Літературознавець Сашко Бойченко, який до того ж і викладач Чернівецького університету, і співредактор Інтернет-часопису „Потяг76”, і кандидат філологічних наук – в іпостасі автора літературних есе – це такий собі Жванецький: бо тою ж мірою дотепний, що й розумний. Уявляю, як він читає свої літературні нариси з естради чи з екрану – цілком уявляється. Тільки усі „естрадні мініатюри” Бойченка – тільки про літературу. Прикол такий. Або, кажучи інакше, „Тема і варіації” – саме так називалася Бойченкова рубрика в газеті „Молодий буковинець”. Більшість есе з цієї рубрики (плюс також дописи автора до інших ЗМІ) утворили книжку „Щось на кшталт шатокуа”, яку видало івано-франківське видавництво „Лілея-НВ” та презентувало її нарешті і в Києві – в кіноклубі Києво-Могилянської академії. На презентації можна було переконатися, що читає Бойченко теж чудово – тобто якщо повернутися до тієї аналогії з Жванецьким, то від такого поєднання в одній особі виграли б і література (здається, це одна з небагатьох поз, у якій ми ще не вдавалися до популяризації власної літератури), і естрадна сатира (комусь ржачно Кроликів дивитися, але комусь же й Бойченка захочеться – приклад Жванецького доводить, що не всім подобається сміятися з дурних жартів, комусь подобається і з розумних). Судіть самі, чим не сатирична мініатюра (насправді, початок есе „Веселий монах” про Рабле): “Як врівноважити необхідність говорити про речі злободенні, інформаційно прив’язані, з бажанням згадати щось давнє й самодостатнє? Способів багато. Наприклад, числові аналогії. Як відомо, кількість працевлаштованих на нашій шиї говорунів верховного рівня сягає позначки 450. І приблизно 450 років тому Франсуа Рабле опублікував 4-ту книгу своєї карнавалізованої епопеї про Гаргантюа та Пантагрюеля. Звичайно, 450 років на тлі вічності – це ніщо. Тож не дивно, що досі епохальний твір Рабле українською повністю не перекладено. Не дивно, але шкода, бо якби ми змалечку проходили раблезіанське щеплення, то, можливо, не сприймали б серйозну мармизу за ознаку розуму і не вибирали б таких довершено тупих політиків. А так маємо: і з постолами їм недогода, і з мікрохвонами... Одне слово – істеблішмент.



Проблема цих дядь у тому, що Рабле їх давно змалював, а вони й не здогадуються. Приміром, одним з улюблених мікрожанрів Рабле є безглузда промова. Ось що виголошує в суді позивач на ім’я Лижизад: “...беручи до уваги, що в прагматичній санкції не міститься жодних вказівок із цього приводу... то вже веселка, щойно застругана в Мілані з метою виведення жайворонків, зі свого боку дала згоду, щоб служниця вивихнула собі стегна на вимогу маленьких кав’ярних рибок, які саме відтоді й були визнані необхідними для розуміння конструкції старих черевиків...” і т.ін. А тепер послухаймо нашу еліту. В. Пустовойтенко: “Тому що в січні нельзя відключати, в лютому теж нельзя, влітку теж надо, тому що надо обробляти...” О.Ткаченко: “Я знав, що головуючий в другий раз так входить у віраж даного питання, яке розглядається, що не всєгда може, як кажуть, слова співпадають з мислю. Другий раз випереджає те, що говориш, а потом мисль іде ззаду”. ... Та, мабуть, головний наш Цицерон – це генеральний Потебенько. Сумніваюся, чи сам Рабле зміг би переплюнути таку, наприклад, фразу: “Я пішов в орган, який я присвятив і людям говорив”. І все це, прошу зауважити, з виразом трагізму на державних обличчях. Таки мав рацію найкращий друг журналістів громадянин Кучма: “Наш приклад – це той приклад, який нікому, і нам в тому числі, не треба наслідувати”.



А чим характерні раблезіанські персонажі відрізняються від наших ораторів? Багато чим. Зокрема...”

Ну, і далі все такому ж дусі, і все – звичайно – про Рабле.

Запитання Сашкові Бойченкові я ставила блоками, а він вже з того відповідав, як хотів.



- Чи читав би ти сучасну українську літературу, якби не професія? І як би ти вибирав, що тобі читати, а що ні (бо зараз, мабуть, однозначно – “читати все, бо професія” – чи все-таки не все?) Чи про все ти пишеш, що читаєш, а чи дозволяєш собі розкіш просто прочитати твір і не описати його в геніальній замітці? Як би ти взагалі вибирав, що тобі із сучукрліт читати, а що ні, якби ти був приміром, лікарем? Або вчителем? Або дружиною військового?



-Українську літературу я почав читати після того, як захистив дисертацію – ось тоді я перехрестився і почав робити те, що мені подобається. Тож почав я із бубабістів (про всяк випадок: “Бу-Ба-Бу” – Андрухович, Ірванець, Неборак 20 років тому - Л.Г. ), а далі до них долучилися Іздрик, Винничук і весь “станіславський феномен”. Ясна річ, до цього я, як і всі радянські школярі, вважав, що українська література – це повний “отстой”. І власне те, що ми вивчали, – це й справді “отстой”, та найгірше, що зараз вчителі в багатьох школах жаліються: “Ото понавводили Хвильових із Підмогильними, ми того не любимо, діти – не розуміють, а раніше все було ясно – Олесь Гончар “Прапороносці”: герої, сюжет, мораль...” І це якась трагедія нашої літератури...

- Попри наші скарги на те, що книжок виходить мало, їх виходить доста, щоб усі не перечитати. Як ти для себе вирішуєш – чи читати тобі цю книжку (і чи будеш ти про неї писати)? Приміром, чи читати тобі кожен наступний роман Кожелянка?

-Ну, із Кожелянком усе дуже просто вирішується – ми обидвоє живемо в Чернівцях, зустрічаємося трохи не щотижня, тому Кожелянка я апріорі вирішую для себе читати. Незалежно від літературної вартості. Бубабістів так само – бо це любов юності... Ясна річ, якщо це новий роман Андруховича, то я його читаю...



- Уточни: читаєш, бо це новий роман Андруховича, чи тому що ти дружиш із Андруховичем...



-Тому що це новий роман Андруховича. Річ у тім, що Андрухович – це був перший, кого я прочитав і сказав “О!”. Йдеться про Андруховичеві “Рекреації”. І тоді я подумав, що як є один такий літератор, то, може, він має якесь оточення і не все так погано у нашій літературі... Загалом, я не потерпаю від надміру читання – я прочитав, звичайно, і Медвідя, і Ульяненка, і Пашковського, але я не можу сказати, що полюю за кожним їхнім новим твором. Я не хочу, щоб це звучало так, ніби це погана література. Я так не вважаю, до того ж про сучасників цього ніколи доконче знати не можна – хто поганий, хто добрий. Але іноді мені здається, що витрати на читання не покриваються ефектом – користі для себе від прочитаного... Відтак, що стосується розкошів – чи дозволяю я собі прочитати книжку і не написати про неї, – то я переважно розкошую: я дуже рідко відгукуюся текстом. Я взагалі вважаю, що немає особливо про що писати, а як є – то вже тебе хтось випередив, сказав так або приблизно так, як би ти мав сказати (ну, не так, але про те), так невже аби додати до того кілька штрихів – цілу статтю писати? Або от ситуація з Андруховичем. Якби це було кілька років тому, то я б уже давно відгукнувся на “12 обручів” (про всяк випадок: „12 обручів” – новий роман Юрія Андруховича, щойно презентований на Львівському Форумі видавців). А так я сам не знаю, як правильно у цій ситуації бути: ми робимо разом “Потяг76” (www.potyah76.org.ua), і вийде так, що ЩО би я не написав, то скажуть: “Ясно, що він його хвалить, бо це ж “кукушка хвалит петуха”...

- А тебе не гнітить така тіснява у літературному просторі?..

-Направду трохи гнітить. Бо легше писати про Гемінгвея чи Генрі Міллера, бо там ти відчуваєш себе абсолютно вільним. Я знаю, що Міллер на мене не образиться. А тут завжди мусиш зважати на те, щоби суто по-людськи нікого не образити, але й не мусиш на поганий текст говорити, що він добрий. Там, де ця колізія невирішувана, я тоді теж не пишу. У мене був досить критичний розбір “Рівне/Ровно” Олександра Ірванця чи “Пафосу” Володимира Єшкілєва, але ніхто з них мені не дорікав. Тож пишу я тоді, і тільки тоді, коли є або велике задоволення від прочитаного, або велике незадоволення... Бо, зрозуміло, коли прочитав я “НепрОстих” Тараса Прохаська, то мені було байдуже, чи хтось уже писав із цього приводу, чи ні: я знав, що мені потрібно висловитися. Так само з приводу “12 обручів” я все-таки думаю, що обов’язково напишу, бо там є дуже багато що копати, у цьому романі... З другого боку, припустімо, “Фуршет” Марії Матіос я розкритикував так само на емоціях – мені допекло, що її найгіршу книжку стали найбільше розкручувати (може, це правильно, бо гарну книжку і так куплять, а гіршу треба рекламувати...). Або інша ситуація: позаторік я прочитав усі 12 романів - переможців конкурсу “Коронація слова”. Мені тоді видалася цікавою Анна Хома із романом “Репетитор”, і я досить позитивно на нього зреагував. На інше не міг реагувати, бо критикувати ці твори – смішно. Це все одно, що вчепитися до серіалів...

- І порівнювати їх, припустімо, з Вісконті...



-Ну, так. Що я мусів би написати? Що останній роман Кононовича – це вам не Джойс? Причому набагато не Джойс... Коротше, коли я здавав щотижня статтю до “Молодого Буковинця”, то в мене в якийсь момент уже почався психоз – бо я мусив щось писати, а я не знав, про що... Ти ще запитувала про те, що читають лікарі. От у мене друг-лікар, так він усе читає те, що я йому даю, – тобто Андруховича, Прохаська, Винничука... Насправді я маю одне досягнення у своїй роботі – маю кількось друзів, які нефілологи – лікарі або вчителі – так от, вони перші зреагували на всі мої пропагандистські писання, і навколо нас утворився невеличкий гурток фанів уже цієїукраїнської літератури. Люди мають право читати добру літературу.



- А як їм орієнтуватися, за якою ознакою розпізнавати добрі книжки поміж маси книжок у книгарні?



-Думаю, перша ознака – це мова. Так не мусить бути завжди, але цей період – мовотворення – він у нас ще надовго. Я про це можу судити тільки як людина із Західної України, але у того ж Валерія Шевчука, припустімо, - визнаного письменника і загалом доброго на тлі тої літератури, в часи якої він творив, - мені багато що видається штучним. Тобто, по-перше, мова. По-друге, тут нема що мудрого вигадувати: для непрофесіоналів багато важать інтрига, фабула, сюжет... А це одвічна проблема української літератури. А чому так вийшло, теж можна пояснити. Бо в нас література – це або повне лайно, або ті, хто від цього лайна свідомо відгороджуються і, відповідно, орієнтуються на “не-лайно”, а “не-лайно” у світі кілька десятиліть тому було безсюжетним. Звичайно, якщо читач певен, що література – це правда життя у буквальному натуралістичному сенсі, то йому буде зле читати “Рекреації” Андруховича чи “Мальву Ланду” Винничука. Але я би рекомендував починати знайомство із сучасною українською літературою саме з цих творів, - бо якщо оце піде, то піде і все інше, і далі буде тільки цікавіше. Бо я не вірю в те, що от, мовляв, давайте ми будемо спочатку читати попсу, вивчимося на ній читати, а далі будемо поступово ускладнювати тексти і тоді воно все закінчиться Джойсом. Я в це не вірю, бо “навчитися читати” – це не тільки про букви йдеться, а й про вироблення набору розумових операцій, відповідальних за сприйняття тексту. Як людина “навчиться читати” на попсі, то вона з тими ж мірками підійде до читання Джойса і, відповідно, не знайде там того, що вона вважає за літературу.



- А буває в тебе так, що у процесі підготовки статті ти раптом розумієш, що от зараз ти про цього автора все зрозумів - і про те, що він думав, і про те, як жив, і що він написав... Коротше, я запитую про дзен... А якщо „так” – то, який вміст і роль особистої біографії письменника в тому, що він пише?



-Дзен буває. От, припустімо, з Гарсіа Маркесом в мене таке було, а я ж про нього кілька років лекції читав. Хоча, може, це й не було просвітленням, може, це всім уже давно відомо, але – менше з тим... Коли я писав есе про „Сто років самотності”, то дуже чітко зрозумів, що цей роман здійснив те, що свого часу „Дон Кіхот” Сервантеса. І якщо „Дон Кіхот” перевів людство із стану традиційного суспільства у модерний час, то роман Маркеса перевів людство із модерного в постмодерний стан. Головне - оце усвідомлення, що світ є текст, причому в романі це засвідчено в той момент, коли зійшлося життя персонажа – останнього Буендіа – та тексту Мелькіадеса. І це для мене є парадигмою постмодерної культури, як я її побачив – не цитування, не обігрування, не алюзії, не третє-десяте, а геніально виражена художня ідея, що світ – це текст.

- А щодо біографії...



-Мені дуже часто закидають, що я порпаюся у брудній білизні літераторів... Але якраз цього в мене і немає. Де в моїй книзі таке, щоби я порпався в деталях особистого життя письменника? Та ніколи. Тут у мене дуже чітка позиція, як у Фолкнера, який сказав: читайте, що я написав, а яке вам діло до того, з ким я пив чи ночував? Тут така межа, яку можна витримати тільки завдяки смаку. Припустімо: і довідався я, що в когось сифіліс... То одна правда, коли далі маємо діло із якоюсь сифілітичною логікою прози, і це доречно згадати і вибудувати на тому щось, а інша річ – коли сифіліс заради сифілісу... Є поняття внутрішньої біографії, і тільки вона, а не зовнішнє життя, має стосунок до літератури. Це ж знаменита фраза Пруста: „Яке вам діло до зовнішнього життя. Це ж те життя, яке би наші слуги могли легко за нас прожити”. Якраз погана література спекулює зовнішньою біографією!

- Дуже часто написання якихось текстів продиктовано суто зовнішніми обставинами, іноді не надто вишуканими: щось комусь довести, помститися, заробити грошей, здобути світову славу... Тобто створення високої літератури не завжди викликане міркуваннями „сіяти розумне, добре, вічне”. А як ти гадаєш, яким чином спонуки впливають на якість тексту?



-Жодним чином від спонукальних мотивів не залежить якість літератури. Більше того: найбільше поганої літератури написано з дуже високих мотивів. Андре Жид же сказав: „Погана література виростає на хороших почуттях”. Ну, ти подивися, які порядні наміри могли бути в Лермонтова чи Достоєвського, якщо ми поглянемо на літературу російську? Там у Лермонтова явно проступає гіперпочуття дитячої ображеності, а в Достоєвського часто йдеться про те, що йому елементарно бракує грошей і він весь час торгується з редакторами. Натомість другий том „Мертвих душ” мав тільки добропорядні наміри, але з цього нічого не вийшло, більш того, і сам Гоголь зрозумів, що з того нічого не вийшло. І це найгірша, найважча проблема української літератури. Наміри. Це історично дуже зрозуміло – бо ми весь час в облозі, в обороні. Ми мусимо „піклуватися”, „дбати”, ну то й просто „мусимо”. Тому усі поголівно наші письменники писали таку фігову літературу (я говорю про класику ХІХ століття): бо вона писалася з тих міркувань, що ми мусимо читачів пробудити, привести до світла і т. ін. Коцюбинський на це жалівся, хоча він-то дуже гарний письменник, але міг би бути просто геніальним європейським автором, якби не душив себе добрими намірами. Я абсолютно переконаний, що Андрухович чи Жадан не мають ніяких добрих намірів, і пишуть просто тому, що пишуть, не переймаючись, чи діти в третьому класі адекватно сприймуть їхнє письмо. Я гадаю, що мусить бути якесь божественне втручання, щоб із гарних намірів постав гарний текст. Які добрі наміри в Джойса? Він писав „Улісса”, аби помститися Дубліну, бо Дублін його образив і він йому мстився до самої смерті... В результаті маємо найскладніший і технічно довершений роман світової літератури. Тут є насправді проблема, і вона глибша – бо, з одного боку, воно дуже погано бути невдячним, але з другого – мені здається, що для письменника це просто смерть, коли він придушує себе оцим відчуттям, що він мусить віддячити рідному селу, за те, що воно його такого викохало. От ти перед тим питала про просвітлення, так от у мене зараз просвітлення: я зрозумів, що з помсти частіше виникають гарні тексти.