12:52
Четвер, 3 Серпня 2006

Максим Буткевич: «Ми намагались зламати стіну упередження між учасниками протестів і журналістами»

Про самміт G-8 «по-російськи», про те, як можна зустріти власний День Народження у петербурзькій тюрмі, про медіа-активістів та альтерглобалістів читайте в інтерв’ю Максима Буткевича «Телекритиці».
Максим Буткевич: «Ми намагались зламати стіну упередження між учасниками протестів і журналістами»

В середині липня у Санкт-Петербурзі відбувся черговий самміт «Великої вісімки». Традиційно він супроводжувався протестами людей, незгодних з політикою цього неформального клубу найрозвиненіших країн світу. Особливістю, як для нашої країни,  цьогорічного самміту стало те, що серед затриманих, як це завжди буває під час таких заходів, протестувальників виявилося і троє українців, а поміж ними – журналіст каналу «1+1» Максим Буткевич. Максим, добре знаний в Україні фахівець-міжнародник із досвідом роботи на ВВС, виявився залученим не стільки до самих протестів, скільки до їх інформаційного супроводження. Медіа-активіст – так він сам визначає свою роль. Отже, про самміт G-8 «по-російськи», про те, як можна зустріти власний День Народження у петербурзькій тюрмі (було й таке!), про медіа-активістів та альтерглобалістів читайте в інтерв’ю Максима Буткевича «Телекритиці».

- Максиме, що привело тебе до Санкт-Петербурга в дні самміту? Це було завдання телеканалу «1+1» чи твоя приватна ініціатива?

- На самміт у Санкт-Петербурзі я поїхав не як журналіст «1+1», а як учасник «Мережі проти Великої вісімки» („Сеть Против Большой Восьмерки” – СПБ8), а також медіа-групи, яка поставила собі завданням поламати там, де це можливо, стіну упередження, яка завжди існує між учасниками протестів і журналістами. 

Це була невелика група людей, які мають уявлення про роботу мас-медіа. Ці самміти завжди супроводжуються більш чи менш масштабними протестами. В мас-медіа можна побачити набір стереотипів про їх учасників: мовляв, це лише замотані в чорне хлопці й дівчата,  які трощать «МакДональдс». Але за кожною такою акцією завжди стоїть певний меседж. І саме через ці стереотипи його дуже важко донести до мас-медіа, а через мас-медіа - до людей. Багато хто з активістів просто відмовляється працювати з тим, що вони називають мейнстрім-медіа. Частина – через упередження, частина - через неприємний досвід співпраці з журналістами. Та все таки, залишати медіапростір повністю іншій стороні нам видавалося нерозумним.

Робота була дуже простою: до нас надходила інформація від різних груп, із різних регіонів Росії. Ми перевіряли факти порушень прав активістів, завжди намагалися використовувати принаймні два джерела, складали і розсилали прес-релізи. Розсилали також прес-релізи інших груп – учасників СПБ8. Було влаштовано кілька прес-конференцій. З нами також зв’язувалися журналісти, якщо їм потрібне було інтерв’ю. Зазвичай намагалися знайти для цього когось з активістів. Наприклад, західні медіа шукали англомовних російських активістів. При цьому ми не намагалися зробити вигляд,  що ми прес-офіс Мережі, тому що в ній не може бути прес-офісу, як немає єдиного центру.

І ще одним завданням було висвітлення того, що відбувається вже під час самого самміту. Оскільки більшість російських мас-медіа, як би це м’якше сказати… Ігнорували, у кращому разі, факт будь-яких протестів або висвітлювали їх у дуже специфічному дусі. Крім цього, в той час функціонували різноманітні веб-сайти, на яких можна було розмістити інформацію, зокрема фотографії.

Моє ж перебування в Росії розпочалося з Москви, де за тиждень до форуму G-8 відбувався так званий Лібертарний форум, власне - один з альтернативних форумів на тлі зібрання «Великої вісімки». Його учасниками були різноманітні організації не авторитарного лівого, екологічного, анархістського, правозахисного спрямування. Ще раз наголошу - особливістю «Мережі проти Великої вісімки» є те, що вона не має жодних центральних органів, це дійсно мережева структура.

- В якій атмосфері відбувалася підготовка до самміту?

- До нас надходили сотні повідомлень з усіх регіонів Росії з підтвердженими фактами про порушення елементарних прав людини. Активістів знімали з потягів по кілька разів, пояснюючи «на пальцях», що вони не доїдуть до Пітера. Їх оголошували у федеральний розшук, у них учиняли обшуки, приносили повістки за давно закритими кримінальними справами. Тиснули на родичів, у тому числі й на родичів деяких учасників медіа-групи. На момент початку самміту в наших прес-релізів переважала не інформація про причини та перебіг протестів, а хроніка репресій.

Коли самміт почався, російська влада заборонила всі акції протесту. З одного боку, це не дивувало, адже все до цього йшло. З іншого боку, це виглядало алогічно, оскільки майже всюди, де відбуваються самміти, хоч і виникають проблеми між протестувальниками і поліцією, все одно право на протест поважається. Є, звичайно, радикальні групи, що намагаються чинити акції прямої дії, включно з пошкодженням власності. Також правозахисні організації завжди змушені під кінець самміту оприлюднювати перелік випадків кричущих порушень прав людей. Але зберігається право на висловлення альтернативної думки.

Цього разу були дозволені дві акції. Одна з них - у Стрєльні під Пітером, де власне і відбувався самміт. Там кільком членам міжнародної організації «Оксфам» дозволили зробити театралізований перформанс. Я особисто дуже поважаю «Оксфам», але вона більш відома як аналітична і допомогова організація. Від неї не можна було очікувати несподіваних кроків. Крім того, в Стрєльні на той момент, крім небагатьох мешканців, які не виїхали, обслуги самміту і міліції, не було більше нікого.
Другою дозволеною акцією була демонстрація комуністів, яка зібрала десь 250 учасників. І хоч там було зіткнення молодих радикальних комуністів з ОМОНом, більшість некомуністів не приєдналася до цієї демонстрації. Маршрут для неї також відвели відповідний - дуже короткий і дуже незручний. Всі інші акції, близько двадцяти п’яти, були заборонені.

Російський соціальний форум, учасниками якого були переважно російські ліві та соціальні рухи, мав центром Кіровський стадіон на Крестовському острові, який був відведений для цього владою. Там були поставлені намети, де селилися активісти. Але багато хто вирішив, зареєструвавшись на форумі, знайти собі інше місце. Бо було абсолютно зрозуміло що стадіон, розташований на одному з кінців острова - ідеальна пастка. Зрештою, так воно й вийшло. Російському соціальному форуму пообіцяли демонстрацію, потім, за тиждень до початку самміту, відмовили. До останнього моменту йшли переговори з міською владою, але так демонстрацію і не дозволили. В день початку самміту ОМОН просто закрив металеві ворота стадіону, і цим заблокував тих, хто був усередині. Це було геніально і просто. Але тих, хто цей сценарій передбачали, на стадіоні, звичайно, не було.

Далі вже спрацювало правило: якщо ви забороняєте санкціоновані акції, то отримуєте несанкціоновані, коли вже накопичилася критична маса людей.

- Як розвивалися події, які призвели до твого затримання?

- Події розвивалися досить несподівано. 16-те липня було для мене звичайним робочим днем, хоч це й мій день народження… Ми собі вже міркували про те, як можна буде ввечері відсвяткувати, хоча вже були і жарти: «цікаво було б зустріти день народження у відділку міліції!». Насправді, звісно, нікому цього не хотілося.

Була інформація про те, що на Невському проспекті може відбутися акція – тож вранці ми опинилися там … поруч із колегами з Associated Press. І вона таки незабаром почалася: люди різного віку вийшли перед готелем «Редіссон», де зупинились одна з делегацій. Вони розгорнули транспаранти, заблокували Невський проспект і, наскільки змогли, вхід до цього готелю. Було зрозуміло, що акція абсолютно самовбивча. Центр міста був повністю контрольований міліцією, на деяких перехрестях було просто важко пройти. Будь-яку підозрілу людину могли відвести до відділку. Очевидно, що акція була розрахована буквально на кілька хвилин.

Фото Максима Буткевича



З усіх боків одразу підбігла міліція. Журналісти з Associated Press, мушу сказати, зреагували дуже професійно. Оператор і фотокореспондент сказали «Почалось!», схопились за камери - і кинулись до місця події. Я, витягнувши свій фотоапарат, також рушив за ними. Трохи відстав, тож фотокора АР наздогнав уже в ОМОНівському автобусі.

Повз пробігала міліція, не звертаючи на мене особливої уваги. Це мене особливо не дивувало – очевидно, що людина з камерою, яка перебуває на відстані від місця подій,  в акції участі не бере. Але це тривало дуже недовго. Я встиг зробити на ходу якихось пару знімків, коли ззаду почув слова: «А у него камера!». І в цей момент мене схопили за ліву руку, закручуючи її назад, за шию і потягли до входу в готель. Мене це спантеличило, м’яко кажучи, я ще встиг спитати – «а в чому, власне, справа?». На це мені досить емоційно і нецензурно пояснили, що моє єдине завдання зараз – швидко іти в напрямку, в якому мене ведуть. В цей момент вже розпочалося «розтягування» активістів. Біля входу в готель мене здали ОМОНнівцю зі словами «а вот этот фотографировал». Тоді я почав розуміти, що камера в руках була головною причиною затримання. Із заламаною рукою мене почали штовхати до автобусу, а коли помітили, що моя права рука притиснута до корпусу, і я ще намагався знімати від поясу, - мені коротко й нецензурно пообіцяли розбити камеру.




Нас «утрамбували» в автобус - удвічі більше, ніж він міг вмістити, - наказали закрити шторки, не визирати, не кричати. Декільком людям це все «роз’яснили» за допомогою копняків і ударів у голову. Але все це раптом припинилося, коли міліціонери зрозуміли, що третина або половина людей в автобусі говорить різними мовами. З нами були німці, британці, голландці. З пострадянських країн – білоруси, молдавани, українці, росіяни. Потім нас почали виводити з автобусу, обшукуючи. Були випадки, коли дівчат обшукували чоловіки – на це порушення закону ніхто не зважав. Кількох людей, які опиралися, били прямо біля автобусу. При цьому російські активісти пояснили нам, що це було далеко не найжорстокіше затримання: як правило, справжнє побиття відбувається в автобусі.

На цій акції затримали, за пізнішими повідомленнями, 36 людей, а всього за той день на різних акціях, за нашими підрахунками, більше 80.

- Розкажи, будь ласка, про своє перебування в міліції.

- Там, звісно, було достатньо сумних моментів, але були також приємні. Скажімо, коли поміж затриманими рознеслася чутка, що тут є такий собі Максим, і в нього день народження, несподівано вони всі заспівали «Хеппі Бьоздей», а найближчі хлопці і дівчата підхопили мене на руки і почали підкидати під стелю. Міліціонери були шоковані, але не заважали.

Мені пощастило: я не зазнав фізичного насильства. У відділку при мені його також не було. Били ОМОНівці по дорозі з відділку до суду. Було очевидно, що вони просто «відтягуються». Звичайні міліціонери, особливо місцеві, пітерські, намагалися з нами говорити, питати -  в чому справа, говорили, що служать закону. Подальший перебіг подій показав, яке це було служіння, але в ОМОНівців нічого подібного не було. Вони отримали «матеріал», з яким можна «попрацювати» по дорозі. Один удар, який дістався білоруському активісту в автобусі, змусив мене здригнутися – згори кулаком по голові. А це було лише через те, що він просто відмовився відповідати, звідки він. Від інших груп були повідомлення про ще жорстокіші побиття.

Був психологічний тиск. Оскільки у багатьох з нас був громадський захисник, ми заявили, що не будемо давати жодних пояснень, поки його не пустять до нас. Він кілька годин чекав під дверима. Нам говорили, що захисник не прийшов, а йому говорили, що нас оформлюють і треба ще почекати. Продукти, які нам намагалися передати, передали тільки тоді, коли приїхав український консул. Камера була жахлива. Відмова зателефонувати – це взагалі стандарт. Була і дезинформація з приводу того, що нас уже повезли до суду, насправді ж ми ще кілька годин перебували у відділку.

- Відомо, що група затриманих, і ти в тому числі, оголосили голодування. Що стало причиною цього?

- Голодування було спричинене вже самим судом. Нам були пред’явлені звинувачення за статтею російського адміністративного кодексу «Непокора законним вимогам співробітника міліції». Всім затриманим були видані протоколи, де основний текст було видрукувано на принтері. В ньому було сказано, що такий-то співробітник міліції, здійснюючи охорону громадського порядку, підійшов, скажімо, до громадянина Буткевича, який брав участь у несанкціонованій ході по Невському проспекту, і, представившись (у  першому варіанті було – «неодноразово»), вимагав припинити протизаконні дії. На що громадянин Буткевич відповів категоричною відмовою, а на вимогу пройти до патрульного автомобілю почав виклично поводитись і хапатися за формений одяг. Потім із цього протоколу сміялися самі міліціонери.

Всім були пред’явлені абсолютно однакові звинувачення. Можна було звинуватити людей у порушенні правил проведення громадських заходів, можливо – у перешкоджанні дорожньому рухові. Проте ці статті переважно ведуть тільки до штрафу. А тут була мета посадити активістів до закінчення самміту. Звичайно, всі відмовились визнавати ці протоколи. Першу партію затриманих завезли до суду, а потім повернули. Протоколи переписали від руки. Там були вказані вже інші свідки з боку міліції. Деякі речі відрізнялися, але в цілому все було так само. Я знову хапався за формений одяг і знову брав участь у несанкціонованій акції. На наше обурення міліціонери сказали, що в суді у нас буде змога себе захищати. Всі претензії, мовляв, висловите там.

Потім був суд, який починався з дотриманням всіх формальностей. Мене навіть спитали,  чи не хочу я дати судді Долинській відвід. Але вже під час допиту свідка з мого боку стало незрозуміло, чи вона є суддею, чи прокурором. Зрештою, після наради з самою собою суддя заявила, що в неї немає підстав не довіряти протоколу про адміністративне правопорушення. Презумпція невинуватості не працювала! Мої докази вона частково проігнорувала, а частково відхилила через те, що вони не надійшли у встановленому порядку через органи міліції, а були подані моїм захисником. Враховуючи дані про мою особу, - це було вказано в постанові суду, - мене було засуджено до трьох діб адміністративного арешту.

Потім нас тримали групою з так званого «близького зарубіжжя»: українці, росіяни, білоруси і молдавани. Порівнявши свої вироки ми, дійшли висновку, що всі, хто намагався захищатись, отримали по три доби, інші – по дві. Вирок не мав нічого спільного ні з самим процесом, ні з доказами. В моєму випадку не було навіть свідчень з боку обвинувачення. В інших свідками були ОМОНівці, які їх затримували. ОМОНівець Туча, вже легендарний у вузьких колах, власноручно затримав за кілька хвилин близько 15 активістів, і всі вони, якщо вірити протоколам, хапались за його рукави й нецензурно лаялись.

На ніч нашу групу відвезли з суду до іншого відділку міліцію, розмістивши в холодній камері, де навіть сісти особливо не було де. Обговоривши нашу ситуацію, ми дійшли висновку, що маємо єдиний спосіб висловити протест проти цього фарсу – голодування. Власта Підпала, громадянка України, пішла на радикальніший крок – оголосила сухе голодування.

- Як у цій ситуації спрацювало вітчизняне МЗС? Як удалося добитись того, що тебе відпустили до закінчення терміну, визначеного вироком?

- Робота дипломатичних служб була оперативною, за що я особисто дуже вдячний Консулу України Віктору Лавриненку. Наприклад, прибувши до відділку міліції, він не лише допоміг нам, трьом затриманим українцям, але з його прибуттям змушені були пустити громадського захисника, передати продукти – почали ставитись уважніше до всіх затриманих, оскільки стало зрозуміло, що стіна між тим, що всередині і тим, що ззовні, поламана.

І після суду Консул відвідував нас щодня. Приносив передачі, зібрані хлопцями й дівчатами „на волі” – сік, воду (оскільки ми голодували). Він зв’язався з місцевим адвокатом і запропонував написати апеляційну скаргу. Звичайно, хотілося вийти раніше – окрім природного бажання покинути в’язницю, була тривога тих, хто перебував ззовні, та й професійне бажання передавати інформацію.
Апеляційну скаргу було написано. Я ще раз наголосив, що не брав участі в акції, свою роль на той момент як журналіста, - а в мене була прес-карта Міжнародної Федерації Журналістів, її скопіювали, і, зрештою, проігнорували. Ми підкреслили всі суперечності, які були під час судового процесу. За порадою адвоката також ми написали про те, що я не мав наміру порушувати чинне російське законодавство, якщо ж раптом це сталося, я про це шкодую. Ця фраза викликала в мене, звичайно, внутрішній опір, на що Консул резонно зауважив: «Ти щось порушив? Ні. Тоді тобі немає про що і шкодувати.» Без особливої надії я цю цидулку написав. Її розгляд відбувався без мене за нашим же проханням, оскільки етапування забрало б багато часу. Через кілька годин двері камери розчинилися, й мені сказали, що я можу бути вільний.

Після цього були дуже суперечливі відчуття. З одного боку, я був на свободі, з іншого – пан Лавриненко передав мені копію постанови суду. Наприкінці цього документу, зокрема, було зазначено: оскільки громадянин Буткевич визнав свою участь у несанкціонованій акції, розкаявся, то суд вважає можливим скоротити термін арешту з трьох діб до двох. Я був обурений цим, але консул сказав, що ми можемо апелювати. Зрештою, ми так і зробили, але швидко почали поширюватись чутки про якесь каяття, якого насправді не було. Тому перше, що я сказав під час включення на «1+1» відразу після звільнення, було те, що я не можу визнавати свою участь у тому, в чому я участі не  брав, і розкаюватись у тому, чого не робив. Така ось ложка дьогтю в ситуації зі звільненням.

- А яке твоє загальне відчуття після всіх цих подій?

- Особисто я дуже радий, що був саме в тому місці і саме в той час. Мені здається, що це було необхідно, і все-таки певний позитивний результат своєї роботи ми бачили у спілкуванні навіть з колегами-журналістами, російськими й іноземними. По-друге, це досвід дій саме в таких умовах, а умови репресивні, аби не сказати сильніше. Неприємно, звісно, коли тебе затримують і кидають до в’язниці, але це теж досвід. Мені пощастило, і я відбувся краще, ніж будь-хто інший – мені не давали десять діб ще на під’їздах до Пітера, мене не били кулаком по голові.

Загальне ж враження, менш особисте, від цієї ситуації було найкраще висловлене на одній із фінальних прес-конференцій учасниками «Legal Team», неформальної юридичної групи «Мережі проти Великої вісімки». Його зміст у тому, що всі побачили, як швидко і ефективно може бути розгорнутий в масштабах усієї Росії репресивний апарат, який просто нехтує базовими принципами законів.

- Чим, на твою думку, цьогорічний самміт відрізнявся від попередніх?

- Була відмінність якісна, я б сказав. Справа не лише в кількості порушень, а у підході. По-перше, право на протест було взагалі заперечене. Нехтування основними громадянськими правами і законодавчими нормами було настільки поширене, що викликало острах і, можливо, навіть легкий шок. Апелювати до статей закону у спілкуванні не лише з міліцією, але й у суді не мало жодного сенсу – це викликало в правоохоронців сміх. А у випадках, яких лише нашою групою було зафіксовано десятки – обшуків, зняття з потягів тощо, - було порушено стільки елементарних речей, що волосся ставало сторч. Це було в різних регіонах, але схема була одна й та сама. Порушувалося не лише право на протест і мирне зібрання, а й право на свободу від незаконного ув’язнення, право на недоторканність приватної інформації.

- Ми не почули оцінки того, що відбувалось, із вуст лідерів європейських країн – учасників самміту…

- Дійсно, як таких оцінок не було. Єдиний випадок, який можу згадати, був дещо анекдотичним. Шеррі Блер, дружина прем’єра Великої Британії Тоні Блера, замість відвідування якоїсь виставки ремесел завітала до офісу організації «Громадянський контроль» (не плутати з нашим «Громадським контролем»), яка надавала нам офіс для прес-конференцій. Вона пообіцяла певну фахову допомогу як юрист, через що її досить жорстко розкритикувала британська преса, вбачивши в цьому порушення дипломатичних норм. Лідери країн «Вісімки» ситуацію з порушеннями прав людини просто проігнорували. Очевидно, відіграли роль події на Близькому Сході, а ще, можливо, не хотіли псувати господарям настрою. В усякому разі, активісти «Мережі проти Великої вісімки» не намагались апелювати до західних лідерів, аби вони засудили дії російського. Йшлося про протести проти «Великої вісімки» як такої, як проти нелегітимного інституту. Але таке відверте ігнорування цієї теми засвідчило, що самміт як подія і та атмосфера, що його оточувала, пов’язані між собою.

- Як ти опинився в числі медіа-активістів? Взагалі, який ти стосунок маєш до так званого руху «антиглобалістів»?

- Медіа-група, - в усякому разі, на сьогодні, - це ситуативне об’єднання. Її історія почалась у Шотландії під час минулорічного самміту.  Тоді в процесі організації протестів з’явився певний досвід, у тому числі у спілкуванні з мас-медіа. А коли почали створюватись структури проти самміту в Пітері, російські активісти попросили про допомогу людей із різних країн.

Під час самміту діяла також і згадувана мною «Legal Team»  - група юридичної підтримки, яка дуже добре себе проявила під час протестів. Це неформальна ініціатива громадян,  до якої входили переважно молоді правозахисники, що мають досвід роботи з захисту прав людини в Росії. Зараз іде до того, що вона працюватиме й надалі, принаймні,  поки будуть тривати апеляції.

Я ж досить давно був і залишаюсь залученим, у вільний від основної роботи час, до кількох компаній і рухів. Все це почалося ще до журналістики і триває паралельно з нею. Я намагаюся, щоб одне іншому не заважало, і думаю, що мені це вдається.

Треба також сказати, що самі активісти не люблять терміну «антиглобалісти». Це поняття створює кумедну ситуацію: люди, які активно спілкуються через Інтернет, нібито виступають проти глобалізації. Це означало б, що вони не розуміють, що роблять. Процеси міжнародної співпраці  природні, це як погода, який не можна протистояти. Отже, це рух за іншу глобалізацію. Не за глобалізацію руху товарів і грошей або за перенесення виробництв, а за глобалізацію вільного пересування людей, культурних контактів, створення всесвітньої базової системи освіти, або за глобальне подолання бідності. За глобальну справедливість, якщо хочете, і проти експлуатації. Тому в останні роки учасники руху самі себе називають альтерглобалістами, тобто «іншими глобалістами».

- Чи виконала медіа-група поставлені перед нею цілі?

- Медіа-група спрацювала не блискуче, не ідеально, але досить добре. Ми могли б і краще,  якби не обставини, про які ми говорили вище. Деякі стереотипи ми, сподіваюсь, усе ж таки поламали. Напевне, збільшився ступінь довіри між журналістами й активістами. Довіра – це основне. Поки у журналіста в голові цей стереотипний образ „антиглобаліста” з каменюкою в руці, він і писатиме про цей образ, а не про живих реальних людей, у яких є причини і досить ґрунтовні пояснення того, чому вони проти.

В активістів такий самий образ журналіста - співробітника медійної корпорації, який зацікавлений в сенсаційному матеріалі і, якщо мова йтиме про якусь ситуативну вигоду, може «злити» інформацію спецслужбам. Завжди є матеріали за результатами цих саммітів, і цей самміт - не виняток, які підтверджують ці стереотипи і в активістів, і в журналістів. Але є матеріали, які їх змінюють. Мені здається, нам вдалося створити певні інформаційні приводи, якось поламати цю стіну, бодай накинути деякі містки.

- Максиме, можеш скористатися можливістю пояснити причини протестів.

- Справді, про причини протестів пишуть надзвичайно мало. Передусім, якщо мова йде про «Велику вісімку», однією з основних причин є те, що вона представляє собою неформальне об’єднання вісьмох людей. На відміну від навіть тих міжнародних організацій, до яких активісти теж ставляться погане, - наприклад, Міжнародного валютного фонду, - ця група не має жодних писаних правил, які треба виконувати, жодного регламенту.

Проблеми ж, які розглядаються на саммітах, у тому числі й цьому, мають значення для всього людства. Якщо, наприклад, йдеться про глобальну енергетичну безпеку, про те, чи вирішувати ці проблеми шляхом будівництва нових ядерних реакторів і збільшення видобутку нафти, чи через посилення досліджень альтернативних джерел енергії і зменшення забруднення клімату, то зрозуміло, що це стосуватиметься не вісьмох країн, а набагато більшої їх кількості. Так само, якщо мова йде про глобальну освіту або боротьбу з інфекційними захворюваннями. Це те, що було начебто ключовими темами цього самміту. І стосовно цього, до речі, нічого вартісного не було вирішено.

Фото з мережі Інтернет


По-друге, дуже багато активістів, передусім - з радикально лівого флангу, бачать «Велику вісімку» одним з інститутів, який проводить політику, спрямовану на зростання економічної ефективності за рахунок збільшення розриву між багатими і бідними, скорочення доступу до базових соціальних прав – на освіту, медицину тощо. Це не просто голі звинувачення. Минулого року до подібної мережі, яка організовувала протести в Шотландії, входили деякі неурядові організації, як «Corporate Watch». Це аналітичний центр, у якого був чудовий звіт з корпоративного лобіювання довкола саммітів «Вісімки». Адже, крім вісьмох лідерів і урядових співробітників, на самміти завжди з’їжджається велика кількість лобістів, які проштовхують інтереси великих корпорацій. Тож «Велику вісімку» вважають одним із провідників цієї політики. І з цих самих причин відбуваються акції приблизно тих самих активістів проти Міжнародного валютного фонду, Світової організації торгівлі тощо. Отже, звинувачення у нелегітимності, порушення базових демократичних норм і вирішення вісьмома людьми доль мільярдів, слугування інтересам багатих на шкоду інтересам бідних і проведення політики, яка негативно впливає на довкілля -  це основні пункти критики. Кожен із них розлого викладений у різноманітних документах, листівках тощо.

- Але чому протести проти «Великої вісімки» завжди супроводжуються актами насильства?

- Цей рух включає в себе найрізноманітніші групи – від дуже поміркованих до дуже радикальних. І всередині руху суперечностей більше, ніж здається ззовні. Завжди є радикальні групи, які вважають, що пошкодження власності великих корпорацій є лише дуже незначною відповіддю на ті страждання і експлуатацію, які корпорації несуть людям, за шкоду, яку ті завдають довкіллю. І що протистояння лише словами, як свідчить досвід багатьох років, мало до чого призводить. Інші з ними не погоджуються, і дискусії про насильство йдуть постійно, відколи існує цей рух.

Тут є сумний парадокс, який я маю визнати як журналіст. Якщо немає ніяких акцій із застосуванням насильства бодай проти власності, такі речі дуже часто просто не висвітлюються мас-медіа. Якщо є - висвітлюють, але тоді губиться меседж: на причини уваги не звертають, говорячи лише про розбиті вітрини. Відповідно, малюється цей образ учасника руху з каменюкою в руці, хоча таких меншість. Наприклад, як висвітлювався самміт «Вісімки» в Генуї 2001 року? Стотисячну акцію за вільне пересування людей висвітлювали дуже мало, з українських мас-медіа – майже ніхто. Наступного дня почалися сутички, частина Генуї була в барикадах, убили одного з демонстрантів. Оце вже потрапило на всі телеекрани, але меседж загубився.

- Чи є суттєва різниця між висвітленням такий подій українськими та зарубіжними медіа?

- Західноєвропейські медіа набагато серйозніше ставляться до альтернативних точок зору. Це не означає, що вони «продемонстрантські», чи що там між журналістами та активістами ідеальні стосунки – це зовсім не так. Але «Guardian» минулого року не вважала нижче своєї гідності вмістити великий текст, написаний активістами до початку самміту, коли ще не було відомо, які акції плануються. Цей текст заслуговував на увагу, бо в ньому пояснювалися причини того, чому люди вийдуть на вулицю. Так само можна говорити про французькі медіа, особливо ліві. Там присутній знаходиться місце не лише для «екшену», але й для критики, теоретичної в тому числі. У нас, на жаль, такого я майже не бачив.

Хоча ситуація змінюється. Наприклад, я був дуже заскочений, насправді, коли після звільнення мені почали телефонувати і ЗМІ, і люди, яких я в очі не бачив. Потім, коли повернувся, зрозумів, що розголос ще більший. Я цього не чекав, і почуваюсь у цій ролі досить незатишно. Єдиний позитивний момент у цьому, - що був затриманий хтось із українських журналістів, із людей, яких іноді можна десь почути, з якими можна поспілкуватись. Я сподіваюсь, що це приверне увагу до причин протестів, змусить людей ставитись до них серйозніше, сприятиме зламу стереотипів.

Розмовляв Євген Булавка

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
"Детектор медіа"
Всі матеріали розділу / жанру:
Теги:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
29275
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop