Олександр Шилко з дитинства мріяв стати тележурналістом. Киянин із простої робітничої родини, він завжди був зразковим учнем, а згодом і студентом.  Працюючи на ТСН («1+1») з 1997 року й жодного разу не перемінивши роботи, Олександр шліфував свою журналістську майстерність, як десятками років шліфується клинок японського меча, як сотнями років шліфується підлога буддистського монастиря. Несподівано для всіх і для самого Олександра, нещодавно йому запропонували стати ведучим новин. Це викликало суперечливі оцінки колег, але Сашко на це не зважав, залишаючись вірним своєму алгоритму: «Робити все, що від тебе залежить, і не переживати за те, на що вплинути не можеш». Про життя журналіста, покликання, родину й танці – в інтерв’ю Олександра Шилка «Детектор медіа».

«Журналістика – це мистецтво доступно викласти інформацію»

- Ви навчалися в інституті журналістики. На якій кафедрі?
- Газетна журналістика.
- Перша робота?
- Я проходив практику в газетах „Київський вісник”, „Вечірній Київ”. Першою справжньою роботою була робота журналістом інформаційної програми "СІТ" телекомпанії «ТВ-Табачук». Тоді ці новини виходили на Другому національному каналі. Я з приємністю згадую про цю роботу. Згодом я став завідувачем відділу регіонів, виконував обов’язки заступника головного редактора, але зовсім недовго, поки там не відбувся страйк. Тоді я вчився на п’ятому курсі…
- Як розвивалась кар`єра далі?
- Потім я, ще працюючи на „ТВ-Табачук”, ще близько року працював кореспондентом РТР в Україні. У 1997 році прийшов з касетою, на якій були записані мої сюжети для РТР, до Ткаченка на ТСН. Він подивився і взяв мене на випробувальний термін. Відтоді я роботи не міняв.
- Ткаченко сприяв Вашому професійному зростанню?
- Він – професіонал найвищого ґатунку. Усім, чого я досяг у журналістиці, я зобов’язаний Олександрові Ткаченку і новинам НТВ. Я безпосередньо вчився, переглядаючи новини НТВ. Крім того, я проходив там невеличку практику, буквально два тижні. Коли Ткаченко почав робити тут «Нову мову», я знімав для НТВ сюжети. Тоді ще в них не було правила, що журналісти обов’язково мають бути громадянами Росії. Ще я дуже вдячний викладачам Інституту журналістики, які давали нібито прості, а насправді геніальні поради, які я досі використовую.
- Наприклад, які?
- Наприклад, щодо доступності викладу матеріалу. Професор Степан Колесник рекомендував писати так: «Ви просто пишете своїм батькам листа. Пишете, де були, що бачили, і викреслюєте привітання та прощання. Ось і виходить готовий сюжет». Ткаченко завжди вимагав, аби в сюжеті був «лайф», аби історія якогось важливого питання передавалась через життя однієї людини. Наприклад, коли відбувалась реформа в міліції, він казав мені: «Прийди на прес-конференцію, послухай, що скажуть там, а потім – до райвідділу, знайди якогось сержанта Іванова й розпитай його про те, як йому працюється, чи багато ловить злочинців і що в його житті змінить ця реформа». Сюжет має бути динамічний, насичений, калейдоскопічний. Такий, аби після його перегляду глядачеві не хотілось шукати додаткову інформацію з цієї теми. Коротко, але повно. У нас на ТСН такий самий підхід: намагаємося робити новини так, аби людина не мала потреби дивитись їх на інших каналах.
- Яким було Ваше становлення як кореспондента?
- Я розумів, що треба працювати. Що в журналістиці, як і в будь-якій іншій галузі, треба викладатися на сто відсотків, аби в тебе не лишалось відчуття, що ти не зробив усього, що від тебе залежить. Коли мені ставили завдання, я завжди шукав можливостей його виконати, а не пояснень, чому виконання неможливе. Головне, що я чесно виконував свою роботу.
- Вам 31 рік, і донедавна ви працювали виключно кореспондентом. Чи не було бажання перейти в іншу кар`єрну  фазу, можливо, редакторську?
- По-перше, я думаю, що працювати репортером можна в будь-якому віці, до кінця життя. В СРСР наприкінці 80-х можна було зустріти й сімдесятирічних репортерів. Крім того, редакторських посад менше, ніж журналістських, на всіх не вистачить. Бажання особливого не було, хоча одного разу я довго думав над пропозицією стати редактором на одному з нових каналів. Я завжди довго вагаюсь, коли мені пропонують нову роботу. Вже тричі відмовлявся, і жодного разу не шкодував.
- Як ви стали ведучим?
- Одного разу на зборах наш головний редактор Олена Несміян сказала, що нам конче потрібен ведучий. Попросила пошукати серед своїх знайомих. Я подумав: а чому б мені не спробувати? Показав касету Олені Несміян і Ользі Герасим’юк, їм сподобалось. Потренувався перед реальним ефіром. Вихід в ефір я сприйняв як великий аванс, який намагаюсь відпрацювати. Я весь час учуся: ходжу до однієї відомої викладачки, яка була диктором ще за часів Радянського Союзу, ставлю техніку мови, дикцію, міміку.
- Ви амбітна людина?
- Мені не дуже подобається це слово. Думаю, в мене невеликі амбіції.
- А якщо замінимо  на слово "прагнення"?
- У шкільні роки я мріяв стати письменником. Писав вірші, оповідання, деякі з них навіть були опубліковані. Я ходив одразу в два літературних гуртки – україномовний і російськомовний. Але, на свій сором, навіть не здогадувався про існування факультету журналістики. Не знав, що є така спеціальність. Одного разу побачив у газеті список вищих навчальних закладів і задумався: який обрати, щоб здійснити свою мрію – стати літератором? Раніше я сприймав це лише як хобі. Відтоді ж почав готуватись, пішов на підготовчі курси, і вступив до Інституту журналістики.
- Зарплатня Вас задовольняє?
 - Не можу сказати, що це шалені гроші, але на життя вистачає. Та й на «ТВ-Табачук» на той час непогано платили.
- Відтоді, як стали ведучим, зарплатня збільшилась?
- Поки що ні. Я й не просив. Мені взагалі незручно говорити з керівництвом про гроші. Хоча ведучим, наскільки я знаю, платять більше, але мені ще треба працювати. Зараз я думаю не про гроші, а про якість.
- Чому Ви пішли саме на ТБ? Газетна журналістика Вас не приваблює?
- Скажу відверто: на 5 курсі я, як і багато молодих журналістів, мислив стереотипами, що телебачення крутіше за газету. Зараз я так не вважаю, але телебачення все одно люблю більше.
- Журналістика – мистецтво чого?
- Зімпровізую: це мистецтво доступно викласти інформацію. І цікаво, звичайно. Якщо в мене є якийсь «коньок», то це форма подання матеріалу. Я стежу за формою подання сюжету від першого до останнього кадру, аби в ньому було якомога більше штрихів, родзинок. Я завжди довго монтую, чим раніше дратував колег. Тепер усі вже звикли.

«Я темників не виконував»

- Згадаймо «журналістську революцію». Якими бачили ці події журналісти ТСН?
- Це були шалені часи для всіх, не лише для нашого каналу. Що ближче то виборів, то наочніше журналісти могли бачити, що буде далі. Я не можу сказати, що Янукович – це зло, особисто до нього я нормально ставився. Але тоді він уособлював систему, цензуру, а інший кандидат майже не мав доступу до ЗМІ. Без свободи слова країна не може досягти нічого ні в економіці, ні в політиці, ні на міжнародній арені. Якщо в суспільстві немає дискусії, в ньому не може бути жодного поступу. Коли до виборів залишалось кілька днів, журналісти почали усвідомлювати, що від них багато залежить. Ми не збиралися пропагувати конкретного кандидата, а лише хотіли показати дві сторони однаково, і кожен відчував, що на ньому лежить частка провини за те, що люди не можуть адекватно оцінити ситуацію. Кожен хотів хоч щось зробити, аби виправити цю ситуацію, і визрів вибух. На «1+1» це був виступ колективу з вимогою зняття цензурних обмежень.
- Ви виконували темники?
- Я темників не виконував. Не можу говорити за всіх, але, здається, інші теж цього не робили. Загалом, у нас була інша ситуація. Замість виконувати темники, ми просто не могли висвітлювати певні теми. Але не було такого, щоб конкретний журналіст говорив у своєму сюжеті неправду. Тоді практично всю відповідальність узяв на себе В’ячеслав Піховшек. І тут така парадоксальна ситуація: його саме за це багато хто поважає, адже він узяв усю «чорнуху» на себе. Сказати по правді, я теж його за це поважаю. Коли на інших каналах журналістів ламали, він сам давав свої суб’єктивні оцінки в «Епіцентрі» чи в так званих «калейдоскопах». Можливо, в нас би теж хтось зламався, але до цього не доходило.
- Частина журналістів тоді пішли з каналу. Чому не пішли Ви? Що саме відбулось у колективі?
- Страйк влаштовують не для того, щоб звільнятись, а навпаки – щоб лишитись на роботі й покращити її умови. Я дуже поважаю рішення тих сімох людей піти з каналу. Сам тоді думав про це, але вирішив лишитись і впливати на ситуацію зсередини. Досі вагаюся, чи правильно тоді зробив. Можливо, мені просто забракло волі, а може, це було правильне рішення.
- Якщо порівнювати новини на різних каналах, «плюси» - лідери?
- «Інтер» і «плюси» - лідери за рейтингами. Але дуже багато каналів відбирають частки аудиторії. Наприклад, 5 канал – суто інформаційний, де новини йдуть щогодини, і глядач може ввімкнути їх, коли йому зручно. Тоді як у нас лише кілька випусків на день.
- Існує думка, що медіаринок України роздутий. Це справедливо?
- Для глядача це дуже добре: багато каналів – велика конкуренція, відповідно, росте якість. Зокрема, інформаційних програм. Добре це також для студентів-журналістів. Не бачу жодних мінусів у цій «роздутості».
- Часом доводиться чути від політиків, що медіа займаються критиканством і не висвітлюють належним чином діяльність органів державної влади, перших осіб. Це справедливо?
- Як на мене, висвітлюють достатньо. Просто зараз основна тема – коаліція, формування нової влади. Якби цього не було, новини більше переймались би ситуацією на полях, ВВП, станом малого бізнесу і тому подібним, але зараз актуальне саме це. Перші особи держави завжди намагаються розповісти про свої досягнення, показати, що народ став жити краще, і це абсолютно природне бажання. Але ситуація у Верховній Раді відсуває це на другий план. Критика ж має бути завжди. Тільки під вогнем критики відповідальна людина, хоч якою моральною вона є, може сумлінно виконувати свою роботу. Має бути батіг і пиріг, і батогом є саме ЗМІ. Щоправда, опозиція мала б узяти на себе значну частину тих контрольних функцій, які зараз виконують журналісти. Наше завдання – показувати, як працює влада, як її виправляє опозиція і як на це все реагує суспільство.
- Як Ви оцінюєте вітчизняну політичну журналістику?
- В цілому все більш-менш подобається. Все відкрито, все доступне, Президент Ющенко не намагається запроваджувати цензуру. Лише болісно відреагував на публікації про свого сина, і все. Мені дуже подобається те, що робить «Українська правда», їх рівень свободи. Постійно читаю це видання, і знаю, що за ним стежить багато політиків.
- Ви маєте власні джерела серед політиків?
- На жаль чи на щастя – не маю. Знаю, що вони повинні бути, але в мене їх нема. Під час зйомки я можу підійти до політика й розпитати про подію поза кадром, але якихось неформальних зустрічей поза робочим часом у мене не буває.
- Які Ваші принципи спілкування з політиками? Деякі журналісти підлещуються, деякі – хамлять…
- Моя позиція тут абсолютно чітка: спілкуватись на рівних, не фамільярно, не брати на себе ролі слідчого чи прокурора в суді. Говорити, як людина з людиною, просто дізнаватись точку зору співрозмовника. Намагаюсь ніколи не переходити етичну межу, коли починається спілкування, не передбачене професійними стандартами. Завжди звертаюсь на «ви» і вимагаю того самого від співрозмовника. Говорю максимально відверто, ніколи не вдаюся до хитрощів, обману. Відверто запитую про те, що мені потрібно знати. Можливо, для суспільства була б важливою якась інформація, яку я міг би отримати нечесним шляхом, але така журналістика не для мене.
- Вам подобається програма «7 хвилин»?
- Так, зокрема, через те, що нашим редакторам удається запрошувати туди справді ключових політиків. Дуже важливо, щоб приходили головні дійові особи. Люди вимагають інформації з перших вуст.
- У Вас є конкуренція з іншими ведучими на каналі?
- У нас дуже сильні ведучі. На жаль, поки що я не можу скласти їм конкуренції. Але мені здається, що вони сприйняли мене в новому амплуа цілком доброзичливо.
______________________________________________

Повну версію інтерв'ю та інші матеріали читайте у номері журналу "Детектор медіа" за липень-серпень 2006 року.

Нагадуємо, що триває передплата журналу на друге півріччя 2006 року. Про умови передплати докладніше можна дізнатися тут.

Також журнал можна придбати на розкладках преси СП "Столичні новини" у вестибюлях станцій метрополітену м. Києва та в магазинах:
1. «Наукова Думка», вул. Грушевського 4, м. Київ
2. Книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська 6, м. Київ

Проекти ГО "Детектор медіа" реалізуються за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

"Telekritika" projekt were made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.
Реалізації проектів ГО "Детектор медіа" сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network.