19 лютого об 11:30 на каналі «Інтер» стартує новий тревел-проект «Наші» виробництва студії «07 Продакшн». «Ми дивимось на світ очима наших!» - так звучить слоган програми, що його проголошують ведучі Ганна Єлісеєва та Ярослав Лодигін, мандруючи не тільки в межах тієї чи іншої країни, але й із континенту на континент. Знімальна група «Наших» знаходить та знайомиться ближче з українцями, які з різних причин залишили нашу країну і стали успішними там, де їх ніхто не чекав. До кінця травня творча група проекту підготує 14 випусків програми з Норвегії, Італії, Іспанії, Бразилії, Аргентини, Парагваю, Індії, Таїланду, ПАР, ОАЕ, Китаю та Куби.

Переглянувши три вже готові випуски програми, оглядач ТК зустрілася з шеф-редактором «Наших», щоб дізнатися більше про те, як ішла робота над підготовкою проекту, який вигляд має технологія його виробництва та чи є щось таке, що об'єднує мільйони українців, котрі живуть за кордоном.

- Наталю, як виникла ідея проекту «Наші»?

- Все почалося з того, що минулої весни мені подзвонила Аня Єлісеєва, колишній керівник промовідділу телеканалу «Інтер», і сказала: «Наталко, є ідея зробити проект про українців за кордоном». На той момент Аня була в Аргентині на зйомках «БУМу», там вона зустріла якусь надзвичайну дівчину родом з України й у неї виникла ідея, як розказати про наших, які там живуть. До цього ми разом з Анею досить тривалий час працювали на К1, потім - на «Інтері». Коли вона подзвонила з цим, я вже була фріленсером. Пропозиція мене зацікавила, і ми почали думати над концепцією, прописувати сценарії, я почала шукати людей, яких варто б знімати.

Насправді це був час, коли на «Інтері» мало що відбувалося, тож був час та простір подумати. Коли я працювала журналістом-міжнародником, мені під час закордонних відряджень також доводилося зустрічатися з цікавими українцями - на Кубі, в Китаї, Чилі, Франції, Індії, США, не кажучи вже про Європу. Враження від цих знайомств накопичувалися десь усередині мене. Захотілося гарного тревел-продукту, не такого, де розказують тільки про те, де можна смачно поїсти та витратити гроші... А в якому наші, українці, стали би провідниками у своїй новій країні і максимально би показали життя зсередини - як працюють, де відпочивають - так, як це зробив би друг, до якого ти приїхав у гості. Розповіли би про свій новий побут, культуру, традиції, стосунки між людьми.

Утім, ми одразу зрозуміли, що це не буде програма про діаспору чи тільки про заробітчан, бо таке вже було. «Наші» - програма про людей, які в різний час і за різних обставин поїхали з України. Коли? Чого навчилися? Чого досягнули? Чого навчили інших? І, власне, чому поїхали? Все-таки, як я тепер знаю, поза Україною живе близько 20 мільйонів українців, серед них чимало не тільки звичайних заробітчан, але й успішних людей із дуже цікавими долями.

Наталя Гуменюк

- Чи це означає, що «звичайні заробітчани» вам нецікаві як герої? За якими критеріями ви відбираєте тих, кого хотіли би зняти для своїх програм?

- Ще й як цікаві! Наші заробітчани є в кожній програмі, але ми намагаємося показати і типових, і нетипових українців за кордоном. Хоча типових людей не буває, це ми точно зрозуміли. Не буває типового заробітчанина. Також нам важливо донести до глядачів думку про те, що кожен із наших героїв - це людина, що спромоглася на вчинок, не побоялася змінити своє життя. Я думаю, на наших телеканалах ми бачимо не надто багато таких людей, які взяли долю в свої руки. Чи це художниця з Кривого Рогу, яка нині виставляється у музеї Гуггенхайм, чи боксерка з Херсона, яка стала першою жінкою - ученицею найпрестижнішої в Іспанії школи тореро, адвокат, котрий разом із улюбленим президентом бразильців Лулою боровся з диктатурою, за що 6 разів опинявся за ґратами, бізнесмен із Дніпропетровська, що все покинув і шукає просвітлення в Гоа, юнак із смт. Іваничі Волинської області (зумисне називаю селище, бо для нашого героя це принципово), який став чемпіоном із випічки піци в Італії, телеоператорка з Севастополя, котра стала найкращою директоркою магазина в Норвегії.

- Повертаючись до передісторії проекту, скажи, чи легко менеджмент каналу погодився на вашу пропозицію?

- У нас від початку була підтримка з боку менеджменту, а конкретно - з боку тодішнього генерального продюсера Сергія Созановського. Йому сподобалася ідея проекту, він його підтримав, але тоді ще ніхто гадки не мав, що він піде з каналу восени.

Творча група проекту «Наші»

- Напевне, в тій ситуації, коли менеджер, що вас підтримував, пішов, долю проекту вирішила поява спонсора? Наскільки складно було розшукати спонсора для такого далеко не дешевого у виробництві проекту і, що набагато важливіше, чи були у вас творчі суперечки зі спонсорами? Адже відомо, що нерідко спонсори прагнуть втручатися у процес витрачання своїх коштів, що не завжди призводить до появи якісного телепродукту.  

- Процес пошуку спонсорів був тривалим, адже наш проект справді дорогий. Пошуком передовсім займалася комерційна служба каналу, і це винятково їхня заслуга. Але і я, й Аня Єлісеєва брали участь у переговорах, детально пояснювали концепцію і пропонували різні ідеї. І, мушу сказати, коли ти пропонуєш багато ідей щодо співпраці, тобі легше домовитись із спонсором, це я можу стверджувати вже з власного досвіду. Тому що, звісно, не можна просто йти до спонсорів і казати: «Давайте гроші, а ми вас покажемо». Варто помізкувати, як зробити ці спонсорські прояви цікавими і доречними. Гадаю, що авторам проекту, які точно знають, як має виглядати їхнє дітище, легше запропонувати варіанти спонсорських проявів, ніж людям зі сторони, котрі не мають стосунку до телебачення. Найгірший варіант - просто чекати, чого вимагатиме спонсор, а потім нарікати на нього. Ми таким шляхом не йшли.

Точну цифру бюджету я не буду називати, але можу сказати, що одна програма коштує набагато більше, ніж 10 тисяч доларів. Про компанію, що стала нашим спонсором, я можу сказати тільки хороше - і це не в рамках зобов'язань. Нам пощастило. Найбільше вони хотіли, щоб їхня присутність у проекті мала дуже інтелігентний вигляд. Звісно, ми прагнемо того самого.

- До речі, за іронією долі ти повернулася на канал, менеджмент якого не так давно позбувся тебе без очевидних на те причин. Чи стало тобі зрозуміло, чому восени 2009 року тебе «попросили піти»? Що змінилося на каналі і зокрема у міжнародному відділі новинної служби за цей час?

- Чесно кажучи, причини, що змусили тодішнє керівництво каналу запропонувати мені написати заяву та піти з посади керівника міжнародного відділу, до кінця не зрозумілі. Можливо, колись спливе строк давності цієї справи, і ми дізнаємося. :) Зараз я є штатним працівником каналу в рамках проекту, тобто зі мною і всіма членами творчої групи до кінця травня укладено угоди про реалізацію певної кількості програм. Ми - частина «07 продакшн» і жодним чином не пов'язані з НІСом та інформаційною політикою каналу. Я вже казала колись, що «Інтер» - це як окреме міністерство. Це велика, трохи забюрократизована махина. Нашої команди на каналі часто немає, ми на зйомках, а коли ми є, то працюємо в одній кімнаті з нашими власними ноутбуками, фотоапаратами, з одним на всіх телефоном, перетинаємося з рештою людей, які працюють на каналі, коли на те є робоча потреба.

Коли я ще працювала у міжнародному відділі, сталася криза, ми почали трошки заощаджувати. Але я вважаю, що криза для українських телеканалів не є визначальною, якщо є воля редакції тої чи іншої програми. Я не кажу про маленькі місцеві телеканали. А на великих - було б у людей бажання щось робити, а можливість можна знайти завжди.

Оператор Іван Баженов

- Розкажи про команду проекту.

- Над проектом працює 9 людей, серед яких двоє ведучих, Аня Єлісеєва і Ярослав Лодигін, режисер Андрій Колесник, оператори Іван Баженов і Олександр Ковтун і журналісти Наталка Мельничук і Андрій Борець, котрі допомагають у пошуку героїв і організації зйомок. Режисер Андрій Колесник так само працював у промовідділі «Інтера». Він має великий досвід як режисер монтажу, саме як режисер, а не просто людина, яка кнопочки натискає. В нього надзвичайне відчуття, я би сказала, смаку і стилю.

- Це для вас принципово - робити проект двомовним?

- Для мене особисто принципово, щоб там була українська. Для нас так само було принципово, щоб один із двох ведучих говорив українською. Це норма, я би сказала, мовної ситуації, яка склалася на каналі «Інтер», де більшість програм виходять двомовними. Між іншим, наші герої теж не всі розмовляють українською. Хоча були й такі, які обіцяли «підтягнути українську» перед зйомками, щоб люди не подумали, що вони забули солов'їну. Ми спілкуємося з героями тою мовою, якою зручно людям, що потрапляють у кадр, вони ж бо у стресовій ситуації. До того ж багато наших героїв думають уже іншими мовами - чи це гінді, чи норвезька. А от під час зйомок у Латинській Америці української заговорили й наші оператори, бо наші там просто не знають російської.

- Чи проводили ви кастинг ведучих?

- Був кастинг ведучого. Я на тому етапі менше була задіяна, я чесно скажу. Хотілося мати свіже обличчя. Ярослав раніше працював редактором на радіостанції «Динамо», займався короткометражним кіно. А нам він підійшов тому, що в нього горіли очі.

Ведуча Ганна Єлісеєва вперше в житті смакує, що таке акробатична піцца

- Не можу не поділитися своїми глядацькими враженнями після передпрем'єрного перегляду трьох випусків програми. Якщо коротко: програма справляє справді гарне враження, а що стосується якості картинки - то це просто бомба і нова вершина для українського телепродукту. Але чому в кадрі - двоє молодих симпатичних ведучих, які замість того, щоб бути органічними, натужно імітують невимушеність і роблять вигляд, нібито спілкуються одне з одним, а насправді нерідко відтворюють завчені тексти?

- Відразу хочу сказати, що наші ведучі готуються до програми, але їхні тексти не є прописаними в такому банальному розумінні - мовляв, нате вам папірця. Вони в нас ведучі-співавтори проекту, Аня взагалі є його ідейним натхненником. Звісно, можу сказати, що коли ми почали знімати, ми побачили, що не до всього добре підготовлені, що нашим ведучим бракує певних журналістських навичок. Спіймати момент, вчасно і влучно зреагувати на репліку героя - все це приходить із досвідом. Тому я вважаю, що це питання часу, далі буде краще, тому що ми вчимося на своїх помилках. Але головне - вони горять проектом.

- Розкажи детальніше про технологію виробництва проекту. Як ви шукаєте своїх героїв? Звісно, є інтернет, що дає в цьому плані багато можливостей, але без певної технології пошуку можна загубитися раніше, ніж буде знято хоча б один випуск.

- Справді, в інтернеті так просто нікого не знайдеш. Я сьогодні зустрічалася зі студентами, вони питають: як ви шукаєте героїв, через фейсбук? Кажу: о, я була би щаслива, якби через фейсбук. Пошук героя - це багатоходова робота. Інколи заради одного героя треба написати листів зо двадцять. Я не перебільшую. Тут допомагають не тільки всілякі мережі, але й якісь напрацьовані контакти, спілкування з місцевими журналістами, перелопачування іноземної преси. Також нам як можуть допомагають українські посольства за кордоном і посольства іноземних країн, які є тут. Деякі ідеї виникають і завдяки спілкуванню з українськими громадами, з представниками нашої великої діаспори. Утім, меншою мірою. Скажімо, лише в Іспанії понад 20 українських організацій. І під час підготовки іспанського випуску нашого проекту ми писали до всіх - хтось відповів, хтось не відповів. Але одного героя ми таким чином знайшли. Багато героїв здивовано питають: «А як ви нас знайшли?».

Паралельно ми багато дізнаємося про країну, де плануємо знімати. І, зрозуміло, є якісь характерні речі. Наприклад, як відомо, Італія - країна музики й кухні. І ти розумієш: якщо ми їдемо в Італію, то, напевно, було би дуже цікаво знайти когось, хто там якимсь чином пов'язаний із кулінарією чи музикою. Згадуєш, що там же Ватикан. Та 100% має бути у Ватикані якийсь особливий українець! В Іспанії - будівельник, у Норвегії - науковець, а у ПАР - лікар. Ось ми наразі готуємося до відрядження в Емірати, які переживають будівельний бум. Тому ми вже місяць б'ємося, щоб знайти там українського архітектора. Не може такого бути, щоб його там не було. А ще, звичайно, трапляються якісь дуже неочікувані речі, подарунки долі. Ось, наприклад, були ми в Таїланді й там зустріли українця, який має власну компанію, що виготовляє елітні яхти. Або ще одна наша героїня - дівчина родом зі Львова, яка нині як еколог рятує джунглі Амазонки. Чи як так сталося, що українець пече найкращу піцу в Італії? Як таке може бути? Як так сталося, що саме українка відкрила першу балетну школу на Близькому Сході? А українець-бандурист Василь, що співає на вулицях Неаполя? Українська письменниця Віра Вовк, яка живе у Ріо-де-Жанейро і з якою ми теж зустрілися, нарікала, що українській діаспорі бракує людей, які знімають сучасне кіно, а ми знайшли. Ми зустріли найкращого в Латинській Америці нейрохірурга Петра Лилика, який є на сьогодні мільйонером, власником двох лікарень та 5-поверхового будинку. Він чудово знає українську, любить і вміє танцювати гопака, його батьки виховали в українських традиціях, і, до речі, нещодавно його обрали керівником української громади в Аргентині. А ще на кордоні Парагваю та Бразилії, де є найбільша в світі ГЕС, працює 9 українських інженерів. Між іншим, там це надзвичайно шанована професія. Ті, що з Бразилії, говорять португальською, ті, що з Парагваю, - іспанською, а між собою - українською...

Мандрівний бандурист Василь причарував інтерівців своїм співом

- Під час пошуку інформації про можливих героїв ви активно користуєтеся зарубіжною пресою. Як часто вашими героями стають українці, які й так не обділені увагою з боку ЗМІ?

- Справді про кількох наших героїв писали в україномовних виданнях, які читають заробітчани, але в 99% випадків ми - перша знімальна група з України, яка зацікавилася цими людьми. Навіть про екс-одеситку, а нині дуже успішну іспанську акторку Наталю Яровенко писали в іспанській пресі, але українське ТБ її ніколи не знімало. І нам дуже приємно, що ми можемо відкрити українцям таких цікавих співвітчизників.

- Розкажи, чи є у вашій команді лідер і в чому полягають твої як шеф-редактора обов'язки у створенні програми?

- Лідера немає, в кожного члена команди своя робота. Скажімо, в нас чудові оператори. Але тільки режисер може сказати їм, що і як знімати, а вони не будуть командувати, що і як говорити ведучим у кадрі. В нас така собі анархо-демократія, наш проект - результат колективних зусиль. Ідею кожної програми, теми, які ми хотіли б обговорити з нашими героями, і самі кандидатури героїв, можливі локації зйомок, ну і, звісно, тексти - все це ми обговорюємо разом. Утрьох із нашими журналістами ми шукаємо героїв, домовляємося про зйомки - чи це в'язниця в Осло, чи аудієнція Папи Римського, проводимо передінтерв'ю та обираємо місця для зйомок. Я координую процес вибору країни, тем, людей, але ніколи не приймаю рішення одноосібно. Ну, і звісно, зйомки за кордоном специфічні - від отримання віз до Китаю чи Куби до розуміння того, який об'єкт можна знімати, який ні, чи варто сперечатися, скажімо, з бразильськими поліцейськими, чи можна просто посміхнутися. Це моя відповідальність. Благо, я маю досвід журналістської роботи в 40 країнах.

- Якість картинки «Наших» - ось що справляє сильне враження, не менше за ті красоти, що ви знаходите в різних країнах світу і показуєте глядачам. Розкажи, якими камерами ви знімаєте і що ще робите, щоб досягнути такої картинки?

- Ми знімаємо двома фотоапаратами - Canon EOS 7D і Canon EOS-1D MkIV, вони дозволяють робити відео у HD. На такі фотоапарати, до речі, знімали «Доктора Хауса». Чесно скажу, маючи досвід роботи на телебаченні, я дивлюся на процес зйомки із захватом, щоправда, знімати на таку апаратуру дуже складно і виснажливо, зокрема й фізично. Для того щоб отримати якісний відеоматеріал, потрібна велика кількість додаткових дівайсів, зокрема стедіками, риги, скейтери, окремо нам доводиться записувати звук і потім на монтажі синхронізувати його з відео. Я завжди жартую, що коли нам треба справити на героя враження, що ми не такі молоді, як йому здається, чи коли ми трошки підкачали або запізнилися за зйомку, ми випускаємо нашого оператора зі стедікамом - і всі сумніви в героя, чи варто довіряти нам як професіоналам, зникають.

Ми монтуємо довше, ніж звичайно, тому що відео, яке ми знімаємо, набагато важче, його важче передавати, там багато всіляких розфокусів, ще якихось речей, тому що фотоапарат ніколи так не фіксує реальність так, як камера. Що ж, краса вимагає жертв, але ми на це пішли свідомо.

- Прочитавши твій блог, я зрозуміла, що ти вже давно виступаєш у ролі апологета міграції народів як корисного явища в сучасному світі. Але ж за міграційними процесами і красивою картинкою телепрограм про подорожі - здебільшого поневіряння людей, відчайдушне виживання, необхідність жити на пташиних правах на чужині та інші подібні речі. Чи матиме місце такий погляд на міграцію у вашому проекті?

- Мій запис у блозі був конкретною відповіддю на те, що в нас у Конституції називається «розпалюванням міжнаціональної ворожнечі», там я писала, що Україні, яка так довго перебувала за залізною завісою, пішла б на користь багатокультурність, особливо коли наше суспільство без перебільшення ксенофобське. Програми це не стосується.

Знаєш, на що наша творча група жодним чином не претендує, - це робити якесь наукове дослідження про причини міграції, показати достовірну картину, хто саме залишив Україну й чому. Наша програма не про міграцію, хоча її героями стають емігранти. Ми показуємо світ очима наших, українців. Складно в розважальний проект про подорожі вмістити всі сумні історії про поневіряння наших за кордоном, хоча ми намагаємося пояснити, що історія переїзду в більшості непроста і наш герой радше виняток. Це відповідальність, яку ми розуміли з першого дня роботи над проектом. Можливо, в когось, хто не дуже уважно подивиться програму, може скластися враження, що українці добре влаштувалися за кордоном, оскільки спілкуємось переважно з українцями, які живуть краще, ніж більшість людей, що поїхали з нашої країни. Ми ж таки обрали непересічних людей, яким є що розповісти. Але ми завжди намагаємося сказати й показати, що вони не випадково такими стали, що заради цього вони дуже багато працювали. Хто ми такі, щоб радити цим людям, повертатися чи ні? Це дорослі люди, які зробили в своєму житті вибір. Але приємно спостерігати, що вони продовжують бути пов'язаними з цією країною, хтось би повернувся, якби були умови, хтось точно не повернеться і не хоче говорити про це взагалі. Я ж сприймаю наших героїв як послів України в світі. Я впевнена, що, скажімо, люди, котрі особисто знають нашу дівчину, що працює в норвезькій в'язниці, в захваті від неї і мають гарні враження про нашу країну.

Неподалік скелі Прекестулен у Норвегії творча група «Наших» шукала і знайшла українців

- З огляду і на твою освіту (зокрема в шведському університеті міста Оребро), і на професійний досвід роботи у відділі міжнародної інформації «Інтера», можна припустити, що тобі життя вже не раз підкидало шанс спробувати пожити десь за межами України. Чи виникало в тебе бажання самій стати таким послом?

- А в мене питання - заради чого? Мені найцікавіше розповідати про світ людям, які живуть у моїй країні. Мені здається, ми знаємо про світ так мало, завузько дивимося.

Я ще раніше, перед тим, як почати працювати над проектом «Наші», думала над тим, де я можу зробити найбільший внесок, маючи знання і досвід, які мені пощастило отримати. Понад усе я хочу займатися міжнародною журналістикою - такою справжньою, репортерською. От сьогодні про що ще я можу думати, якщо таке відбувається на Близькому Сході - в Тунісі, Єгипті, Бахрейні... Хотілося б бути тією людиною, яка могла пояснити глядачам, що за цим стоїть, що насправді відбувається, щоб важливі для всього світу події не виглядали такими далекими і незрозумілими. Звісно, хочеться розвиватися і працювати з тими, в кого є чого повчитися. Саме тому мені хотілося б отримати досвід роботи у західному ньюзрумі. Водночас ситуація на українському телебаченні, зокрема в сфері новин, виглядає доволі неоптимістичною й тут не так уже багато місця, щоб «розвернутися». Утім, я впевнена, що поки є готовність працювати понад норму, а головне можливість не йти на компроміс із власною совістю, і в Україні можна взяти найбільше від цієї професії.

Довідка

Наталя Гуменюк

Навчалася в київському Інституті журналістики та університеті м. Оребро (Швеція), працювала журналістом-міжнародником на К1, Новому каналі, ICTV, «Інтері» (наприкінці 2009 року мусила залишити посаду керівника міжнародного відділу новин). Висвітлювала події в 40 країнах світу, зокрема в Китаї, Індії, Ірані, Кубі, Грузії, Сербії, Індії. Була першим українським журналістом на стажуванні під час Генеральної Асамблеї в ООН у рамках Reham Al-Farra Memorial Journalists' Fellowship Programme. Учасниця John Smith Fellowship Programme. Стажувалася в низці західних ЗМІ, в тому числі на телеканалі BBC World у програмі HardTalk, а також у виданнях the Guardian та the Independent. Як керівник міжнародного відділу телеканалу «Інтер» була відповідальною за висвітлення війни в Осетії в серпні 2008-го, за що програму «Подробности» було номіновано на міжнародну премію «Еммі» - вперше в історії української журналістики. Стала лауреатом відзнаки Фонду розвитку журналістики імені Анатолія Москаленка за здобутки в журналістиці в 2009 році.

Фото Максима Поліщука та з архіву Наталі Гуменюк