Дискусія про дотримання професійної етики в дні захоплення заручників під час мюзиклу “Норд-Ост”, яку ведуть сьогодні журналісти, є важливою не лише для російської журналістики. Сьогодні це, швидше, проблема світового журналізму: як віднайти ту межу, яка дозволить залишатися людиною, громадянином при виконанні свого професійного обов‘язку? Чи буде гола правда з неприкритим понівечиним тілом у кадрі тією правдою, яку потрібно показувати всім? Які наслідки матиме виступ терориста в прямому ефірі? Що важливіше: рейтинг компанії чи безпека людей? Питання, які, на перший погляд, можливо, комусь і здаватимуться дивними, мовляв, як можна порівнювати рейтинги з людським життям. Але насправді в екстремальних ситуаціях, якими й були події в Москві, вони стають дійсністю, яка ставить кожного перед вибором, як правило, нелегким і дуже болючим.

Про ці та інші проблеми - у розмові з Олександром Варкентіним, заступником головного редактора редакції мовлення на країни Центральної та Східної Європи “Німецької хвилі”.



Відомий український журналіст Віталій Портников у статті в газеті “Дзеркало тижня” назвав події, пов’язані із захопленням заручників у Москві, “повільною смертю в прямому ефірі”. Фактично сьогодні терористи використовують ЗМІ, непрямо, без їх на те згоди, у своїх цілях. Чи можна цьому зашкодити? І чи потрібно це робити?



Це дуже складне запитання. Воно складне ще й тому, що не тільки терористи використовують засоби масової інформації. Більшою мірою їх використовують урядові кола, еліта, влада, щоб дезинформувати власне населення. Подивіться, ця історія з чеченськими терористами. Одразу було заявлено, що це певні іноземні злі сили щось задумали проти Росії. Але ж у терористів на руках були російські паспорти. Вони російські піддані. Вони не вбивали одразу заручників, а висунули політичні вимоги про незалежність Чечні. Звичайно, будь-яке захоплення заручників – це акт тероризму. Як тільки будь-яка людина, яка бореться за свободу своєї країни, захоплює заручників, вона одразу перетворюється на кримінального злочинця. Але зловживали засобами масової інформації у даному випадку всі, а в першу чергу - Путін та його уряд.

Наскільки об‘єктивними у даному випадку були європейські, зокрема німецькі ЗМІ?



Дуже важко сказати, що є об‘єктивним, а що ні, оскільки було мінімум інформації. Спочатку, і це зрозуміло, в німецьких ЗМІ пішла хвиля глибокої солідарності з заручниками в Москві та з російською владою, яка опинилася перед жахливим вибором: що робити? Ця хвиля солідарності почала стрімко спадати після того, як російська влада відмовилася сказати, який газ використовувався. Спочатку взагалі говорили, що газу не було. Потім визнали, що було отруєння газом. Який газ, не казали, що заважало, наскільки зараз відомо, лікуванню людей. Не допускали родичів у лікарню. Родичам довго не надавали інформацію. Що це все означає? Для чого це? Коли стало зрозуміло, що Росія у відповідь на цей жахливий терористичний акт не знайшла нічого розумнішого, як повернутися до якихось часів Брежнєва, а, може, навіть ще пізніше, в атмосферу повної таємничості, тоді зазвучали критичні голоси, які запитують, чи можна справді вважати теракт в Москві таким же терактом, як в Нью-Йорку чи на Балі, де терористи не висували ніяких вимог, а просто хотіли вдарити по всій цивілізації? У даному випадку, мотиви, які спонукали терористів до дій, зовсім інші. Це, зрозуміло, ніякою мірою не виправдовує їх. Але разом з тим не можна всі теракти ставити в один ряд, не розібравшись.

Яку роль у таких випадках можуть зіграти журналісти?





Просто вони повинні говорити те, що знають точно. Якщо вони чогось не знають, не треба намагатися домислювати, додумувати, видавати свої версії, а чесно говорити: більше ми не знаємо. Як приклад, німецькі ЗМІ: “бідний” кореспондент стоїть перед цим оточеним будинком в Москві, а тут з Німеччинини йому задають запитання: а що зараз буде робити “Альфа”? Він починає гадати, що ж вона буде робити. Ну, не знав він цього, ніхто не знав, поки не почався штурм. У першу чергу головним редакторам не труба мучити своїх кореспондентів і не задавати їм запитання, на які, що чітко зрозуміло, у них нема відповіді. Якраз це сприяє паніці. Якщо журналіст не має відповіді, він повинен прямо і чесно про це сказати.

Можливо, це більше моральний аспект проблеми. Під час останніх подій у Москві, і під час терористичного акту в США та й інших терактів, на весь світ показують жахливі факти, як падають вежі, як вбивають людей тощо. З одного боку, таким чином журналісти показують правду, а з іншого боку - тим самим вони сприяють поширенню паніки, страху, відрази, відчуття апокаліпсису. Де віднайти межу, так звану золоту середину?





Межі, напевне, нема. У одного каналу вона одна, у іншого – інша. Що є неприпустимим? Показувати тих, хто загинув, у позах, які ображають їхню гідність, наприклад, вибачте, вбиту жінку із задертою спідницею. По телебаченню справді показують такі кадри, що просто недостойно. Гідність мертвих також потрібно поважати. Напевне, це якраз і є та межа, яку не можна переходити. Але тут вже кожен журналіст її повинен віднайти сам. Насправді, це дуже складне питання, на яке нема чіткої відповіді.

В Україні ця тема сьогодні досить часто дискутується...

Ця дискусія йде на Заході також. CNN має свою межу, інші канали - свою. У Німеччині така дискусія почалася, напевне, років десять тому. Тоді один із політиків чи-то покінчив життя самогубством, чи-то був вбитий. І одна з наших газет надрукувала фотографію, як він лежить мертвим у ванні в готелі.

Вже тут довелося почути, що німецька журналістика, на відміну від журналістики інших демократичних країн, наприклад, американської, зберігає поки що своє демократичне обличчя, тобто є найбільш об’єктивною. Це так?





Німецька журналістика, на відміну від англо-саксонської (а я не бачу великої різниці між американською та англійською журналістикою), більш традиційна, бульш консервативна. У нас багато так званих серйозних газет, які не обмежуються інформацією, а які можуть надрукувати дві “простині” матеріалу, чого, насправді, в наш швидкоплинний час мало хто робить. В той же час, відмінність німецької журналістики від американської ще й у тому, що американці ще жорсткіше, ніж німці, розмежовують інформацію від думки. Це золотий закон журналістики, який ніколи не виконувався в Радянському Союзі, і який зараз не виконується ні в Росії, ні в Україні. Усі грішать тим, що змішують думки з інформацією.

У нас у багатьох газетах коментарі друкують іншим шрифтом, вони мають своє особливе місце. Ми на “Німецькій хвилі” свого часу взагалі зняли коментар, бо вирішили, що наші слухачі отримують інформацію з різних джерел, тому щось коментувати для них непотрібно. Потім на прохання тих же слухачів ми відновили коментар і назвали його “Особиста думка”. Ми наголошуємо на тому, що це не думка уряду, навіть не думка керівництва “Німецької хвилі”, а просто думка окремого журналіста. Крім того, у нас ідуть огляди преси, в яких ми у першу чергу цитуємо коментарі. Але намагаємося брати їх з газет різного політичного спрямування. Слухач, принаймні, може собі уявити, яке розмаїття точок зору існує і зробити для себе якісь висновки.

Повертаючись, знову ж таки, до цих жахливих подій у Москві. Що ми намагалися зробити? Ми, наприклад, дали заяву Завгаєва. Це був заклик до терористів не вбивати заручників. Ми думали: давати чи не давати? Але оскільки головний заклик був спрямований на збереження життя заручників, ми дали цю заяву. Так що чеченські голоси також у нас були присутні. З іншого боку, ми критично поставилися до заяви того ж Завгаєва, що Масхадов, мовляв, не має до цього відношення. Спочатку він заявляв, що Масхадов контролює ситуацію, а, значить, несе за все відповідальність. Тепер він стверджує протилежне.

Коли йдеться про відмінності між американською та німецькою журналістикою, мається також на увазі й рівень впливу на неї влади. Скажімо, “ШпіЄель” надрукував не так давно статтю, в якій американські журналісти говорили про внутрішню загрозу свободі слова, про некритичне ставлення до влади у багатьох спірних моментах... Як у Німеччині?

Журналісти з України, Росії завжди запитують, чи, наприклад, ми, „Німецька хвиля”, державна структура?

Я кажу, що ні. Але ж гроші державні, кажуть вони, мовляв, хто платить гроші, той замовляє музику. Ні. Навіть тут – у структурі, яка веде мовлення тільки на закордон, знайдено дуже хитру конструкцію. Після другої світової війни всі зрозуміли, що засоби масової інформації в руках держави – це страшна зброя, яка дозволяє дурити голови, з нормальних людей виховувати фанатиків. Тому в Німеччині зараз нема жодного державного засобу масової інформації. “Німецька хвиля” справді фінансується з державного бюджету. Але ми - громадсько-правова радіо-, телекорпорація іномовлення. Ми не можемо існувати на гроші абонентів, оскільки німецькі абоненти нас не чують. Тому фінансування йде з бюджету. Але у нас є Наглядова рада, де представлені всі політичні партії та різні громадські організації. Усі вони дуже старанно слідкують не стільки за нашими програмами, скільки один за одним. Якщо у нас зараз при владі соціал-демократи і вони спробують якимось чином вплинути на нас, то одразу християнські демократи, які в опозиції, почнуть звинувачувати їх у введенні цензури. Жоден політик не має права навіть натякнути нам, що варто змінити тон якоїсь програми.

Але у той же час перед виборами в Німеччини були спроби внести зміни в законодавство, щоб заборонити політичним партіям мати свої частки у загальнонаціональних ЗМІ. І християнські демократи закидали соціал-демократам, що вони якраз мають такі частки у багатьох медіа...



Так, справді, дискусії на цю тему ведуться давно. Але я читаю всю німецьку пресу, і повинен вам сказати, що це ніяким чином не впливає на об’єктивність висвітлення подій. Якщо ви мені зараз назвете десяток газет лівого ухилу, я вам назву не менше газет консервативного чи ліберального. Окрім того, будь-яка загальнонаціональна велика газета завжди претендує на об’єктивність, інакше вона втратить своїх читачів. Вони просто не можуть дозволити відкрито займати бік тієї чи іншої партії. Наприклад, газета “Die Zeit”, один із видавців якої був в уряді пана Шредера міністром культури, зараз публікує надзвичайно критичні статті про політику уряду Шредера. Вона просто не може собі дозволити однобокий погляд. А як у такому випадку складаються стосунки з видавцем?



Справа в тому, що приватні ЗМІ в Німеччині розглядаються як комерційні підприємства. Вони не засоби пропаганди, не засоби впливу на уми, не засоби місіонерства. Це просто комерційні підприємства, які повинні давати прибуток. Тому видавець втручається в роботу редакції лише у тому напрямку, який стосується підвищення тиражу. Все інше для нього - не так важливо. Звичайно, є такі видавці, які намагаються свої ідеологічні погляди нав‘язати виданням. Але такі газети розоряються, як це сталося з газетою “Woche“. Вона займала однозначно соціал-демократичну позицію. Читач перестав її купувати, оскільки бачив, що йде цілеспрямована агітація.

Тоді це лише свідчить про високу політичну культуру суспільства...

Я боюся вас розчарувати, але це не зовсім так. Найбільший тираж в Німеччині має бульварна газета „Bild“. Її якраз всі й читають. Причина, мабуть, зовсім в іншому. Тут життя є відносно благополучним, воно йде само собою, навіть якщо приходить до влади уряд, який нічого не розуміє в економіці. Тому політичні події в Німеччині грають значно меншу роль, ніж в Україні чи Росії. Держава менше впливає на особисте життя громадян, ніж в цих країнах.

Чим ще відрізняється пострадянська журналістика від німецької?

Вона відрізняється ще й тим, що в Німеччині публіцистиці відводиться набагато менша роль. Дуже важливим моментом у роботі журналіста є збір інформації. Причому достовірної. Колись усім радянським початкуючим журналістам казали: от попрацюєш репортером, а потім доростеш до публіциста. Тут це смішно сприймається. Адже написати публіцистичну статтю може кожен журналіст, якщо йому дати достатньо кави та одну ніч. А ось зібрати інформацію, перевірити її через десятки джерел, щоб не вийшло “качки”, подати її грамотно – це вищий журналістський пілотаж.