Попри своє дуже поширене в Україні і не надто яскраве прізвище, він – найвідоміший Петренко серед російських акторів українського походження. До Росії народжений у селі Чемер на Чернігівщині Олексій Петренко виїхав у 1960-ті роки минулого століття. Перед тим двічі намагався вступити до Київського театрального інституту, потім таки вступив, але вже в Харківський. Звідти, попрацювавши в Запорізькому та Донецькому театрах, перебрався до тоді ще Ленінграду. В кіно заявив про себе роллю Григорія Распутіна у фільмі Елема Клімова «Агонія», забороненому на десять років. З Україною зв’язків не переривав, знявшись, зокрема, у кримінально-соціальній драмі «Граки» на студії імені Довженка в 1980-х роках.

 

Цього року лауреатові численних професійних премій виповнилося 70 років. І після тривалої перерви Олексій Петренко знову знімався в Україні – у фільмі Олександра Кирієнка «Ілюзія страху», який нещодавно було висунуто на здобуття «Оскара». Цю подію, як і сам фільм, в основу якого ліг роман відомого українського політика Олександра Турчинова, в  цілому сприймають із чималою часткою іронії та скепсису. Хоча саму стрічку ще мало хто бачив: вона буде в прокаті з 4 грудня. Про дивну ситуацію, яка дозволяє політикам в Україні вважатися важливішими за митців і взагалі – діячів культури, свідчить та обставина, що більшість запрошених на зустріч із Олексієм Петренком журналістів щиро чекали ще й Турчинова. Але нема лиха без добра – актор опинився таки в центрі уваги і нам вдалося дещо в нього запитати.

 

– Та Боже збав, я не міг такого сказати! Я люблю молодих режисерів, по можливості допомагаю їм. Швидше, навпаки: молоді митці, коли згадують моє прізвище, чи такого самого старика, як я, думають, напевне: цей або вже помер, або помирає. Тим не менше, ось біля мене сидить молодий режисер, Сашко (Кирієнко. – А. К.), який згадав, запросив, ми добре попрацювали…

– Не просто знімаюся: жоден із кінопроектів за моєю участю в Росії не закрили. Хоча у зв’язку з кризою справді зупинили виробництво більш як ста фільмів. Ось сьогодні кажуть: криза, криза. Але за моє життя таких криз було вже багато, це не перша і не остання, а чергова. Справді, для мистецтва кіно критична ситуація: менше картин зробимо. Але раз почалися такі складнощі, значить, це справді потрібно. Мистецтво кіно тепер має можливість очиститися від всього зайвого. Взагалі, тепер акторів на роль підбирають за дивним, як на мене, принципом. Є там якась картотека на акторів, і продюсери дивляться на фотографії, причому навіть не стільки на фото орієнтуються, скільки на те, що я називаю «мудійність». Чи як там правильно – «медійність»? Що це означає, до речі?

 

– Частота згадування того чи іншого актора в медіа: у газетах, на телебаченні, в інтернеті.

– Ага. Ну, одні, значить, медійні, інші – немедійні. Тому в першу чергу беруть медійних. Але я оце зараз вам сказав – не звертайте уваги. Ми, старики, все ж таки вже переважно бурчимо: те не так, це не так. У тих фільмах, де я працював останнім часом, усе було так, як треба.

– Закінчив зніматися в Михалкова, у «Стомлених сонцем – 2». Там у мене епізод, але досить великий. Потім – у Сергія Снєжкіна, у фільмі «Поховайте мене за плінтусом». Це спроба екранізації автобіографічної книги, бестселера Павла Санаєва, онука відомого актора з минулих часів Всеволода Санаєва. Я там граю, як ви розумієте, дідуся. За великим рахунком – самого Санаєва.

– Непросто не означає «складно». Михалков і сам вимучиться, і всіх довкола себе замучить, аби тільки результат був таким, яким повинен бути. Між іншим, свій фільм «12» Михалков знімав не набагато довше, ніж Кирієнко – свою «Ілюзія страху».

 

– Я її прочитав, звичайно. Скажу вам, що твір це складний, тому мене здивувало, що за таку складну філософську тему, як пошуки Бога, взялася молода команда. Більше того: в мене є надія, що фільм матиме пристойні комерційні збори. Хоча від самого початку не було завдання зробити відверто комерційне кіно, але ж «Острів» Павла Лунгіна – це взагалі артхаус, а як пішов! Між іншим, у Росії стрічка піде в прокат на вісімдесяти копіях (в Україні – на тридцяти. – А. К.), плюс її купив для показу канал ОРТ. Так що надії на нього покладаються великі.

 

Повертаючись до книги, я скажу зі свого досвіду: часто буває так, що література найвищого ґатунку не дає можливості зробити на її основі хороше кіно. Високу літературу саме кіно якраз і паскудить. Тоді як література не надто висока, але сучасна, може цілком стати основою для якісного фільму. Хоча сама по собі книга потребує, звісно, редактора.

– Знаєте, швидше ірреальну істоту, ніж реальну людину. Він, тобто я, снюся герою Андрія Паніна, якого закрили в тюрмі через сфабриковане звинувачення. Хоча сам герой думає, що наша розмова з ним реальна. Бачите, як усе складно. Навіть якщо в книзі було не так, і режисер мав інший задум, я все одно зрозумів цього персонажа як сон, ілюзію. Ця сама ілюзія дає людині, яка опинилася в екстремальній ситуації, певну розраду. Чи навіть пораду. Таким чином, він – посланець вищих сил. Ну, ось так я вирішив усе повернути.

– Розумію, розумію, про що ви говорите. Один мій колега, громадянин України і киянин, після перегляду фільму подзвонив мені і сказав: «Льошо, ну ти по нас проїхався! Але маєш право, бо українець!». Справа в тому, що Росія, зокрема Москва, густо населена нашими братами. Нічого дивного в цьому немає. Він, мій герой – українець, наївний, добрий, із гумором. Але це не хохмач! Він смішний своєю наївною поведінкою. Там всі персонажі зі своїми установками, своїми інтересами, і кожен по-своєму смішний: хоч герой Гармаша, хоч Гафта, хоч Стоянова. Про таких, як мій герой, говорять: свята простота. А таких в Україні, особливо не в столиці, дуже багато. Саме з такими людьми політики завжди робили все, що хотіли. Вони довірливі, вони чесні, звикли працювати і не відходять від даних їм предками постулатів. Мій персонаж усе життя навіть не працював, а пахав. Ось невдовзі по російському телебаченню буде 4-серійна версія цього фільму, повна. Там є епізод, якого нема в кіноверсії: мій герой заходить у душ, а там – тепла вода. Він швиденько роздягається по пояс, швиденько миється, а потім бачить величезний бюстгальтер. Тобто, там уже хтось перед ним так само швиденько мився. Доросла дитина, все сприймає за чисту монету. Простежте лінію цього героя окремо від історії.

– Не знаю, чи беруть таких у присяжні, але це ж кіно, такі закони. Таких героїв ця історія вимагала. Хоча ви праві: сіромах у присяжні навряд чи беруть.