Впродовж дискусії про освіту журналістів, яку розпочала «Детектор медіа» місяць тому, сьогодні на запитання “Детектор медіа” відповідає заступник директора Інституту журналістики, експерт нашого видання Тарас Петрів.

- З якими настроями приходить сьогодні молодь навчатися професії?


- Кожен із них вступає до інституту окрилений, - говорить Тарас Іванович. Вони готові «розтерзати» себе лише заради того, щоб вдало заявити про себе у сучасній журналістиці. Дуже цікаво переглядати творчі роботи під час вступних іспитів. Серед таких доробків зустрічаються унікальні матеріали, трапляється, абітурієнти приносять вже стоси по 50-70 газетних публікацій. Надзвичайно багато поетичних збірок, аудіо- та відеоробіт. А цього року були, навіть…ноти. Тобто молоді люди справді приходять надзвичайно щирі, талановиті, творчі. Такими вони зростають в інституті - відкритими, толерантними, приємними для спілкування, вихованими, інтелігентними, освіченими. І боляче дивитись, як деякі, потрапивши в реалії сучасної української журналістики і пропрацювавши 3-4 роки у ЗМІ, перетворюються на брутальних та цинічних пристосуванців. І звичайно, коли ми згодом зустрічаємося з випускниками, то вони дякують за набуті знання та навички, але й дорікають, чому ж ми розповідали їм про високі моральні ідеали та цінності, коли реально нині журналістика інша. І тут перед нами постає педагогічна дилема: з якою ж правдою приходити до аудиторії?.

-Який ви пропонуєте вихід з такого становища ?


- Ми, зазвичай, пропонуємо студентам значну увагу приділити практиці, вже під час навчання випробувати себе в реальній професійній справі. Але водночас закликаємо не втрачати високих ідеалів, теоретичних світоглядних постулатів, зорієнтованих на світовий досвід і контекст, на європейські стандарти журналістики. На заняттях ми розглядаємо різноманітні системні моделі журналістики, багато говоримо про чесноти, про мораль у політиці, в журналістиці, а випускники зустрічаються на практиці зовсім з іншим. Та невже наше завдання як педагогів готувати їх до реалій саме цієї журналістики? Адже навпаки – найстрашніше, що сімдесят відсотків часу ми розбираємо негативні зразки у журналістському фаховому середовищі. І якщо б наші практики почули, що розповідають студенти, аналізуючи, наприклад, новинні програми, вони б зрозуміли, що, напевно, така журналістика не лише не потрібна громадянам звичайним, а й не сприймається професійним середовищем. Від студента нічого не приховаєш. Вони ж приходять з відкритою душею. І вони здатні визначити, що те, що відбувається зараз в інформаційному ефірі – це ерзац-інформація. Там не має новин. І ми можемо розуміти: держава, яка не продукує новин – не продукує нових ідей. І це величезна проблема. Яким чином ми можемо говорити про модернізацію української держави?

Проте, мені здається, що саме це покоління має зробити революцію в журналістиці. Адже критична маса тих людей, які мислять по новому, збільшується. І я думаю, що не мине 2-3 роки, як журналістика українська стане іншою. Люди, які виховані за останні роки, не зможуть працювати в тих умовах, що існують сьогодні. Зараз сорок відсотків тих, хто має фахову освіту, залишають журналістику.

І буде дуже прикро також, коли наші випускники, які мають якісь інші професійні уявлення, ніж те, що їм пропонує сучасна вітчизняна система журналістики, будуть просто виїздити за кордон і працювати там для інших суспільств. Це соромно і сумно. Адже вони готові реалізовувати в Україні високу місію журналіста: нести до людей правдиве слово.

- Тобто, з психологічної точки зору, вони залишатимуться людьми, яких важко завести у глухий кут, їхні можливості мають забезпечити їм право вибору?


- Ми хотіли б створити для студентів, можливо, не ідеальне середовище, але таке, яке б сприяло їхній реалізації. Звичайно, досвід свідчить, що вони нині себе реалізовують і в українській інформаційній площині, але не вповні. Наприклад, я викладаю на відділенні міжнародної журналістики, і протягом кількох років студенти порушують питання: невже це нормально, щоб українські ЗМІ не відкривали, або майже не відкривали, кореспондентських пунктів за кордоном, коли на державному рівні декларується курс на європейську інтеграцію. Тобто, дуже часто відчутна невідповідність того, що говориться, і того, що робиться. Мотивація про те, що неможливо відкрити корпункти через брак коштів – поза критикою. Адже я сам працював у міжнародному відділі газети “Голос України” в першій половині 90-их. Це був добрий ковток журналістської свободи. І ми з колегами створювали тоді чи не перший міжнародний відділ в Україні. Займалися творенням і корпунктів, і взагалі кореспондентської мережі. Це не справа одного дня, але й не така дорога, як дехто переконує. Система журналістики в Україні значною мірою не розвивається через певні політико-фінансові умови. А тому й реалізація широкого спектру прав журналістів є важким завданням навіть для професіоналів. Що вже говорити про молодого випускника... - Чому ви так впевнені, що ми маємо шанс на зміну подібної ситуації в недалекому майбутньому?

- Бо ті люди, які пропонують ці моделі, втрачатимуть на елементарному: не буде росту, не буде динаміки, і нічого з того не буде хорошого, передовсім в економічному плані. Адже ми не живемо в резервації. Світ нині рухається дуже швидко. Як зауважив колись у Києві відомий німецький дослідник Зігфрід Вайшенберг, інформаційна ера пропонує зовсім нові суспільні правила, за яких зростає соціальна відповідальність політиків і медій. Тому дехто в Україні катастрофічно спізнюється. Нам пропонують таку посттоталітарну індустріальну модель кінця 70-их, але зі штучними піарівськими технологіями. Щось припудрити у нашій дійсності - і буде, мовляв, нормально. Ось нинішні реалії – пов’язані з “темниками”, нарадами в АП медійників – свідчать про те, що час повертається назад. Щоправда, в дещо іншій обгортці. А ситуація оригінальна тим, що молодіжне середовище цього просто не може зрозуміти. Так, їм пропонують певні умови гри. І дехто з молодих вдає, ніби вони на такі правила погодилися. Та, на щастя для нас, але на жаль для тих, хто ці правила пропонує, молоді журналісти з часом себе покажуть, але аж ніяк не прирученими агітаторами-пропагандистами.

- Але ж фахівці з питань піар-технологій сьогодні користуються реальним попитом.


- У нас в інституті також є спеціалізація “зв’язки з громадськістю”. Нині ця галузь важлива для України, як для внутрішнополітичної, так і для зовнішньополітичної ділянок. Проте все залежить від того, хто, де і як використовуватиме наших випускників. Поміж тим, ми говоримо студентам про піар саме в такому контексті, що дозволить їм розуміти, як їх можуть обдурити. А також щоб вони відповідно не сприймали дезінформацію за чисту монету. І на практичних заняттях ми опрацьовуємо схожі випадки.

- Реальні випадки?


- Так, звичайно. Адже наше життя – суцільна хрестоматія з цього предмету.

Крім того, студенти міжнародної журналістики змушені опановувати певні речі, пов’язані із зовнішньою політикою. Адже у світі зараз відбуваються найрізноманітніші інформаційні акції. Локальні, чи більш глобальні. А є випадки відвертої пропаганди. І студенти повинні розуміти, з чим мають справу.

- З огляду на те, що наш час таки дійсно зробив певний виток по спіралі, і знову агітація і пропаганда стали актуальними завданнями державницькими, чи не відчуває інститут певного тиску, чи якимось чином висловлених сподівань з боку держави на те, що він готує бійців сучасного ідеологічного фронту?


- Благо, була і є одна дуже добра традиція ще на факультеті журналістики, і зараз в інституті – тут завжди панував ліберальний дух. І які б політичні режими які б не ставили державні завдання, якщо вони будуть несумісні з певними демократичними уявленнями про журналістику і журналістську освіту – вони тут не будуть прийматися до уваги. Бо ми працюємо не на якусь обмежену групу людей і якийсь вузький відтинок часу. Кожне слово журналіста важить дуже багато. І я не знаю, що було б, якби в Україні зараз взагалі журналістики не існувало. Але знаю точно: сучасного студента-журналіста під одну гребінку не зачешеш!

Сучасна молодь, при всій її природній патріотичності, (а вони справжні патріоти, бо виховані за часів незалежної України!), не існує у рамках вузько українського середовища. Вони не просто українці, вони - молоді європейці, які зовсім по-іншому бачать світ, які постійно спілкуються із своїми колегами, які постійно кудись їздять, щось бачать, аналізують. Вони вже по-іншому дихають, думають і живуть. Тому я й кажу: неможливо стримати цю ріку. Якщо навіть сьогодні хтось вважає, що вони певним чином приручили когось, чи створили такі жорсткі умови, які примусять журналістів існувати за цими правилами, то, насправді, довго так тривати не може. Ми маємо про це говорити не лише в рамках українських реалій, а будь-яких реалій, де нав’язуються жорстка цензура, якісь певні антивільні засади та системи. Того, що було, не буде вже згодом у світі. Адже ми маємо говорити і говоримо сьогодні про проблеми взаємин цивілізацій, глобального інформаційного обміну, культурного та освітянського співробітництва, стану людства після 11 вересня. І разом з тим дуже прикро, що попри це ми маємо обговорювати проблеми, які існують в українському середовищі і які мали б давно бути розв’язані...

- Але ж вони не лише не розв’язані, а навпаки загострюються …




- Повірте, ми хоч і манівцями, прийдемо тернистою дорогою до правди. Адже добре знаємо, що журналіст відповідає перед Законом, Богом і власною совістю. Іншого шляху немає.