Навесні 2006 року вся країна переживала за долю знімальної групи "5 каналу" - Ганни Гороженко та Леоніда Леонідова, що опинилися у вирі подій навколо президентських виборів у Білорусі. Нагадаємо, що тоді безпосередньо в момент прямого включення до українських журналістів застосували силу білоруські спецслужби -  Ганну було безпідставно затримано, і тільки оперативне втручання наших дипломатів дозволило швидко її звільнити. Водночас той, хто має можливість стежити за вітчизняним телеефіром,  знає, що для Ганни Гороженко, яка є керівником міжнародного відділу на 5 каналі, це було не перше відрядження у «гарячу» точку. До цього були Норд-Ост, «революція троянд» у Грузії. Чому молода дівчина-журналіст так часто опиняється  у небезпечних ситуаціях, як живеться журналістці-екстремалу, які ключові проблеми є в українській журналістиці, в тому числі  у міжнародному її секторі – про все це в розмові Ганни Гороженко з кореспондентом  «ТК». 

- Ганно, розкажи, будь ласка, що відбулося тоді у Мінську?

- Треба сказати, що, звісно, я очікувала певних утисків. Що можуть причепитися, можуть достатньо ліберально притягнути до відділку міліції, але я не думала, що будуть відверто нападати. Усі дні перебування в Мінську у нас, до речі, був дуже дивний водій, який казав нам: «Ви ж маєте їхати туди-то…»,-  причому я не казала йому, куди ми маємо їхати. «Там же має бути концерт». Який концерт? За моїми підозрами, це якийсь співробітник КДБ, якого нам підсадили, і від якого ми не могли ніяк відкараскатись. На зустрічі Аляксандра Мілінкєвіча з виборцями я почула, що можуть бути арешти. Думаю, будь-який український журналіст, репортер, довідавшись про можливі арешти українців – відреагував би. Після прямого включення з площі, де відбувалась зустріч Мілінкєвіча з виборцями, я хотіла записати зі студентами-українцями інтерв’ю. Проте, не вдалось. В той момент, коли я включилась у прямий ефір, напевне в спецназу з’явилась рознарядка заганяти всіх присутніх українців у «воронки». Однак  мого оператора не заарештували, йому пригрозили пістолетом, повалили на сніг, поламали камеру. А мене ж затягнули до «воронка». Коли це все сталось, я, звичайно, була в шоковому стані. Я не очікувала подібного кроку з боку білоруських спецслужб. Нас арештовували одягнені у цивільне спецпризначенці, що мене теж сильно здивувало. Коли тебе заарештовує ОМОН, треба  бути терористом №2 після всім відомого Бен Ладена.

Потім була така ситуація… Якщо чесно, я навіть не хочу згадувати, як співробітники спецназу поводились у машині. На слова, що я журналіст, що я українка – жодної реакції. Натомість відповідали -  в мене документи «фальшиві», що насправді я білоруска, і аж ніяк не журналіст. Довелось вислухати багато погроз - погрожували і моєму життю, і моєму здоров’ю. Я думаю, що якби не втрутилося посольство України, я б звідти вийшла дуже не скоро. Наприклад, грузинським журналістам взагалі погрожували трьома  роками тюрми, и вони відбули кілька місяців ув’язнення.

- Тобі неодноразово доводилося робити матеріали з «гарячих» точок, з країн, де напружена політична ситуація. Не страшно? Не виникає бажання потім все кинути і спокійно займатися своєю роботою в Києві?

- Я не вважаю себе журналістом-екстремалом. Хоч і випадають на долю складні відрядження. Розпочалось все ще з «Норд-Осту». Я була, напевне, наймолодшим журналістом серед тих, хто висвітлював захоплення заручників на московській Дубровці, тоді мені було 18 чи 19 років.  Та я не знаю, чому доля завжди мене наштовхує на подібні ситуації.

Колись  у Москві ми брали інтерв’ю в одного з російських, так би мовити, альтернативних політологів. Інтерв’ю було позаплановим - випав транзит через Москву. Тільки-но ми записали коментар і виїхали з будинку політолога, за нами вже причепився «хвіст». За півгодини ми вже були в аеропорту «Домодєдово» - і раптом мене не пропускають на літак! Оператора пропускають, а мене – ні. Проводять безліч перевірок, особистий догляд. Стільки принижень я ще ніколи не переживала.

Та й безліч подібних ситуацій. В таких випадках, звичайно, буває і стрес або якесь напруження.  Думаю, чоловікам все ж таки легше діяти в будь-яких екстремальних ситуаціях - дається взнаки загартованість, принаймні, в дитячих бійках. Їм легше стримано реагувати в такі моменти. Між тим, дуже багато про що в своїй роботі я ніколи не казала публічно. У нас же є рідні, і їм не дуже приємно чути, наприклад, про те, що тебе намагалися побити. Тому я мало кому спершу розповіла, що з Мінська до Києва повернулась з синцями. Втім, такі ситуації були не тільки у мене, а в багатьох.

Але після таких випадків з’являється і певний позитивний досвід. Тепер я намагаюся ставитися до всього, що відбувається, не просто як журналіст, а і як людина. Тобто, я намагаюсь бути журналістом, який співчуває. Я не можу не співчувати людям, родичі яких опинилися або у в’язниці, або у заручниках, або репресовані певною владою. Так після Білорусі я зрозуміла, що дуже люблю білоруську націю, кожну людину, яка мешкає в цій країні.

Щодо української журналістики, у нас дуже багато репортерів, які опинялися в екстремальних ситуаціях. Але такий у нас характер професії. В тележурналістиці, зокрема, багато й жінок, тому вона така жіноча, емоційна, іноді саркастична. Це жінки – так роблять, так пишуть і так бачать, і так реагують.

-  А що являє собою міжнародний відділ на "5-ому каналі"?

- В ньому працює п’ять осіб. Я вважаю, що це мало. Та думаю, у мене просто ідеальні співробітники. Люди дуже творчі, дуже енергійні. Не кожен журналіст зміг би працювати з 4 ранку до 12 дня в режимі, коли виходять новини щогодини. І взагалі мої співробітники -  люди з великим потенціалом. Крім того – журналісти-міжнародники це в першу чергу журналісти-поліглоти. Вони мають знати все, що відбувається у світі. Тому я вважаю, що знання мов, знання певних політичних нюансів – дуже важливе. Добре, що мені свого часу вдалося переконати Романа Скрипіна, що міжнародний відділ необхідний «5 каналу». Фактично, я була ініціатором його створення і пишаюся цим.

- А як, на твою думку, виглядає ситуація з міжнародною журналістикою в Україні в цілому?

- Вона ганебна. Я думаю тут зі мною погодяться багато журналістів. Міжнародники - це ті люди, які мають подорожувати, перебувати закордоном, а отже - показувати події не лише очима репортерів світових інформагенцій. Міжнародна журналістика буде тим цікавіша в Україні, чим більше керівників каналів зрозуміють, що журналісти-міжнародники покликані для того, щоб працювати закордоном.

- Чому сьогодні цього не відбувається?

- А це дуже дороге задоволення. Простіше зробити сюжет з якоїсь доволі нецікавої події, яка сталася в Києві або ще десь, ніж послати людину наприклад до Ізраїлю зараз, щоб зрозумілою мовою, спокійно, без якихось суб’єктивізмів ізраїльських чи палестинських мас-медіа розповідати про те, що там відбувається. Мені здається, мінус міжнародної журналістики в Україні в тому, що журналісти, якщо виїжджають з країни, то дуже рідко. А для того, щоб об’єктивно і цікаво розповідати про події у світі, ми маємо зсередини знати, що саме відбувається. Тому й, до речі, українські глядачі дивляться НТВ, ОРТ, ВВС. Вони можуть довідатись про  внутрішньополітичні події з українських телеканалів, але для того, щоб дізнатись  про події у світі, вмикають закордонні. Адже там більш цікава і, можливо, більш оперативна інформація, ніж та, що з’являється у нас.

Великим мінусом «української міжнародки» стало небажання вкладати кошти у її розвиток. У нас вкрай мало журналістів-міжнародників, які залишаються в Україні, а не їдуть закордон. Той же Віталій Портніков, який працював досі на радіо «Свобода» в Москві. Лише іноді з’являються його статті в наших друкованих медіа. Мені здається, що ми його просто втратили. Багато міжнародників ідуть з цього сектору журналістики. На заході – дуже перспективного сектору. Йдуть, тому що вони розуміють, по-перше – не зароблять цим собі гроші, а по-друге – не реалізують себе. Для повної реалізації їм потрібні закордонні відрядження, свої проекти.
 
- Можливо, все це випливає з загального стану нашого телебачення?

- А у нас початкове телебачення зараз, я б сказала - селищне. Які б шалені гроші в нього не вкладалися. Це дуже добре, наприклад, що на наших каналах є розважальні програми, це просто супер! Однак у нас дуже мало якісної аналітики. У нас дуже багато ток-шоу, але вони не схожі на шоу, це просто «побрехеньки». Гості  сидять, розмовляють, начебто вирішують якісь доленосні питання для держави, але немає того, що могло б зацікавити людей – немає шоу.

- Нашому телеефіру бракує особистостей? Як ти думаєш?

- Ми їх не розвиваємо. Менеджерський склад телеканалів, це моя особиста думка, не вкладає гроші у розвиток саме людей - ведучих, журналістів. Людина, звісно, має сама розвиватися, але в цьому повинен бути зацікавлений і менеджерський склад. Адже, чим більше яскравих особистостей на каналі, тим краще. А на нашому телебаченні гроші ідуть на вітер. При тому, що для такого рівня телебачення  інвестують все ж таки доволі великі гроші.

Коли я опиняюся у будь-якій країні, я в першу чергу вмикаю телевізор, щоб подивитися місцеві телеканали. У тій же Словенії – маленька двомільйонна країна - зовсім інший рівень телебачення. Тому що словенські журналісти беруть за приклад журналістику західного штибу, зокрема, німецьку. У країнах, нових членах Євросоюзу, - Прибалтиці наприклад, я помітила, що менеджмент телеканалів і журналісти взяли за зразок італійське телебачення  – темпераментні ведучі, програми з цікавими режисерськими ходами. У німців і британців, мені здається, більший акцент на аналітику, більш смислові програми.

- Українське телебачення врешті-решт може прийти до того, щоб мати власне обличчя?

Звичайно, але для цього, в першу чергу, треба вирости. І має бути розумний менеджмент. Саме журналістський менеджмент, а не тільки той, який приходить на канал, що б досягти певного розвитку та рівня прибутків. Це, звичайно, дуже вигідно і потрібно. Але нам потрібен менеджмент, який буде знати основи журналістики.

Я не критикую українську журналістику, мені здається, кожен український журналіст це розуміє. Все у нашому ефірі і на шпальтах газет не тієї якості, як хотілося б. Та я думаю, що ми і за це покоління суттєвих змін не здійснемо.

- Як журналіст–міжнародник, ти маєш можливість бачити зовнішню політику України, так би мовити, зсередини. На твою думку, наскільки вона у нас ефективна?

- Я тривалий час не вірила в українське МЗС, в те, що воно щось робить. Тож, для мене було  великою несподіванкою, що дипломати доклали так багато зусиль, коли я опинилася у складній ситуації. І спасибі за це тодішньому послу України в Білорусі пану Наливайченку. Однак, при всій моїй повазі до цього відомства, думаю що у нас немає чіткої зовнішньої політики. А все від того, що в України немає й внутрішньої політики, немає чітких орієнтирів. Ми немов та «жаба-мандрівниця» - їздимо по всьому світу, всім все обіцяємо, але нічого не робимо. Зовнішня політика у нас декларативна, на жаль.

Наприклад - у нас дуже велика кількість українців закордоном. Під час відряджень я зустрічаюсь з деякими з них, з тими, що перебувають там нелегально. Вони завжди знаходяться у зоні ризику, вони повинні дбати не тільки про роботу, але й про безпеку свого життя. І випадки, подібні до того, який в мене був у Білорусі, трапляються з ними дуже часто. Або люди просто стають побутовими заручниками. Коли вам не виплачують зарплату півроку і змушують вас працювати, - це те ж саме, що бути заручником. Такі люди не знають, до кого звернутися. В Україні про 80% таких випадків нічого не відомо. Це не з’являється на шпальтах газет і у випусках новин. Але ж це - наші люди, і ми маємо про них піклуватися.

- Але ж розкривати, показувати такі ситуації – це завдання не лише держави, але й преси. Чи не так?

- У нас є лише поодинокі випадки журналістських розслідувань. Наша преса ще знаходиться на тому примітивному етапі, коли всі новини журналісти довідуються з вуст політиків і чиновників. У нас прес-конференція – це привід отримати інформацію. А журналіст насамперед має сам здобувати інформацію. Всі скандали, які розкручені у Європі, - розкручені самими журналістами. Політики не надають цю інформацію, вони вимушені на неї відповідати, коментувати. Для західних журналістів – це правило, та й так краще, ніж просто мусолити одні і ті самі заяви політиків по десять разів на день.

- Тобто, українська журналістика – це щось на зразок ведення щоденника, літопису?

- Так, від Нестора-літописця ми недалеко відійшли.

- Повертаючись в Україну з відряджень ти, напевне, порівнюєш її з іншими країнами. Чи сформувалося в тебе власне відчуття того, де місце нашої держави в світі?

Я не буду казати, де наше місце. Кожна людина це сама для себе вирішує. Я взагалі ставлюся до подібних речей типу «давайте оберемо, куди ми маємо рухатися» скептично. Кожна людина, а не політики, має обирати для себе – куди вона буде рухатися. Ми ніколи, мені здається, не досягнемо згоди, якщо будемо змушувати тих людей, які не хочуть іти на Захід, робити це. Чи, якщо будемо тягнути людей на Схід. Місія кожного українця – відчути своє місце самостійно, щось робити для того, щоб реалізувати свої прагнення вже в Україні. Ти можеш цю Європу зробити в себе вдома, чи на роботі. Європейські країни – це країни, які пройшли довгу історію поступового розвитку. І починався цей розвиток не з якихось політичних рішень, а з того, що той рівень життя, якого люди прагнули, вони влаштовували самі.

Наприклад,  Німеччина. Це дуже цікава країна, яка стала з колін. Як кажуть – країна, яка була переможена, згодом стала переможцем. Люди, що пережили настільки нищівну поразку, які себе самі змішали з багнюкою,  змогли піднятися з колін. Попри те, що країна була розділена, -  щось подібне ми маємо в Україні. Німці все ж таки поступилися своїми принципами. Мешканці колишніх ФРН і НДР поступилися важливими для себе речами, вирішили не переслідувати людей, які працювали в Штазі тощо. Все досягається прощенням і вчинками. Коли нація вже готова поступатися, коли шукають компроміс – це є розвиток. А ми зараз тупцюємо на місці, на жаль. І коли я дивлюся на те, що нині відбувається в парламенті, мені стає зрозуміло що ми не вчимось на європейському прикладі, ми все ж таки будемо вчитися на власних помилках. Однак ми все одно до цього прийдемо.

- В Україні зараз багато обговорюються певні внутрішні проблеми, зокрема, так званий конфлікт між східними та західними регіонами. При цьому все подається, так би мовити, дуже «апокаліптично». Порівнюючи Україну з іншими державами, чи дійсно наші проблеми є аж настільки критичні?
 
- Немає критичних проблем, є критичні способи їх вирішення, це коли проблема стає ще гіршою. На мою думку, ми зараз намагаємося висушити болото, яке ніяк не висушується. А чи не простіше просто не робити цього? Змиритися з тим що воно є. І те, що ми зараз роздмухуємо конфлікти з якихось дрібниць…. Ці глобальні проблеми… Їх немає, ми просто всі їх вигадали. Тому що нам так зручно. Людині «Класно» жити, коли є купа комплексів  -адже вони і є частковим виправданням. Так само «Класно» жити, коли в країні є проблема розділу. І ми ніколи не відмовимося від цієї ідеї! Цим користуються політики і після їхніх заяв Україна дійсно розділяється.

Іспанія теж живе з країною Басків. При тому, що на референдумі люди чітко сказали уряду – хлопці, ну ж бо домовляйтеся з баскською терористичною організацією «Ета». І тепер уряд розпочав переговори з сепаратистами. Це був розумний вихід із 30-річної збройної боротьби.

Або Франція. Доволі цікава країна, з цікавою історією. Країна-колонізатор в минулому. Однак тепер це країна з великою кількістю мігрантів. Французи теж пішли на поступки: для розвитку своєї нації, культури, вони вирішили прихистити неетнічне населення. Але в них зберігся принцип: якщо ти не відчуваєш себе французом – забирайся геть. Французи так і поводять себе. Вони завжди проти тих приїжджих, які не хочуть підлаштовуватися під їх культуру. Якщо ж ця людина готова зробити якийсь внесок у цю культуру – це вітається. Вони пишаються цією людиною. А де ви побачите українців, які б пишалися представниками нетрадиційної для нас етнічної групи?

- Після 2004-го року сталися певні зміни в роботі журналістів, з цим погоджуються і політики, і експерти. Стало більше свободи. Водночас з’явився інший чинник впливу на ЗМІ – гроші. Наприклад, останню виборчу кампанію назвали найбільш «джинсовою». А як тобі працюється в сьогоднішніх умовах?

- У нас є свобода слова, і є намагання заробити гроші. Іноді ці поняття підміняються. Ми любимо свободу слова, коли нам за неї платять. Але для того, щоб журналістика була дійсно вільною, журналісти не повинні заробляти від виборів до виборів. У них мають бути гідні зарплати, вони повинні мати змогу купити собі квартиру, що б не залежати від політиків, які їм щось обіцяють. Вони мають їздити не в тролейбусах, а на власних авто. У нас, на жаль, не тільки в регіонах, але і в Києві журналісти – це малозабезпечена верства населення. Коли ми будемо отримувати гідну і відкриту заробітну платню, тоді ми будемо відчувати себе потужною силою.

- Чи існує в Україні, на твою думку, журналістське середовище?

- Дійсно, ми дуже любимо збиратися в кав’ярнях, пити каву, просто отримувати насолоду від спілкування, а потім встромляти палки у колеса одне одному. Тож, на мою думку, в Україні немає справжнього журналістського середовища. Іноді трапляються якісь акції, але вони були у передвиборчий період. У, так би мовити, «мирний час», дуже мало журналістів, які готові стати на захист своїх колег.

- І наостанок, Ганно, розкажи, як ти потрапила в журналістику?

- Це була моя ідея ще зі шкільних років. Як і в багатьох людей - спочатку мрієш бути балериною, потім мрієш бути дизайнером, а потім тобі спадає на думку, - а чи не бути мені журналістом? Надихали якісь приклади, в тому числі з кіно. В мене немає рідних-журналістів, тому все довелося  здобувати власним досвідом. Ходила у  Київський палац дітей та юнацтва, на гурток. Тобто, я щось робила для втілення своєї мрії. Вже у старших класах почала писати до «Вечірнього Києва», на першому курсі університету - до «Дзеркала тижня», трошки до «ПІКу». Пізніше перейшла у телевізійну журналістику, сама навіть не думала, що так буде.

- І як же це трапилося?

- Ой, це було дуже цікаво. Вийшло так, що в нас була телевізійна практика. Я взагалі-то себе не уявляла телевізійним журналістом. Але моя подруга побоювалась йти на канал сама і проситись на практику, тож я прийшла разом з нею, й так і залишилась на СТБ. Спочатку була практикантом, потім дописувала у програму «Вікна у світ». Це була дуже класна програма і у мене є мрія - якби «реанімувати» в кращих традиціях «Вікна у світ» на якомусь телеканалі. Ось так почалась моя телевізійна кар’єра.

- Ти з самого початку хотіла займатися міжнародною тематикою?

- Так. Я одразу уявляла себе журналістом- міжнародником. Я не люблю метушні в політиці, яка є в Україні - вітчизняні політики не відповідають тому рівню, який вже існує в світі багато років. Мені завжди цікаво спілкуватись з іноземними лідерами, які б вони не були одіозні. Але поки я не бачу у наших державних діячів потенціалу стати справжніми політиками. Мені здається, що вони ще досі граються в «дитячому садку» і навіть не перейшли до «початкової школи».

Розмовляв Євген Булавка, "Детектор медіа"