Плюси» - це «олівець» (висотна будівля на вулиці Мельникова в Києві, де розташовані виробничі приміщення Першого каналу та «1+1» - «ТК») з недобудованим входом. Таке враження, що телебачення в нас підпільне. Мене дивує, чому жоден канал із тих, що декларують свою успішність, не збудував власний апаратно-студійний комплекс? Наприклад, поляки на цьому грошей не економлять. Чому технологічно жоден канал не забезпечений відповідно до задекларованого напрямку? Йдеться про інвестиції в автоматизацію виробництва, яких у нас немає – все робиться вручну. Як колись на УТ-1 стояли друкарські машинки «Ятрань», журналісти писали тексти від руки, потім усе передруковували, а після правки редактора знову все передруковували. Це було в 1995 році, якщо не помиляюся. Перевести редакцію на комп’ютери було надзвичайно важко, і тривалий час у штаті зберігались посади «друкарок для ПК». Зараз маємо щось подібне. Не на всіх каналах, якщо говорити про деталі, є швидкісний інтернет, - а якщо є, то на одному-двох комп’ютерах. Як у таких умовах журналісти працюють з інформацією, уявити важко. Технологічно, якщо говорити про новинні телеканали, яких на сьогодні три – 5 канал, «24» і ТВ-1 – я переконаний, що вони не вибудувані, як класичний новинний канал, на якому є єдина мережа виробництва, коли все автоматизовано, а витрати людського ресурсу мінімальні. Тим часом, це дуже важливо, бо інакше ми не отримаємо якісного продукту. Все це є причиною вторинності українського телевізійного ринку і програшу конкурентам за багатьма параметрами. Якщо подивитись на забезпечення польського ТВН-24 або російського РТР, стане ясно, що ми відстали років на 15.

- В чому причина цього відставання?

- Очевидно, інвестори і власники не розуміють, що треба вкладати у бізнес гроші, аби він розвивався і був успішним. Сьогодні  лідером буде той, хто оновлюватиме свою технологічну базу. Це інвестиції не в завтрашній день, а, образно кажучи, в наступний тиждень. Але це шлях, який треба пройти. Усі ці «Рога и копыта» - суборенда приміщень невідомо де, непристосованих до існування в них телеканалів – має колись скінчитись. Ринок продиктує свої умови, а той, хто зробить це першим, виграє.

Мені також видається помилковим те, що власники телеканалів так мало інвестують у розвиток власного кадрового потенціалу. Зараз «Інтер» відкрив свою «Інтершколу». На 5 каналі ми з Євгеном Глібовицьким піднімали це питання рік тому, але потрібен був бюджет, якого нам не дали. Сьогодні я знімаю капелюха перед «Інтером» за те, що вони це зробили – це дуже потужний крок, справжнє досягнення на ринку, від якого вони лише виграють. У такий спосіб «Інтер» із номінального лідера рейтингів перетворюється на кадрового лідера, на компанію, де є мотивація, виховання і утримання власних кадрів. Якщо цей крок «Інтера» спонукатиме інших зробити щось подібних, це компенсує ту схиблену систему журналістської освіти, яка в нас є.

- Багато експертів критикують якість інформаційно-аналітичних програм українського ТБ. Ви згодні з такою позицією?

- Думаю, тут перетинаються кілька аспектів. Проте головне, що цензурі ми зубів не вибили. Чому виникають зауваження до якості інформаційних програм? Бо хтось чогось не повідомляє, або повідомляє з позиції, вигідної власнику. У журналістів не зміцнів хребет, який не можна зламати. Наслідки, які ми мали після періоду темників, остаточно не подолані. Навіть ті журналісти, які потерпали від цензури, не демонструють сьогодні особливої жорсткості. Іноді дивишся і думаєш: що ж із тобою зробили перед ефіром, який з тобою список запитань узгодили? А ти ж колись знайшов у собі сили заявити про цензуру на каналі…

Низька якість роботи тягне за собою легке маніпулювання журналістом. Адже дуже мало створюється власних інформаційних приводів, не проводиться розслідувань. Усі йдуть за інформаційними потоками. І те, хто і як це робить, залежить від ділових і політичних інтересів власника.

Взагалі, не вироблено, на жаль, журналістських стандартів як таких. Тому в більшості випусків новин замість якісного репортерського матеріалу ви побачити щось, що межує з фейлетоном. Треба розрізняти: чи репортаж робиться, чи замальовка. В Інституті журналістики вчать, що є різні жанри. Коли підкладається музика, цитати з фільмів, навмисне перехресне цитування з певними коментарями – це не інформаційна журналістика, це вже публіцистика, або замальовка. Дуже багато особистісного залишається в поданні матеріалу. В цьому є небезпеки, які можуть дозволити тому, хто цього захоче, маніпулювати журналістами у власних інтересах.

- Чому не вдалося до кінця подолати цензуру?

- Тому, що у власників, або в тих, хто впливає на інформаційну політику, завжди тягнеться рука скористатися важелем впливу. Ми просто не виховали політиків через відсутність опрацьованих корпоративних стандартів. Політики мають планувати свої вчинки відповідно до того, хто і як їх буде висвітлювати. А в нас навпаки: «Давайте це отак покажемо, бо я щось не так зробив».

Також і тому, що під час останніх виборів була дуже розповсюджена «джинса». Вона й зараз залишається розповсюдженою. І це дивує, оскільки зарплати на телевізійному ринку досить високі. І коли люди заробляють отак, що називається, «на сірниках», це дивно. Проте, відповідь на це запитання усе ж таки лежить у площині стандартів.

- Хто ж має їх впроваджувати? Держава? Суспільство? Самі журналісти?

- Частково об'єктивність диктує ринок, оскільки монополія на інформацію відсутня. Проте, ми не маємо гарантій того, що навіть там, де досягнуто певного рівня незаангажованості, все не буде повернене назад. Усі зраділи перемозі свободи слова, але засади редакційної політики були підписані далеко не всюди. Скажімо, президент НТКУ Віталій Докаленко нещодавно заявив, - це, звісно, неофіційна інформація, - що на Першому каналі такі засади не будуть підписані, оскільки він має якось впливати на зміст інформаційних повідомлень. Це вже «дзвіночок», що щось неправильне відбувається.

З іншого боку, журналістське середовище вже пройшло чималий шлях, і не можна бути вічними борцями. Але, якщо ви завоювали певну територію, поставте тут мітку і скажіть: це – наше. І не треба відступати звідти ні на крок. А в нас відіграють роль навіть такі фактори, як бажання людей бачити себе в телевізорі. Заради цього вони готові на будь-які поступки. Ведучі просто хочуть бути ведучими – неважливо, чого, неважливо, як. Вони просто хочуть бути присутніми в ефірі. Це катастрофічно поширене явище. Ще є фобія власників щодо неконтрольованих телевізійних програм. Коли, здавалося б, можна зробити цікаву програму, власник запитує: а як ми будемо впливати на її автора?

Ще одна причина – відсутність суспільного мовлення, яке встановило б орієнтири чистоти інформації, слугувало б певним еталоном, лакмусовим папірцем. Те, що воно не було створене – величезний прорахунок влади. Це граблі, на які політики самі ж наступатимуть у майбутньому. Ми з Андрієм Шевченком дискутуємо про шляхи втілення ідеї СМ – у нас різні позиції, хоча є багато спільного. Як на мене, треба було визначити засадничі речі: хто і як формує Наглядову Раду суспільного телебачення. Те, що є в законах із цього приводу – це розбалансована система. Треба брати за основу найкращий європейський досвід, враховуючи місцеву специфіку. А це означає, що потрібна воля всіх учасників політичного процесу щодо невтручання в інформаційну політику СМ, і треба убезпечити їх від такої спокуси. Тобто, Наглядову Раду необхідно створити в такий спосіб, аби ніхто не міг «потягти ковдру» на себе. Лише після цього можна говорити про СМ як таке.

Я вважаю, що Президент мав усі шанси для створення СМ. Можна було скликати «круглий стіл» і почати обговорювати проблеми створення суспільного телебачення, як це було зроблено з «Універсалом національної єдності». Почати з чистого аркуша, формуючи законодавчу базу, а не думати, як впливати на Перший канал, щоб не втратити медіаресурс. Дуже примарний, треба сказати, медіаресурс… Але такої ініціативи не було, Президент не дав жодного сигналу для створення відповідних робочих груп, адже написання проекту потребує фінансової підтримки. Я не бачив жодної готової концепції суспільного мовлення.

Головне питання - як забрати у влади можливість впливу на ЗМІ. Скажімо, величезною проблемою є частоти. Згадаймо радянські часи: в нас було кілька державних телеканалів. Тепер на частоті УТ-1 мовить Перший канал, на частоті УТ-2 - «1+1», на частоті УТ-3 - «Інтер». Чому метрові частоти були віддані двом комерційним каналам? Вони кращі за інші? Не переконаний. Ці дві частоти є ключовими, адже це величезне покриття, рекламні кошти і відсутність реінвестування, про яке ми говорили. І ось цікава ситуація виходить. У країнах Східної та Західної Європи всюди є по кілька каналів суспільного мовлення. Могло таке бути і у нас: можливо, дитячий, освітній канал… І в нас є для цього частотний ресурс. А маємо тільки нещасне УТ-1, яке має незрозумілий статус, є державним телебаченням, керованим в ручному режимі з різною успішністю, і яке не виконує своїх функцій. Шалені кошти, які там крутяться, не йдуть у держбюджет, а осідають у кишенях. Навіть такий низький рейтинг, як у Першого каналу, дозволяє заробити. Менеджери каналу постійно кажуть, що йому бракує державного фінансування. Чи йде на Першому реклама? Йде. Кількість комерційного продукту велика? Велика. Рейтинги новин є? Є. Державний бюджет щось дає? Дає. А де ж телебачення? Його нема. Або воно виходить найбіднішим, хоча насправді це потужні неконтрольовані інструменти заробляння грошей.

- Якщо поглянути на вітчизняний медіаринок загалом, який із його сегментів, на вашу думку, розвивається найбільш динамічно?

- Без сумніву, газетний, оскільки туди сьогодні приходять західні інвестиції. Є газети «Дело», «Блик», ще кілька серйозних заявок від німецьких інвесторів. У ситуації, коли з'являтимуться компанії з потужними інвестиціями, які вони розраховують повернути не завтра, а за кілька років, вітчизняні видання перекуповуватимуться, як це сталось у Польщі, або закриватимуться. Адже це тільки здається, що наш ринок розвинений, насправді ж він інфантильний. Наші ЗМІ не капіталізувались, не будували власних видавничих потужностей. Тут виграє лише газета «Сегодня», де до цього питання підходять досить системно. Все решта – дитячі забавки, «самвидав».

Цей ринок ще й тому динамічніший, що на нього легше вийти. Інвестиції в газету на порядок менші, ніж у радіо чи телебачення. Для рестарту або повного запуску газетного проекту потрібно 5-10 мільйонів доларів, тоді як для запуску телеканалу – щонайменше, 15 мільйонів. Але згодом потужні інвестиції прийдуть і в телебачення, оскільки всі сегменти ринку взаємопов'язані, і не може так бути, що один із них розвивається, а інші – ні. Поки що я не бачу в нас жодного телеканалу, який починав би з високого рівня інвестицій, демонстрував би якість від самого початку і якісне зростання надалі. До того ж, ринок після 2004 року не стримується штучно, немає політичних чинників, що обмежували б редакційну або комерційну діяльність. Необхідно лише зрозуміти, що треба вкладати певні ресурси, і лише після цього можна говорити про успішність проекту в перспективі.

Те, що в нас будь-який медійний проект розбудовується дуже повільно, тягне за собою перегрітість ринку. Маленьких каналів багато, всі приблизно на однаковому рівні розвитку, кадрів не вистачає. Звідси – зростання зарплат, коли фахівцю найнижчої якості платять від 600 доларів. Відповідно, ростуть ціни на оренду житла, адже багато журналістів – не кияни. Коли людина приходить влаштовуватись на роботу, називає космічну суму, яку сподівається отримувати. Питаєш: ви так вимірюєте рівень своїх професійних якостей? – Ні, просто квартира дорого коштує. Для того, щоб найняти сьогодні якісного спеціаліста, сьогодні треба витратити вже 1000 доларів на місяць, а значить, витрати на проект зростають. Знов-таки, не комплексні інвестиції в розвиток, а поточні витрати. Змагання за те, хто може запропонувати більшу суму.

- Як досвідчений телеведучий, що ви можете сказати про рівень сьогоднішніх розмовно-аналітичних програм?

- Колись вони були родзинкою 5 каналу. Але він її втратив, оскільки тепер розмовних студій багато, але їхній якісний рівень дуже низький. Здебільшого це загравання з гостем, під час якого неможливо отримати інформацію, не народжуються новини.

- Вас звинувачували в надто жорсткому стилі ведення розмовних програм…

- Я для себе чітко окреслив портрет тих, хто мене критикував. У першу чергу, це прибічники Тимошенко, оскільки це особлива каста людей, що бачать Юлю і більше нічого. Серед тих, хто хотів прийти в студію, а не йшов, були люди, причетні до сьогоднішньої влади. Вони вважали, що їм не можна ставити незручні запитання, їх не можна перебивати, коли вони говорять повну нісенітницю. Здебільшого політики приходять на ефір із певним заготовленим меседжем. Зараз не можу сказати, але коли я працював в ефірі 5 каналу, ми не узгоджували запитань із гостями. Переді мною не стояла мета перебити гостя і показати, що я найрозумніший, мета була добитись відповіді на запитання. Критикувала мене також так звана інтелігенція, що вважала, що говорити треба дуже ввічливо, чекаючи, поки співрозмовник договорить. Але в мене був хронометраж – 7-15 хвилин, за які я мусив витягти максимум інформації. В таких умовах не перебивати означає поставити одне-два питання і вислухати все, що людина хоче сказати. Частину звинувачень я не відкидаю: дійсно, всі живі люди. Я не бачив поки що ідеальних ведучих. Мене лаяли, казали, що в мене упереджений погляд, називали хамом. Але є багато людей, які так не вважають. Намагаючись догодити всім, не отримаєш якісного продукту. Якщо ви мені зможете назвати більш-менш гостру програму на українському телебаченні, де ставлять незручні запитання, я буду вам дуже вдячний. Поки що я не бачу конкуренції в цьому плані. По ходу кожної програми в мене виникає багато запитань, які у студії не ставляться; це наштовхує на думку, що запитання узгоджуються. Скажімо, коли міністр палива та енергетики Юрій Бойко був на Першому каналі, в студії відбувалась розмова в дусі «як ваші справи, як здоров’я?» Я так і не дізнався, в який спосіб було досягнуто домовленостей із Росією щодо газу.

- З ким ви сьогодні ведете переговори щодо можливого повернення в ефір?

- З усіма загальнонаціональними каналами, що мають відповідний формат - «Інтер», «1+1», Перший канал. На 5 канал я принципово не хочу повертатись, навіть із подібним проектом. Поки що переговори безрезультатні – очевидно, виникає питання щодо контролю над продуктом, оскільки створення такої програми передбачає і невтручання з боку власників, і певну терпимість політиків до того, що відбувається в ефірі. Я б хотів робити, зізнаюся, щось на зразок «Hard Talk» на ВВС. Мені здається, ця ніша сьогодні порожня, і її ніхто не може заповнити. Бо ведучий такої програми приречений бути «хамом», якщо використовувати термінологію тих, хто мене критикує.

- Нещодавно відбулась церемонія нагородження лауреатів «Телетріумфу». Які враження у вас від цьогорічного визначення лідерів телеефіру?

- Думаю, це було «самонагородження». Найголовніше для цього конкурсу – неупередженість. Її на «Телетріумфі» в повному обсязі не забезпечено. Оскільки добір експертів іноді викликав подив, так само, як і система голосування. Чому телекомпанії самі себе пропонують у номінації? Візьміть той самий «Оскар» - теж недосконала система, і все ж там є академіки, які визначають фільми, які будуть номіновані. Найкращий суддя – це глядач. Можливо, «Телетріумфу» допомогло б формування певної фокус-групи, що визначала б, що глядач запам’ятав найбільше в тій чи іншій категорії. Те ж, що було цього року, викликало посмішки навіть колег у залі.

- Чого ви очікуєте від нового телесезону, який щойно розпочався?

- Боюсь когось образити, але новий телесезон не дарує нам якісного зростання. Телеканали щороку змагаються у зовнішньому оформленні. Добре, ви поміняли упаковку, а що всередині? Те ж саме… А чому? Для мене це також запитання без відповіді, оскільки жоден телеканал не підходить до нового телесезону з річною фінансовою звітністю, як прозорий проект. Ви не побачите, щоб до нового телесезону якийсь канал показав свою технологічно вдосконалену студію, щоб хтось сказав: дивіться, це наші пересувні телестанції, ми вийшли на такі-то обсяги мовлення завдяки новітнім технологіям. Кожен новий телесезон – це якісь нові проекти, прораховані з комерційної точки зору, певне вдосконалення зовнішньої складової інформаційного мовлення. Якісно ж його ніхто не міняє.

Наприклад, нові розважальні програми. Чудово! Але за бюджетом вони все одно поступаються аналогічним західним проектам. Та й переважно це вторинний російський продукт. Що мені особливо не подобається, так це коли одна й та сама програма транслюється і по російському, і по українському телебаченню. Причому на російському телеканалі йдуть нові покази, а на українському – повтори.

Іноді складається враження, що у нас у країні вже впроваджено «двомовність», і дітей виховують лише російськомовними програмами. Якби «Самый умный» («1+1») виходив українською, я би зрозумів – дійсно, проект гідний, готує нове покоління. Але зараз таке враження, що дітей навмисно руси