12 грудня на телеканалі “Інтер” пройшов спецпроект Костянтина Стогнія, присвячений історії відомої на всю Україну дівчинки Насті Овчар. Однак зараз це – лише блідий спогад про колишню інформаційну істерію, що сягла піку під час повернення дівчинки до України.

Мабуть, не останньою чергою через цю істерію свого часу, хоч і стиха, але лунали критичні думки. Мовляв, немотивованість і випадковість того, що сталося з Настею, тоді як сотні дітей гинуть у схожих умовах, створює враження несправедливості винятку, зробленого для неї, і тим більшої неетичності самопіару численних діячів навколо цього випадку. Піар і нещирість давно стали синонімами, сучасне ж телебачення є агрегатом з переробки дійсності в її спрощені замінники.

Втім, навряд чи ми маємо встановлювати межі справедливості. Хотілося б поглянути на ситуацію Насті Овчар з іншого боку, адже дівчинка мимоволі стала першим українським медіа-персонажем.

Оперуючи цим поняттям, я маю на увазі, перш за все, міфічну істоту, що створюється в громадській свідомості винятково медіа-наративом, за допомогою сучасних ЗМІ і передусім телебачення. Якоюсь мірою всі публічні особи – зірки, політики, шоумени – є медіа-персонажами, однак вони стали такими в силу своєї діяльності, ЗМІ для них тільки засіб (дослівно медіа) досягти інших цілей. Отже, і власний образ не є самоціллю. Натомість феномен Насті Овчар цікавий тим, що вона стала чистим медіа-персонажем, фактично, у лабораторному вигляді; якщо публічні особи зазвичай використовують екран як засіб, то цього разу екран використав як засіб саму особу, дівчинку.

Чому Настя Овчар – чистий медіа-персонаж? Передусім тому, що брендовий образ дівчинки, створений ЗМІ, не був спрямований на досягнення якоїсь мети (створення чийогось позитивного іміджу або підвищення рейтингу), його створили суто неутилітарно, скоріше, як естетичний феномен, однією з визначальних характеристик якого є саме неужитковість. Настя Овчар не співає в поп-гурті, не балотується до парламенту, не потребує будь-якої “розкрутки”. Її історія – сюжет з жанру “дивовижі”, яку подають наприкінці випуску новин, розгорнутий у часі на кілька місяців з перспективою продовження. Така собі «лав-сторі».

Певною мірою саме тут заховано секрет “культовості” медіа-персонажу Насті Овчар (який – чи треба казати – не має не більше спільного з реальною Настею, аніж, скажімо, Гаррі Поттер): для телеглядачів вона стала героїнею медіа-драми, жанру серіального типу, що розвивається за законами Аристотелевої поетики, оповідаючи про перипетії розвитку долі дівчинки, як кажуть англійці, from zero to hero. Єдина відмінність тільки в тому, що медіа-драма справляє враження справжніх подій і позиціонується як невигадана історія, і саме це магічно притягує глядача: серіал, що став реальністю. Разом з тим, це й додаткові очки на користь класичних фікшн-серіалів, що потверджують свій авторитет і навіюють думку, що якраз життя розвивається за законами серіалу, а зовсім не навпаки.

Вже ніхто не пам’ятає ім’я медіа-персонажа, історію якого розповіло американське телебачення під час війни в Іраку. Молода дівчина, вояк армії США, потрапила в полон. Американці організували спеціальну операцію, щоб звільнити її, розігравши варіації на тему Спілберґового “Врятувати рядового Райана”. Масштаби інциденту були неспівмірними з його висвітленням у ЗМІ. Не зачіпаючи очевидний пропагандистський підтекст порятунку юної американки (як і змовчавши про політичну кон’юнктуру у випадку з Настею), ми наважимось сполучити прямими лініями всі вершини трикутника: фільм, іракську полонянку та українську дівчинку.

Зусилля багатьох людей, спрямовані на порятунок однієї особи з ситуації, де майже кожен інший гине – сюжет усіх трьох історій однаковий, з однаковими ж моральними колізіями. Тим цікавіше поглянути на розбіжності між ними, які сягають корінням у найглибші джерела американської та української культур, і вирізнити причини готовності, з якою люди по цей бік екрану зреагували на історію чудесного порятунку дівчинки..

Медіа-персонаж Насті Овчар, насамперед, зачепив колективне підсвідоме більшості українців, а саме архетип “сердешної дитини”, який повторюється на більшості рівнів нашої культури, від фольклорних казок до мистецтва ХІХ століття. Він, а також його навіть поширеніша відміна – архетип “хлопчика-сироти”, який незмінно присутній у “я” наших співвітчизників як стала сюжетна комбінація, стала структура бачення світу, або, кажучи мовознавчою термінологією, “фрейм”. Слід зауважити, що цей архетип глибоко відмінний від аналогів у західній культурі, які існують в умовах протестантської етики. Настя не переборювала труднощів, що заважали їй реалізовувати себе, не досягла успіху попри перепони (що так характерно для західних медіа-персонажів). Єдина дія, вчинена Настею в її історії – порятунок сестрички; після цього вона вже виступає сама пасивним об’єктом у руках сліпої долі, що підносить її. На відміну від цього, персонажі західної культури посідають активну, “фаустівську” позицію. Думаю, важко помилитись, сказавши: те, що першим українським медіа-персонажем стало саме постраждале дитя, є глибоко символічним.

Другий архетип, який активізувала медіа-драма дівчинки, це архетип самопожертви (назовімо його “архетип Матросова”). Порятунок іншого ціною власного життя – важливий подразник для свідомості, сформованої під впливом православної етики. Активно, до того ж, розроблений в радянській культурі (чому й пропоную так його назвати), що робить його близько дотичним до ще однієї радянської міфологеми – “діти-герої”.

Нарешті, третя струна, на якій зіграв наш медіа-персонаж, – знов-таки, суто візантійсько-православний архетип “мучеництва”. “Страдницьке” і водночас “просвітлене” лице обпеченої дівчинки (даруйте цей надмір лапок), а ще точніше сказати – лик, обійшло усі канали на початку історії і, напевне, заклало перші підвалини “культовості” Насті Овчар. В західній культурі дієвість таких експресивних засобів набагато менша, адже мученик/подвижник не сприймається нею як впізнаваний, “свій” персонаж.

Таким чином, пройшовши через телекамеру, дівчинка стала своєрідним культурним феноменом, точніше, не сама вона, а особлива популярність її телеобразу, яка свідчить не тільки про чиїсь намагання зробити собі рекламу. Адже ж із цією метою обрали саме Настю – її образ в умовах цієї культури здається виграшнішим. Її медіа-персонаж, що в силу своєї природи належить до квазі-новинної і водночас квазі-художньої оповіді, репрезентує особливий межовий різновид функціонування масової культури. І водночас – якісно нову стадію українського маскульту і телебачення як його органічної частини.

Очевидно, що етична неоднозначність медіалізації Насті Овчар полягає не тільки у тому, що для неї зроблено виняток. Прототипи медіа-персонажів іноді змушені нести свій образ усе життя, а ця ноша зовсім не легка, і часто розчавлює власника. Поки що Настя, як і будь-яка дитина, не сприймає свій образ як тягар, проте надмірна, на межі з одержимістю, увага з раннього віку ще нікому не йшла на користь. І такі напівблюзнірські заходи, як “проводи Насті в перший клас”, з читанням віршів, коронуванням і виконанням пісень на її честь, можуть вчинити руйнівний вплив на будь-яку свідомість, не кажучи вже про несформовану.

Насамкінець ще раз треба підкреслити, що в статті йшлося не про етичні чи інші оцінки, а лише про спробу зрозуміти те, як влаштовані механізми, що через них діє телебачення; зрозуміти способи творення “симулякрів”, про які пише класик сучасної європейської думки Жан Бодріяр: символи, що наслідують певну форму, але позбавлені всякого змісту. Саме ними телебачення, як матриця з однойменного фільму, замінює дійсність для нас, і хто зна, чи не стала вже сама дійсність одним-єдиним симулякром.