У перші дні Чорнобильської трагедії телебачення в зону не пускали. Лише кілька знімальних груп, хто «катером по Дніпрі», хто «вертольотом разом із хіміками», прорвалися до забороненого Чорнобиля, щоби потім усьому світу дати живі кадри трагедії. Однією з них була група з УТ-1, яка вже в червні 86-го представила на центральному телебаченні перший документальний фільм про аварію - «Чорнобильська вахта вертолітників».

Валерій Лиман, режисер картини, ділиться спогадами про умови роботи телевізійників у зоні лиха, екстремальні зйомки та документальний доробок на тему Чорнобиля.

- Пане Валерію, як ви дізналися про вибух на ЧАЕС? Як швидко? Поїхати до Чорнобильської зони на зйомки - це було робоче завдання чи власна ініціатива?

- Це була моя власна ініціатива. Про вибух я дізнався в понеділок, коли прийшов на роботу. Я тоді працював на УТ-1 у відділі політичних коментаторів. Престижний на той час відділ був, там працювали розумні хлопці з першого випуску українських дипломатів Київського університету імені Тараса Шевченка. Майже всі потім стали першими послами України, а один навіть заступником міністра МЗС. Вони були проінформовані про подію ще в неділю. Від них і дізнався про вибух на ЧАЕС, про те, що евакуювали жителів, усе інше. Для мене це був шок. Я там був перед аварією, ми знімали велику телепрограму про проблеми на будівництві п'ятого реактора, будівельників, жителів Прип'яті. Програма ще зовсім недавно була в ефірі, а тут раптом таке. Через нас, телевізійників, усе проходило, люди дзвонили, питали, а телебачення за вказівкою ЦК КПУ брехало, мовляв, усе нормально, показували корів, які пасуться під реактором - молоко можна пити, м'ясо й овочі їсти, лише кватирки зачиняйте. Так тривало з тиждень. А потім усе поступово змінилося, ситуація стала складнішою. Виступив по телебаченню Горбачов, суспільство стривожилося, весь світ почав говорити про Чорнобиль. Але телебачення туди так і не пускали. В'їзд було суворо заборонено.

- А як же вам удалося потрапити в Чорнобильську зону?

- Ми прорвалися під прикриттям військового кореспондента газети київського округу Володимира Баладуріна. У моєму архіві й досі зберігається шматочок паперу - перепустка на автомобіль, дійсна до 26 травня 1986 року, штаб ГО Київської області. Перепустку виписано на водія, а на звороті п'ять імен та прізвищ членів знімальної групи: Ярослав Цюпа - кінооператор, Володимир Болодурін - військовий кореспондент, Ірина Потапська - коментатор, Сергій Жарук - звукорежисер, і моє прізвище. Уже потрапивши до зони, ми вибили в командуючого військами вертоліт для зйомок реактора і бронетранспортер для зйомок у Прип'яті. Автомобілів туди не пускали - велика радіація. Перед нами до Чорнобиля прорвалися декілька кореспондентів і кінооператорів із редакції інформації. Одні прокралися катером по Дніпрі, інші вертольотом разом із хіміками. Три-чотири інформаційні групи вже видали свої сюжети в ефір.

«Чорнобильська вахта вертолітників» був першим документальним фільмом у світі про аварію на ЧАЕС. Уже на початку червня 1986 року він пройшов на екранах УТ-1, а через тиждень - по ЦТ, замість програми «Служу Советскому Союзу». Трохи згодом з'явилися інші фільми про катастрофу на ЧАЕС, але наш був першим.

- Після того, як ви перетнули зону, які умови були для зйомок? Чи дозволяли знімати, чи був якийсь контроль?

- А який же там контроль? Там ніякого контролю не було, хіба що я зайшов до відділу міліції і попросив відзначити посвідчення про відрядження в зону. Вони мені поставили штамп. А от перепустку до реактора не дали. «НЕ положено и все!». Я кажу: «Телебачення, нам усе дозволено», - «Нельзя!». Потім виявилося, що на тій дорозі було до 500 рентген. Я зараз читаю про «Фукусіму», яка там радіація, так мені стає смішно, що вони прирівнюють її до Чорнобиля. Тоді в Києві тільки було до 2,5 мілірентгена, а в Чорнобилі? Радіаційної карти ще не було, тут чисто, а десь не так ступив, а там пляма, якої не видно, але в якій десятки рентген. Без дозиметриста, дурні, знімали.

- Протягом зйомок ви якось перевірялись? Як були ви захищені?

- Ніхто нічого тоді не перевіряв. Було не до нас. Правда, видали робочий одяг, маски на обличчя від радіаційної пилюки, черевики і накопичувачі дози, щось на кшталт таблетки, яку потім потрібно було здавати в лабораторію, де по ній визначали кількість радіації, яку ти отримав. Однак часу і бажання займатися цим не було і, закінчивши зйомки, ми поїхали з накопичувачами додому. Свій я віддав нещодавно до музею телебачення в НТКУ. Це унікальна пам'ятка.

- Кого ви намагалися зняти? Хто були героями вашого фільму?

- Спочатку думали тільки вертолітників знімати. Саме вони пішли вслід за пожежниками вже 27 квітня на вивержений реактор. Близько двадцяти раз на день на невеликій висоті, в зоні найсильнішої радіоактивності, льотчики відкривали люки і, дивлячись у саме пекло, скидали туди мішки з піском і свинцем, скидали руками, спеціальні підвіски й парашути придумали вже пізніше. Ми з кінооператором Ярославом Цюпою теж висіли на військовому вертольоті над реактором, заглушеному, але ще не приборканому. Ці кадри було найважче знімати. Бортовий дозиметр зашкалював.

Найбільшими героями, звісно, були пожежники і вертолітники. Але потім ми побачили, що герої там усі: і шахтарі, й наукові працівники, й лікарі, й усі інші І ми змінили творчий задум. Розгублений оператор запитує, кого знімати, а я кажу: «Знімай усіх». І в кадри потрапили водії і шахтарі, які рили тунель під реактор, дозиметристи, робітники, які прокладали нову дорогу до реактора... всіх не перелічиш. Хоча тоді цих людей не називали героями, просто зовсім інша ідеологія була. Люди відчували, що вони їдуть на захист Батьківщини, ідуть на подвиг заради людства.

- Чи були в той час у зоні інші знімальні групи?

- Десь, кажуть, працювала «Укркінохроніка» з режисером Володимиром Шевченком, збирався знімати свій телефільм Леонід Мужук, а ми перетиналися з «Актуальною камерою» редакції новин. Оператором там був Саша Засуха, а кореспондентом - покійний Валерій Білий. Скільки вже чорнобильців, працівників УТ-1 пішло від нас назавжди... З нашої групи немає вже наймолодшого, звукорежисера Сергія Жарука.

Більше в той час ніхто туди не їздив. Повторюю: в зону нікого не пускали. Хто був шустріший, той і проривався. Вже пізніше, через місяць-два туди почали їздити. Коли я там знімав другий матеріал, усе було простіше. І годували ліквідаторів безкоштовно в їдальні з дозиметричним контролем, і побутові умови поліпшили. Через кілька років туди почали приїжджати й іноземні журналісти, наукові працівники. От зараз кажуть: японці не знають, що таке ядерна аварія, їм треба допомогти з цим лихом. Пам'ятаю, в дев'яностих ми знімали програму «Дзвони Чорнобиля» в зоні. Так от, ми тоді зустрічалися з японськими вченими, які місяцями вивчали там наслідки аварії на ЧАЕС, наукові роботи писали. Не хвилюйтеся за японців, вони знають, що робити.

- Яким чином ваш фільм потрапив на центральне телебачення в Москві?

- Цікаве питання. Подзвонив головному редактору ЦТ, кажу йому, що фільм такий зняли, «Чорнобильська вахта вертолітників». «Привозьте», - каже. На другий день я сів на літак і з двома бобінами кілограмів по двадцять (інших носіїв телеінформації в нас не було) полетів на Москву. Москвичі тоді жартували: «Хто такий киянин? Це лисий імпотент із київським тортом у руках». Жарти жартами, а дивлюся - від мене працівники ЦТ, дізнавшись, що я тільки що з Чорнобиля, шарахаються. Найбільш популярною програмою, яку дивилися в усіх редакційних кабінетах телебачення, була «Велогонка МИРУ в Києві». Москва була перелякана. Вони думали, що кияни ходять і падають від радіації. Головний редактор дивився на мене, як на радіаційну бомбу, яка приїхала в його кабінет із Чорнобиля.

- Чи були якісь кадри, які не пускали в ефір через цензуру?

- Враховуючи, що все, що стосувалося аварії на ЧАЕС, було засекречено, різали по чорному і свої доморощені цензори з КГБ, і військова цензура. Навіть у Москві помітили їхню роботу. Ми називали їх «чорні полковники».

- Як часто ви потім ще поверталися для зйомок ув Чорнобильську зону?

- Вдруге я там був у листопаді 86-року. Туди наважилися приїхати круті коментатори з ЦК КПРС. Вони вирішили виявити «особистий героїзм і мужність» і прочитати лекцію про міжнародне становище СРСР для ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. А я разом із операторами мав це зняти й показати по ЦТ, що й було зроблено. Правда, не пишаюся я цією роботою, як і тими лекторами ЦК. Потім, у 90-х роках, протягом 5 чи 6 років на УТ-1 виходила програма «Дзвони Чорнобиля». Ми з її ведучою Тамарою Хрущ постійно їздили в Чорнобильську зону, вже маючи свої дозиметри. Один досі зберіг, а другий подарував у Штатах своєму продюсеру. Програма «Дзвони Чорнобиля» виходила двічі на місяць і розповідала про ліквідаторів аварії на ЧАЕС, переселенців, про те, що відбувається з зоною. У рамках програми ми зняли фестивальні фільми «Саркофаг», «Звезда полынь», «Зона».

А знаєте, якою програмою було відкрито регулярне мовлення з телецентру на Сирці? Програмою «Дзвони Чорнобиля». У 2000 році на базі студії «Наукфільм» було знято ще один фільм - «Чорнобиль: тривога і надія». Цю стрічку робили за дорученням тодішнього президента Леоніда Кучми до закриття Чорнобильської АЕС. Це, мабуть, був наймасштабніший проект. Він пройшов по «Ері» в чудовий час - о 23-й годині, саме напередодні закриття станції. Потім цей фільм було розмножено на відеокасетах і розповсюджено через Міністерство закордонних справ по всіх посольствах і представництвах України за кордоном. Більше ста касет тоді зробили.

Польовий медпункт (травень, 1986)

- Наші фільми перемагали на фестивалях в Угорщині, Білорусі, Іспанії, Росії. Це були могутні фестивалі, в яких брало участь 50-70 країн світу. До речі, на одному з фестивалів, в Іспанії, мій фільм «Саркофаг» помітив американець, директор програм Lones Intercable Вільям Шнікер, і запропонував зняти фільм про Чорнобильську катастрофу для США і Канади. Я погодився. 30-хвилинну стрічку для американського телебачення англійською мовою я знімав у Чорнобильській зоні. Фільм так і називався - «Чорнобиль». У США я провів двадцять днів. Цю поїздку фінансували американці. Знімали тут, а монтували й озвучували у Флориді. Був їхній англійський диктор, титри. Потім «Чорнобиль» пройшов по кабельному телебаченні в Канаді та США. Вільям Шнікер спонсорував цей фільм, щоб допомогти українським дітям, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Однак чи дійшли пожертвування американців до наших бідних дітей - невідомо. Думаю, не дійшли, як і мій гонорар за фільм.

- Немає таких матеріалів. Які заборонені архівні матеріали? УТ-1 першим було там, більше ніхто аварії на початку не знімав. Хіба що вранці 26 квітня над АЕС на вертольоті пролетів оператор із КДБ і зняв розвержений реактор. Все. Це відео було призначено для вчених, для комісії, для Політбюро, щоб вони побачили, що насправді там відбувається, який діагноз поставити. Звісно, ті кадри були засекречені, але через певний час їх відкрили. І ми, до речі, теж ці кадри використовували.

- Звісно, всі просили. Японцям узагалі просто так віддали. Це все було представлено як обмін відеоматеріалами між країнами і телекомпаніями. Так наші дурні редактори все, що ми й інші оператори кров'ю знімали, всю ту відеотеку тривалістю з п'ять годин переписали й віддали задарма. А вони зараз продають наші кадри по всьому світу, фільми на їхній базі роблять.

- Коли така трагедія пройшла на твоїх очах, коли ти ховаєш своїх колег-чорнобильців, бачиш ту сувору документальну правду, важко мислити ігровими образами. Художнику треба вникнути в саму суть цього апокаліпсису. Це поки нікому з митців не вдалося. Можливо, з часом хтось і зніме такий ігровий фільм. Хай щастить йому!

Фото Павла Довганя

Ілюстрація - day.kiev.ua