Цього разу кореспондент “ТК” розмовляв із Олегом Романчуком, засновником та шеф-редактором усеукраїнського, але із львівською “пропискою” журналу "Універсум", а також науково-популярного часопису “Світ пригод”.

За словами пана Олега, створений 10 років тому "Універсум" , де висвітлюються проблеми політології, футурології, економіки, науки та культури, замислювався для популяризації ідей становлення громадянського суспільства і зараз згуртовує навколо себе національну еліту не тільки в Україні, а й по всьому світу. А “Світ пригод” збирає під однією обкладинкою доробок українських авторів, які працюють у жанрах “крутого” письменства – пригоди, фантастика, детектив.

– Отже, до фундаментального – “як усе починалося”? На яку нішу на інформаційному ринку ви первинно розраховували?

– Вам, мабуть, цікаво, як із радіофізика народився журналіст, письменник і видавець? Це окрема тема, котра потребує спеціальної розмови. А щодо виникнення ідеї створити журнал, то сталося це, на мій погляд, цілком закономірно: виник один з елементів самоорганізації нашого суспільства. Тоді, наприкінці вісімдесятих минулого століття, у добу руйнації совєтської імперії і появи на посттоталітарному терені нових держав, саме життя вимагало (вимагає і зараз) створення на демократичних засадах цілком іншої системи ЗМІ, яка б справді виконувала функції четвертої влади. Отож поява "Універсуму" в інформаційному просторі України у грудні 1993-го була цілком адекватною тому часу.

– Саме тоді ви задекларували, що незалежній Україні конче потрібен журнал, який був би покладений як одна з багатьох інтелектуальних цеглин у підвалини громадянського суспільства, журнал, що задовольняв би вимоги нового світогляду, орієнтованого на світовий екуменізм, ідеї якого стосовно освіти, науки, інформації саме на часі. Чи не надто гучна заява?

– Можливо. Тоді й справді мало хто вірив, що нове видання не загубиться і не потоне в хаосі газетно-журнального ринку. Нині ж можу сказати, що цього не сталося. Про журнал заговорили. "Універсуму" вдалося сформувати, хай і не надто велике (через економічні негаразди), але надійне коло прихильників в Україні і за її межами. Передусім завдяки грунтовним і виваженим розрахункам, ретельному аналізові, передовим поглядам і точним прогнозам, які не раз демонстрували на сторінках журналу знані політологи, вчені, культурологи – Юрій Саєнко і Володимир Войтенко, Сергій Грабовський і Леонід Сотник, Костянтин Морозов і Борис Тарасюк, Євген Сверстюк і Ярослав Дашкевич…

– До речі, щодо економічних негараздів. Чи позначаються вони на популярності видання?

– Певна річ, що на популярності журналу позначаються як економічне становище громадян, яке можна за великим рахунком схарактеризувати не інакше як обвальне зубожіння, так і соціальна апатія заможніших верств населення (принагідно зазначимо, що вартість піврічної передплати на “Універсум” (3 числа журналу) складає трохи більше 10 грн., на “Світ пригод” – 12 грн. Для іноземців передплата на “Універсум” “виливається” в $40 – Авт.) . Попри це, нам удається просувати суто науковий виклад матеріалів за рахунок популяризації рівня подачі. Водночас даємо ексклюзивні сенсаційні документи. Крім того, успіх будь-якого числа часопису залежить багато в чому від того, кого зображено на обкладинці.

– Чи залежить успішність часопису від географічного чинника?

– До певної міри. Ну от Київ, приміром, не хоче "Універсуму". Наразі відчуваємо принциповий бойкот нашого часопису з боку державної мережі поширення преси по столиці. Але не тільки це пригнічує. Є ще такий фактор "совковості", притаманний нашому суспільству практично тотально, як робота конкретного кіоскера, який, здавалося б, за логікою має робити зовсім просту річ – якомога більше продавати, щоб отримати більшу виручку. Але він пасивно обсервує, сидячи у своєму кіоску. Він абсолютно інертний, безініціативний. Це мене водночас шокує і дивує. Більше того, не важливо – чи це вчорашня школярка, чи літня жінка – їм усім байдуже. Я себе не раз ловив на тому, що відбувається саботаж українських видань. Я не раз підходив до кіоскерів і запитував, чи є у них наш журнал. Продавець дуже довго думає – і не знаходить відповіді. Я ж бо достеменно знаю, що в цьому кіоску обов’язково має бути видання. За якихось 5 хвилин у закутку я знаходжу – щось червоніє, я по лого впізнаю своє дітище і прошу, щоб його виставили на вітрину, тим паче, що вільне для цього місце є. Треба застосовувати значні дипломатичні зусилля, щоб видання опинилося на видному місці.

– Але невже все так сумно?

–На щастя, ні. Приміром, книгарні Наукового Товариства імені Шевченка ми надсилаємо щоразу 20 примірників свого часопису. Там є певна клієнтура – читацький контингент – яка цей наклад за тиждень геть розкуповує. Нам знову дзвонять звідти із проханням надіслати ще частину тиражу!.. Відтак, ринок ніяк не може насититися. Це дуже приємно. Більше того, директор товариства просить, щоб ми також забезпечували їх журналами минулих років, які користуються не меншим попитом, ніж свіжі.

Отже, треба знайти ту нішу, яка була б максимально ефективною. Для мене не зрозуміло, наприклад, чому в київській книгарні "Наукова думка", де торгують схожими на наш журналами "Критика" і "Сучасність", "Універсум" відсутній.

– Це, на Вашу думку, через які причини: ідеологічні, бізнесові?..

– Навіть не хочу вдаватися в аргументацію і не хочу чути, що буде фантазувати директор книгарні на цю тему. Але купити в Києві наші журнали (“Універсум” і літературно-художній та науково-популярний часопис “Світ пригод”) все-таки можна у видавництві "Сяйво". Зараз ми взяли чіткий курс на передплату. Починаючи з минулого року давали регулярні рекламні оголошення. Зараз робимо рекламну кампанію журналу "Світ пригод", який почав періодично виходити із середини минулого року. На диво дуже багато людей не знають про існування нашого продукту, хоч "Універсуму" вже 10 років. Коли видання потрапляє людям до рук, вони дивуються, що не знали про нього раніше анічого. Ось, власне, схема, за якою людина стає передплатником.

– Чи не закрадається думка, що Ваш благородний намір – консолідувати під дахом "Універсуму" зусилля інтелігенції, відтак стимулювати мислення читачів не як провінціалів, а як членів принаймні Європейської спільноти, нині може видаватися наївно-романтичним? Адже сьогодні інформаційний простір України, її газетно-журнальний і книжковий ринок перенасичений неукраїнськими виданнями, які часто-густо демонструють відверто антиукраїнські випади.

До певної міри маєте рацію. Розчарувань і справді побільшало. Економічний безлад, який панує в державі, навала дилетантів у законодавчих і виконавчих структурах, безумовно, не сприяє поширенню журналу. Але ті, для кого життєвим кредо є гасло "Українська держава понад усе!", нас знають і нам довіряють. Саме тому "Універсум" читають не лише в Україні, але й в Польщі, Росії, Франції, Німеччині, США, Канаді, Австралії. Якось ми отримали трепетного листа зі Штатів, де було, зокрема, сказано: “Універсум" – це справді високого класу журнал, але своїм інтелектуальним рівнем навряд чи зможе знайти масового читача”. Чиста правда.

На допомогу в поширенні часопису прийшов й Інтернет. До того ж "Універсум" і "Світ пригод" внесено до "Каталогу періодичних видань України".

– Із плином десятиріччя вашого дітища – “Універсуму” – чи не хотілося б щось змінити?

Змінити? Звичайно. Насамперед владу. На жаль, українці не спромоглися відділити зерно від полови ні в 1994-му, ні в 1999-му. Не найкращим чином проголосували під час виборів до Верховної Ради. А так хотілось би мати у нашому суспільстві справді українську, патріотичну, по-державницьки налаштовану владу. Не олігархічну. Хотілось би жити у справді правовій, демократичній українській державі, за яку не було б соромно в будь-якому куточку нашої планети. Якою можна було б пишатися. Хотілось би бути її громадянином.

Тут я цілком солідарний з Миколою Томенком, народним депутатом, членом редакційної колегії "Універсуму", який в ексклюзивному інтерв'ю нашому часопису відверто заявив: "Україна олігархічна – держава, яку я ненавиджу".

Час багато чого розставив, як мовиться, на місця. У чомусь довелося розчаруватися. Пішли із життя ті, хто визначав значною мірою інтелектуальне ядро журналу – доктор фізико-математичних наук Володимир Лебединець, доктор географічних наук Георгій Бачинський, кандидат медичних наук Володимир Кузьменко, політолог Леонід Сотник. Водночас до всього додався стан невизначеності, який прогресує щороку, щомісяця і щодня.

Українці виснажилися через невизначеність, психологічно втомилися від неможливості побачити якусь привабливу перспективу для себе, своєї сім'ї, держави. За свідченням відомого соціолога, доктора економічних наук Юрія Саєнка, для близько 3/4 громадян України майбутнього не існує. Перед майбутнім залишається тільки страх – страх перед проблемою працевлаштування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо.

В атмосфері невизначеності й страху, гадаю, перебувають і деякі наші державні мужі – гравці в політичну рулетку. Серед них є чимало професійних шулерів. Але природа страху й невизначеності в українському політичному казіно інша, ніж у суспільстві загалом. Це боязнь збанкрутіти, втратити владу, а з нею привілеї та благополуччя, страх перед можливою відповідальністю.

– То в чому ж, Олегу Костянтиновичу, на Ваш погляд, полягає проблема наших нинішніх негараздів?

– З упевненістю можна стверджувати, що головна проблема сучасної України – це катастрофічно мала кількість справжніх громадян, відповідальних не лише за себе, а й за свою державу. В Україні є люди, є чимало хороших сімей, добрих спеціалістів, але немає народу, немає політично структурованої нації. Інакше кажучи, у державі відсутнє громадянське суспільство, спроможне створити для себе ефективну владу, щоб жити заможніше, достойніше.

Натомість маємо не народ у своїй більшості, а населення. Саме це населення, для якого "немає внутрішньої, моральної потреби у знанні як причин трьох комуністичних голодоморів, так і їх наслідків". І не секрет уже для багатьох, що ГОЛОВНА ПРИЧИНА ЗАНЕПАДУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ – ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОДОМОР. ДУХОВНИЙ! Страшніший, на думку моїх колег, за всі попередні тим, що Україна може зникнути з карти світу як держава. Не як держава самостійна, це вже з нами бувало. А як національне утворення, що перестало бути цікавим і корисним людству. Україна банкрутує як корпорація, переконаний відомий культуролог, філософ та письменник Володимир Єшкілєв. На його думку, праві сили постійно програють, бо завжди зорієнтовані на державницькі підходи. Вони прагнуть врятувати державу, тим часом цей об'єкт насправді є корпорацією, у якій немає місця свободі - українське суспільство є корпоративним.

– Ви погоджуєтеся із цим?

– Так, я вважаю, що українське суспільство корпоративне. Погоджуюсь і з тим, що Україна банкрутує. Але, на мій погляд, банкрутує як банальне ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю. Кризова ситуація в Україні – це закономірний наслідок комерційного стилю правління державою. Режим дуже нестійкий. Державна влада вельми неефективна. Владні структури пронизані корупцією. Дуже мало молодих здібних політиків, які сповідують не приватні, а справді загальнонаціональні інтереси, перебуває на вищих щаблях владної драбини.

Дослідники британської аналітичної компанії The Economist Intelligence Unit (EIU) у жовтні минулого року дійшли висновку, що найбільше Україні загрожує власна влада. На їхню думку, неефективність і корумпованість влади є головною причиною того, що до країни не надходять західні інвестиції і не розвивається незалежний від влади місцевий бізнес.

– Пане Олеже, Ви так песимістично налаштовані...

– Я не песиміст. Радше похмурий оптиміст. Невеличка частка оптимізму, котра ще є в моєму єстві, знову поменшала після того, як довідався про підписання Президентом Кучмою Указу "Про відзначення 350 річчя Переяславської ради 1654 року". Це ж треба: початок втрати Україною незалежності, здобутої у кривавій боротьбі, зводити до рангу державного свята! І як знати, може не за горами новий трагічний для української державності "День Ч"?.. Словом, дійсність змушує бути похмурим.

– Верховна Рада нещодавно ратифікувала “Європейську хартію регіональних мов або мов меншин”…

– І відтепер до російської мови як мови національної меншини в Україні застосовуватимуться положення Хартії у сфері освіти, діяльності адміністративних органів, сфері надання публічних послуг, у діяльності засобів масової інформації, культурній діяльності. Одне слово, російська мова в Україні дістала, образно кажучи, юридичний "дах". Європейський. Але це, на мій погляд, не спрятиме утвердженню української мови як державної. Приклади, коли високі державні урядовці заохочують русифікаційний процес, на жаль, не поодинокі. З ратифікацією Хартії регіональних мов спекуляцій на цьому грунті не зменшиться, а навпаки – побільшає.

Отже, сили-ініціатори прийняття цього документа, треба розуміти, очевидні. Та чи не здається Вам, що цю позицію найчіткіше і найпослідовніше відстоювала саме українська влада? Відтак, це є державна політика...

– Напрочуд точно зауважив свого часу відомий економіст Самуельсон: "Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу". Скидається на те, що це така антиукраїнська боротьба за владу. Тому влада явно не українська, а ненормальна. Ще Платон застерігав: "Коли природа призначила когось бути наймитом, а він, розбагатівши, прагнутиме піднестися до рангу правителя держави, не будучи того гідним, то це веде до хаосу й руїни держави". Чи не це маємо сьогодні? До керма правління долізла чернь. Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питанням сили, спритності й удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, розгубившись, тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках...

Але маючи своїх можновладців, вона не вміє ані поважати їх, ані довіряти, ані підтримувати; вона починає підозрювати їх, проймається ненавистю до них і тим розхитує та губить своє власне аполітичне походження. А якщо їй все-таки вдається створити якусь подобу "режиму", що здійснюється під виглядом "демократії", настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...".

– Ситуація не надто втішна...

– Отож бо й воно. У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою жовтого-блакитного прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну "Ще не вмерла...", досвідчена КПСС оперативно призначала бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ із числа партійно-комсомольської номенклатури. СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала (і продовжує це успішно робити й далі) розчищати дорогу черні у владні структури.

Звісна річ, були й інші проблеми. Приміром, 1993 року Христина Фріланд у газеті "Файненшнл Таймз" повідомляла, що провідні російські урядовці застерігали європейські країни від встановлення тісних політичних і військових зв'язків з Україною, не рекомендували відкривати посольств у Києві.

Але й Захід не був у захоплені від появи на політичній карті світу незалежної Української держави. Доходило до смішного й водночас сумного, коли Джордж Буш цілком серйозно просив українців уникати "суїцидального націоналізму" і фактично закликав не рухатися шляхом незалежності. Маргарет Тетчер була переконана, що Україна є чимось на кшталт Каліфорнії, і тому не повинна захоплюватися "сепаратизмом". А як роззброювали Україну… як спішно, таємно вивозили з території України ядерну тактичну зброю…

Одне слово, внутрішніх і зовнішніх чинників, несприятливих для появи справді незалежної України було більш, ніж достатньо. Сумні для української націонал-демократії наслідки не примусили чекати себе надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися...

– Але давайте повернемося до справ творчих. Започаткування ще одного видання, яке ви очолюєте – журналу "Світ пригод" – це один із методів боротьби із “совковізмом”?

– Безумовно. З раба не може бути козака. Індивідуалізм, на противагу егоїзмові - найвища міра відповідальності за свої вчинки. "Коли не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?" – цей девіз є фундаментальною засадою, яка формує характер справжнього Юнака.

Непатріотична влада не може виховати патріотично налаштовану молодь. Підростаюче покоління й далі виховують "нєулавімиє мстітєлі", FM-радіостанції на "общєпанятнам", "вєтєрани барьби с украінскімі буржуазнимі націоналістамі". Так, на Всеукраїнському фестивалі військово-патріотичної пісні домінують російськомовні твори, ностальгуючи за "вєлікай родіной". З кого має брати приклад українська молодь: із совєтського терориста Ніколая Кузнєцова, чи юнаків-студентів, котрі героїчно полягли під Крутами?

– Гаразд. Давайте поговоримо про літературу. Зокрема про фантастику. Сьогодні спостерігаємо різке зростання попиту на твори цієї тематики. Що це? Масова спроба втечі? Задурманення?

У жодному разі. Посттоталітарне суспільство, до якого належить Україна, продовжує перебувати у нестійкому стані невизначеності. Як відомо, найважчим станом для будь-якої інтелектуальної системи є саме такий стан невизначеності, обумовлений поєднанням необхідності приймати рішення і дефіцитом інформації, потрібної для цього. У стані невизначеності, коли умови життя не задовольняють людину, її збуджений інтелект інтенсивно шукає шляхів до ліквідації дефіциту інформації через побудову гіпотез, припущень.

Мабуть, так можна пояснити нинішню популярність фантастичних творів Станіслава Лема, Айзека Азімова, Артура Кларка, Кліффорда Саймака, Урсули ле Гуїн, Карлоса Кастанеди, Рея Бредбері. У такий спосіб дійсність кличе на допомогу світ уявний.

Талановиті соціологи й моралісти, наприклад такі, як Гаррі Гаррісон, дають уявлення про доволі широкий діапазон фантастики – від традиційних пригод у космосі, подорожей у минуле й майбутнє до оповідок з трагедійним соціальним напруженням, коли з надзвичайною сюжетною винахідливістю авторові щастить створити фантастичний світ, у якому, попри карколомні інтриги, панують оптимізм і світлі розв'язки.

Жан-Люк Моро, студіюючи "Нариси про мистецтво художньої вигадки" Р. Л. Стівенсона, звертав особливу увагу на факт, що тільки ця література може дозволити пізнати інше: "Саме художня вигадка є тим місцем, де реалізується свобода - а отже, й суть людини [...], яка сприймає реальність тільки як єдиний вибір із багатьох інших. [Художня вигадка] дозволяє людині уникати ідентичності, яку вона вибудувала для себе, або їй накинули, а це означає, що за самою своєю суттю вона несе в собі елемент авантюризму". Така складна філософія цього жанру.

А хіба не менше філософське наповнення зустрічаємо ми у блискучих творах Рея Бредбері, що порушують глобальні проблеми буття: Добро і Зло, Людина і її місце у Всесвіті, вагомість Нематеріального і ефемерність Матеріального? Художня вигадка ніколи не зводиться до якогось конкретного змісту, вона пластично змінює форму, пристосовуючись до того чи іншого жанру, найліпші твори яких знов і знов привертають нас до дивовижних і незрозумілих загадок бурхливого розвитку Земної цивілізації, до зустрічі з іншими світами, до думки про безмежність Універсуму. Це все тому, що художня вигадка не вибудовує світів підміни, а уявним розламує кордони нашого реального світу.

– Отже, художня вигадка невід'ємна від оповіді?

– Саме так. Відразу створюючи власну форму, яка й становить її суть, вона дає змогу відчувати те, що перебуває поза межами об'єктивного пізнання, тобто в царині змісту. Читач фантастичних книжок має змогу зануритися у гостросюжетне й захопливе плетиво образів світу, збагаченого телепатичним компонентом й населеного людьми з екстрасенсорним сприйняттям, яким підкоряються простір і час, жива й нежива природа. Інтерес до незвичних явищ психіки (розщеплення і реінтеграція особи, обмін тілесними оболонками з мешканцями інших світів, сприймання думок… нюхом і т. ін.) заснований на прагненні досконалості як фізичної, так і моральної. Але, безперечно, головна суспільна роль цієї літератури полягає в іншому.

Костянтин Ціолковський неодноразово наголошував, що його космічні проекти народилися під впливом ідей та фантазій Жуля Верна: "Він пробудив роботу мозку в цьому напрямку". Воістину без фантазії немає справжньої науки.

Славетні дослідники й мандрівники (та й не тільки!) неодноразово підкреслювали визначальну роль саме творів фантастики у виборі професії, у досягненні життєвого успіху. І це не випадково, адже всі жанри фантастики є одним із способів пізнання.

– Коли цей жанр почав набувати розвитку на українських теренах?

– В Україні фантастика як жанр почала інтенсивно зароджуватися у двадцятих роках минулого століття. Незважаючи на недремне око ідеологічних цензорів, українські письменники спромоглися розкрити мільйонам читачів нові світоглядні горизонти: Володимир Винниченко, Дмитро Бузько, Микола Трублаїні, Юрій Смолич, Микола Дашкієв, Василь Бережний, Володимир Владко, Олесь Бердник… Молодше покоління українських письменників-фантастів уже діяло розкутіше: Олександр Тесленко, Володимир і Віктор Савченки, Ігор Росоховатський, Віктор Положій, Людмила Козинець, Борис Штерн, Леонід Панасенко, Володимир Заєць, Сергій Кургузов, Юрій Константинов…

Але. У розквіті небуденного таланту назавжди відлетів на далеку планету Інкану, створеною багатющою уявою письменника-фантаста, незабутній Сашко Тесленко. Пішов у кращий світ Борис Штерн. Зовсім недавно назавжди покинули нас Володимир Заєць, Людмила Козинець, Олесь Бердник. Втрати ці для української фантастики не піддаються жодним вимірам…

– Чи існує зараз вітчизняна школа фантастів?

– Наскільки мені відомо, організаційно в Україні є кілька структур, які об'єднують фантастів-початківців і професійних письменників-фантастів: комісія з пригодницької та фантастичної літератури Національної Спілки письменників України, клуб любителів фантастики "Чумацький шлях" при НСПУ, творча майстерня "Второй блин" під керівництвом харківських фантастів Дмитра Громова та Олега Ладиженського (Генрі Лайон Олді), творча майстерня Марини та Сергія Дяченків (Київ), дніпропетровська літературна майстерня "Демосфера" та одеське об'єднання фантастів "Літературна Палуба".

Україномовна фантастика знайшла прихисток у Клубі шанувальників фантастики "Чумацький шлях" (про комісію з пригодницької та фантастичної літератури при Національній Спілці Письменників України наразі мови не ведемо), до якого входять молоді (за літературними здобутками) київські фантасти.

Якщо брати до уваги видавничий аспект, то зараз в Україні немає структури, яка стабільно б займалась виданням фантастичної літератури. Кілька книжок випустило київське видавництво "Факт" (Кожелянко В. "Лжеnostradamus", Шевченко В. "Корабель пробачення", Яворський В. "Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі"). Дещо потрапило у серію "Золотий Бабай" видавництва "Джерела-М" ("Двоє в чужому домі" Тимура Литовченка, "Заповіт прадіда" Т.Парнюк). Ці ж "Джерела-М" вирішили започаткувати серію україномовної фантастики, перша книжечка якої має вийти незабаром.

В "Українському письменнику" побачили світ книжки Віктора Савченка "З того світу - інкогніто", Олександра Васильківського "Число сатани. Сорок днів", Павла Щегельського "Полювання на HOMO SAPIENS". Має "фантастичний доробок" і видавництво "Кальварія": "Відьомська доба" та "Оскол" Марини і Сергія Дяченків. "Смолоскип" видав збірку оповідань київської фантастки Яни Дубинянської "Три дні у Сиренополі". Оце, здається, й усе.

– А як щодо російськомовної фантастики?

– Прикметно, що й російськомовна фантастика в Україні не процвітає. Тільки донецький "Сталкер" віднедавна почав серйозно працювати з молодими російськомовними (або тими, хто перекладає себе на російську) фантастами, та й то у співпраці з відомою російською фірмою АСТ. Тут на підході нова книжка Яни Дубинянської "Лестничная площадка".

– Справи з “фантастичною” періодикою складаються інакше?

– Щодо періодики, то фантастикою в Україні, наскільки мені відомо, серйозно займаються лише "Світ пригод" та російськомовний журнал фантастики "Порог", що виходить у Кіровограді. Друкує фантастичні оповідання "Юний технік України". Нещодавно в українській "Роман-газеті" вийшла збірка повістей львівського фантаста Олександра Левченка "Я, Володар…".

Не дає приводу для втіхи й стан української фантастики в мережі Інтернет. Твори сучасних українських фантастів та україномовні переклади зарубіжних авторів, та й то в невеликій кількості, можна було розшукати на лише сайтах "Весна" та "Інтернетрі"), мережевих бібліотеках "Нова доба" та "Чарівний Жираф". Щоправда, не так давно відкрився спеціалізований сайт "Українська фантастика", цілком присвячений україномовній фантастиці.

Тут вже зібрана (й активно продовжує збиратися далі) та виставлена інформація про наявні в Мережі та нові твори українських фантастів, україномовні переклади зарубіжних авторів, футурологічні та сенсаційні статті, критика.

Крім того, у розділі "Відгуки" можна оприлюднити нову інформацію щодо української фантастики, поділитися своїми думками про її стан і просто поспілкуватися з українськими фантастами та прихильниками цього популярного жанру.

Веде сайт львівський фантаст Ігор Желем, в активі якого є російськомовна книжка "Мир иной" видавництва "Логос". З постійних авторів "УФ" привертає увагу харківський письменник Радій Радутний.

– Розкажіть докладніше про "Світ пригод".

– Товариство "Універсум" має досвід видання літературно-художнього та науково-популярного щомісячника "Світ пригод", започаткованого в травні 1992 року. Він поширювався впереваж на теренах Західної України. Тоді "Світ пригод" виходив на 16 сторінках формату А-3, віддаючи свої шпальти пригодницьким, детективним і фантастичним творам, а також футурологічним прогнозам, сенсаційним повідомленням та ретроспективним публікаціям. За час існування газетного варіанту щомісячника з'явилося 11 чисел "Світу пригод", у яких були видрукувані оригінальні твори Володимира Кузьменка, Миколи Дмитрієва, Юрка Покальчука, Олександра Тесленка, Миколи Босака, Олександра Левченка та інших авторів.

Видання мало чималий наклад – двадцять тисяч примірників. Було кілька тисяч постійних передплатників лише на Львівщині. Доволі велика за обсягом й географією читацька пошта засвідчувала про неабияке зацікавлення "Світом пригод", про незадоволений попит на літературу цього жанру. Дописувачі скаржилися на відсутність в Україні журналів пригодницького й фантастичного спрямування, адже то був час, коли худенька "Наука-фантастика" ледве дихала, половину свого тіла віддаючи спонсорам. Задекларований "Золотий ключ" так і не народився, а "Оберіг", видавши лише перше число, теж пропав. Була ще, здається, газета "Велике кільце", а ще – "Звездний парус" та "МиФ". Але то передусім російськомовні видання, а по-друге, вони також виходили нерегулярно, точніше – майже зовсім не видавалися.

Досвід редагування першої моделі "Світу пригод" постійно нагадував, що слід наполегливіше й активніше вести роботу щодо створення українських пригодницьких і фантастичних видань. Інакше не вибратися з тієї ями, до якої нас штовхнули. Це й спонукало поруч з виданням журналу "Універсум" відродити "Світ пригод" – ілюстроване видання для молоді на 64 сторінках з ошатною кольоровою обкладинкою. А перший випуск "Світу пригод" давно вже став раритетом, бібліографічною рідкістю приватних книгозбірень та громадських бібліотек.

– Чи все так поетично?

– На жаль, ні. Є речі прозаїчніші. На календарі не початок дев'яностих минулого століття, а рік 2003-й. Купівельна спроможність наших громадян, а з ними й пошановувачів фантастики, залишає бажати кращого. Люди заклопотані безліччю побутових проблем. Вони постійно перебувають у стані невизначеності. Над суспільством продовжує тяжіти невпевненість у завтрашньому дні, у майбутньому. Близькому й віддаленому. Безумовно, усі нинішні негаразди в Україні викликані невизначеністю її державного шляху. Тож влада намагається будь-що відволікти увагу своїх громадян від проблем нагальних, безперервно демонструючи на всеукраїнських телевізійних каналах російські та американські бойовики, детективні серіали. Російськомовні. Все це не може не позначитися на видавничому процесові, на рівні творення якісної (масової) фантастичної літератури. Української. Україномовної. Це не могло не позначатися і на тиражі "Світу пригод". А хотілось би мати кольорове, яскраве видання, наклад у сто тисяч примірників. Державна підтримка цього видання зовсім була б не зайвою. Але…

– Наскільки зрозуміло, публікація творів пригодницького, детективного і фантастичного жанрів на сторінках "Світу пригод", на Ваш погляд, мала б сприяти вихованню, образно кажучи, такого собі сучасного козака – інформатизованого, комп'ютеризованого, але й водночас патріотично налаштованого. Водночас "Світ пригод" має спонукати читачів до опанування українською мовою. Чи не так?

– Можна й так сказати. Створений багатющою письменницькою уявою світ золотошукачів і ковбоїв, індіанців і мушкетерів, шляхетних піратів і авантурників направду багатогранний, захопливий, покликаний виховувати особу сміливу, мужню, добру і справедливу. Саме індивідуалізм як точка відліку гуманістичних засад та християнських заповідей лежить в основі творення образу і, скажімо, козака-характерника з Дикого Степу, і шляхетного авантюрника з Дикого Заходу. І це цілком закономірно. Адже людина за своєю природою приречена не тільки на свободу, у якій вона має реалізувати себе, а й на покиненість, долаючи яку, вона здатна пізнати свою місію у цьому надскладному світі.

Однак, незважаючи на визнання за пригодницькою літературою неабиякого виховного значення, далі залучення до шкільної програми деяких творів світової класики справа не просунулася. Як і колись, бракує книжок у шкільних бібліотеках, вітчизняні видання не витримують конкуренції з напливом дешевої російськомовної книжки. Мовна агресія посилюється щораз більше. Жертвою падає молоде покоління, яке разом з імпортованою фантастикою чи детективом ковтає отруту великодержавного шовінізму або вартості криміналізованого люмпена.

– Треба розуміти, це стало для Вас спонукою заснувати журнал “Світ пригод”?

– Саме так. Від серпня минулого року часопис регулярно знайомить юних читачів із кращими зразками творів пригодницького, детективного і фантастичного жанрів вітчизняних та іноземних авторів, написаних або перекладених українською мовою. Відтоді, приміром, у рубриці "Майстри пригодницькго жанру" були надруковані біографії Роберта Стівенсона, Артура Конан-Дойля, Луї Бусенара, Джеймса Кервуда, Еміліо Сальгарі. Читачі могли познайомитися з циклом пригодницьких військових оповідань Андрія Куліша та його фантастичним бойовиком "Сафарі для двох", з фантастичними творами Олександра Тесленка і сучасних молодих авторів. У рубриці "Золотий Бібліон" був надруковинй роман Джеймса Кервуда "З тавром убійника".

У редакційному портфелі "Світу пригод" зібрано чимало пригодницьких, детективних і фантастичних творів. Цього року, починаючи з другого числа, почали публікацію гостросюжетного детективу знаного ученого-геронтолога, демографа, блискучого публіциста Володимира Войтенка "Цирк маленьких людей". Плануємо надрукувати новий детектив Романа Коритка і пригодницьку повість Миколи Дмитрієва "Караван до Сідігейро". Звісна річ, фантастика також буде належним чином представлена. Маємо переклад захоплюючої науково-популярної книжки Іцхака Бентова "Від атома до всесвіту" (вібраційний принцип світобудови). Є в редакційному портфелі українські переклади творів Рекса Біча, Генрі Хаггарда, Гілберта Честертона.

"Світ пригод" радо надає свої сторінки молодим українським фантастам. У журналі вже з’явилися оповідання Іллі Новака, Ігоря Сокола, Яни Дубинянської. Сподіваємося на плідну співпрацю з Тимуром Литовченком, головою клубу любителів фантастики "Чумацький шлях". Чекаємо творів від перспективного кримського фантаста Валерія Верховського.

– А які твори письменника-фантаста Олега Романчука побачить світ найближчим часом?

– Із цим складніше. Видавнича і викладацька робота залишає обмаль часу на суто творчу діяльність. До кінця року планую завершити доволі-таки об'ємне дослідження (суміш футурології і публіцистики) процесу становлення української державності упродовж останнього десятиріччя. А вже опісля обов'язково завершу дві повісті: пригодницьку і футурологічний детектив.

Довідка "Детектор медіа": Олег Романчук – письменник, журналіст, член Світової організації періодичної преси (Брюсель), науковець, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор багатьох наукових статей і досліджень із проблем культури, політичної і воєнної історії України, книжок історичної публіцистики "Ультиматум" і "Озирнутися в майбутнє", збірок науково-фантастичних оповідань, роману "Зоряний кристал". Упорядник та один із авторів збірки нарисів про українських вчених-природодослідників "Аксіоми для нащадків". Автор сценарію документального фільму "Розвіяні по чужині", написаного на основі цієї книжки. Співавтор футурологічного дослідження "На порозі Надцивілізації". Засновник двох популярних часописів – "Універсуму" і "Світу пригод".