Захар Бутирський – одне із упізнаваних облич “Нового” каналу. Під час виборної ночі, наприклад, глядачі мали нагоду бачити його прямі включення із зали засідань ЦВК. Після того, як вляглася виборча курява, у Захара з’явилася вільна хвилина, щоб поділитися із “Детектор медіаю” своїми думками стосовно нинішньої ситуації в українській журналістиці.

- Багато дослідницьких інститутів, які проводять моніторинг ЗМІ, майже завжди називають “Новий канал” найбільш збалансованим телеканалом в плані подачі інформації. З погляду кореспондента Нового - завдяки яким крокам менеджменту каналу вдається триматися?

- Балансувати в час глобальних інформаційних війн у політиці справді дуже важко. Це додає сивих волосин не стільки журналістам, скільки випусковим редакторам. Адже саме вони мають тонко відчувати ту межу у подачі інформації, до якої глядачі ще вірять нашим новинам. Цю унікальну редакційну політику краще пояснить Олександр Ткаченко. Саме він дозволив “Новому” каналу мовити, не “лягаючи” ані під партії, ані під конкретних кандидатів.

Чимало залежить і від порядності наших журналістів. Вони дуже цінують своє ім‘я, щоб підставляти його. До того ж, канал свідомо відмовився від аналітичних програм, які завжди тяжіють до пропаганди. А під час виборчої кампанії, наприклад, успішною виявилась технологія “нарізки” у “Репортері”: 20-секундних міні-інформацій про останні пристрасті передвиборчого життя. Така подача політичних новин значно економить час глядачів і водночас обмежує можливості маніпуляцій та власних суджень.

На мою думку, своєю об‘єктивністю “Новий” може завдячувати відповідній позиції іноземних інвесторів. Адже саме вони (“Альфа-банк”) дозволяють журналістам зберігати виваженість через те, що стоять поза політикою. Тьху-тьху, щоб не наврочити!

- Ні для кого серед самих журналістів не є секретом те, що в нинішній політичній ситуації в країні журналістам телеканалів дуже важко триматися в рамках чесного та неупередженого інформування суспільства. На кому, з твоєї точки зору, лежить відповідальність за це в першу чергу?

- Особливо філігранно обман глядача відбувається саме на приватних телеканалах. Ось, наприклад, стається важлива подія. Увесь політикум бурхливо обговорює “кассетний скандал”, справу Гонгадзе, “іракські” радари. А мас-медіа, натомість, роблять вигляд, нібито нічого не відбувається. Улюблений прийом всіх керівників ЗМІ – замовчувати подію, якщо повідомляти про неї “ризиковано”, бо можливі “санкції” згори. У мене є всі підстави вважати, що так буде надалі. Допоки якісь зміни не відбудуться саме там нагорі. Поки політики не зрозуміють, що ЗМІ – це не президентські глашатаї і не “віртуальний меч” для розправи з опонентами.

- Які риси, на твою думку, притаманні журналістиці пострадянського періоду?

- Зараз особливо відчувається боротьба між старим і новим у журналістиці. Стара журналістика намагалась виховувати, повчати, розставляти там, де потрібно, акценти. І так все ще працюють окремі телевізійні канали. Нова тяжіє “тупо” інформувати про людей та події. Без коментарів.

Якось я мав розмову із знайомим полковником з військової кафедри, який просив у моїх сюжетах в “Післямові” “чіткіше” розтлумачувати, хто правий, а хто винен. Але я йому сказав: “Думайте самі!” Часи “чорно-білого” кіно і телебачення вже минули.

- А наскільки “добросовісно” молоді люди опановують науку компромісів, без яких, напевно, не можливо сьогодні займатися журналістикою?

- Приємно дивитись на журналістів-початківців, які довчаються на 4-5 курсах Інституту журналістики, але вже беруться за перо. Такі часто ставлять вищу планку навіть досвідченим журналюгам. На жаль, молоді просто нема на кого рівнятись. Доводиться вчитись на власному досвіді і помилках. Адже всі впливові телеобличчя в Україні далеко не є прикладом принциповості. І навпаки -- вони часто служать ілюстрацією протилежного.

Я неймовірно поважаю тих журналістів “старої гвардії”, які разом із молодими вчаться орієнтуватись у нових медійних реаліях, і у них “не падає корона”, коли треба бігати на прес-конференції. Адже цей вид журналістської роботи чомусь вважається заняттям для початківців у професії. Щоправда, деякі такі досвідчені журналісти дуже розчаровані молодою паростю, яка не лише виявилась спритнішою за них, але й навчилась пристосовуватись до сучасних умов і робити гроші, “які не пахнуть”. Хочеться, щоб наш Інститут журналістики готував хоч якесь професійне підгрунтя: або вчив добре писати, або виховував журналістську етику.

Мені здається, що головна проблема зараз – це дефіцит яскравих особистостей. Вони якщо й з’являються, то не знаходять собі належного застосування. Адже нинішній системі вони просто не потрібні. Усе базується на радянському “колективізмі”. Інколи нецікаво дивитись різні канали, тому що часто бачиш ті самі події в однаковому викладі. А конкуренція західного типу – “хто більше сенсацій” -- одразу відпадає: не кожен візьме на себе сміливість “розкручувати” гострі теми. Схоже, що в плані інформаційних технологій наша журналістика розвивається швидко, а у творчому – пасе задніх.

Проте, я б не сказав, що все так уже й погано у вітчизняному телеефірі. Певний плюралізм думок все-таки існує. Принаймні, якщо я хочу дізнатись думки конкретних політиків, то знаю, які канали для цього дивитись. Таким чином, у мене особисто складається більш-менш цілісна політична картина.

- А що для тебе особисто означає термін Олега Табакова “достоинство профессии”, який сміливо можна застосовувати і стосовно журналістики?

- Кожного дня у журналістських тусовках доводиться чути, як одностайно засуджують журналісти прояви “брехливості” політиків вищого рангу. Навіть спільно висміюють цих людей на прес-конференціях. А потім висвітлюють діяльність цього політика, так би мовити, “у рожевих тонах”. Деяким телевізійникам я ладен ніколи більше не потиснути руки: за один лише рік вони страшенно дискредитували нашу професію. Але, з іншого боку, чудово розумію їх. Адже сьогодні від журналістів мало що залежить. Я не впевнений, що сам збережу гідність професії у майбутньому.

- За ким із своїх колег ти спостерігаєш із цікавістю?

- Усіх цікавих журналістів не перерахуєш. Назву лише деяких. Це Андрій Шевченко, Володя Павлюк, Міша Єльчев... Карина Самохвалова, Аня Гомонай, Свєта Усенко, Таня Висоцька... У кожного в “Репортері” – своя “родзинка”. Ось, наприклад, Катя Лебедєва на “Новому”каналі – одна з наймолодших. Але невипадково, що саме на неї зробили основну ставку у висвітленні політичних подій. У Каті море енергії, до того ж вона володіє надзвичайною журналістською “хваткою”. На жаль, “Новий” “проморгав” такого здібного журналіста, як Сергій Лещенко. Він пішов від нас в інтернет-видання “Українська правда”.

- А що тобі особисто подобається у концепціях новин різних українських каналів?

Я повторюсь, але мені дуже прикро, що на всіх без винятку українських каналах справжнім особистостям дуже важко розкритися. До того ж, мало продукує наше ТБ авторських програм: їх повинно стати більше. Серед новин мені подобаються вечірні студії “СТБ” та “1+1” , куди запрошують гостей і, незалежно від їхніх посад, примушують говорити неприємні для них речі. Але все ж, якими б прогресивними не були концепції новин, вони не замінять головного – неупередженого поводження із фактами.