- Перше питання буде трохи несподіваним: як розшифрувати абревіатуру ICTV?

- Якщо мені не милить пам'ять, це International Commercial Television Company. Щось таке. Принаймні я саме так розшифрував би цю абревіацію, якби хотів так назвати канал. Тобто міжнародна комерційна телекомпанія.

- Я запитав про це, бо по дорозі до тебе я подумав, що вже забув, як розшифрувати ICTV, і стало цікаво, а чи пам'ятає це людина, яка на цьому каналі працює.

- Тут, до речі, цікава гра слів - I see TV (Я бачу ТБ. - Ред.).

- Це круто, але чому служба маркетингу не використовує цього слогана?

- Думаю, тому, що більшість глядачів не знає англійської, а тим паче - з такими лінгвістичними іграшками.

- Ти уявляєш свою аудиторію? Ти про неї щось знаєш?

- Ні. Не уявляю. Більш того, я схильний переоцінювати аудиторію. Я хочу і роблю в кадрі так, щоб бути слабшим від аудиторії, я намагаюся говорити з розумінням, що вона все-одно мене зрозуміє, буде розумнішою, ніж я.

- Тобто ти виходиш із того, що вона достатньо освічена, поінформована...

- ...і знає більше, ніж я. Тому дозволяю собі складати не надто прості речення. Вживаю слова маловідомі. Наприклад, недавно я вжив слово «окцидентальний» (проєвропейський, який мислить по-західному. - Ред.). Я вірю: якщо хтось хоче знати, що те слово означає, він знайде його у словнику, або й уже знає його. Мені подобається не розжовувати аудиторії деякі слова та поняття. Більшість ведучих України своєю першою мовою має російську, тому, як правило, переходячи на українську, вони говорять надто просто. Ну, це так само, як з англійською. Ніхто ж не говорить мовою Шекспіра. Всі говорять мовою великих корпорацій.

- Це буде банальне та образливе питання, але - ти справді сам собі пишеш текст, який потім читаєш в ефірі?

- Не тільки пишу, але й багато редагую з того, що написали журналісти, багато переписую. Крім того, є й безпосередня моя роль у процесі. Наприклад, якщо журналіст пише сюжет, то повинен усвідомлювати, що сюжет без підводки ведучого може бути повноцінним, але цього недостатньо. Потрібна якась драматургія.

- Тобто сюжет - це продовження того, про що почав говорити ведучий.

- Або продовження, або розлогіша розповідь. Є журналісти, які це розуміють, тому починають цю ниточку саме з підводки, а потім вона вже тягнеться в сюжеті. Я можу хіба що модерувати це під себе, бо в мене достатньо специфічна манера подачі новин.

- Коли людина каже «Я не дивлюсь телевізора» або «Я не маю телевізора»...

- ... я поважаю таку людину.

- Це добре, але як ти вважаєш: це лише так стало модно заявляти чи це все правда? Особисто я у своєму Facebook щоп'ятниці роблю такий запис: «Я не дивлюся Шустера»...

- ... я це бачив і дуже з того тішуся.

- Але звідки тобі знати, чи я справді не дивлюся Шустера? За твоїми відчуттями, небажання людей дивитися ТБ або їхні заяви про те, що вони його не дивляться - це скоріше правда чи ні?

- А хто я такий, щоб давати оцінки - правда це чи ні?

- Для тебе як для телевізійника ці заяви не звучать як вирок? Ти працюєш на ТБ, а я не дивлюся...

- Телебачення - це симулякр. Деякі люди розуміють, що це настільки віддалено від реальності, наскільки можна собі уявити. Я ж дуже добре розумію, що телебачення навіть шкідливо дивитися. За деякими дуже окремими винятками. До речі, до цих винятків хоча б на 50% належать новини.

- Тобто новини ще дивляться?

- Так, дивляться.

- А що там дивитися? Коли я бачу тебе в ефірі, то майже все, про що ти розповідаєш, я вже знаю. Можливо, це пов'язано з тим, що моя професія передбачає проводити багато часу за комп'ютером, тому я читаю новини в інтернеті.. Для чого мені дивитися телебачення?

- Це ТИ знаєш. А от якби ти сидів у глухому селі, де немає інтернету? Люди щодня працюють, а потім, втомлені, якщо ще мають сили і якщо ще цікавляться не лише тим, що відбувається на їхньому подвір'ї, вмикають телевізор.

- Не дуже втішна тенденція - телебачення змушене орієнтуватися на людей, які не мають доступу до інших джерел.

- Телебачення ні на кого не орієнтується. Воно є парадигмою в собі. Воно саме ініціює і саме нав'язує людям тенденції, а відтак саме ж апелює до цих тенденцій як аргументу, щоби продовжувати працювати в цьому ж руслі.

- Ти кажеш страшні як для телевізійника речі.

- Я можу навести приклад. Якось я працював на каналі «Інтер», де була така небезвідома Ганна Безлюдна. Вона була переконана, що ми, як телебачення, у жодному разі не можемо відігравати роль едукаційну. Себто завжди мусимо давати те, що хоче бачити пересічний глядач.

Але з психосоціальної точки зору він усе одно дивиться те, що йому показують. І звикає з роками до якихось норм та кліше, які стають ніби частиною його життя. І думає, що це його власна ідея і що він сам хоче це все бачити. Насправді ж є певний інформаційний простір, який, очевидно, формується не глядачем. Найгірша проблема, що він думає, що хоче це бачити, що це саме його власний вибір. Мені здається, що вибору він аж ніяк не робить. Тож і глядач, і телебачення є заручниками одне одного в цій грі, якій немає початку і немає кінця. Проблема в тім, як розірвати це коло і врешті відображати реальну дійсність.

- Чому на телебаченні є новини фактів, але немає новин опіній?

- Тоді це не новини.

- А чому ні?

- Новини не повинні містити роз'яснювальної та аналітичної функції. Взагалі. Щоб розібратися в якомусь складному процесі, потрібна здатність до аналітики в журналіста, але аналітика як вияв для глядача не потрібна.

Аби розібратися, що відбувається, наприклад, у газовій сфері, потрібно включити аналітику працівнику телебачення, але потім, розкладаючи все по пунктах, він лишень показує все на тарілці.

У своїх випусках я показую те, що є, абсолютно відсторонено. Навіть якщо маю свою думку чи симпатію, наприклад, політичну, але глядач сам собі обирає, що йому про це думати.

- Чому не можна після того, як ти прочитав новину, показати в ефірі того, хто може фахово дати оцінку того, про що ти щойно розказав, або по Skype, або за допомогою пересувною телестанції? Адже щодня є щонайменше одна важлива подія, яка потребує пояснень.

- Для когось землетрус у Японії - це дуже важливо, а для когось - лише такий собі факт. Ну, хтось десь загинув, і що мені до того? А деякі люди, знову навпаки, навіть плачуть. Так, є спроби уявити собі такого середнього глядача, але все це дуже затуманені речі, щоб визначати, що ж є головним і що неодмінно треба роз'яснювати.

- Це питання викликане тим, що мене особисто трохи дратує: медіа - газета, журнал, телебачення - пропонують мені робити висновки самому. Я, звісно, це можу зробити, хоча і не завжди, бо я не можу зрозуміти все-все. А чому ви цього не робите? Я можу не погодитися з твоїми висновками, але...

- А ти багато бачив людей, які вміють самостійно мислити? Більшість людей користується думкою, яка їм уже подана готовою. Тобто дехто вважає так: якщо щось сказали на телебаченні, так воно і є. Ось приклад - Каддафі. Я особисто кажу про те, що це страшна біда, коли Америка влаштовує інтервенції і ще й підв'язує ледь не всю Європу, вводить війська, ініціює ще деякі маніпуляції, фінансує опозиції і так далі. Ці речі, принаймні для мене, зрозумілі в одному - це катастрофа для того народу. Це так само може бути з нами, або з Росією, яка є більш ласим претендентом на якісь дії з боку Америки, ніж ми. Але якщо на телебаченні кажуть, що президент Обама на конференції ООН сказав, що це величезна перемога з точки зору консолідації міжнародних сил у боротьбі з тиранією, то це боляче чути. Не можна вбивати людей. Не можна миру здобути війною. Така моя особиста думка.

- Де ти працював у 2004 році?

- Ти питаєш про Помаранчеву революцію?

- Так. Тоді, як ти пам'ятаєш, українські телеканали повелися не дуже добре, бо була і брехня, і маніпуляції, і таке інше. Олександр Ткаченко, коли він у той час керував Новим каналом, скоротив випуски новин до 5 хвилин, аби не казати нічого.

- Це робить йому честь.

- А канал «1+1» після революції вибачався перед усією країною за брехню.

- Їм також це робить честь.

- Зараз щось відчувається у повітрі... Не впевнений, що буде друга революція, але щось таке є... Чи готове телебачення до цього? Як висвітлювати поки що поодинокі бунти, які можуть перерости в масові протести?

- Думаю, що темники давно вже вичерпали себе.

- Думаєш?

- Я впевнений.

- Хочеш сказати, що для теленовин немає табу?

- Так. Ось кілька випусків новин на ICTV починалися темою Юлії Тимошенко. Вона критикувала владу, причому навіть не в контексті судової справи. Ми це показуємо тому, що глядач сам має зробити висновки, правду вона каже чи ні. І ще: якби були темники, ми ніколи не показали б ляпасу букетом панові Табачнику. Ніколи. Ми не показали б студентських протестів того дня. І я беру лише свіжі приклади.

- Але мені здається, що глядач хоче від тебе бодай якоїсь оцінки.

- Для цього є аналітичні передачі.

- А наскільки вони аналітичні?

- Настільки, наскільки ерудована українська еліта.

- Еліта?

- Я про людей, які називають себе елітою. Вони показують свій рівень інтелекту і свідомого осмислення тих чи інших ситуацій у країні.

- На ICTV є одна аналітична програма...

- «Свобода слова» з Андрієм Куликовим. Туди потрапляють люди, які часто не навчені говорити на камеру, і з них, буває, дещо цікаве виливається.

- А програми Шустера і Кисельова теж аналітичні?

- Очевидно, ти ж можеш багато почути там.

- «Факти тижня» з Оксаною Соколовою - теж аналітична програма? Чи це ті ж самі «Факти», тільки хронометраж більший?

- Ні-ні, просто це новини, які робляться не в польових умовах. У них більше часу, вони приділяють багато уваги кожному сюжетові, глибше занурюються.

- Мені здається, що тижневий формат - чи ми говоримо про журнал, чи про телепрограму - має право на існування, але він уже не настільки оперативний і важливий. Що стосується теленовин, то не зовсім зрозуміло, чому вони виходять уранці та ввечері. Так?

- «Факти» виходять уранці, о 12.45, о 18.45 і є мій випуск о 22.30.

- Тобто чотири випуски. Чому жодна телекомпанія не виробляє новини щогодини? Адже це новини!

- А 5 канал?

- То він повністю інформаційний.

- Та якщо ми будемо виробляти щогодину новини, то й ми станемо інформаційним каналом. А тут же треба вмістити і новини, і розваги, і фільми. Концепція ж інша.

- Але при цьому ви програєте тому ж інтернету. Тому наступне питання: як ви з ним працюєте?

- Це свіжа річ - запустився новий сайт каналу. Зрозуміло, що треба йти в інтернет, і через нього має йти не лише прямий ефір. Головні програми, головні сюжети мають викладатися на сайт автоматом.

- Це буде?

- Це вже є. Повністю викладено випуски «Фактів», є окремо сюжети. Вже все почало працювати. Навіть маємо рейтинги найпопулярніших матеріалів. Це не рейтинги GfK - ця компанія, звісно, знає, як вивчати аудиторію, але тут ти працюєш напряму з глядачем. До речі, в нас є система преміювання журналістів, наприклад, за найкращий сюжет тижня.

- Я зайшов сьогодні на ваш сайт. Глибоко не занурювався, але я побачив топ-новину, яка була без відео - лише текст і картинка...

- Можливо, контент на сайті треба зрозуміліше сегрегувати.

- Хто робить сайт?

- У нас є спеціальні люди, яких найняли для такої роботи.

- І що вони роблять?

- Вони переглядають сюжети, добирають матеріали, дещо пишуть, завантажують на сайт.

- Тобто їхня функція суто технічна, так?

- Не зовсім, вони працюють і як посередники, і як маленька інформагенція.

- Чому журналісти теленовин не можуть інтегруватися з сайтом таким чином, щоб виробляти новини і для ефіру, і для сайту, писати блоги, викладати відео, зроблене навіть мобільним телефоном? Складається враження, що сайт сам по собі, а теленовини - самі по собі. І все це працює під одним брендом і називається, скажімо, ICTV, або ТСН, або «Подробиці». Я дивлюся по телевізору CNN, я відвідую сайт, а ще на iPad я маю додаток CNN. Так от, я не можу сказати, що всі ці три формати однакові, але я бачу, що це все - новини саме CNN. На сайтах українських каналів я не бачу такої єдиної картини. Телеканали мають свою політику, а їхні сайти - іншу. І дивно, що все, що виробляє сайт, майже ніколи не потрапляє в теленовини. Сайт і телеканал навіть не роблять жодних спільних проектів. Чому?

- Не знаю. Якби я міг, я би все це централізував. Має бути один стрижень. На сайті може бути більше інформації, ніж у телеефірі. Але тут потрібно відпрацьовувати внутрішню комунікацію.

- Як телеканал працює з соціальними мережами?

- Наскільки я знаю, на Facebook створено вже кілька користувачів під назвою ICTV.

- Хто це зробив?

- Не знаю. До речі, я з жодним із цих віртуальних «ICTV» не дружу. По-перше, мені не подобається те, що там викладено. Це суттєво відірвано і від сайту, і від каналу. По-друге, наш канал україномовний, а ті, хто веде сторінки каналу в соцмережах, виказують безграмотність навіть у писанні російською. А з точки зору менеджменту каналу, мені здається, не дуже цікаво, як люди «лайкають» чи не «лайкають». Навряд чи варто сприймати успішність каналу через призму сторінок у соцмережах.

- Звідки ти сам отримуєш новини? Тільки не кажи, що першим ділом після прокидання вранці ти біжиш дивитися стрічку «Інтерфаксу»...

- Не повіриш. От тільки не «Інтерфакс», а УНІАН. Потім «Українська правда», «Кореспондент», «Дзеркало тижня» і міжнародна сторінка ВВС. До речі, саме на ВВС я прочитав новину про те, що Америка офіційно визнала Росію окупантом на території Грузії. Тобто це була фантастична, резонансна заява. Я цим дуже перейнявся. І почав стежити за російськими медіа, але, звісно ж, вони майже не відреагували. В українських медіа те ж саме. Тож я вирішив, що варто ретельніше передивлятися те, що публікується у світових інтернет-виданнях.

- З того, що ти сказав, я можу дійти висновку, що теленовини займаються лише селекцією новин з інших джерел. Чи виготовляєте ви ексклюзивний матеріал?

- Звісно. Ми робимо інтерв'ю, розслідування, в нас є мережа кореспондентів по всій країні.

- Таке відчуття, що теленовини у випадку міжнародних подій візьмуть відео з агенцій, а що стосується, скажімо, суду над Тимошенко, то там буде ваша камера і журналіст, але люди все одно побачать и прочитають про це в інтернеті раніше, ніж ви зробите сюжет, тобто це такий «ексклюзив», який буде у всіх, а не лише у вас на каналі. Нагадай, які розслідування ви робили?

- Взагалі, це краще запитати в головного редактора...

- Тоді давай не будемо говорити про ICTV, краще про телебачення загалом.

- Ні-ні, я просто намагаюся згадати розслідування. Наприклад, на каналі є програма «Максимум», яка і веде розслідування. Я дуже скептично до неї ставився, аж доки познайомився з її ведучим Сашею Ільїних. І я збагнув, яку колосальну роботу він робить. Він сам ініціює ці розслідування. Наприклад, з'ясовує, що в якомусь райцентрі під Києвом є суддя, який їздить машиною вартістю сто тисяч доларів, маючи всіх десь. Саша їде до судді й питає: «Ну як вам машинка?». Той починає тікати, никатися, потім каже, що машина не його, потім його знімальна група ловить на виході з роботи і знову питання: «Ну то як машинка?». І паралельно ґрунтовно вивчають історію цього судді. Ось, остання важлива тема, про яку чув від Саші - торгівля людськими органами. Він чудово копає, до того ж на міжнародному рівні.

- Чи використовують теленовини контент, який з'являється в інтернеті, у соцмережах?

- Так, наприклад, ми показали відео, на якому пан Ландік б'є дівчину в ресторані. Очевидно, якби цього відео не було в інтернеті, то й не було б такого резонансу. І ми повинні це показати. Інша справа, хто його виклав в інтернет.

- Розкажи про проект, у якому ти береш участь - «Сім чудес України».

- Це фантастичний проект. Він виходить на каналі ТВi, але є підтримка й від інших каналів. Найдивовижніше, що нам удячні насамперед наші колеги. Вони зазвичай спокійно ставляться до роботи інших, а тут, уявляєш, дякують!

- Що ви такого зробили?

- Проект розповідає про нашу країну в перспективі часу. І це не якийсь вторинний продукт, бо Україна в нас не вторинна. Ось на прикладі Качанівки - в мене страшна ностальгія: уявляєш, якихось 150 років тому там вирувала культура, мистецтва, і, хоча це відбувалось під пануванням Російської імперії, воно якось жило, та ще й дуже органічно. Я і для себе відкрив багато нових речей, наприклад, що улюбленим напоєм Тараса Шевченка був ром. Він був такий цікавий і досить специфічний чоловік. А ще: саме в Качанівці Рєпін малював козаків із їхнім листом. Глінка там написав «Руслана та Людмилу».

- А чи є в цьому проекті історичні постаті, які нині викликають сумніви або суперечки?

- Ну, хто, наприклад?

- Бандера.

- Ні, ми брали найцікавіші місця України з точки зору мандрів і туризму. Бандери там просто за логікою бути не може. Та й наголос інший: ми робимо все для того, щоб люди відвідували не лише замки Франції чи Австрії, але й України. Щоби знали, що тут також є неймовірно цікаві місця. Проект наш дуже насичений історією, архітектурою. Ми навіть знайшли сліди тамплієрів, масонів.

- А ведучий проекту - Микола Томенко...

- Так, він людина політична і доволі стримана. І ось побачити такого політика ведучим - цікаво. Він спокійно вдягає футболку та джинси. Метаморфози.

- Ведучим робити політика - це така фішка в Україні? Чому не ти?

- Ну, я взагалі не люблю бути ведучим.

- Це каже ведучий новин...

- Так. Одна справа - професія. А інша - ставлення. Я не маю достатнього егоцентризму, щоб бажати сидіти в кадрі. Мова про самоціль.

- Але ти відеогенічний, в тебе добра мова, вмієш триматися в кадрі...

- Це набуті риси.

- Добре, а для чого тут політик?

- Томенко є ідейником, засновником, він генерує цю ідею. Логічно, що це його проект. І його участю ми підсилюємо значущість програми.

- Але шкода, що такі люди, як Томенко, генерують ідеї, самі ж ведуть телепрограми, а при цьому на телебаченні немає публіцистики та документалістики, якою могли б займатися професіонали. Пригадаємо Кисельова часів НТВ - він не лише був ведучим підсумкової програми «Итоги», але й знімав документальні та публіцистичні фільми. Чому такого немає на українському телебаченні, а ефір захоплено шоу та політиками? Мені здається, що твоє задоволення від цього проекту пояснюється тим, що ти робиш публіцистику, але цей проект - проект Томенка, а не будь-якого журналіста.

- Я також горів ідеєю зробити декілька проектів, які стосувалися б насамперед новітньої України, періоду від 1990 року. Не «парфьоновщину» чи «кисельовщину». Щось органічне. Але я усвідомлюю брак власного досвіду. І для мене «Сім чудес» буде гарним уроком, повчальним процесом. Я вчуся працювати з людьми. А ще, вибач за банальність, для таких проектів, як «Сім чудес України», запорукою успіху є усвідомлення державності та любові до цієї країни.

- Здається, на телебаченні дуже багато знімають про історію, але дуже мало є публіцистики про сьогодення. Чому?

- Це може бути зроблено або сприйнято як маніпуляція. Це не передбачає об'єктивного підходу, на жаль. Принаймні, сьогодні.

Фото - ictv.ua