Ведуча „Світських хронік” на телеканалі «Тоніс» почала професійну кар'єру моделі в 14 років. Катя Осадча встигла попрацювати в Японії, Франції, Англії та Німеччині. Вважає себе прямолінійною та відкритою людиною, здатною провокувати людей на відверті розмови. Сьогодні вона веде популярну програму, де розповідає про події світського життя не лише в Україні, але й за її межами. Катерина виховує сина Іллю, навчається на заочному відділенні історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка і завжди готова до несподіваних зустрічей.

 - Катю, я знаю, що ти починала свою телевізійну кар`єру з підготовки сюжетів для УТ-1. Розкажи,  що то були за сюжети та як взагалі ти потрапила на ТБ?

 - У часи, коли я ще працювала моделлю, а це було, коли я навчалася у школі (10-11 класи – прим. авт.), у мене було бажання працювати на ТБ, а модельний бізнес я сприймала як першу сходинку на шляху до своєї мети. Ще тоді, коли я працювала закордоном, під час різноманітних показів я придивлялася до журналістів – як вони себе ведуть, як проходять зйомки репортажів із тижнів моди. Уже тоді я знала, що моя подальша робота буде пов`язана із телебаченням та модою, світським життям.

Коли повернулася до Києва, через своїх знайомих дізналася, що на Першому національному є проект, де можна спробувати свої сили в ролі журналіста-кореспондента. Я зрозуміла, що зараз саме час розпочинати роботу на ТБ,  і пішла на канал. Після співбесіди мене взяли на роботу, де я мала робити сюжети про те, що мені було на той час цікаво. Погодьтеся, таке трапляється не часто, особливо з молодими людьми, які роблять перші кроки на ТБ. Це були сюжети на історичну тематику, проте, я їх пов`язувала із модою, наприклад, історією речей і таке інше. Хронометраж сюжетів був досить короткий, проте для мене це була своєрідна та дуже корисна школа журналістики, я зрозуміла,  як організоване ТБ, сама писала тексти, навчилася їх начитувати, я займалася із викладачем мови та дикції. Таким був початок моєї кар”єри.

- Чи немає в тебе бажання знятися у кіно чи серіалі, адже це також частина телебачення?

- Поки що мені цілком вистачає роботи та реалізації творчого потенціалу в „Світських хроніках”. Мабуть, коли в Україні почнуть знімати дійсно гарні серіали та кіно, то,  можливо,  я спробую. Проте на даний момент я не бачу для себе ролі в таких проектах і такого фільму або ж телевізійного серіалу, в якому я мала б  бажання спробувати себе. А, взагалі, на ТБ я маю ще багато роботи, результати якої можна побачити, переглядаючи рейтинги програми. 

- Тоді поговоримо про „Світські хроніки”.  Спочатку - про  народження ідеї проекту.  Кому вона належала?

 - Коли я була моделлю, в мене вже було бажання робити таку передачу на ТБ. Певно, я чекала якогось підходящого моменту й він настав. Ідея була спільною, тобто,  моєю та керівників телеканалу „Тоніс”. Тоді моїм босом був  Віталій Докаленко (нині – президент Національної телекомпанії України. – «ТК»). Бажання співпали і ми вирішили спробувати. Продюсерська група проекту відібрала мене на кастингу – на роль ведучої претендувала не тільки я.

На твою думку, в Україні дійсно є світське життя, чи то лише пародія?

 Існують світові столиці моди, так само існують світові столиці світського життя. Ми, звичайно, можемо їх окреслити – це Нью-Йорк, Лондон, Париж, Мілан, Москва. Київ до цього списку не входить. Проте дуже цікаво зараз спостерігати за зародженням та розвитком світського життя в Україні, і наша програма активно допомагає у його формуванні. До того ж, ми починаємо показувати українським глядачам найцікавіші заходи світу – і це теж задає певний рівень світському життю в Україні.

 - Зрозуміло, що „Світськи хроніки” – це не тільки Катя Осадча. Хто лишається  за кадром?   

 - Це команда справжніх професіоналів. У нас від самого початку була мета – створити дійсно якісний і рейтинговий телепродукт про світське життя. Ми завжди вирішуємо все колегіально. По-перше, це Олеся Ногіна – наш креативний продюсер. Вона визначає змістове наповнення проекту, вигадує режисерські ходи, лінію поведінки ведучої та її образ. Андрій Ногін веде усі комерційні та адміністративні питання. Наталя Васюра – шеф- редактор, котра відповідає за тематичне наповнення усіх сюжетів, розробляє сценарії програм та визначає монтажну сюжетну лінію. Операторський почерк, який ви бачите у програмі, належить Максимові Герасимчуку та Дмитру Чуріну, а монтажем займається Євген Гранкін. Зоя Сошенко завідує базою даних світських та культурних заходів України та світу. Вона відстежує всі пересування світських персонажів, їхні біографічні дані, хто з ким посварився, хто і що заявив в пресі. Зазвичай, ми маємо план київського світського життя на кілька тижнів наперед і відслідковуємо усе, що відбуватиметься в світі протягом року. Адміністратор Анна Попова налагоджує контакти із дизайнерами, вона завжди знає, в якому бутіку з»явилися нові вечірні сукні, або де знайти капелюшок потрібного кольору. Наш колектив – це злагоджений механізм, в якому усі ланки мають працювати на всі 100.

- А чому саме телеканал „Тоніс”?

- Я вважаю, що менеджмент цього телеканалу є унікальним, адже він не боїться експериментів у створенні оригінального власного продукту. Це один з небагатьох  каналів, де молоді творчі одиниці  насправді можуть запропонувати свої ідеї і створити власний проект.

 - Катю, ти казала, що телеканал „Тоніс” був готовий фінансувати ваш проект, а зараз ситуація якось змінилася?
 
Спочатку канал, звісно, інвестував у проект. А зараз ми дійсно комерційно успішний  та прибутковий проект для телекомпанії. У нас є генеральний спонсор та інші партнери.

 - Чи враховувала команда „Світських хронік” іноземний досвід?  Наприклад, на російському каналі ТВЦ виходила програма „Высший свет” з  Ірмою  Ігнатовою…

 - Звісно, я дивилася цю програму, тому що мене завжди цікавить робота моїх колег. Також я стежу за проектами подібних форматів і на MTV, і на  Fashion-tv, і навіть на індійському ТБ. Проте я не вважаю наш проект клоном якогось іншого. Світська хроніка як жанр журналістики існує давно і у нього є свої правила та норми. Ми дотримуємося цього формату, але, звісно, вигадали свою креативну концепцію. За задумом, наш проект дає глядачеві можливість спостерігати за життям київської світської леді – сучасної, активної дівчини, яка влаштовує собі свято кожного дня. Щовечора вона сідає у авто і вирушає – чи то на клубну вечірку, чи на дипломатичний прийом, чи на визначні гастролі, чи на кінопрем»єру. Їй цікаво усе, чим живе світське суспільство. Глядач може бачити, як світська леді приміряє вбрання, робить макіяж чи підбирає ювелірні прикраси. Усе, що глядач бачить у кадрі, продумано нашою командою – і цей природний для мене образ я втілюю на екрані.

 - Ти готувалася до роботи у цьому жанрі? Можливо, читала книжки з психології?

 - Звичайно, у нашій редакції навіть були тренінги. Вони  проводилися за канадською методикою, яка називається „метелик у коконі”. Ця методика використовується у журналістиці для того, щоб „розкрити” людину в інтерв»ю за допомогою певних запитань – іноді гострих, іноді дещо некоректних, до яких людина не готова.

- Щодо некоректності.  Ти якось фільтруєш свої запитання із етичної чи моральної точки зору?

- Я вважаю, що немає нічого аморального у тому, щоб сказати знаменитій співачці: „Я вас бачу в цій сукні втретє”. Співрозмовник у цій ситуації не може штовхати перед камерою заготовлені піар-тези, він повинен реагувати і захищатися – а це набагато цікавіше глядачеві. Аби людина, яку я беру в кадр, була дійсно цікава глядачеві - її треба спровокувати. Саме в цьому, на мою думку, й полягає журналістська майстерність. Стосовно запитань, то тут у мене єдиний критерій – цікаво буде почути відповідь чи ні. Єдине, про що я ніколи не буду питати – це про серйозні проблеми зі здоров»ям.

 - Ти попередньо готуєш свої запитання? Чи вони виникають під час зйомки?

 - Я, звичайно, готуюся до кожної зйомки, тому я дізнаюся якнайбільше про подію. Ми, знову ж таки, заздалегідь колективно моделюємо зйомку – починаючи від місця, де це буде відбуватися, до тих осіб, котрі будуть присутні. Хоча, звичайно, ми не можемо спрогнозувати все на 100%. Багато людей, котрих я зустрічаю на світських раутах – це мої знайомі, друзі. Я підтримую приятельські стосунки з багатьма світськими персонажами,  і не лише київськими. Я завжди маю бути готова до зустрічі з будь-якою знаменитістю – адже на Венеціанському фестиалі, наприклад, можна раптом зустріти і Джорджа Клуні, і  Міучча Прада. Тому я завжди знаходжуся в так званому інформаційному просторі. У журналах і газетах я читаю все і про всіх - ніколи не знаєш, з ким доведеться спілкуватися завтра.

- А хто легше йде на контакт – іноземна публіка чи українська?

- Власне, я готова спілкуватися з будь-якою людиною. Головне, щоб вона не мовчала. Іноземні публічні люди, звісно, більш відкриті. На Венеціанському кінофестивалі мене вразив Валентино: коли ми спілкувалися, він відповідав так, наче ми з ним знайомі кілька років. Так само відкрито і дружньо поводився і Ленокс Льюіс, коли приїздив до Києва. Знаменитості світового рівня чудово розуміють, що їхня відкритість перед камерою, їхня дружність по відношенню до журналіста – це одне з правил гри, необхідна складова публічності. .   

- Хто такі "світські персонажі"? 

- Ну, я б зробила таку градацію – це політики, бізнесмени, визначні культурні діячі та спортсмени, яких завжди запрошують на світські заходи. Це еліта. Є ще, наприклад, дизайнери, котрі теж є частими гостями світських тусовок - вони, як правило, заводять потрібні знайомства та шукають собі клієнтів. Навколо цього кістяку знаходяться моделі, або просто гарні дівчата, котрі прагнуть бути причетними до цього життя, познайомитися з представниками цієї еліти. Ще є «тусовщики», яким просто в кайф ходити на такі заходи, потрапляти на сторінки світських хронік. Такі люди можуть за один вечір об`їхати 5-6 вечірок, щоб просто засвідчити свою присутність.

- А чи доводилося вам самостійно купувати квитки на якійсь світській захід чи концерт?

- У нас є така практика із заходами, які організовує «Просто Радіо». Після нашої програми про концерт Лучано Паваротті, який вони влаштовували, дирекція цієї радіостанції заборонила акредитовувати знімальну групу нашої програми на свої заходи. Начебто комусь не сподобалось, що ми показали, як маестро кашляв на прес-конференції. На наступний гучний захід від Просто радіо – концерт Moby – ми просто придбали квитки. Для нас це не проблема – якщо ми вважаємо, що подія гідна висвітлення у нашій програмі, ми можемо прийти на неї не як усі ЗМІ, а за власний кошт. Але ми залишаємо за собою право висвітлювати її так, як вважаємо за потрібне. І якщо б Мобі кашляв – ви б обов'язково це побачили у «Світських хроніках».

- Щодо смаків. У кожній програмі ти з'являєшся перед глядачами в новому образі. Ти любиш речі від українських дизайнерів?

- А це не помітно у програмі? Звісно, ми свідомо формуємо позитивний імідж бренду «українські дизайнери». Адже одяг від D&G, Valentino чи Armani можна побачити на будь-якій дамі у будь-якій частині світу. Мені набагато цікавіше знайти оригінальне вбрання у вітчизняного дизайнера і приголомшити всіх своїм виглядом на вечірці – чи то на Московському кінофестивалі, чи то на відкритті нового київського ресторану.  Про мій фрак від Віктора Анісімова мене розпитувала Тіна Канделакі, а дружина президента Аргентини була у захваті від моєї сукні від Анни Бублік.

- Чи залишаєш після зйомок одяг у себе?

- Дійсно, іноді я лишаю одяг собі, якщо я бачу, що цю сукню я зможу одягти вдруге, або ж якщо ця річ універсальна.

- Фішкою твого іміджу є капелюшок – чиєю ідеєю це було?

- Капелюшки в мене особисто були й раніше, коли я працювала в модельному бізнесі, після зйомок, показів я їх залишала собі, а також купувала всілякі кашкетики, шапки тощо. Усі знають, що  зародження телепроекту – це досить тривалий процес, під час якого ретельно обмірковуються всі нюанси. Від того, що я буду говорити в кадрі, до кольору лаку на моїх нігтях – це спільно створений образ. Капелюшок – це та відмінність, яку ми вигадали для мене від самого початку. Це дійсно атрибут світського життя, чудовий аксесуар, який допомагає закінчити образ, а головне – оригінальний капелюшок приголомшує моїх співрозмовників.  

- Крім капелюшків, щось колекціонуєш, чи є якісь захоплення, можливо хобі?

- Я маю маленьку дитину – сина Іллю, якому три рочки, із яким я проводжу більшість свого часу. Моє хобі зараз – це він, із ним я читаю книжки, вчу віршики напам'ять, хожу у театр та кіно. І всі мої захоплення пов'язані з тим, чим він цікавиться на даний момент, якщо він щось ліпить, то я теж буду ліпити разом із ним, якщо малює, то я буду малювати.

- Який захід, що потрапив до „Світських хронік” справив на тебе найбільше враження? 

Цікавим був Віденський бал у Києві, і прийом посла Франції, що давали на честь дня взяття Бастилії, та божевільна вечірка у Стамбулі з перельотом за одну ніч туди і назад, і вечірка на ковзанах, влаштована журналом „Zефір”. Звісно, у мене лишилися чудові спогади про прийом у Венеції, який Міучіа Прада влаштувала у старовинному монастирі, й на який завітали Бьорк та Джон Ву. 

- Чия думка для тебе є важливою у професійній діяльності?

- Це думка людей, які зі мною працюють. Їхню критику я слухаю завжди та працюю над собою. А на негативні чи позитивні відгуки решти людей я намагаюся не зважати – це суб'єктивне сприйняття.

- Якщо говорити про боротьбу, хто є конкурентом „Світських хронік”? Є, наприклад, програма „Вершки” на НТН...

- Я вважаю, що всі проекти на українському телебаченні так чи інакше є конкурентами, адже всі ми боремося за єдине – за того глядача, що перемикає канали. Тому тут не важливо, чи це буде програма „Вершки” на НТН, чи „ГОЛ!” на Новому каналі – ми всі боремося за рейтинги у телепросторі.

- Уяви, у тебе є можливість подорожувати у часі – в яке століття, на який світський захід ти б хотіла потрапити?

- Мені, як історику, дуже важко відповісти на це запитання. Мабуть, я б обрала турне – по найяскравішому світському рауту із кожного століття – це був би гарний досвід, що залишив би по собі незабутні спогади.