Ще з квітня щоп’ятниці на “Громадському радіо” (на хвилі радіо “Рокс” - 103,6 FM) виходить авторська програма Олега Медведєва “Дерусифікація” – “програма про тих, хто всупереч ринковій стихії, яка диктує пріоритетний попит на російськомовний продукт, співає україномовні пісні, пише та видає україномовні книжки та мас-медіа”. Народжений на російськомовній Луганщині, Медведєв тринадцять років прожив у Москві: навчався, працював у мас-медіа та політико-технологічних структурах. Переїхавши до Києва лише 2001 року, заходився вчити українців … української мови.

«Дерусифікація» – програма про тих творчих людей, які створюють виключно чи переважно україномовний культурний товар і знаходять можливості для його продажу, – зазначає Медведєв.– Своєю повсякденною роботою вони спростовують домінуючу думку, ніби українська мова є абсолютно неринковою, нетоварною».

– З чого б це закортіло зайнятися “Дерусифікацією”?

– Українській мові бракує піару, в той час як кострубатої пропаганди – аж занадто. Люди з ранку до вечора чують з „брехунця”, що вони зобов’язані повернутися до рідної мови. Певна річ, ті, щодо кого подібний “месидж” спрацьовує, уже давно це зробили. Решта ж лише дратується через те, відчуваючи, що на них чіпляють ярлики «зрадників», «манкуртів», «яничар», тощо.

Мовна сфера – це такий простір, де пересічний громадянин нічого нікому не зобов’язаний. Якщо він не є державним службовцем, то питання його стосунків з українською мовою – суто приватне. Людину не можна зобов’язати говорити українською. До того вона може прийти лише добровільно. А от делікатно її до того підштовхнути варто, бо існує дуже багато стереотипів та вікових звичок, які перешкоджають повернутися до мови. Хтось просто звик говорити російською, комусь українська здається безперспективною й досі непрестижною. Хтось просто не здатен подолати психологічний бар’єр. Отож, мета моєї програми – толерантне привернення уваги громадськості до проблеми виживання української мови, підвищення її популярності та престижу за допомогою головним чином “зірок” культури та шоу-бізнесу, принаймні публічно україномовних.

– “Дерусифікація” та “українізація” – поняття, значною мірою, тотожні. Чому програма називається “Дерусифікація”?

– Це поняття принципово різні. Українізувати ми могли б, скажімо, Орловщину чи Ярославщину. Україну ж можемо лише дерусифікувати. Це значить – здійснити процес, зворотний багатовіковій русифікації, повернутися до коріння. Бо, попри те, що російська мова ніби не є для України іноземною, попри те, що наш внесок в її розвиток такий, що маємо право вважати її також своєю, – автохтонною тут є все ж таки українська. Поїдьте в будь-яке село, хоч на Закарпатті, хоч на Донеччині – ви в тому переконаєтесь. А мова села – це і є наша природна мова.

– Але не всі визнають, що русифікація була...

– Обговорюючи ушанування Кучмою пам’яті російського імператора Олександра II, ми брали бліц-інтерв’ю в лідера “Русского блока” пана Свистунова, так навіть він визнав „перегини”. У Росії, звичайно, цього не визнає ніхто. Тільки куди поділися українці Кубані, які вісімдесят років тому складали щонайменше половину населення того краю? І чому за десять років, як свідчать щойно оприлюднені дані всеросійського перепису населення, кількість українців в РФ зменшилася майже вдвоє? Це і є русифікація. Асиміляція. Був-був українцем – і раптом все: руський.

До речі, полемізуючи ще в Москві з росіянами, які вперто не хотіли визнавати факту цілеспрямованої русифікації України, я наводив приклад власної сім’ї. Крити моїм опонентам було нічим. Моя родина протягом останнього сторіччя постійно мешкала на межі Слобожанщини та Донбасу. Бабуся по батькові не вміла говорити російською, вживала настільки чисту українську, що я б навіть не назвав її суржиком. Мої батьки в побуті спілкуються суржиком з українською домінантою. Старші брат і сестра виросли вже російськомовними, а інколи вживаний ними суржик – то вже трохи спотворена російська. Нарешті, племінник – тобто четверте коліно – у 1991 році, коли на телебаченні з’явилися перші україномовні мультики, вже не розумів, про що йдеться. Думаю, що ця історія є ще більш переконливою, ніж список із десятків державних актів на утиск української мови, виданих упродовж XVIII-XIX століть.

Є ще яскравіший приклад, який свідчить, що русифікація триває й досі. Даруйте за зловживання особистим. Це – приклад моєї тітки. Унікальний для Луганщини випадок: людина не вміє говорити російською. Зараз їй 65 років, і от я, відвідавши її навесні, з подивом помічаю, що вона починає вживати російську. Причина – на поверхні. Раніше їй не було коли дивитися телевізор, а тепер вона переглядає серіали, “вікна”, “стіркі”. Це до ролі телебачення в русифікації...

А в нас, на жаль, немає жодного телевізійного каналу, який би цілковито був україномовним. Більшість телекомпаній не дотримується обумовлених ліцензіями пропорцій українського та російського мовлення. Прайм-тайм – російськомовний, нікого не турбує відсутність україномовних серіалів чи популярних ток-шоу. Хоча загалом центральні телеканали хоч якось намагаються віддавати належне українській мові. У цьому сенсі значний прогрес продемонстрували ICTV та «Інтер», хоч хтозна, як воно буде після Зінченка.

– У який же спосіб ви пропонуєте «повертатись до української» зараз, в умовах, коли мільйони співвітчизників є стійко російськомовними? Ваше бачення мовної політики?

– Що має лежати в основі мовної політики – безперечно дискусійне питання. Є радикали: ані звука неукраїнською. Це несерйозно.

Інші вважають, що політику має визначати національний склад населення. Українці, як відомо, складають 76%, а росіяни – 17%. Є пропозиція – по-моєму, вона найпоширеніша – будувати політику, виходячи з уявлення про рідну мову. Тут пропорція така: 67,5% рідною вважають українську, 29,6% – російську. Нарешті треті апелюють до повсякденної мовної практики. А це поняття багатогранне: усне мовлення чи письмова робота, спілкування на роботі чи вдома. Найвільніше людина почувається вдома: не тисне середовище, не треба підлаштовуватися під начальство. Отже, за цим критерієм українофони (ті, хто розмовляють українською) і русофони (носії російської) складають приблизно по 50% населення.

На мою думку, саме ця пропорція і має визначати мовну політику. Це така своєрідна програма-мінімум, з якою легше знаходити порозуміння з русофонами. До того ж, вона бездоганна з точки зору дотримання прав людини.

Але тут у мене виникає цілком справедливе питання: “Де моя половина?” Де половина моїх книжок – книжковий ринок є російськомовним за накладами на 70%, за кількістю назв – на 90%. І щойно підтриманий парламентською більшістю бюджет позбавив вітчизняне книговидання пільг, які мали б йому допомогти стати конкурентноздатним щодо книговидання російського. Наші сусіди до цієї галузі ставляться як до стратегічної, геополітичної. А наш міністр фінансів Азаров не те що говорити українською не може, а навіть читати – послухайте його виступи по писаному. То чого б його турбувала україномовна книжка?

Де моя половина газет, якщо в природі існує лише одна загальнонаціональна щоденна газета українською мовою – “Україна молода” Михайла Дорошенка.

Де моя половина журналів, якщо є лише один україномовний журнал-тижневик “ПіК” – спасибі Зиновію Кулику. На динамічному ринку товстих глянцевих журналів україномовний продукт також відсутній, за винятком „Єви”. Принаймні, я більше не знайшов нікого, щоб запросити на передачу.

Де моя половина телебачення? Дивує, що навіть такі люди, як Ступка, не ставлять питання про те, що серіал має бути україномовним. Врешті-решт, якщо наш виробник хоче продати серіал в Росію, то це вже не такі й великі гроші – зробити дубляж. А на загал, для того, щоб у нас з’явилося власне виробництво серіалів, уряд мав би відірвати Україну від російського телеринку й створити власний ринок із власним попитом, який диктуватиме пропозицію! А поки ми на халяву підсилюємо й так ємний російський ринок 48-мільйонною українською аудиторією, у нас ніколи не буде власного кіновиробництва. Отже, справа не тільки в обсягах реклами, а ще й у відсутності власної гуманітарної політики... Нам головне, аби в Кремлі не дратувались.

Годі шукати у продажу й такої “екзотики” як україномовне домашнє відео чи україномовні мультики та аудіокасети з україномовними казками для дітей. Якщо можна погодитися, що в Донецьку чи Харкові зросійщений у масі своїй глядач як справжній „інтернаціоналіст” просто бойкотуватиме україномовне кіно, то в Києві аудиторія беззаперечно сприйняла б україномовний кінематограф. Але всі сучасні кінотеатри „долбіюють” лише російськомовні фільми. У невеликій Литві задля маленького ринку кінопрокат здійснюється литовською мовою. Чому в Києві кінотеатри відроджуються російськомовними? Як бачимо, моєї половини немає й тут.

Як її немає на радіо. FM-діапазон демонструє просто вороже ставлення до української мови. Як розповіла мені Юлія Міщенко, лідер львівсько-луганської групи “Таліта Кум”, буває й таке, що на деяких радіостанціях україномовні виконавці є просто під забороною. Лиху, правда, зараджують гроші, але якщо навіть Таїсія Повалій має платити за ротацію, то що вже говорити про інших? Можливо, за ротацію дійсно треба брати гроші, бо шоу-бізнес справді вимагає інвестицій. Але чому тоді росіяни мають безкоштовні ефіри? FM-діапазон – це зона найбільшого „беспрєдєлу” щодо української мови, україномовних виконавців. Практично всі FM-раідостанції грубо й цинічно порушують обумовлений ліцензіями режим мовлення. Радіоменеджери твердять, ніби немає україномовного продукту. Брешуть. Він є. Так, його поки що недостатньо. Але лише попит народжує пропозицію. Якби з радіостанцій питали про дотримання мовного режиму, то вони б бігали за виконавцями, а не навпаки, коли україномовні таланти оббивають пороги, а їм проціджують крізь зуби “Нє фармат”. І лише гроші форматують. Так у який спосіб Холод понавидавав ліцензії так, що по всій Україні україномовна пісня – „нє фармат”?! Словом, наразі немає жодної сфери державного чи публічного життя, у якій не відбувалося б дискримінації україномовної половини! Це вже такий загальний підсумок.

– А от чиновники кажуть, що вже 72% дітей здобувають середню освіту українською мовою…

– А ви беріть до уваги, що україномовна за звітністю школа насправді такою ще не є, бо, ледве відірвавшись від підручника, учителі та учні переходять на російську. Особливо формальний характер україномовна освіта має у Східній та Південній Україні.

До того ж у перебігу резонансних скандалів із закриттям україномовних шкіл у Донецьку та Дніпропетровську виявилось, що україномовний статус школи не означає її реальної україномовності. Це якраз не стосується закритих шкіл, які насправді були україномовними краплями в російськомовному морі.

Більш того. Липова україномовна школа часто є осередком русифікації україномовних дітей. З цією проблемою зіткнувся мій друг, чия дитина була повністю україномовною доти, доки виховувалась у сім’ї і доки не пішла в україномовну школу! Хоча з іншого боку, є й таке, що діти з україномовних садків потроху навчають української своїх двадцяти- та тридцятирічних батьків.

– Як ви ставитеся до ст. 6 нового закону про рекламу, згідно якої реклама має поширюватися виключно українською мовою?

– По-моєму, стільки атак свого часу зазнала лише ст. 6 Конституції СРСР. Думаю, Степан Гавриш, на чию пропозицію було прийнято ст. 6, переборщив із вимогою перекладати українською назви товарних знаків, чим дещо дискредитував саму статтю та зробив її вразливою до критики. В іншому – стаття прогресивна.

Рекламна спільнота даремно билася в істериці. Пророкували, ніби через перехід на українську мову на рекламному ринку трапиться катастрофа. Однак реклами менше не стало. Ринок росте як на дріжджах.

Друковані ЗМІ у нас відсотків на 70-80 за тиражами є російськомовними. Мусить же щось нагадувати їхнім читачам, що тут Україна і що „Україна – не Росія”. Хай люди потроху привчаються і до української.

От приємно подивитись на “газету української буржуазії” – на “Бізнес”, на інші ділові видання. Буржуазія у нас, як відомо, принципово не визнає української. Вони всі такі круті й ділові, що їм „западло” говорити мужичою мовою прибиральниць їхніх офісів. Тепер хоч через рекламні оголошення вивчать декілька десятків українських слів. А то прийдеш на якийсь світський захід – а всі бізнесмени у нас такі „культурні”, що багато хто, почувши українську, кривиться як середа на п‘ятницю.

Тому скасування ст. 6, яке, на жаль, є дуже ймовірним, було би кроком назад. Якби вирішення питання залежало лише від мене, я б мовний режим реклами залишив саме таким, яким його визначено в ст. 6 (крім товарних знаків, зрозуміло) – принаймні для центральних ЗМІ. Виняток варто було б зробити для Криму та кількох регіонів Сходу.

Хіба це нормально, що у сфері бізнесу української мови не існує взагалі? А у сфері послуг? Ситуація, у якій офіціант не може підтримати розмову українською, навіть для київських ресторацій є стандартною, але трапляються навіть і такі, які не здатні сприйняти замовлення, якщо воно вимовляється українською. Юрко Покальчук, приміром, розповідав, що він доплачує офіціантам за обслуговування українською.

– Виходить, що за все треба платити... Але чи стимулювання до української у такий спосіб, як робить ваш гість, насправді зможе дерусифікувати публіку? До речі, за якими критеріями ви обираєте гостей програми?

– Критерії дуже прості. Запрошуються люди, які працюють з українським словом – пісенним, книжковим, газетним, телевізійним. Письменники, музиканти, видавці, редактори тощо. Ефір — прямий. Тому й жвавий, непередбачуваний і чесний. Кожний із гостей на своєму напрямку діяльності зробив багато корисного і для відродження мови, і для її популяризації та підвищення престижу. Скрипка та Вакарчук, наприклад, для популяризації мови зробили значно більше, ніж весь державний апарат.

Отже, гості – це виконавці, які співають або виключно, або здебільшого українською, хоча, віддаючи перевагу російській, збирали б набагато численнішу аудиторію. Це газетярі, які, попри комерційний ризик, уперто роблять україномовні мас-медіа тоді, коли попит існує здебільшого на газети “по-руському”. Це письменники, які пишуть українською, знаючи, як важко буде видати таку книжку та продати її в умовах нерівноправної конкуренції, і видавці, які цей продукт видають. Вразили патріотизм та свідомість Василя Шкляра, який забороняє перекладати свої твори російською, тобто свідомо йде на втрачену вигоду. Чи така ж сама політика Івана Малковича, який перпендикулярно державній політиці підтримки російської книги 11 років видає не просто українську, а виключно україномовну книжку. А за те, що він п’ятий том „Гаррі Поттера” українською видав раніше, ніж росіяни російською, йому взагалі слід дати державну премію. Навіть із Росії замовили 5000 екземплярів!

– Яких результатів очікуєте від «Дерусифікації»?

– Взагалі, я сподіваюсь саме на поступову загальноукраїнську дерусифікацію. Звісно, не думаю, що програма викличе революційні зміни. “Дерусифікацію” я задумав, відчувши, що для певної частини нашого суспільства тема української мови є дуже болючою і хвилюючою. Але, на жаль, практично ні на радіо, ні на телебаченні немає трибуни, де ця тема могла б спокійно і зважено обговорюватися.

Коли ми говоримо в ефірі про питання мови, звичайно, усвідомлюємо, наскільки воно є складним і делікатним, бо ж воно торкається національних почуттів людини. Ведучий і всі гості, незалежно від радикальності їхніх поглядів, дотримуються принципу толерантності. У переважно російськомовному Києві – а саме кияни є аудиторією програми – відчувається, і це підтверджено соціологічними дослідженнями, високий ступінь готовності до дерусифікації. Як каже Оксана Забужко, у Києві, при всій його російськомовності, „чуттєвість є українською. Тут ландшафт, все середовище є українським, тільки озвучене воно ламаною російською, для цього ландшафту неорганічною.” Чи, як сказав ще один гість програми Олег Скрипка, говорять у Києві по-російськи, але як тільки трохи вип‘ють, починають співати українських пісень.

– Якщо все так просто, то чому не спостерігається масового переходу киян на українську?

– Свою роль відіграють інерція та звичка. Насправді, я це по собі знаю, дуже важко впоратись із тиском мовного середовища: ти до нього українською – воно до тебе російською, ти знову українською – а воно російською. У результаті відчуваєш, неначе тебе чавить якоюсь глибою. Дуже складно долати цей психологічний бар’єр. Є одиниці людей, які витримують таку облогу.

Я цікавився у Забужко, як із цим справлятися. “Тисніть Ви”, - порадила Оксана, - і побачите, як дуже багато людей заговорять з вами українською”. Порада виявилась ефективною. Можу навести вже десятки прикладів, коли у такому собі мовному пінг-понгу я добивався того, що традиційно російськомовні мої співрозмовники через 10-15 хвилин переходили-таки на українську.

– Так що б мала зробити влада?

– Влада, як сказав весною на парламентських слуханнях, здається, Іван Чиж, боїться кострубатих кроків. Оце цим вони виправдовують свою бездіяльність у реальній підтримці української мови. Демагогії та словоблуддя – скільки завгодно, аж занадто, і воно дратує переконаних русофонів, яким здається, що тут українізація аж кипить. Але ж конкретних кроків на підтримку української мови немає – а це вже дратує українофонів.

Насправді влада організувала режим найбільшого сприяння подальшій русифікації України. Русифікація сама собою виявилася інерційним процесом. Її маховик розкрутився ого-го – особливо за часів Щербицького. Потрібні неабиякі зусилля, щоб його зупинити. Але ніхто цим не займається.

Важко не погодитися з Миколою Рябчуком – щойно прочитав його „Дві України”. „Українізаційна політика уряду увінчалася певними успіхами в тих сферах, які безпосередньо піддаються адміністративно-бюрократичній регламентації. Натомість галузі, що регулюються вільним ринком, виявилися досить непіддатливими до бюрократичного впливу”.

Але це і безглуздя, і велика історична несправедливість – дозволити ринку вирішувати долю української мови. Вона через зрозумілі обставини не може вільно конкурувати з російською. Українофони мають повне право на т.зв. позитивну мовну дискримінацію. Трьохсотрічні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на компенсаційний пакет, у тому числі й на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного та шоу-бізнесового продукту.

Іще раз процитую Рябчука: „Замість артикуляції у романтичних категоріях проблеми відродження української мови й культури захисту якихось особливих прав „корінної нації” потрібен цілком конкретний і прагматичний проект націєтворення в рамках деколонізації з традиційним для подібних випадків набором підтримчих дій, позитивної дискримінації та колективної психотерапії”.

Потрібен також грамотний піар української мови. Народ має бачити, що еліта говорить українською – і не тільки перед телекамерами. Варто сотні найвпливовіших сімей перейти на українську, як цей процес стане незворотнім.

Якою мовою говорять зірки – теж важливо. Звичайно, заслуги Андрія Шевченка перед Україною не применшуються тим, що він говорить виключно російською, але він міг би рекламувати українську мову так, як пиво „Рогань”. От коли треба було в 1999 році, Григорій Суркіс попросив Андрія рекламувати Кучму. А чому б не попросити його для підвищення престижу української мови серед молоді говорити іноді і нею? А Олександр Олександрович Омельченко хіба не міг би залучити до піару української мови братів Кличків? Дуже просто вирішується проблема наповнення радіоефіру україномовним продуктом. Гості програми ставлять питання про доцільність закону, який би надав протекцію українському шоу-бізнесу. Так, закон потрібний. Але ситуація суттєво може змінитися внаслідок однієї-однісінької розмови Кучми з Віктором Пінчуком, який контролює щонайменше третину київського FM-діапазону. (З іншого боку, треба віддати належне каналу M1: там усе більше української музики).

А чи важко Кирпі дати вказівку, щоб у поїздах „Укрзалізниці” крутили не попсу сусідньої держави, а українську музику?

– А як бути з російською мовою? Не важко здогадатися, що ви проти надання їй статусу другої державної?

– Російська мова фактично має статус офіційної – вона згадується в ст. 10 Конституції, яка стоїть на сторожі прав цієї мови. У деяких регіонах на місцевому рівні російська мова проголошена офіційною. Це незаконно, хоча політична доцільність такого кроку в цілому зрозуміла. Російська мова домінує в усіх сферах суспільного життя, і потреби підвищувати її статус немає. У неї, на відміну від української, міцні та непохитні позиції.

На практиці, як показав досвід Білорусі, надання державного статусу російській мові означає повне витіснення білоруської мови. Остаточний вирок, коли хочете. Подібна ситуація і в Криму, де офіційний статус російської розглядається як повна свобода від української.

Україна завжди буде двомовною країною. Але нам ще треба пройти великий шлях, щоб юридично ніби захищена, але фактично й досі упосліджена українська мова набрала поширення, адекватного поширенню російської. Поки що україномовна половина населення є дискримінованою, бо держава позбавляє її повноцінного мовного середовища.