Почула журналістка Зіна Підалькіна, що до Києва приїхав Андрій Жолдак і серце її закалатало. Не знала, бідна, радіти цій новині чи сльози дівочі лити.  Втупилася у вікно і смутком зайшлася. Згадала, що вже рік минув, як не бачила вона Андрія українського, і два - як вистави його. Згадала як вижили Андрія митці, українських просторів неньки. Як втратила Україна режисера класного – чи не єдиного в батьківщині рідній, хто міг щось таке несподіване втнути, що після того від балочок та чуток земля гула. Та так гула, що до заморських країв докотилося - і Андрієві німці, угорці, росіяни з радістю притулок дали. Щоб у них був. Щоб їхню країну та театр ідеями своїми збагачував. „От падлюча ми нація українська! – заголосила Підалькіна – Такого класного та талановитого хлопака театрального з’їли!” Поплакала тихо. Змовкла. Подумала, що чим  минулим своє серце мучити, старі рани ятрити, краще дізнатися: „Чому ж Андрійко, славний режисер,  до Києва прибув”.  Бо знала Зіна, що  Жолдак в Україні рідній  був не зі  слабкого десятка чоловіків.  

А.Ж. (до Зіни, яка підсіла до нього у „Кофе-Хаузі”) Зіно, ти повісь на сайт текст, щоб резонанс був.  Я  інтерв’ю тільки тобі та Сергію Васильєву даю. 

„Такий же ж... – зраділа Зіна, почувши Андрія. – Силу випромінює. Енергію”. І схотілося Зіні засміятися. Сонячно захихотіти. Від щастя. Від божевільних емоцій, які накрили, як тільки вгледіла вона Жолдака і сестру Катю його.  

- З.П. (беручи себе в руки) Андрію, це таке падлюче нещастя, що тебе в Україні не було. Чи можу я мати надію, що ти тут будеш ставити?

- А.Ж. Я не був більше року в Україні. Для мне усе тут нове.  Останнім часом був в іншій атмосфері і в інших театрах працював. Видно, що динамічно усе розвивається. Зараз в мене новий період. Після німецької і московської вистав мені стали дуже цікавими тексти, їхня ідеологія. Я дуже хочу зробити в Києві ідеологічну, проблемну та сучасну виставу  з текстами. У десять днів, які  я провів у Києві, я зустрічався з політиками, бізнесменами і діячами культури, розповідаючи їм про свої плани на 2007 рік. Треба щоб Жолдак представив великий та серйозний проект у Києві. Я сподіваюся, що усе в нас вийде, бо маємо великий досвід. Якщо в Україні усе розвивається, то театр теж мусить не стояти на місці.  

На цій репліці, бачачи сором’язливість дівчини, Андрій ласкаво підморгнув їй. І розсміялася Зіна. Так, як кортіло їй вже давно – сонячно.  

 - З.П. (повертаючись до нормального стану) Мене бісить та ситуація, яка сталася з тобою на батьківщині, коли тебе фактично вижили з театру. Чи зустрів ти щось подібне у країнах заморських? У Європі, скажімо... 

- А.Ж. У Західному світі таке виключено. У країнах Євросоюзу є цілі програми, котрі направлені на підтримку візуального художника. Навіть якщо в нього депресія, чи він робить  один невдалий проект, адже у митців часто бувають зриви, то в них є спеціальні фонди і субсидії для підтримки життєвого рівня художника і його сім’ї. Суспільству важливо, щоб він далі вийшов на наступний проект, фільм, книгу і так далі. І якщо митець робить виставу і вона виходить гарною, якщо його твір стає „діаложним”, якщо він будоражить інші жанри, то за цим митцем просто полюють. А у нас усе це буксує і виходить, що художник  захищає сам себе. Це абсурд. Це свідчить про відсутність демократії і справжньої ролі митця у суспільстві, і я не знаю, як мусять звернути увагу політиків і бізнесменів на себе сучасні митці, як вони мусять бунтувати художньо, щоб суспільство звернуло увагу на них і збагнуло, що вони – цінність.  

- З.П. (здивовано) Невже, Андрію, ти натякаєш на пасивність українських митців? 

- А.Ж. Пасивність колосальна! Подумай, Зіно, якщо у лісі мало птахів, які співають, якщо ліс мовчазний, в ньому можна загубитися. А якщо десь співає птах, ти будеш йти на його спів. Якщо у лісі тихо, то самий ліс не продукує. Тому я вважаю, що прийшов час з моїм досвідом європейським в Україні щось зробити. І фільм я хочу зробити експериментальний, і виставу. 

- З.П. А от що стосується політики, то як на твій погляд – митець мусить у своїй творчості реагувати на ситуацію? 

- А.Ж. Це відбувається по-різному на різних етапах. Раніше я казав, що не повинен. Сьогодні, проживши півтора роки на Заході, кажу, що митець мусить реагувати на все. Ми не можемо закрити очі і робити вигляд, що нічого не відбувається, й усе в країні дуже гарно. Це нагадує мені голод в Україні, коли митці фотографували будь-що,  тільки не трупи на вулицях. Тоді був страх, що їх розстріляють, але сьогодні не той час. Митець мусить активно провокувати суспільство своїми виставами, фільмами, картинами, книгами, проектами. На Заході настільки вільні люди в цьому плані, вони настільки нічого не бояться, що це є великою силою у суспільстві. У нас усе залежить від симпатій і того - хто скільки заплатить. Сьогодні тут є сильні митці, і вони мусять виходити з підпілля, брати владу до своїх рук, тому  що є державні гроші. Я читав, що при кризі річний бюджет України зріс на 4% . За європейськими мірками – це дуже потужний розвиток. Зараз за півроку - 5% ВПП. Тож бюджет поповнюється, гроші є. Фінансування Міністерства культури збільшилося у п’ять разів. Це гроші, які мусять піти на вистави, на фільми... Інша справа - кому вони розподіляються. Чи з’являються нові вистави, фільми, музичні твори? Наприклад Спілберг зняв „Список Шиндлера”. Це привернуло увагу половини світу. Де наші проекти, котрі хоча б локально примусили сперечатися пів-України з приводу вистави, і життя в ній відображеного? Де такі проекти?

- З.П. (спостерігаючи, як летить дим від цигарки Каті) Чому ти хочеш повернутися саме до України? Це ностальгія?  

- А.Ж. По-перше, я маю роботу на Заході. Я ставитиму в Іспанії, в Румунії, Німеччині... Але мені там нудно, бо там інша мова, інша культура. Треба потужно заглиблюватися у суспільство, щоб відчувати себе в ньому вільно. Театр зараз повертається до слова, і мені цікаве спілкування, вираз своїх підсвідомих речей через зрозумілу мені мову. Це нормально, що я прожив на заходів півтора роки, а тепер хочу попрацювати в Україні. Потім, можливо, знов поїду в іншу країну. Це є збагаченням митця.  

- З.П. (спробувавши блиснути ерудицією) Не так давно я перечитувала книгу про Леся Курбаса і знайшла багато паралелей з твоєю творчістю. От скажімо, його вистави, як і твої, викликали шквал емоцій. Публіка просто ділилася навпіл. Наскільки я знаю, не тільки в Україні з твоїми постановками відбувається так, а й за кордоном, зокрема в Німеччині. 

- А.Ж. Митці, котрі займаються проектами, знаходяться в складній ситуації. Створення картини і написання книги – це шлях індивідуальний. І можна жити будь де і писати книгу. Коли ти займаєшся постановками крупних вистав, зйомками фільму, ти зав’язаний на великій кількості людей. В чому складність? Є барометр спільноти, котра сьогодні сприймає чи не сприймає виставу, і тому приймає твій продукт чи ні. На Заході усе просто. Якщо ти робиш спектакль, фільм, і це масово не бере глядача, то рамки його фінансування звужуються. Там нема цензури. Ти можеш робити що завгодно. Там є лише цензура купівлі квитків. Тобто якщо на виставку митця (живописця чи композитора, тенора, чи режисера) квитки не продаються, то тобі наступного разу скажуть: „Тоді робіть маленьку виставу в кімнаті”. Це ринок. В нас інша ситуація. Ринок ще не працює, тому гроші даються по старій системі. Хто з ким товаришує, кумується, той  і отримує гроші. Якщо я тебе люблю, то я тобі дам бюджетні гроші на гастролі твого театру. А якщо я цей театр не люблю, то не дам. Тобто чиновник вирішує тут як васал. Треба ламати цю політику. Вона неправильна. В німецькій „Медеї” в мене була мета робити виставу, яку я хочу. Це була дуже велика експериментальна робота. Я експериментував з простором, декораціями, акторами, світлом... Це не була вистава для звичайного глядача. Там був дуже великий зал (на дві тисячі місць), він дорогий в експлуатації. Він не збирав глядачів так, щоб окупити квитки. Але я отримав великий досвід, і цей же ж театр дає мені тепер контракт на 2008 рік. Було б цікаво застосувати цей досвід в Києві. Я спробував це в московській „Федрі”, коли випускав виставу з Машою Мироновою, де був синтез між російським театром та німецьким. Частково це жорстка вистава, частково в стилістиці російської школи переживання. 

- З.П. Виходить, що на Заході художник з владою співробітничає, а  у нас - ні. Ти сам зустрічався з міністром? 

- А.Ж. Ні. Я розумію, що він, можливо, поміняється. Я розмовляв з культурними діячами, які впливають на ситуацію. Тим паче, що у вересні я приїду на довше і буду оновлювати „Ромео і Джульєтту” для Петербурзького фестивалю „Балтійський дім”, тому я буду репетирувати цю виставу і в Харкові, і в Києві. В жовтні Катя хоче в Київ привезти „Федру”  та „Ромео і Джульєтту”. Буде два вечори. Це два різних спектаклі, але вони дадуть враження про  західний і східний театр.

- З.П. (емоційно) Невже ти відчував в Україні цензуру? 

- А.Ж. (скептично) „Ромео і Джульєтту” було закрито з цензурних намірів. Що таке цензура? Коли тобі кажуть – це викинь, це виріж, це поміняй, це не грай. В „Ромео і Джульєтті” мені просто сказали, що виставу не можна грати. Я зустрічався з фондом „Відродження” . Вони будуть спонсувати приїзд цієї вистави до Києва. Вони хочуть провести круглий стіл з журналістами та культурними аташе посольств на тему: „Чи можна сьогодні у Східноєвропейській країні закривати вистави, забороняти книги? Якщо так, то з яких причин?” І дискусія будуватиметься навколо „Ромео та Джульєтти”. Це дуже важливо. Справа не в мені. Треба просто прибрати прецедент, що  хтось в державному секторі може впливати на державні проекти, які фінансуються державою і говорити: це можна, це ні. Ми покличемо тих чиновників, які закривали виставу, покличемо губернатора, щоб була відкрита дискусія.

- З.П. (захоплено) Невже ти, приїхавши сьогодні в Україну, маєш надії на те, що тут можна щось змінити?

- А.Ж. Змінити нічого не можна. Як можна змінити світ, створений не тобою?  Він твориться по іншим законам космосу. І взагалі процес в Україні, позначений часом. В кожній країні є свій час. В Німеччині, скажімо, 2050-й рік, у нас 1960 рік. Але художник зобов’язаний сьогодні чесно робити свої проекти, не звертаючи увагу ні на що. Тому що він може змінити щось в межах двох метрів навколо нього.  Якщо ти чесно робиш свою роботу через струмені своєї совісті, то ці два метри, які оточують тебе, впливатимуть на інші території. Маленький простір пов’язаний з великим. Якщо художник робить продукт правильно і чесно, то це підтримує світову конструкцію. Змінити ми нічого не можемо, але митець зобов’язаний бути смілим, активним, стверджувати себе, вимагати від влади гроші на культуру з частини тих податків, які платять громадяни України. Досягати проектів через конкурс.

Це треба робити і пробивати.                                                                                                               

Зіна Підалькіна для "Детектор медіа"