І ось 25 травня в суботу об 11.20. ранку на каналі СТБ відбудеться прем`єра документального фільму “Хто ви є, містер Джекі?” (виробництво телекомпанії “Гравіс” за участі UMC), яка розповідає про події тридцятирічної давнини, але якимось чином, як вважають автори цієї роботи, перегукується зі справою Гонгадзе. Автори цього фільму були нагороджені торік премією Національної спілки журналістів імені Івана Франка. Один з них, журналіст Юрій Луканов, вважає, що дуже важливо, аби саме журналісти побачили його спільну з режисером Максимом Бернадським роботу. Ми попросили пояснити, чому.

Бо там – каже Юрій, - міститься матеріал на тему, наскільки поступливим може бути журналіст, до якої риски він може доходити, відстоюючи свої принципи. Зараз навколо цього точаться бурхливі дискусії в професійному середовищі. Досить лише форум сайту “Детектор медіа” почитати.

Головний герой нашого фільму – журналіст-дисидент Валерій Марченко, якого радянська влада двічі садила за антирадянську діяльність. Другий раз він швидко помер, адже був дуже хворий на нефрит.

Він був справжнім бійцем, дуже сильним духовно чоловіком. Але цікаво, що він далеко не одразу став таким. Спершу він навіть був готовий, що називається, поступитися принципами. Він не належав до якихось груп опору та й не знав їх. Хіба що читав книжку Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Просто йому не подобалося те, що тоді відбувалося в країні. Він написав дві статті, де критикував тодішні порядки. Мені здається – Валерій туманно на той час уявляв, що він з ними робитиме, адже опублікувати ті матеріали в Україні на той час було неможливо.

І ось ці статті потрапили до КДБ. Його заарештували і обіцяли у разі визнання провини – звільнити або дати мінімальний строк. Він не збирався ламати своє життя через дві неопубліковані статті і визнав себе винним. Але влада обдурила його. Він отримав п`ять років зони суворого режиму і два роки заслання. Ось так із романтичного молодого чоловіка влада почала виховувати бійця. Він нишком писав у зоні і через підпільні канали передавав свої тексти на Захід. Трохи пізніше, коли йому запропонували звільнення в обмін за публічне каяття, він відмовився. Це при тому, що був дуже хворим і подальше перебування в зоні ставало для нього смертельно небезпечним.

Я, боронь Боже, нікого не закликаю наслідувати приклад Валерія Марченка. Бо страшно, коли за переконання доводиться платити життям. Але принаймні ми з Максимом Бернадським розповіли історію, яка може дати матеріал для роздумів нашим колегам, можливо, вона комусь допоможе зробити вибір. Не дай Боже, щоб він був таким драматичним, як у Валерія.

- Але ж загалом фільм розповідає не про це...

- В основі його лежать стосунки Валерія з громадянкою Голандії Джекі Бакс. Радянський Союз, який в сімдесятих роках починав залежати від західних кредитів, мусив відгукуватися на вимоги Заходу щодо прав людини й намагався продемонструвати свій лібералізм: дисидентам дозволили отримувати листи з-за кордону. На той час студентка Джекі Бакс знайшла координати Валерія через правозахисну організацію “Міжнародна амністія” і почала писати йому. З першого листа Марченко не зрозумів, що йому пише жінка і відповів: “Я не знаю, хто ви є, містер Джекі”. Звідси така парадоксальна назва фільму. Вони листувалися чотири роки. Листи їхні були дуже ніжні і зворушливі. Листування тривало, доки Валерій не помер.

Головна сюжетна лінія побудована саме навколо цих людських стосунків. Але її неможливо відділити від того, за що система вбила Марченка. Неможливо відділити її від історії, власне, його життя, його професійної діяльності. Мені здається, що наголос саме на стосунках з Джекі додав фільму інтересу. Бо політична діяльність стає іще більш драматичною коли переплітається з долями конкретних людей, коли зачіпає їхні душі і почуття.

Крім того, скажу вам уже з точки зору професійної. Ми даємо оцінку Валерію за його житейську позицію. Але дуже часто така житейська позиція не означає автоматично професіоналізму.

Так ось, я вам скажу, Валерій був класним журналістом. Він дуже переконливо писав свою публіцистику і нариси. Його мама Ніна Марченко за впорядкування двох книжок свого сина була удостоєна літературної премії імені Олени Теліги. Я її щиро вітаю і закликаю всіх журналістів прочитати ці твори. А ще запрошую подивитися наш фільм.

- Чому ви думаєте, що доля Гонгадзе перегукується з долею Марченка?

- Ми з Георгієм були знайомі. Не скажу, що дружили, але принаймні приязно ставилися один до одного. Десь по телебаченню після його загибелі навіть пройшло відео, де він після якоїсь прес-конференції на моєму налисо підстриженому черепі щось пише. Мені здається, що в Георгії було дуже багато романтизму, як і у Валерія. Але при всьому тому він не був на той час готовий віддавати життя за свої політичні погляди. Так само, як і Валерій на перших порах. Якби Георгія не вбили, то, як мені здається, він міг би перетворитися на незламного політичного бійця, яким був Валерій Марченко. Принаймні є всі підстави вважати, що нинішня система виховала б з нього такого. Так само, як комуністична виховала такого з Валерія.