Шкода, що захоплива розповідь Всеволода Овчинникова закінчилася швидко і справила враження немов перерваної. Втім, його оригінальні національні характеристики, які викристалізувалися на основі багаторічних спостережень, залишаються в пам’яті.

Зазвичай японців називають «німцями Сходу». Він відкидає цю характеристику, вважаючи японців «емоційними», схожими на слов’ян. Натомість «німцями Сходу» називає педантичних китайців.

Цікаві й повчальні його характеристика англійців, які сприймають свободу передусім не з погляду своїх прав, а з погляду своїх обов’язків.

Він кидає виклик Кіплінгу, який виголосив славетний афоризм, що Захід і Схід «ніколи не зійдуться». Як глобаліст у позитивному сенсі цього слова Овчинников, на противагу йому, стверджує, що «Схід не існує без Заходу, а Захід не існує без Сходу». 

Звідкіль усі ці думки? Адже «Правда», кореспондентом якої він працював, завжди була втіленням комуністичної ортодоксальності та сухої казенності й не мала нічого спільного зі справжньою журналістикою та розкутим мисленням. Важко зрозуміти, як могла вжитися в її середовищі протягом майже чотирьох десятиліть яскрава особистість, утвердитися як журналіст-міжнародник №1 в СРСР, стати письменником і набути міжнародного визнання. А ще була багаторічна робота політичним оглядачем у телевізійній «Международной панораме», звідки його, висловлюючись просто, викурили за ідеологічно хибну позицію вже в часи горезвісної Перебудови, після того, як він вів передачу з Чорнобиля.

Сам Всеволод Овчинников з почуттям власної гідності заявляє у фільмі: те, що він «зберіг власний голос» – головний здобуток його життя. На запитання (вже не на телеекрані), як йому вдавалося в умовах суворої цензури в радянські часи публікувати чесні твори, він відповідає: «Мене врятувало глибоке знання країн, через яке начальство не насмілювалося тиснути на мене, боячись “сісти у калюжу”. Переконаний, що компетентність журналіста – запорука його творчої незалежності». Він навіть називає компетентність своїм «щитом». 

Тож гаслом життя Овчинников обрав напис, який прочитав на токійському цвинтарі на могилі Ріхарда Зорге: «Щоб знати більше, потрібно знати більше, ніж інші. Потрібно стати цікавим для тих, хто цікавить тебе». До того ж він пишається тим, що першим із радянських людей поклав квіти на могилу легендарного розвідника і відіграв роль у поверненні йому чесного імені.

Прийшовши в редакцію «Правды» дипломованим перекладачем із китайської та англійської мов, Овчинников невдовзі виїздить у своє перше закордонне відрядження до КНР, яке триватиме 7 років. Відчувши у зв’язку з різким охолодженням радянсько-китайських відносин, що його присутність у Пекіні вже не виправдовує себе, він повертається до Москви і поринає у новий чужий світ. Вивчає японську мову, історію, культуру, цивілізацію цієї країни. Спочатку, зізнався він у фільмі-монолозі, взагалі не розумів різниці між китайцями та японцями: «І ті й ті жовті, і ті й ті косі». Та під час 6-річного відрядження до Країни сходу сонця виявилося, що все не так. І, зрештою, 5-річне відрядження в інший куток світу, до Великої Британії, де панує зовсім інша цивілізація.

Наслідком цих відряджень і невпинного творчого пошуку стали двадцять книг Всеволода Овчинникова, що вийшли загальним накладом понад 7 мільйонів примірників. Три найвідоміші з них – «Гілка сакури» (розповідь про те, що за люди японці), «Коріння дубу» (враження і роздуми про Англію та англійців) і написаний на ґрунті осмислення історичних фактів політичний детектив «Гарячий попіл» (хроніка таємної гонки за володіння ядерною зброєю) було відзначено Державною премією СРСР. Однак найпереконливіший доказ визнання журналістських заслуг – те, що його книги про Японію та Англію перекладено мовами країн, у яких він жив, працював, спостерігав і осмислював бачене.

Його улюблена зарубіжна країна – Японія, тому книгу «Гілка сакури» Овчинников вважає головною справою свого життя. «Гілку сакури» опубліковано тут в антології трьох найкращих книг, написаних будь-коли іноземцями про цю країну, тут вона стала бестселером.

Своє філософське кредо Овчинников сформулював так: «Людство – це єдність у розмаїтті, клубок тісно переплетених коренів різних культур і цивілізацій». Його феномен – у тому, що під впливом сприятливих обставин він поступово повністю відійшов від радянських стереотипів мислення.

«Я ніколи не був дисидентом», – підкреслює він у фільмі-монолозі. І додав, що був прихильником «соціалізму з людським обличчям». Щоправда, в СРСР йому так і не довелося його побачити. Життя на радянські мірки було для журналіста-міжнародника матеріально комфортним, навіть привілейованим. Та, хоч він не зазнав політичних переслідувань, з підготовкою до друку його книг зволікали, а їхня популярність за кордоном стала приводом для гострої критики компартійних ідеологів. Якщо хвалить ворог, значить щось не те!

На це в нього була компетентна відповідь: «Не можна міряти інші народи на свій аршин. Щоб зрозуміти закордонну країну, потрібно вивчити “граматику життя” її народу. Свою першу книгу “Гілка сакури” я створив після того, як довелося перекваліфікуватися у китаїста на японіста. Вийшов нібито путівник по японській душі».

Головною причиною популярності «Гілки сакури» він вважає не відкриття Японії та японців, а сприйняття його твору читачем як заклику дивитися на зовнішній світ «без ідеологічних шор». Тож автор вважав безглуздим дослуховуватися до порад кон’юнктурників, які настирливо рекомендували «деідеологізувати» цю та інші його книги. Він не змінив жодного написаного рядка, лише доповнюючи їх осмисленням нових подій. 

«Парадокс історії, – розмірковує Всеволод Овчинников, – у тому, що за вузьких рамок дозволеного в роки тоталітаризму знаходилися письменники, журналісти, кінорежисери, які створювали твори, що лишаються недосяжними в теперішній період повної свободи слова».

Тут є над чим подумати!