«Сніжана Єгорова – одна з найпопулярніших телеведучих» – тараторила журналістка Зіна Підалькіна, стрибаючи по камінчиках і поспішаючи до Сніжани на інтерв’ю. «12 років на телебаченні, – згадувала Зіна загальновідомі факти з життя Сніжани. – Це не жарт. Програми  «Хмарочос», шоу «Медовий місяць» «Сніданок з «1+1», «Підйом», «Ми усе про вас знаємо»... Аж спітніла, перераховуючи проекти з участю Єгорової, стомилась, збігаючи по сходинках до ресторану «О’Брайен», де ведуча призначила їй зустріч. Забігла і ледь не гепнулася від здивування. І вразило Зіну наступне: по-перше, було видно, що Сніжана чекає на дитину, по-друге, незважаючи на своє пікантне становище, вона не відмовила Підалькіній в інтерв’ю. «Певно, дівка з перцем» – задоволено подумала дівчина, підсаджуючись до телеведучої.  

З.П. (вдивляючись в ботічеллівські риси Сніжани): Сніжано, люба, ти вже доволі тривалий час є одною з найпопулярніших вітчизняних телеведучих. (співчутливо) Не стомилася?  Адже телебачення – конвеєр, здатний будь-кого знищити.  Там нема насолоди.

С.Є. Якщо порівнювати мою роботу на телебаченні з роботою на сцені, яка приносить натхнення і насолоду, то на телебаченні, звісно, такого нема. Тут є задоволення від результату. Хоча у роботі над тією чи іншою програмою немає можливості довго розкачуватися, шукати різні шляхи, думати. Телебачення – це і справді завод, де треба у певний строк видати певний результат. І в залежності від того, як ти до ефіру готуєшся, скільки сил ти цьому віддаєш, 24 години на добу чи ні, буде відповідний результат. Особливо це стосується прямоефірних програм, до яких треба готуватися від і до. Що стосується насолоди, то я від телебачення не збираюся її отримувати. Мій перший продюсер, котрий запросив мене вести мою першу в житті програму «Хмарочос», сказав: «Запам’ятай, телебачення – це завод, котрий працюватиме за будь-яких обставин. Ти на свій шматок хліба завжди заробиш. Голод, війна, але це професія, котра існуватиме завжди. Тому в ній треба досягти максимального професіоналізму». Як людина театральна я не повірила його словам. Тепер я розумію, що це професія, котра і справді приносить прибуток. Я ставлюся до неї з повагою і терпінням, і стараюсь максимально бути корисною у тих проектах, котрі мені пропонують.

З.П. (трохи усміхнувшись пафосності останніх слів): Ти, певно використовуєш у нових проектах досвід, набутий у попередніх?

С.Є. Закінчуючи одну програму  і починаючи іншу, ти мусиш увесь свій набутий раніше досвід відкласти вбік і почати рух наново. Телебачення – це біг на довгу дистанцію. І чим більше козирів у твоїй колоді, чим більше ти знайомий з суміжними професіями, чим більше ти самоудосконалюєшся, тим довше твоє життя в ефірі.  Тим паче, що я усвідомлюю, що я ведуча розважальних програм. Політичні, соціальні – це не для мене. Є люди, які краще за мене це роблять. Хоча... Мені хотілося б щоб в нашій країні людям схотілося розважатися і вони потребували якісних розважальних проектів.  

З.П. (сміючись): Але ж з розважальним телебаченням в українському ефірі, навпаки, усе супер!

С.Є. Таких проектів і справді багато, але вони потребують кращої якості. А якість залежить від фінансування. Телебачення вимагає не лише розуму, ноу хау, а й технічного забезпечення, на яке потрібні гроші. Професіонали, які не стануть працювати за безцінь, також важливі. У нас же ж хочуть зробити дешево, але круто. Такого не буває. Мені задається, що телевізійники дещо відірвані від народу, бо  люди не такі тупі, як та продукція, яку вони намагаються їм запропонувати. Не треба рівняти глядачів із плінтусом і робити низькопробні проекти. Мене взагалі дратує, що ми поступово скочуємось до телемагазину на дивані. Я розумію, що реклама годує канали. Але не можна 30 хвилин дивитися рекламу і десять фільм.  Це, на мій погляд негативно впливає на психіку пересічного громадянина.

З.П.: І все ж таки, які «за» і «проти» ти могла б назвати у твоїй роботі на телебаченні?

С.Є. (трохи посерйознішавши): Негативний момент моєї діяльності на телебаченні – це те, що люди вважають за потрібне втручатися в моє особисте життя. Чомусь вважається, що публічна людина – це істота, яку можна поплескати по плечу. Ця прискіплива увага до особистого життя в останні роки набуває катастрофічних масштабів, які нагадують історії про голлівудських зірок і їхні суди з папарацці. Можливо, це пов’язано з більш динамічним розвитком медійного бізнесу. Що більше журналістів, то більша конкуренція. А законодавча база в нас не така, як на Заході, де можна подати у суд за образливі висловлювання на твою адресу і отримати сатисфакцію, що відбиває у людей бажання молоти язиком.

З.П. (нервуючись і міняючи тему): Давай про позитивне.

С.Є.: Я отримую задоволення від своєї професії. Я так побудувала своє життя, щоб не кидатися на усі пропозиції, і таким чином не потрапляла в проекти випадкові. Я розумію, що в українському телебаченні я брала участь в телевізійних проектах, що належали до числа найкращих. ICTV - перший комерційний канал в Україні, який робили американці. Там я вела «Хмарочос».  «Медовий місяць»  був першим великим проектом каналу «1+1». А в «Підйомі» для мене було найскладнішим прокидатися вранці і йти на прямий ефір. В акторському відношенні – цей проект був для мене найцікавішим. Після нього хоч у клітку до тигрів. Це колосальна школа, після якої ти настільки концентруєш емоційні і розумові здібності, що можеш вирішити будь-яку ситуацію. Ці проекти стали етапами мого росту, бо я міняюся, міняються мої погляди. Було б дивно, коли б я зараз вела молодіжну програму, як у свої 20 років. Ми з телеекрану входимо в кожен дім, і у глядача мусить  виникати момент довіри до нас. Тому, якщо якась дівчина з нафарбованими губами почне розповідати про проблеми дитбудинків, їй ніхто не повірить. Для таких програм  існують Наталя Сумська, Ольга Герасим’юк – жінки, котрі за плечима мають певний життєвий досвід. От скажімо, до проекту «Ми усе про вас знаємо» два роки тому я була б не готова. Коли людина приходить в студію до тебе, то ти мусиш виправдати її довіру, тому треба мати знання, досвід.

З.П.: Ти працювала в різних проектах, і в кожному з них, певно про щось хотіла сказати глядачу?

С.Є.:  Про одне. Я проти негативу з екранів телебачення, тому що люди в Україні і так живуть під великим пресингом... Я стараюсь попадати в проекти, де люди отримували б позитивну енергію. Картинка мусить бути яскравою, багато гумору, щоб теми виникали філософські, а не чорні. Людям треба давати надію.

З.П.: Ти можеш мені пояснити, чому українське телебачення має такий низький рівень?  

С.Є.: Тут одне з важливих питань – кадрова політика і людський фактор. Дуже мало професіоналів. Працювати на телебачення приходять люди із суміжних професій, котрі вчаться прямо на виробництві. Таких людей треба цінувати і намагатися їх консолідувати. У нас же ж навпаки - усе гарне намагаються знищити. 

З.П.: Ти сказала, що створена така ситуація, що усе гарне пропадає. Чому?

С.Є.: Стало традицією, що приходять нові люди, і їм здається, що дуже просто створити зірку, якій довірятиме глядач. Але насправді це дуже важка і кропітка праця. Це тонка система координат. Не зрозуміло чому вони не використовують той досвід котрий існував на телебаченні до них! Щоб позиціонувати якусь людину, яка прийшла з вулиці., треба зібрати багато інформації, щоб зрозуміти чи хочуть таку людину глядачі бачити на екрані. Без такої аналітики може народитися проект, котрий матиме занизькі для існування рейтинги. Люди, які купують телевізійні канали, часто не є фахівцями в телегалузі. І вони беруться вдосконалювати її на свій власний розсуд, але це не завжди є кращим для глядача. Нові керівники, як правило, приводять своїх людей, міняють політику каналу, натомість того, щоб віддати перевагу професіоналам. Глядачам це не подобається. Вони хочуть на екрані бачити стабільність, а не постійні зміни облич каналу. Багато хто згадує ті часини, що в дитинстві у всіх в 9.00 була гімнастика, ввечері новини і так далі. 

З.П. (приголомшено): Невже ти довіряєш рейтингам?

С.Є. (усміхнувшись): Як можна їм не довіряти, якщо у всьому світі це єдина система, котра визначає успіх чи неуспіх проекту. Зрозуміло, що мова йде про попсові проекти. Але не слід забувати, що у кожного великого каналу, котрий поважає себе завжди, існують декілька іміджевих – соціально-політичних проектів, де на рейтинги ніхто не звертає уваги. І навіть там перевіряється скільки людей і в який час подивилися цей проект.

З.П. (переходячи на дівоче): Не сумуєш за акторством? Адже, не граючи, можна втратити форму.

С.Є.: Звісно, перша любов залишається першою. На телебаченні працює голова, а в театрі все – думки, емоції, ноги, руки... Коли в театрі потрапляєш в гарну компанію, то це повертається. Це м’язова пам’ять. Якщо ти раз навчився кататися на велосипеді, і не катався довгі роки, то сівши на нього, ти швидко згадаєш як це робиться. Є інший момент. Якщо ти телеперсонаж, до тебе ставляться з упередженням. Вступає конфлікт інтересів. Знімається фільм на одному каналі, а ти працюєш на іншому, і тебе викреслюють як актора. Це трохи образливо. На Заході, якщо людина вміє грати і вона популярна, то її використовують на повну котушку. В репертуарний театр я б не повернулася. Він найповільніше трансформується, залишається архаїчним, у ньому треба жити зранку до ночі. Що стосується антреприз, то всі наші закони спрямовані на те, щоб їх не було – колосальна кількість податків та іншого. Але ми з Володимиром Горянським проїхали пів-України, і я зрозуміла, що народ хоче бачити наших зірок у наших же ж виставах. Тому можна сказати, що російська експансія вже відступає.

З.П. (зовсім про дівоче): Ти чекаєш на третю дитину. Не хочеться кинути усе і присвятити себе їй?

С.Є.: Я своїх дітей народжувала, не відходячи від виробництва. Першу дитину народила під час навчання в інституті і не стала брати академвідпустку. Друга дочка народилася, коли я вела телепрограму. За два тижні до народження дитини була одна зйомка, два тижні після – наступна. Є такий вислів, що діти віднімають у батьків гостроту життя. Я вважаю, що такі жертви нікому не потрібні. В сучасному світі людина мусить використати усе, що життя дає, щоб потім не ставити своїх дітей у залежність від себе. Ніхто нікому нічого не винен. Наші діти – це люди, яких ми випускаємо в світ і відповідаємо за них лише до певного етапу. Їхню долю вирішує Бог. Я в цьому сенсі фаталіст. Я вірю, що в кожної людини є своя доля, яку вона може корегувати зі знаком плюс чи мінус. Єдине, що я  можу зробити для своїх дітей –  любити. Але це не значить, що я мушу стати їхнім придатком – витирати соплі, міняти памперси... Не кількість часу проведеного з дітьми важлива, а якість...

З.П. (істерично): А хто ж міняє памперси?.

С.Є. (усміхнувшись, немов та Джоконда): У нас є няня. Ні для кого не є таємницею, що в нас є люди, які можуть дозволити собі запросити няню. 

Зиркала Підалькіна на Єгорову й не могла второпати, звідки в тої дівулі стільки енергії й гумору. Лагідно дивилася Сніжана на Зіну, але журналістка пильності не втрачала, бо була начувана про гострий язик телеведучої. «Дозволь мені розплатитися, Зіно, – дуже лагідно мовила Сніжана, і дівчина заблимала своїми коров’ячими оченятами, тупо дивлячись на свій порожній стакан від морквяного фрешу. – Ну зроби мені таку приємність».  «Можна тебе сфотографувати?» – вирішила Зіна відповісти на шляхетний порух співбесідниці. «Ні! – ледь не перелякалася Сніжана. – Мої фото на «Інтері», подзвони, тобі дадуть».  Розгубилася Зіна, зібрала манатки й попрощалася з Єгоровою. Певно, це був не її день.