Саме таким звикли бачити його шанувальники телепроектів “ПРО і КОНТРА” (ТВ-Табачук”) та “Уроки постмодерна” (ЮТАР). Саме таким він щоразу залишається, як єдиний переможець “Останньої барикади” (“1+1”), яку структурує, здається, сама його присутність. І, напевне, саме тому вчора відбувся дебют Корчинського на “1+1”- як співведучого Анатолія Борсюка - у прем’єрному проекті “Подвійний доказ”.

- Суть цього проекту, як я розумію, - говорить Дмитро Корчинський, - звернутися до осмислення давніх і недавніх подій, які мають певні наслідки для нашого сьогодення. Простежити у розмові те, на що свого часу не звернули належної уваги. Хоча воно того вартувало. Адже щоденно перед нами проходить калейдоскоп якихось подій. Зосередитися на жодній з них немає ніякої можливості. Тому що одразу йде якась наступна подія. Покопатися в подіях, спробувати долізти до суті – теж ніколи не вдається, адже в цілому телебачення не передбачає такого докопування. А цей проект як раз і дозволяє в подіях минулого та в теперішніх явищах дослідити та прояснити певні речі та їх наслідки.

- Спостерігається дивний процес. Скажімо, на російському телебаченні у передвиборний сезон започатковувалось чимало проектів громадянського звучання, які вже потім використовувались під вибори. У нас навпаки. У передвиборний час гуманітарне мовлення зникло взагалі. І лише наприкінці виборних перегонів, і тепер вже просто масово, ТБ започатковує соціально значимі проекти.

- Мені здається що, з одного боку це, дійсно, дивно. Але, з іншого, - в такому підході є якась раціональність. Психологічна ситуація в України дуже відмінна від російської. В Росії пішла така загальна релаксація. У них було бурхливе десятиліття, тому зараз люди хочуть відпочивати. Це видно по тому, як вони ставляться до політики, які саме політики зараз виходять на перший план. Вони всі виходять на одне лице. Наступна державна дума буде структуруватися вже повзводно, а не по фракціях.

Тобто, людям в Росії зараз не потрібні яскраві особистості. Вони навіть трошки дратують. І російському телебаченню потрібно штучно викликати якийсь інтерес спочатку до своїх суспільно-значущих програм, а потім уже туди “підтасовувати” вибори.

У нас же навпаки: ми догулювали десять років застій в Україні. І зараз публіка прокинулася. Їй вже хочеться і чого-небудь свіжого, чого-небудь яскравого. Дуже багато людей проявляло справжній, непідробний, інтерес до парламентських виборів. Тобто, штучно залучати їх, концентрувати їхню увагу було не потрібно. Дійсно. Всі канали, мені здається , зробили раціонально: суто виборчі проекти, до яких не треба нічого вигадувати, ніяких додаткових ток-шоу, штучних сценаріїв: хай політики розмовляють, дивіться на них. І це викликало серйозний інтерес. Тобто, прямий інтерес треба було і прямо задовольняти.

- Яке загальне враження справило на вас передвиборне телебачення?

- Ми всі хотіли цирку від цих виборів. Хотілося, щоб на екрані перед нами розгорталися бурхливі події, серйозні сварки, якісь трагедії розігрувалися. Цього трохи не вистачало. Телебачення часто хотіло працювати і працювало ліпше, ніж політики. Я знаю, що багато суто передвиборних телепроектів лишилося незатребуваними саме політиками. Тобто, артистів все ще мало.

- Чим це пояснюється?

- Тим, що у нас в політику тільки почали приходити яскраві особистості. Це по-перше. А по-друге, наші яскраві особистості відрізняються від російських. В російській політиці люди справи – це ліца кавказької національності. Чисто московські політики - це все-таки артисти. Тобто це люди, які вміють подати себе, особи з артистичними схильностями. У нас в Україні ті, хто приходить в політику - із нових і яскравих - приходять не як артисти, а саме як люди справи. І вони часто не демонструють таких от яскравих розмов. Скажімо, такі люди, якби до них не ставитися, як Тимошенко, Мороз, як, навіть, Медведчук – аналогів їм нема серед російських політиків. Це інші типажі. І всі вони - недостатньо телевізійні. І, навіть, Ющенко – зірка і окраса української політики останнього часу, зоряний бухгалтер, він типаж теж не телевізійний: мямлить щось. Саме за це ми його всі і любимо. За те, що він ніколи не зміг висловити жодної думки так, щоб вона була зрозумілою. Він не артист.

- В телевізорі добре виглядають лише артисти?

- Існують люди телегенічні і нетелегенічні. Люди, які цікаві в спілкуванні особистому і нецікаві на телебаченні. Як може бути і навпаки: людина дуже цікава в “ящику” і дуже не цікава в особистому спілкуванні. Наприклад, Жириновський. Я з ним спілкувався особисто – це дуже нецікаво. Ця людина народжена для “ящика” . Спостерігання Жириновського не через екран набридає за п’ятнадцять хвилин. Тоді як по телевізору його цілком можливо хвилин сорок пять подивитися.

- Тобто епоха публічних політиків в Україні ще не настала?

- Вона починається зараз. Цього вимагає виборець, телеглядач, радіослухач. Вимагає нових яскравих типажів. Потреба така гостра є. І я з цим зіткнувся на виборах: публіка бажає героїв.

- Як ви відчуваєте себе в цій стихії як політик?

- Я відчуваю себе, з одного боку, непогано, з іншого – значно гірше, ніж багато хто інший. Справа в тому, що у нас як вождь може сприйматися лише людина з номенклатурним минулим. Одне діло, як Юлія Тимошенко сприймалася раніше, і як вона сприймається у суспільній свідомості, чи, навіть, швидше, суспільному підсвідомому після того, як вона побувала віце-прем’єром. Вона могла бути точно такою самою страждальницею і без віце-прем”єрства – і не сприймалася б… На жаль, в нас вождь повинен мати номенклатурне минуле. Якби Ісус Христос явився не в Іудеї, а в Україні, його б не сприйняли через те, що він не був заступником голови синедріону з соціально-правових питань.

- Отже, у вас прорахунок в біографії?

- Так, у мене є прорахунок, я антисоціальний елемент, ніколи не був ні начальником, ні міліціонером, тому у мене великі проблеми з тим: не сприймають, як вождя.

- А вам хотілось би?

- Безумовно.

- Як ви вважаєте, ваша телевізійна діяльність щось має надати вам як політику, якийсь пріоритет?

- Просто морда примелькається. Це теж важливо. Але ліпше б я очолив яку-небудь районну адміністрацію. Це б дійсно надало ваги. Але я цілком знаю свої можливості: очолити державу - іще туди-сюди, але районну адміністрацію я не потягну. Адже чим більші масштаби влади - тим менше доводиться робити конкретних справ.

- Зараз якими конкретними справами ви займаєтесь?

- Намагаюсь видати свою чергову поетичну збірку. Тому що вважаю себе видатним українським поетом. На жаль, крім мене, більше так ніхто не вважає.

- Проте кілька років тому ви номінувалися на Шевченківську премію…

- Так, це була книжка “Війна в натовпі” і багато людей, яких я поважаю, голосувало за мене. Павло Загребельний вважав, що треба дати мені Шевченківську премію. Але це все-таки премія солідна, яка має державний статус, її вручає Президент. І, чесно кажучи, я погано уявляю собі Президента, який надає премію за хуліганський літературний опус.

- Ви є активним учасником різних шарів суспільного життя. Яким вам, як практику, вбачається сьогодні суспільний стан? Якісь позитивні процеси в ньому відбуваються?

- Мені здається, що відбуваються. Але позитивні процеси сьогодні – це не процеси стабілізації. Навіщо нам стабілізувати невдачі? Нам, навпаки, потрібен ривок, а ривок передбачає внутрішню нестабільність.

Вся проблема в тому, що в нас дуже не структуроване суспільство. І тому не існує загальнозначимої інформації. Зокрема, тому у нас не можливий компромат взагалі, як явище. Він не працює. Сказати, що міністр краде – цим нікого не здивуєш. Швидше, здивувала би заява, що міністр не краде. Це ситуація вокзалу. Тобто, якщо ви сидите на вокзалі і чекаєте потягу в залі очікування, а по радіо чуєте інформацію, що людина в п”ятому ряду – японський шпигун, – це для вас не значима інформація. Тому що через п’ятнадцять хвилин і ви поїдете, і він поїде, до того ж в іншому напрямку. Тому це не цікаво, і це не є компроматом.

А от якщо ви з людиною, припустимо, тримаєте один ларьок , і раптом про щось таке, про шпигунство, дізнаєтеся, то це вже буде розглядатися вами зовсім інакше. Адже сьогодні приналежність до західного суспільства – це є компромат, і ця інформація вимагає від вас якихось конкретних дій.

От у нас сьогодні, дійсно, ситуація зали очікування на залізничному вокзалі. З одного боку, може, це погано. Але, з іншого боку, і в цьому є свої позитивні сторони. Скоро весь світ буде залізничним вокзалом. Адже деструктуризація відбувається в усьому світі. І в усьому світі основним гаслом громадянина є : “отключите меня от всего, я от вас давно отключился”. Отже, ми в Україні першими стикаємося з такою структурною деградацією. Так само, як ми будемо вирішувати ці проблеми, через тридцять - сорок років буде вирішувати їх весь світ. Ті рецепти, які ми виробимо тут для життя, будуть розглядатися ним. Адже сьогодні західне суспільство не є суспільством громадян. Це суспільство спільнот, об’єднаних неформальними ознаками. Це ще Вебер писав, до речі. Німці дуже схильні до консолідації: в кожному селі - стрілецьке товариство, профспілки, клуб, пивні. А Сполучені Штати і досі ще більш архаїчним суспільством, ніж європейське, залишаються. Але і у них, і в Європі деструктуризація відбувається і вони прийдуть до нашого стану незабаром. А ми вже в цьому стані. Тобто в силу об’єктивних обставин ми першими зіткнулись з суспільними проблемами, з якими до нас ще ніхто не стикався. І це цікаво.

- Хтось займається вивченням цих проблем?

- Я думаю. що ніхто не мислить в цьому напрямку. Мені майже не доводилося читати цікавих текстів з цього приводу, окрім власних. Власне, я займаюсь. Моя остання збірка – як раз тексти з цього приводу.

- Чи трансформувалися якимсь чином ваші політичні погляди за останні роки?

- Безумовно. Я схильний до накопичення досвіду і самонавчання. Тепер я розумію, що нація важливіша за державу.

- Але ж процес формування націй припав, здається, на 19 століття.

- Він, розпочався в дев’ятнадцатому, насправді.

- Тобто, ми ще не запізнилися?

- Це процес, який постійно відбувається. Більшість європейських націй -досить пізнього утворення. Це взагалі дуже серйозні, складні і не досить зрозумілі процеси: націогенезу і етногенезу. Ні, я не думаю, що ми запізнилися. Навпаки, мені здається. ми вчасно встряли з цією справою. Тобто, у інших народів їхній акрополь і їхні наполеонівські походи та інші великі досягнення вже позаду. А в нас - іще попереду.