9 листопада - День української писемності та мови, прикметний заходами товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Цього дня інтелігенція виступає у вишах, намагаючись словом і прикладом надихнути ще одне покоління лінгвістичних невігласів. Одним із найактивніших учасників цих зустрічей лишається Олександр Пономарів - у жовтні досліднику й популяризатору українського правопису виповнилося 76.

У білінгвально-безграмотній країні мовознавцям ведеться, напевне, як поборникам паління у прокуреній кав'ярні. В такій ситуації сокиру годиться вішати, однак Олександр Данилович і досі викладає в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. І не лише там: при нагоді виправляє неточні наголоси й русизми що в телеведучих, що в перехожих. Так у старшої інтелігенції прийнято. Скажімо, телефонну роботу над помилками часом влаштовує дикторам Богдан Бенюк. Інколи на такому ставленні до мови ЗМІ акцентують у своєрідний спосіб, як учинили нещодавно журналісти одного зі львівських видань. Інтерв'ю з Олександром Пономарівим вони подали із фразами, які, за словами професора, він навряд чи говорив, а якби навіть і сказав, то не допустив би до публікації.

Прибічник класичних методів роботи, Олександр Данилович до таких етичних експериментів не готовий. ТК нагадує колегам, що треба брати до уваги й несмішні речі стосовно мовної ситуації та, за можливості, не плутати Ліну Костенко з Лесем Подерв'янським.

Що діється

- Олександре Даниловичу, коли ми дочекаємося уніфікованої, офіційно затвердженої версії нового правопису? Чинну його редакцію було затверджено 2007 року, але вона не надто відрізняється від версії 1993-го. Але ж 1999 року ви подавали проект нового «мовного кодексу».

- У 1989-му спроба щось змінити була, однак залишилося чимало правил, які суперечать одне одному.

Затверджений у 1989-му проект правопису був несуттєво вдосконалений. Зокрема, там розширили правило дев'ятки - щодо «і» та «и» в іншомовних словах. Бо раніше писали «Париж», «Рим», але «Мадрід». Тепер пишуть «Мадрид». Писали «Палестина», але «Аргентіна». Писали «Америка», але «Мексіка». Так от, тепер усі ці розбіжності усунули, пишуть «Мексика», «Аргентина», «Корсика». Але все одно цей правопис не відбиває фонетичних і морфологічних особливостей української мови. Адже це по суті той варіант, який нам накинули в 1933 році, коли було заборонено так званий харківський правопис, виданий під керівництвом комісії на чолі з тодішнім міністром освіти Миколою Скрипником.

Тож той (1933 року. - ТК) правопис і досі діє. Там є просто безглузді пункти, які суперечать один одному. Так, наприклад, ми пишемо «ортогональний», «ортодоксальний», «ортопедичний», «ортофонічний», але «орфоепічний». Це ж слова одного кореня, але пишемо їх по-різному. Тільки тому, що так прийнято в росіян.

- Чи продовжує нині роботу правописна комісія?

- Раніше її очолював Віталій Русанівський. А тепер, по-моєму, ніхто не очолює.

Один зі «здобутків» цієї комісії - пропозиція повернутися до написання «Корсіка». Ну це ж уже ні в які рамки не вкладається.

Що втішного я можу сказати: оскільки наш проект (варіант правопису 1999 року. - ТК) дуже добре відбиває фонетико-морфологічні особливості української мови, багато хто вже користується ним. Наприклад, солідне видавництво «Основи», журнал «Сучасність», телеканал СТБ. Але телевізійники не все знають. Я їм уже подарував і свою книжку - «Український правопис. Повернення до національних засад». Але, скажімо, якщо в іменників, які закінчуються на два приголосних (це, по суті, слова на -сть і -рть, а також кров, любов, осінь, сіль, Русь і Білорусь) у родовому відмінку закінчення «и» - «старости», «чверти», «смерти», «радости», «крови», «любови», «осени», «соли», «Руси», «Білоруси», то в давальному й місцевому має бути флексія «і». Тобто, «юність» відмінюється так, як «вода»: в родовому «води», «юности», а в давальному й місцевому - «воді», «юності». А вони (телевізійники. - ТК), хоч і стараються, проте інколи в усіх відмінках уживають «и». То це ж не має ніякого сенсу: закінчення «и» та «і» мають сприяти розрізненню відмінків.

Крім того, на СТБ ще одне правило порушують. В українській мові йотація відбувається після «і» перед «а» та «е»: колоніяльний (від колонія), маніякальний (від маніяк), матеріяльний (від матерія), соціяльний, пієліт, поліомієліт тощо. На СТБ йотують і після «у»: евакуяція, ситуяція (замість нормальних евакуація, ситуація). Це викликає глузування й недовіру до правильних форм. На СТБ грецьку «тету» передають через «т»: кажуть «Атени», «етер», «маратон» і т. д. Це правильно. І мають рацію в тому, що відмінюють іншомовні слова із закінченням «о». Бо ми не відмінюємо лише ті іншомовні слова, які не мають у нас аналогів. Наприклад, не відмінюємо «какаду», «шимпанзе», бо не маємо питомо українських іменників із такими закінченнями. А «метро» - за аналогією до «відро», «кіно» - до «вікно». Такі слова відмінюються в усіх слов'янських мовах (де збереглася категорія відмінка), крім російської.

- Як розвиватиметься надалі ситуація із правописом? Який із варіантів усе ж можна вважати за взірець? Часом такі дебати щодо цього ведуться...

- Де ведуться?

- Та навіть у редакціях посеред робочого дня. :)

- Я думаю, коли в нас нормалізується ситуація в державі, комісію 1999 року буде відновлено. На жаль, уже багато хто і з тієї, і з цієї комісії помер. Дуже погано, що ми не маємо якогось єдиного варіанта правопису. Але поки що хай краще буде так, як є. Бо коли накажуть знову писати «Корсіка», це ж уже буде казна-що.

- Ще одне нагальне питання. Нині багато видавництв продукують словники сумнівної якості. Можливо, ви могли би назвати академічні варіанти, варті уваги літредактора?

- Оті словники, що їх видає Інститут української мови, авторитетні. А все інше видає хтозна-хто і хтозна-як.

Раніше над кожним зі словників працював мовний редактор. Навіть у виданих у 50 - 60-х роках минулого століття перекладних словниках - ботанічному, математичному, хімічному та інших, які укладали ботаніки, математики, хіміки, були редактори-лексикографи. Тепер видають без мовних редакторів. Ось у нас є «Великий тлумачний словник української мови», що вийшов у видавництві «Перун» і витримав кілька видань. Там зібрано дуже багато слів, проте мовний редактор над ним не працював. Хоч у передмові написано, що й Григорій Кочур дивився... Я думаю, якби Григорій Порфирович дивився, він би багато чого не пропустив. Є академічний одинадцятитомний Словник української мови (1971-1980). Цей словник хоч і не без вад, але робили його фахівці. А укладачі Великого тлумачного убгали все в один том, тільки повикидали приклади-ілюстрації та додали багато нових слів іншомовного походження.

Коли почала втілюватися в життя радянська теорія зближення мов, за якою нібито всі мови повинні були злитися в одну, зі словників заходилися викидати слова суто українські, які не схожі на російські. І, щоб зберегти ці слова, мовознавці залишали їх із примітками «застаріле», «обласне», «діалектне», «рідковживане», аби тільки вони були в словнику. А тепер, коли готували «Великий тлумачний словник», видавці мусили ті ремарки познімати і дати позначуваним словам дорогу. В деяких випадках вони так і зробили. А щодо іншого... Ось, наприклад, переклад російського «иволга» - «іволга, вивільга», хоч основний український варіант - «вивільга», звісно. У перунівському виданні слово «вивільга» навели вже без примітки «застаріле». Але багато слів там залишилося з обмежувальними ремарками або ще й з гіршими. Скажімо, в четвертому томі одинадцятитомника є слово «містянин». Прекрасне слово з цитатою з твору шанованого письменника Юрія Яновського, але з позначкою «рідковживане». А тепер ту позначку треба було зняти і все. Натомість у «Великому тлумачному словнику» написали «застаріле». Як же воно могло бути таким, коли ще не встигло застаріти! Деякі теле- й радіоканали вже вживають.

Словники без мовного редактора з Інституту української мови міститимуть багато хиб і на них не можна посилатися.

- У Росії до послуг літредакторів і журналістів є зручний портал «Грамота.Ру». Чи подумують українські мовознавці про створення такого ресурсу в перспективі?

- Розумієте, після того, як член-кореспондент НАН України Василь Німчук перестав бути директором Інституту української мови і створили нову Правописну комісію, ми не маємо активного спілкування з нею.

Новий директор Інституту української мови Павло Гриценко веде в цілому добру політику, виступає проти другої державної мови. Але не знаю, чи наважиться він повернути Правописну комісію, що діяла до 1999 року і в якій були фахівці з різних мов. З п. Гриценком поки що таких переговорів не ведеться.

- Чи не складається у вас враження, що нижчий порівняно з минулими роками рівень грамотності журналістів і ЗМІ пов'язаний із тим, що позиції літредактора в медіа якось непомітно відійшли на скромніший план?

- У тому й наша біда, що раніше були мовні редактори. Особливо на радіо. У радянській Україні, за якою я не тужу, було багато кращого, ніж тепер. Тоді на радіо було далеко менше української мови, бо часто вмикали Москву. Та коли передачі були українською мовою, ця мова була вже добірна. Працювали редактори, дикторів навчали й карали за помилки. А тепер, здається, там або немає редакторів, або їх ніхто не слухає. Хто як хоче, так і розмовляє. Старші диктори або помирають, або йдуть на пенсію. А молодих беруть невідомо звідки. Недавно на Першому каналі одна молода нова дикторка розповідала, що десь виступав міністр закордонних справ України, і весь час називала його «Констянтин». Невже вона не знає, що українською мовою «Костянтин»? І це на Першому національному.

Раніше, коли Генеральним директором радіокомпанії був Віктор Набруско, на Першому національному всі вміли говорити по-українському. І Куницин із Криму, і фахівці з різних галузей давали інтерв'ю українською мовою. Тепер раптом усі міністри, серед них і міністр охорони здоров'я Аніщенко, говорять російською (не найкращим її варіантом)... По-перше, що це за прізвище «Аніщенко»? Українською мовою - «Онищенко». По-друге, він володіє українською мовою, але не хоче нею розмовляти. У віце-прем'єра Андрія Клюєва дуже пристойна українська мова, то чому ж він так рідко вдається до її послуг?

На радіо літредактори, здається, вже зникли, а на телебаченні їх ніби й не було. Працювала дуже професійна дикторка й редакторка Надія Подоляко (ведуча інформаційних програм Національного радіо. - ТК). Тепер там чого тільки не почуєш... Ось, наприклад, числівник «п'ятсот» у родовому відмінку має форму «п'ятисот», «чотириста» - «чотирьохсот» і т. ін. А ведучі кажуть «п'ятиста», «чотирьохста». Або таке: «Футбольний чемпіонат двадцять дванадцять». Це ж якийсь жах! «Двадцять дванадцять» кажуть у тих мовах, де немає відмінків. Треба казати «дві тисячі дванадцятого року» або, принаймні, «дві тисячі дванадцять». Серед працівників радіо й ТБ якась помилка, дурниця дуже швидко поширюється. І тепер усі вже кажуть «п'ятиста»... Я не думаю, що Надія Подоляко таке радила ведучим Національного радіо. Отже, вони не слухають, не звертають уваги на мовних редакторів.

Тепер ніхто не вимагає мовного режиму. Мовний режим має бути - і на радіо, і на телебаченні. А на телебаченні взагалі дуже кепські справи з мовою.

- Так, усі звикли, що обличчя телеканалу - це ведучий. Але ж мова так само його репрезентує. Які з телеканалів вважаєте за взірець?

- Наприклад, мені подобається на каналі ТВі. Щоправда, я не знаю, чому він називається «тівіай». Якщо його називати англійськими літерами - тоді «тібіай», а якщо назва пишеться українськими літерами, тоді треба казати «тевеі».

На ТВі у ведучих пристойна українська мова. Мене якось ведучі запрошували в студію і просто в етері просили поправити їхні тексти. І охоче прийняли мої зауваження.

На СТБ мене кілька разів записували, а потім прямо з етеру вирізали. Там майже скрізь працюють мої колишні студенти. Якось Сергій Андрушко запитав у мене, як я ставлюся до того, що Янукович наказав Могильову вивчити українську мову і той нібито за місяць вивчив і заговорив. Я сказав, що сприймаю це як цирк, тому що за місяць не можна вивчити мови. Я припустив, що Могильов її знав, але не хотів розмовляти, а потім нібито виконав наказ президента й вивчив - виступив пару разів українською й годі. І Сергій готував сюжет, а на СТБ раптом щось поламалося, і він мені потім повідомив, що мій синхрон прямо з етеру вирізали, бо, виявляється, не можна такого казати.

5-й канал дивлюся, звичайно. Там більш-менш об'єктивні новини і програми. Але мова в них не зразкова. Я стільки разів переказував, щоб ведучі не казали «Доброго вечора». Вони як на зло кажуть «Доброго вечора». В українській мові немає такого вітання. Де ви чули в народній пісні: «Ой гиля-гиля гусочки на став, доброго вечора, дівчино, бо я ще й не спав»?. У нас є «Доброго ранку», але «Добрий день» і «Добрий вечір», «На добраніч». А вони хочуть усе підрівняти - «Доброї ночі», «Доброго дня», «Доброго вечора»...

Щодо дикторів, дуже пристойна мова в Наталі Мосейчук («1+1»). Я лише її зараз можу похвалити. Хоча чому «Мосейчук»? Треба «Мосійчук» за українськими нормами.

Руслан Сенічкін на «Інтері» добре говорив і російською, й українською мовою. У Віталія Портникова (ТВі) українська мова нормальна, проте не зразкова. Новий ведучий на СТБ Дроздов непогано говорить українською, але не ідеально. Роман Скрипін (Новий канал) добре володіє українською мовою.

Багато хто з ведучих не хоче розмовляти українською мовою, бо вважає, що псує її. При цьому такі люди думають, що російською розмовляють добірно. Хоч насправді фонетика - найстійкіший елемент мови - в усіх українська.

- Чи продовжуєте співпрацю з Національним радіо?

- Так, беру участь у програмі «Слово», де вже багато років відповідаю на листи трудящих. Коли пішов Віктор Набруско, там багато програм познімали, однак мене залишили. Але таке враження, що цю програму слухають тільки ті, хто знає українську мову. Казали наші депутати, що вони їздять «по округам, по районам, по областям» замість «по округах, по районах, по областях», так і кажуть усі й досі. Ніхто того журналу не слухає...

- Чого ж, мої колеги зі ЗМІ дослухаються до ваших порад, читають ваш блог на сайті BBC.

- Я його вже не веду.

- Чому??

- Не знаю. Раніше, до кінця липня, зі мною співпрацювала Ольга Бурда. Вона мені регулярно надсилала питання дописувачів. А після того, як вона звільнилася, мені ніхто ніяких питань не надсилає. Ну то я їм і не набиваюся. Вони мене самі вмовили й казали, що цей блог дуже популярний.

Що діяти

- Які вимоги, за нинішньої мовної ситуації, мають ставити до себе ведучі, радіо- й тележурналісти?

- До них дослухаються глядачі й слухачі, вважаючи їхню вимову за еталон. Я всіх людей в Україні ділю на дві категорії. Одні мають право на помилки. Це ті, в кого українська мова була в пасивному запасі, й вони, переводячи її в активний, можуть помилятися та не повинні соромитися цих помилок. Бо для того, щоб навчитися мови, треба нею розмовляти.

Друга категорія людей, менша кількісно, не має права на помилки. Це диктори, вчителі, викладачі вищих навчальних закладів, актори, лектори. Вони повинні давати мовні зразки. Ось мені ані Путін, ані Медведєв не подобаються через їхнє ставлення до України. Але вони обидва розмовляють добірною російською мовою. Вони із Петербурга, а там зразкова мова. І коли Путін або Медведєв каже «украИнские», а наші політики - «укрАинские» - це ж ганьба.

Не може людина одночасно блискуче говорити двома мовами. Якщо й може, то вона винятково здібна - як, наприклад, Ада Роговцева.

- То, може, почати запроваджувати «мовний режим» ще в Інституті журналістики?

- У нас усі, поки вчаться, розмовляють правильно. А потім перестають. На нашій катедрі всі викладачі досвідчені, студентів навчають і фонетики, і вимови, й наголосу. Мабуть, на телебаченні немає дисципліни.

- Знаю, що вас дуже обурюють англіцизми. Однак деколи без лаконічного запозиченого терміна не обійтися. Скажімо, відповідник «реаліті-шоу» в українській мові знайти складно. Йдучи шляхом найменшого опору, ми вживаємо чимало іншомовних слів, усе більше й більше. Які механізми для збереження культури мови тут мають працювати?

- Так, мене це обурює, коли беруть англійське слово і пхають його в українську мову. В багатьох випадках є українські слова. У Франції штрафують, коли хтось уживає англійське слово, якщо є на те французький відповідник. Навіщо, скажімо, «стоянки» називати «паркінгами»?

Коли нове поняття ще не має назви, його можна запозичити разом зі словом. А потім те слово або залишиться в мові, або на його місці виникне власне, а чуже вийде з ужитку. В нас зараз неконтрольовано плавом пливуть ці англійські слова. Над термінами треба працювати, створювати в разі потреби нові слова. Терміни саме створюються, вони не всі існують споконвіку в мові. Ви можете собі уявити, що раніше в нашій мові не було слова «мрія»? Його створила Олена Пчілка від «мріти» (виднітися вдалині). Вона написала це слово в листі до Михайла Старицького, а він його ввів у вірші. І слово так удало створене, його так бракувало, що воно швидко прищепилося в мові.

Це справа суто відділу культури мови Інституту української мови, а він, схоже, посідає пасивну позицію. В нас є комісія з термінології. Але в Польщі, наприклад, така комісія дуже активно працює: перш ніж термін пустити в обіг, мовознавці його з усіх боків розглядають, вивчають, чи відповідає він законам польської мови, і тільки тоді, як пишуть наші журналісти, «дають добро». (Оце ще жахливий неоковирний вислів. Треба казати «давати згоду». «Добро» - це «майно».)

- Ви зазначили, що критичною є ситуація і з неправильно написаними прізвищами. Поясніть, наприклад, Руслану Сенічкіну і Наталі Мосейчук, чим це погано для культури мови.

- Прізвища мають бути такі самі, як ті слова, від яких вони походять. От, наприклад... Ви ще пам'ятаєте Неллі Петрівну?

- Так, звісно.

- Є таке українське прізвище «Нелин» - дуб, який не линяє. Прекрасне прізвище, а його пишуть «Неллін». То що, дівчина з таким прізвищем - дочка Неллі Петрівни? Або є прізвище «Ґава», яке пишуть «Ґавва». Замість «КовАль» кажуть «КОваль», замість «ЛопУх» - «ЛОпух». Чимало прізвищ перекручують, затемнюючи зміст. І прізвище відривається від національного ґрунту, це дуже погано для культури мови.

Коли в нас буде відповідальний за долю мови президент (поки що не було жодного такого), він муситиме видати закон про приведення українських імен і прізвищ до норм української мови. У Радянському Союзі в цьому сенсі було краще. Багато разів видавався «Словник власних імен та прізвищ» Лариси Скрипник і Ніни Дзятківської. Там радили, як писати російською українські прізвища і навпаки. Раніше в РАЦСах лежали на столах словники, і працівники цих установ дотримувалися норм української мови. У Радянському Союзі такої дурниці, як писати «Лєна» в паспорті, не дозволили б. А тепер хто що хоче, те й пише. Що це за ім'я - Лєна? Тоді треба писати «Маня», а не «Марія», «Пєтя», а не «Петро».

- Штучно поділяючи Україну на Схід і Захід, політики впливають і на мовну ситуацію. Але хіба вже так не сприймають у Донецьку української?

- У Донецьку місцеве населення нормально ставиться до української мови. Але там начальство звідкись набралося, яке чи не знає, чи не хоче знати української мови. І вони морочать голову з другою державною. Не кажу, що весь Донецьк переходить зі мною на українську мову, але деякі переходять. А ті, що не переходять, цілком нормально сприймають українську.

Загалом в Україні «ідеального регіону» немає. Для всіх лишається дуже складне питання з наголосом: майже вся Правобережна Україна припускається помилок, починаючи з правобережної Черкащини. Здавалося б, узірцем є Львів. Так, Львів є зразком у тому, що він розмовляє українською. Але зразком української мови він не є - тут поширені діалектні наголоси.

- Цікава ваша позиція щодо російської мови в нинішній білінгвальній і мультикультурній країні. Періодично політики заробляють собі рейтинги на обіцянках, а для когось - погрозах, надати російській статусу державної мови. Але не меншої шкоди завдають і ті, хто пропонує мало не заборонити російську мову як таку.

- Забороняти нічого не потрібно, але державною мовою має бути тільки українська. По-перше, треба розвіяти міт, що в нас багатонаціональна країна. У нас мононаціональна країна, де корінне населення становить понад 70%. Так, тут живуть представники інших національностей - хай між собою спілкуються хто як хоче. Але на офіційному рівні повинні всі володіти й користуватися державною мовою. Якщо чиновник на роботі, він має говорити українською.

- Письменник Іван Дзюба в інтерв'ю журналу «Країна» подавав дуже конструктивну ідею для активізації української мови. Нагадаю, він сказав, що якби одного дня 20 відсотків киян заговорили українською, то решта 80 підтяглися б до них. Адже мову знають усі, лише не вважають за потрібне розмовляти українською.

- Таке було в моєму житті двічі. Наприкінці 1980-х років почалися «рухи за Незалежність», а у 1989-му прийняли закон про державність української мови. Тоді збільшилася кількість людей, які розмовляли українською. А потім, коли Кучма став президентом, оголосив, що він зробить другою державною мовою російську... Він цього не зробив, бо зчинився великий скандал. Але ставлення до мови змінилося: виявилося, що української можна й не вчити, і не говорити нею. Якби Кравчук не віддав президентство Кучмі, в нас би всі говорили українською. Бо справді в Україні немає людей, які не знають української мови. Просто в одних вона в активному запасі, а в інших - у пасивному, і вони чекають сигналу згори.

Ще одна хвиля - під час Помаранчевої революції, коли багато хто почав говорити українською: не дивно, що в Харкові, але ж навіть у Донецьку й Луганську! А з Януковичем усе пішло на спад.

Дуже багато в мовній ситуації залежить від президента - зазвичай люди чекають указівки згори. От якби справді він наказав міністрам говорити українською мовою, то й люди б усі заговорили.

І потім, якби телеменеджери припинили запрошувати ведучих з інших країн на наші канали. Навіщо нам Кисельов, Шустер, Дорофеєв, які не знають нашої мови? Що, в нас своїх журналістів немає? Я не проти росіян чи білорусів на нашому ТБ - хай би вони тільки українською мовою говорили.

- Раніше чи не найкращими популяризаторами української мови були письменники. У нинішньому столітті їх, здається, потіснили іноземні співаки. Хоч нині літератори намагаються віднайти нове дихання для сучасного спілкування з читачами. Це і художні форми читання, і поетичні фестивалі, залучення перформансів, пошук нових засобів телебачення - як, наприклад у «PRO читанні» Євгена Михайлова. Скажіть, це на українців подіє?

- Справжня поезія завжди діє. Наприклад, у 1960-х роках, коли з'явились оригінальні молоді поети, вони запалювали народ. Особливо Микола Вінграновський. По-перше, він був красень, артист, він умів читати. Ну й Іван Драч, і Ліна Костенко, Дмитро Павличко... Вони надихали народ і писали літературною мовою. І розмовляли і в житті, й на сцені, й на вулиці по-українському. А тепер є чимало таких, які пишуть українською, а думають і розмовляють іншою мовою. Тому їхня мова аж ніяк не зразкова.

Я добре ставлюся до молодих - до Сергія Жадана і Юрія Андруховича. Вони дуже талановиті, їх люблять, читають. У житті ці автори не матюкаються. То навіщо ж пишуть із матюками ?

- Бо такі постмодерністи. :)

- Ну хай би вже для мовної характеристики негативних персонажів. Але ж у «Ворошиловграді» Сергія Жадана навіть піп матюкається. Яка ж це культура мови?

І проза сильно підтримувала мову - Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника, мого ровесника Валерія Шевчука або покійного нині Євгена Гуцала. В них мова добірна, багата - і з народних уст, і з книжок.

- Розкажіть, будь ласка, як нині справи у «Просвіти» і які заходи плануєте до Дня писемності.

- Відділення «Просвіти» нині працюють в усіх областях. Ми проводимо конференції, бесіди з учителями. Вони приїздять до нас, організовують курси для вивчення української мови. Взагалі, такі курси держава має організовувати. Принаймні, у перші роки після прийняття Закону про мови в 1989 році було дуже багато курсів української мови. Тепер держава курсами не опікується, а «Просвіта» не може все сама робити, тим більше, фінансування в неї не дуже велике. Натомість краще було б заборонити проекти законів про другу державну мову. Вони ж нічого не дають, тільки сварять суспільство. А Україна в нас одна, молодь і на заході, і на сході думає однаково.

У День української писемності та мови знову виступатимемо в школах та в інших навчальних закладах. Я виступатиму в Політехнічному інституті - вже не вперше, до речі. Пам'ятаю, одного разу студентка поставила таке питання: «Пане професоре, а що треба зробити, щоб усі розмовляли українською мовою?». Довелося перефразувати відому фразу Козьми Пруткова: «Якщо хочете, щоб усі розмовляли українською, почніть із себе». Правильно Іван Дзюба казав - аби хоч 20 відсотків українців почали з себе.

Фото Павла Довганя