„Юрій Андрухович”... - замріялася журналістка Зіна Підалькіна, і в душі її розлилася романтика. І коли почула, що Юрій гратиме у міжнародному проекті - виставі „Нелегал Орфейский”, серце її тьохнуло, і Підалькіна дременула з дому на репетицію, де на сцені планувався сам Андрухович. Найпопулярнішого українського письменника вона вже давно жадала здибати.

І дізналася Підалькіна, що вистава “Нелегал Орфейський”, створена за романом Андруховича „Перверзії” самим автором - це спільний проект дюссельдорфського театру “Шаушпіль-хауз”, київського Молодого театру та театру імені Гарібальді в Палермо. Тому вистава йде українською, італійською та німецькою мовами.

Сіла у темній залі, на сцену втупилася, затрусилася, розхвилювалася Підалькіна. Бо на сцену Юрій видерся і з папірців власний текст читати став. „Йой! Красунчик!” - скрикнула дівчина і відчула - щоки її від читання того червоніти стали.

Встала Зіна, із зали вийшла. До неї журналістка Юка Гаврилова, як реп’ях, причепилася. Зиркнула на Юку Підалькіна, а в тої - у вухах сережки, на руках браслети, а на шиї мотузки теліпаються. „От бісова кров!” - промурмотіла вона, збагнувши, що це і є її справжнісінька конкурентка в інтерв’юванні українського метра, тому інтиму з автором їй нє відать.

„Можна вам запитання задати?” - кинулася до Андруховича Зіна. „Можна, якщо не дуже інтимне”, - м’яко усміхнувся Андрухович, і серце Підалькіної розтануло. „Ги-ги-ги”, - відповіла на слабкість дівочу Юка Гаврилова, і Зіна узлостилася.

„Мені пощастило... - настирливо щебетала на вухо Зіні Юка Гаврилова, коли вони спускалися до кабінету директора Молодого театру, щоб взяти інтерв’ю у Юрія Андруховича. - Взяти інтерв’ю щойно після репетиції, коли він зійшов зі сцени, де вправно й переконливо читав уривок зі свого роману, професійно тримав паузу, шурхотів сторінками й кидав промовисті погляди у поки що порожній зал”.

З.П. (зло зиркаючи на Юку) Юрію, розкажіть, будь ласка, як ви влізли в таку халепу, щоб видертися на сцену і промовляти свої тексти як актор.

Ю.А. Я не розцінюю такий момент як акторство. Це просто один з тих варіантів театральної постановки, коли в неї втручається автор. Це відбувається лише у київській виставі. В Дюссельдорфі ми цього не робили. Мій монолог - досить довгий публіцистичний текст, який у Німеччині мало хто б зрозумів. Тому там цей фрагмент зіграв актор Міха ель Фукс.

Ю.Г. (муркочучи від задоволення): Як ставиться Юрій Андрухович до ситуації в Україні, дивлячись на неї з Європи?

Ю.А. Я категорично не згоден, що це не Європа. Я тільки тим там і займаюся, що усіх переконую в тому, що тут Європа. Якщо я там буду говорити одне, а тут - інше, це буде нечесно. До того ж, я нікуди звідси не поїхав і прірви між моїм життям тут і там я не відчуваю. Я просто перебуваю у довготривалому відрядженні. З тим, що відбувається в Україні, я не втратив зв’язку, хоча іноді отримую несподівані сюрпризи. Наприклад, міліцейський контроль в готелі “Україна”, наче в радянському союзі. Думав, що це вже в минулому.

Ю.Г. (продовжуючи тихо муркотати, мов та кицька): В сучасній українській прозі, в книжках молодих і ще молодших письменників часто йдеться про заробітчан, наших нелегалів за кордоном. Тобто це явище типове. А ваше авторське ставлення до цього явища не має такої бажаної критикам однозначності.

Ю.А. Дійсно, не має. Там цілий комплекс негативу. Хоча б те, що внаслідок цього дуже багато сімей розвалилося. Дуже відчутний прес нелегальності, коли людина ніким не захищена й може розраховувати тільки на свої здібності, вміння домовлятися, йти на компроміси. А з іншого боку - це безцінний досвід. І цей досвід вони привезуть сюди, в Україну.

Ю.Г. А ваш власний досвід українця в Європі пов’язаний з наступанням на типові граблі?

Ю.А. Мій випадок інакший, нетиповий... Назвемо речі своїми іменами... Мій випадок привілейований. У 92-му році я вперше потрапив до Німеччини, наслідком чого й було написання роману “Перверзія”. В мене було гірше, ніж посереднє, володіння німецькою мовою. Я вважав, що якщо комусь цікавий, то мене вислухають і моєю рідною мовою, а перекладач гарненько все перекладе. Тільки з часом я зрозумів, що перекладачі переважно гублять те, що я кажу. Тому до аудиторії, співбесідника краще звертатися без посередника. Не вартує порівнювати мій приклад з хвилею заробітчанства.

З.П. (до Андруховича, пискляво та нагло) Коли актор виходить на сцену, він прораховує усе, що буде робити. Ви сказали, що ви вийшли в образі автора. Які риси йому притаманні?

Ю.А. (хитро блимнувши) Ні. Я не в образі вийшов. Просто - я автор, і вийшов. (Сміх усіх). Я просто можу розповісти, що спочатку це планувалося таким чином - В Дюссельдорфі я мусив сам грати у цій виставі. Але мене вжахнула та думка, що я замість того, щоб писати якісь тексти, буду сидіти усе літо і зубрити свій старий текст. Це марнотратство часу. Але коли мою роль зіграв німецький актор, то в мене з’явилося відчуття, що мене ніби усувають від усього, що я написав. Ти буцімто автор, але у виставі ти ні до чого.

Ю.Г. Сцена - магічний простір. Чи щось нове дізнався про себе письменник Андрухович, побачивши вистави за своїми романами?

Ю.А. Як автор тексту я відчув розчарування, невдоволення. Не собою, а режисером, акторами. Іноді не маєш до чого причепитися, але все одно враження неприємне - не так актор озвучує твій текст, не ті інтонації. Є й таке: не режисер і не актор вигадали цей текст, а тобі якось незручно… Це складна діалектика - актор оперує нематеріальними матеріалами - словами. Але написані слова допускають дуже багато візій. Скажімо, пишеш “Ада Цитрина”, й вона може бути багатовимірною, а на сцені дивишся - акторка занадто конкретна, така собі льотка, й тільки така. Театр повинен оперувати - тілами, предметами - тобто матеріальним матеріалом. До цього й доводиться звикати авторові тексту. З болісною реакцією треба примиритися. Тоді вже погоджуєшся, що у театрі так і мало бути.

З.П. (уважно заглядаючи в очі автора) Ви досить популярний письменник в Україні та Європі. Коли ви пишете свої твори, чи прораховуєте успіх серед аудиторії?

Ю.А. Якщо я скажу - стовідсотково ні, - це буде нещиро, бо в моїй підсвідомості з’явилися якісь орієнтири. Але з іншого боку - в природі такого не існує, щоб від А до Я хтось писав чітко для якоїсь аудиторії. Є речі набагато важливіші - це адекватність тому, що зараз потребуєш сказати, що відчуваєш. Український чи німецький читач - неважливо. Добра література всюди знаходить свій відгук. Як у мене склалося з Німеччиною... Вона є першою країною в Західній Європі, де з’явилися класні перекладачі з української на німецьку. Таких немає у Франції. В Італії лише один. Моя книжка „12 обручів” з’явилася завдяки цій сприятливій перекладацькій ситуації в Німеччині, але вона не стала бестселером, хоча і гарно продається.

З.П. (долаючи нестримне бажання вщипнути журналістку Гаврилову, до Андруховича) Коли ви знаходитесь там, то відчуваєте таку притаманну письменникам ностальгію за ненькою?

Ю.А. (прислухаючись до сміху дівчат, бо ті на слові ненька зареготали, як навіжені) Ні. Це все одно, якби я поїхав з Івано-Франківська до Харкова. Чи можна там відчувати ностальгію? До Берліна їхати 7 або 8 годин. Там не встигаєш віднастольгувати, бо я кожні два тижні тут. Я колись провів десять місяців в Америці, то це була більш драматична ситуація.

Ю.Г. (не звертаючи ніякої уваги на стан своєї колеги Зіни, кокетливо) Юрій, якби вам довелося визначити кращих українських письменників, кого б ви назвали?

Ю.А (сміючись і також кокетуючи з журналісткою Гавриловою) А скільки в мене є вакансій? (серйозно) Якщо взяти футбольну збірну на полі, яка складається з 11 гравців, то я спробую скласти літературну збірну з письменників. Це Сергій Жадан і Любко Дереш, Тарас Прохасько, Іздрік... Скільки, чотири назвав? Ну і складне завдання! Пані Оксана Забужко. Ми її поставимо центром захисту. Є в нас молоді прозаїки - Ірена Карпа, Таня Малярчук. Світлана Пиркало. Треба і про старших згадати. Був би дуже цікавий Олег Лишега і... (задумливо) Зовсім ветеранів не будемо чіпати, бо вони з футболом не дуже асоціюються. Ну можна ще назвати Василя Шкляра. Я не буду згадувати Андрія Куркова, бо він хоч і грає за якусь збірну, але його перекладають з російської, а не з української.

З.П. (зиркаючи на Гаврилову, захлинаючись від ненависті) А от щодо літературної критики - німецької чи української… Ви реагуєте на критичні статті?

Ю.А. Я не можу не реагувати, але я не шукаю їх. В Німеччині теплична ситуація. Там немає негативних статей. Було не менше сорока рецензій, і лише одна негативна.

Ю.Г. А що інкримінували?

Ю.А. (іронічно) Просто там авторка - росіянка. (Сміх усіх.) Мені однаково нестерпно читати як позитивні, так і негативні рецензії, бо я в обох випадках думаю, що я такого не заслужив.

З.П. А вам подобається сьогодні в Україні?

Ю.А. Для мене була цілковита несподіванка коли я влітку приїхав і дуже якось погідно себе тут почував. Всюди була розлита загальна любов, симпатія. Я подумав - от як революція змінила країну, наскільки люди стали красивіші. І як тут хочеться бути, бо стало добре і гарно. І от сталася одна політична криза, інша... Це серйозно похитнуло ілюзію. І тепер я не знаю, чи справді було розлито позитив, чи мені це лише здавалося.

З.П. (звабливо) Коли ми зустрілися, ви сказали, щоб ми не ставили вам занадто інтимних запитань. Які інтимні запитання ви чекаєте від журналістів?

Ю.А. Усі запитання, які ви ставите, інтимні. Взагалі-то не повинно існувати примусу, що ти зобов’язаний відповісти на це запитання. (хитро) Просто є перший ступінь інтимності, другий... (сміх усіх).

З.П. (не вгамовуючись) Чому у вас немає мобільного?

Ю.А. Не мати мобільного - це останній момент свободи, бо якби я мав мобільний, то ми не могли б з вами так розмовляти.