Президентські вибори – то змагання іміджів. Уявлень, що склалися у суспільстві, про того чи того кандидата. Іміджі ці багато в чому мають ірраціональний характер, вони складаються на підсвідомому рівні: подобається – не подобається, довіряю – не довіряю. Засоби масової інформації тут абсолютно не всесильні: коли люди не довіряють пресі (а, за дослідженнями соціологів, в Україні є саме так), вони не віддають перевагу наведеним у ЗМІ фактам перед власними враженнями. Вони не намагаються раціоналізувати свої аргументи “за” чи “проти”. Вони не вмикають свідомість, натомість покладаючися на інтуїцію. От тому ані зведення до мінімуму інформації щодо одних, ані викривлення (незалежно, в який бік та з яким знаком – плюс чи мінус) інформації щодо інших кандидатів не дає гарантії того, що поведінка виборців буде саме такою, якою б її хотіли бачити. Ба більше: будь-які намагання штучно створити імідж політика з нуля або радикально видозмінити той, що вже склався, можуть дати зворотній ефект. На рівні свідомості ці намагання, можливо, й будуть сприйняті, але підсвідомість їх відштовхуватиме. Вона взагалі відштовхуватиме будь-які надто активні спроби кандидатів покращити свій імідж, вдаючися до надто активних дій. Вона одразу підкаже: обережно – піар! Обережно – неприродність! Єдиним наслідком може стати погіршення іміджу й розчарування симпатиків. Модерна історія України, принаймні, не знає прикладів масового покращення уявлення виборців про політиків під час виборчої кампанії – попри численні спроби багатьох політиків це зробити. Лише навпаки.

Нині ризикує погіршити свій імідж кандидат, від якого цього найменше чекали. А саме Петро Симоненко. Здавалося б, він здобув те, чого не мають інші опозиційні лідери, – широке висвітлення його дій та висловлювань у мас-медіа. А отже, широкий простір для пропаганди своїх поглядів і себе особисто. Його цитують, на нього посилаються як на авторитетного політика. Здавалося б, він мусить від цього радіти. Але, на думку автора, поки що підстав для того немає.

Лідер КПУ та ще 48 членів його фракції у Верховній Раді надіслали листа президентові США Джорджеві Бушу та керівникам держав – членів Європейського Союзу. Вони вимагають надати українській стороні перелік осіб – громадян України, що мають сумнівні з погляду легальності походження банківські рахунки в Америці та Європі. "Ми, як громадяни та народні депутати України, стурбовані тим, що кошти кримінального та сумнівного походження з України, які нині знаходяться у банках деяких країн – членів Європейського Союзу та США, можуть негативно вплинути на прозорість, чесність та демократичність виборів президента України, які мають відбутися 31 жовтня 2004 року", – йдеться у листі. Автори також просять сприяти "у поверненні в Україну коштів, що нелегальним способом були виведені з юрисдикції української держави та нині знаходяться поза її межами". А також сподіваються, що політика США та ЄС "у період передвиборної кампанії в нашій державі буде будуватися на повазі до гарантованого Конституцією права народу України самостійно обирати президента України". (Усі цитати наведено за “Українською правдою”.)

Що ж відбувається? Чим так прикметна ця подія? Петро Симоненко намагається робити те, чого він не робив ніколи раніше. Він почав грати ва-банк. На перший погляд, згадані його дії (а лист цей виглядає ледь не ультиматумом, особливо на тлі попередніх заяв про те, що український народ не хоче під американський каблук) нічим не відрізняються від попередніх. Точніше, від звичних. Адже звинувачення Сполучених Штатів зокрема й Заходу взагалі в усіх бідах, що спіткали Україну останніми роками, є улюбленою його темою далеко не від учорашнього дня. Проте, ці звинувачення зазвичай носили характер загальних ідеологем – а тому існували на правах міфів. Не було жодної користі намагатися їх обґрунтувати (чи спростувати) за допомогою логіки – у них просто вірили (або не вірили). Симоненко мав усталений електорат, якому не треба було нічого доводити: треба було просто підтримувати в ньому “світлі ідеали” й наголошувати на тому, що саме він, Петро Симоненко, є виразником цих ідеалів. Не було жодної потреби в надто активних діях – із головою вистачало традиційної фразеології й стабільної, передбачуваної поведінки. Тепер ситуація змінилася, й лідер КПУ має саме доводити. Він мусить активізувати в собі ті здібності, які досі не ставали в нагоді, – здібності гравця.

Окрім намагання (чи, як буде показано трохи нижче, потреби) грати незвичну роль, є ще одна обставина, яка грає проти лідера комуністів. Традиційно його риторика нічим не відрізнялася від риторики його старших братів із КПРФ. Вона наслідувала, копіювала риторику його російських однодумців і тому пасувала до спрощеної, лінійної системи координат: комуністи vs влада. За цією схемою, російські комуністи й сьогодні звинувачують Володимира Путіна в тому, що той є прислужником західного капіталу, працює за його вказівками й допомагає йому занапастити святу Русь – Росію. І їхні прихильники їм вірять. Але в тому-то й біда, що Україна цю систему координат уже переросла. Головне протистояння у нас уже щонайменше два роки як пролягає зовсім не по лінії влада – комуністи. Змусити повірити українців, буцімто наша влада є американськими прислужниками, не може вже, здається, ніхто. (Хоча Симоненко за звичкою й намагається, але вже непереконливо.) До того ж, Захід вустами своїх офіційних представників посилює критику української влади, формулюючи її дедалі менш дипломатично. Збагнули там, мабуть, що будь-які дипломатичні натяки у країні, де всі широкодоступні ЗМІ є провладними, неодмінно будуть піднесені громадянам цієї країни як компліменти владі та висока оцінка її досягнень. Отже, той факт, що чинна влада перебуває у стані конфлікту із Заходом, секретом уже не є. Та й сама влада секрету з цього не робить – варто подивитися будь-який випуск новин по УТ-1 чи “Інтеру”, щоб це зрозуміти.

За умов, коли головним опонентом влади стала демократична опозиція, Симоненко спробував був обійняти позицію такої собі третьої сили, однаково непримиренної як до влади, так і до головних її суперників, – але й тут йому не пощастило. Разом із політичною реформою на порядок денний поставлено надто принципові питання, щодо яких існує лише два варіанти відповіді: або так, або ні. Жодного місця для третьої сили немає, й КПУ мусить ставати по один бік барикад із кимось. Партія вирішила, що меншим із двох лих для неї є влада. Власне, в такому її виборі майже не було сумнівів: адже найбільше, на що вона може претендувати – це повернути час назад і знову втиснути Україну у звичну для комуністів, але вже пройдену країною ситуацію, коли саме КПУ є головним опонентом влади. Некомуністична опозиція в розумінні Компартії є зайвою, вона надто заважає.

Але саме тут трапилося те, що й мусило трапитися: пішовши на неприховуваний союз із владою (за його ж попередніми висловлюваннями, безнадійно прозахідною), Симоненко почав втрачати своїх прихильників. Головним його завданням тепер є повернути їх – тобто, переконати їх у тому, що його тверда й непохитна позиція не зазнала жодних змін і не припинила бути твердою й непохитною. На лихо – котре вже за рахунком! – електорат КПУ є таким, що найменше переймається тактичними екзерсисами своїх улюбленців і поціновує лише пряму, мов автострада “Світла путь”, генеральну лінію. Газетні пояснення Симоненка: мовляв, інтереси збіглися ситуативно й із тактичних міркувань, – можливо, й видадуться прихильникам КПУ поважними, але не переконають їх. Відчуття, що відбувається щось таке, чого відбуватися не повинно, в них залишиться. Вожді (серед яких і наш герой) привчали їх саме до того: крок праворуч, крок ліворуч – опортунізм. Як наслідок, рейтинг Симоненка почав падати, й тепер лідер КПУ вже не може з упевненістю гарантувати свого проходження до другого туру виборів. Імідж, як то кажуть, похитнувся.

За цих умов виникла потреба в акції, яка б засвідчила, що боротьба проти олігархів та за народне щастя триває. Що нічого не сталося, нічого не змінилося, й комуністи залишилися тими комуністами, до яких усі звикли. Акція ця мала бути гранично конкретною – загальне засудження олігархів справи б не врятувало. Отому, не виключено, й народився згаданий лист. Тут саме час поговорити про згадувану вже вабанковість.

Річ у тім, що позитивної відповіді на своє звернення Симоненко не може отримати в жодному разі. І не через зловмисність американців, а через просту причину: поки в судовому порядку не доведено позазаконне походження грошей на рахунках, жоден банк не має найменшого права розголошувати не лише обсяг цих рахунків, а й імена їхніх власників. І, відповідно, не стане цього робити. (Розмір вкладів Павла Лазаренка було оприлюднено за рішенням суду.) Не кажучи вже про те, щоб передати ці гроші комусь, окрім їхніх власників – хоч народу, хоч комусь іще. Експропріації там чомусь не заведені. Лідер комуністів, напевне, знає про цю обставину. Отже, розрахунок його, видається, був такий: не дочекавшися відповіді від американських банків, КПУ звинувачує їх (і США як державу раз ом із ними) у потуранні пограбуванню українського народу, в підтримці українських олігархів та бажанні пограбувати нашу державу. А кого США найбільше підтримують? Це вже ні для кого не секрет – некомуністичну опозицію. Отже, провина в тому, що американські банки не взяли під козирок, за розрахунком Симоненка, ляже на Ющенка, а його власне співробітництво з владою відійде в затінок. Провладні (нині союзницькі) ЗМІ не заперечуватимуть (влада, врешті-решт, теж не проти того, щоб титул головного олігарха дістався Ющенкові), отже, про справжню причину відмови банків переважна більшість громадян не дізнаються. Імідж Симоненка як головного борця проти олігархів, таким чином, виправляється.

Отут і полягає його ризик. Засоби масової інформації справді контрольовані – але не стовідсотково. Їхній вплив на громадську думку – то справді не надто значна величина, але геть не така, що нею можна знехтувати. І немає жодної впевненості в тому, що звістка про Симоненкові, м’яко кажучи, хитрощі не пошириться до такої міри, що стане загальновідомим: звертаючися до американських банків, Симоненко напевне знав, що вимагає від них нездійсненного.

Є тут, до речі, ще одне запитання: а хто й де, власне кажучи, мусить довести незаконне походження грошей, що їх Симоненко вимагає повернути? Хто визначатиме міру їхньої сумнівності? Відповідь очевидна: український суд і тут, в Україні. Чи зацікавлені деякі з нинішніх союзників Симоненка в тому, щоб такий суд коли-небудь відбувся? Отожбо. Отже, звертаючися до американців, головний комуніст заздалегідь знав, що тільки створює видимість турботи про народні кошти – а насправді розв’язати проблему в такий спосіб неможливо. Тим самим він лише сприяв відкладенню розв’язання проблеми. Якщо усвідомлення цього стане загальним надбанням, від іміджу Петра Симоненка не лишиться нічого.

Власне, лідер КПУ сам загнав себе у глухий кут, коли треба ризикувати й діяти за принципом “або пан – або пропав; або все – або нічого”. Хоча – а чи міг він вчинити інакше? Мабуть-таки, можливість комуністичного реваншу в Україні безповоротно минула. І це є об’єктивною реальністю – тією самою, що існує незалежно від нашої свідомості й дається нам у відчуттях. Почасти, щоправда, неприємних.