У радіозверненні Президента з нагоди вшанування пам’яті жертв Голодоморів прозвучали не лише традиційні слова співчуття та заклик до всенародного поминання наших безневинних предків, але й дано доручення Міністерству культури ініціювати конкурс на кращий сценарій фільму про Страшний Голод.

Нарешті вже настав час, коли не потрібно вимагати від українських урядовців елементарного − відстоювання національних інтересів. Однак ще далеко до часів, коли українські урядовці знатимуть як саме ефективно здійснювати дані інтереси.

Допомогти їм в цім зобов’язана громадська думка. Власне, ця стаття і є намаганням автора долучитися до публічного обмірковування можливого формату фільму про Голодомор.

Чому кінофільм?

Живемо у часи, коли на свідомість пересічної людини буквально наринає невпинний потік інформації: з року в рік ми хаотично споживаємо безмір ідей та образів, що несуть в собі пряму та приховану інформацію.

Той, хто усвідомлено борониться від перенасичення, штучно обмежує себе потрібними джерелами. Однак більшості з нас «немає часу» на міркування про самообмеження, тому на рефлекторному рівні в людей настає нехіть до складної, багатоступеневої інформації.

І навпаки, єдиним джерелом комунікації для нас стає «облегшена», «препарована» (колоквіально кажучи, «розжована») інформація, що подається телебаченням, зовнішньою рекламою на вулицях та нескладними схемами жовтої преси.

Вартість книги і письмового слова девальвується − якщо раніше книги переписували від руки, тепер доступ до міріад текстів можливий через Інтернет. А все, що доступне, лишаючись вартісним, однак, перестає бути цінним…

Коли придивитися до народів, котрих спіткало національне горе, помітимо вправний, диференційований підхід до справи гідного вшанування своїх предків. На міжнародному рівні вони організовують акції співчуття, на дипломатичному − визнання, в академічному − діє безмір спеціальних програм, що заохочують до студій тої чи тої трагедії з усіх можливих у постмодерній науці підходів та контекстів.

Однак, найбільша увага приділяється просвітництву − тобто, пошуку форм, за котрими б можна було дійти до кожного серця, до кожної збайдужілої душі, аби спонукати її до думання, осягнення, розділення пекельних страждань власних предків.

Найефективнішою формою просвітництва є кіно − це відчув і вповні використав ще радянський режим, найпершим створивши «віртуальну реальність» − радянський щасливий світ, котрий дивився на нас з блакитного екрану, і у котрий ми повірили, забувши про те, що було насправді. І досі віримо, згадуючи своє «щасливе дитинство».

Якщо кінематограф здатен створити облуду, то відтворити правду − й поготів. А тому й інвестуються мільярди у знімання дорогого кінопродукту, котрий краще від усякого іншого мистецтва здатен відобразити у свідомості нащадків пекельні сторінки історії, а тим прилучити їх до її дискурсу. Так і постали «Список Шиндлера», «Піаніст» та низка інших світових кіношедеврів.

Не моє − не болить!

В Україні у цім сенсі справи йдуть значно складніше. Ми ще досі проживаємо − і це є наш національний гріх − етап злочинної байдужості до власної історії. Тема Голодомору ще досі не осмислена нами на ментальному рівні. Так, про неї можуть говорити, дискутувати про кількість жертв та здійснювати пошук винних. Усі ці справи є важливими, але гріш їм ціна, якщо основна частина суспільства не відчуває актуальності цієї теми на сучасному етапі: «Що було − те було! Шкода, звичайно, але що зробиш − вшанували, і досить» − приблизно так міркує більшість з нас про Голодомор.

Не моє − не болить! Навіть розповіді бабусь та дідусів видаються якимись ефемерними рефлексіями з «колишнього» життя − що вже казати про статті чи книги! Виставки пожовклих архівних фотокарток з горами висохлих закостенілих трупів здатні викликати у розніженого сучасника жах, відразу чи лють, але вони не можуть спонукати до співпереживання та співчуття.

Публікування спогадів очевидців − цінне джерело для відтворення усього трагізму долі Людини-33, однак навряд чи вони є поштовхом для первинного інтересу пересічного українця до теми Голодомору.

Ще Святий Августин у своїй «Сповіді» влучно помітив основну рису театру − рафінована, сконденсована та прикрашена історія однієї долі має на споживача такий великий вплив, на тлі якого справжність життя видається сірою та буденною.

На жаль, розповіді про Голодомор є отими буденними, «чорно-білими» імпульсами, котрі відмовляється розглядати всерйоз наша розніжена теле- та кіноіндустрією свідомість. Історія «Дони Рози» чи «Рабині Ізаури» викликає в українських домогосподарок значно більше співчуття, ніж «якийсь там голодомор». Те ж саме з бойовиками чи футболом у чоловіків, бо «Ізаура справжня, вона тут, ось вона, я її бачу, я з нею живу. А до вашого голодомору мені нема ніякого діла»…

Такою є захисна реакція людини. Не наша це вина, що повиростали ми отакими забудьками. Не наша вина − але наша біда. Бо окрім синівського та християнського обов’язку шани та співчуття, кожна національна трагедія, а особливо катастрофа, здатна зміцнити колективну пам’ять народу, слугує фундаментом творення його ідентичності, зміцнює його колективне «Ми».

Який кінофільм?

Облишмо для більш обізнаних в українських кінореаліях міркування про недолугості та непрофесіоналізм, з яким може зіткнутися ідея зйомки фільму про Голодомор у практичному житті, не кажучи вже про такі речі як прокат стрічки − маємо в цій справі негативний досвід, тож варто запобігти його повторенню.

Радше поміркуємо про концептуальний підхід до справи.

Передусім, варто зазначити банальне: фільм мусить бути дуже дорогим. Знімати чергову шароварщину − безглуздо і навіть по-блюзнірські. Це мусить бути кінопродукт найвищого ґатунку, і забезпечення коштами ось такого проекту мало б відбуватися не лише на державному, але й на суспільному рівнях, і поза сумнівами, цю справу зробити реально.

Пам’ятаймо, що у світі жорстокої конкуренції на кінематографічному ринку діє єдине правило: «переможець здобуває все»! Якщо відважуватися вступити у бій за інтерес пересічного світового споживача, потрібно бути свідомим цієї формули, і одразу налаштуватися на створення т.зв. «преміум-кінострічки», інакше ця ідея буде змаргіналізована і з легкістю перетвориться у фарс.

Однак наступне питання потребує дуже серйозного обміркування. Йдеться про можливі два жанрові формати картини.

Перший варіант − зробити її естетично тонким, лірично-епічним, гармонійно довершеним «плачем серця», що, вочевидь найбільш повно відобразило б в художніх формах пекло Голоду, а також органічно б доповнило автентичну школу українського кіно. Серед сучасних робіт, що за духом кореспондують цьому варіанту, варто назвати «Мамая».

Однак фільми такого формату апріорі не призначені для широкого загалу, а є радше формою високого мистецтва. Тому, найбільш влучно і виразно передаючи дух та суть Голодомору, такій стрічці дуже важко буде зацікавити пересічного глядача, для котрого, поетичність образів зроблять уявлення про Голодомор чимось ще більш невизначено-ефемерним та абстрактно-безвідносним.

Альтернативним варіантом є зйомка фільму за класичними законами масового історичного кіно. Недоліком такої картини буде відносна мистецька поверховість, але також і надзвичайно висока вартість продукту. Позасумнівним є також необхідність запрошення до роботи над фільмом в такому форматі іміджевого режисера зі світовим ім’ям.

Натомість великою перевагою даного підходу були б значно вищі шанси на успіх серед глядачів, а тим би було досягнуто основної мети даного проекту, котрою є, поза сумнівами, саме просвітництво, бо вартісні роботи такого жанру здатні пробудити приспану свідомість пересічної людини.

Насамкінець

Пам’ятаймо, що людська природа побудована на одвічному «Доки не побачу − не повірю!» Саме кіно здатне примусити пересічного українця відкрити очі і «побачити», і повірити, і осягнути, і інтимно-молитовно співпережити зі своїми предками те, що не насниться в найжахливіших кошмарах, але те, чим жили наші рідні та близькі, наші бабусі і дідусі щосекунди, щохвилини, щодня, щомісяця впродовж того Пекла, що вирувало в Україні у добу Страшного Голоду.

Олесь Андрійчук (м. Луцьк)

Карлів університет, Прага

Європейський Університетський Інститут, Флоренція

o-andriychuk@operamail.com

Читайте також:

Свобода слова forever